Читать книгу Замок Янгола - Сергій Оратовський - Страница 2

…Пан підкаштелян Антоній Пясота останній раз був у цій замковій лазні лише два дні тому. Парив свої зашкарублі кістки, намагався позбавитися від прилипливих бліх, гнид та клопів, дихав чарівними ароматами пахощів. Однак послання, яке пану підкаштеляну таємно підклали сьогодні вночі під двері маєтку, не змусило довго чекати на нього. Антоній Пясота знову опинився біля цієї ж самої замкової лазні. Підло пискнули скрипучі дубові двері. Він обережно зайшов у темну роздягальню. Зняв товстий кунтуш, повісив його на іржавий цвях і далі потрапив у відпочивальню. Там він запалив кресалом дві товсті воскові свічки. У пана Антонія Пясоти чогось раптом почастішало серцебиття. Ця аритмія, немов дрібну решту в крамниці, відраховувала останній час його життя. Довго йому чекати не довелося. З тіні біля стіни, раптом відокремився згорблений суб'єкт у чернечій сутані з капюшоном. У відпочивальні запахло вогкістю і гниллю. Хворе серце пана підкаштеляна тривожно занило. Суб'єкт кивнув головою Пясоті і сам присів за стіл навпроти нього. Пан підкаштелян був на півтори, а то й дві голови вище за свого жалюгідного опонента. Але у цієї істоти були досить сильні й довгі руки. Немов циганські батоги.

– Я дивлюся, що ти аж ніяк не міняєшся…. – вимовив Пясота і демонстративно приклав до носа тремтячою рукою запашну хусточку з вишитими вензелями «А. П.». Пан підкаштелян на дух не любив погані запахи. Особливо гниль та сморід. А цей був дуже нестерпним та гидотним. Тож тут уся справа-матінка тхнула холодною могилою!

– Та що ти таке патякаєш?! Хіба ти, Пясото, бачив цю різницю між світом живих і царством мертвих?! Ге? Тебе цікавила тільки твоя власна душа… – вимовив гугнявий голос з-під смердючого капюшона.

– Ну а ти, можна подумати, бачиш? У тебе ж весь час перед очима – сама ніч!!! Ти світла білого не бачиш!.. – Пясота продовжував рятувати свій чутливий ніс і нюхав хустку, що пахла східною запашною лавандою.

– У мене?! Я – бачу!.. Ще як бачу! Ги-ги-ги… Хоч я і живу ось вже скоро 30 років у світі мертвих! Але я іноді виходжу до живих панів… А інакше?! Га? Як я вирішуватиму свої справи?! Записку мою отримав, забобонний ти наш?!

– Так. Отримав. – кивнув головою пан підкаштелян Пясота і знову понюхав лавандову хустку.

– Давай її сюди! – владно зажадав гугнявий голос з-під смердючого капюшона.

– Я її спалив…

– Ось тобі дулю, Пясото! Так я тобі й повірив!

– Доведеться! – промовив Антоній Пясота.

– Зараз-зараз, я зазирну в твої чесні очі…

– Ну ти, немов, той янгол… – перелякано промовив пан підкаштелян і затрусився від страху…

– Е – ні, старий!..Помиляєшся! Я вже давно – не янгол! Я – господар всього цього!!!

– Господар чого?! Не сміши! Та ти гірше останнього лихваря! Тобі навіть душу ніхто вже не закладе! Кажи – чого викликав…?! – промовив Пясота. Він бажав якомога швидше покінчити з цією поганою справою.

– Зараз-зараз. Приступимо, помолимося святому Пантелеймону! – промовила згорблена чернеча сутана і блискавично змахнула лівою рукою, немов великим чорним крилом.

Голова пан підкаштеляна Антонія Пясоти миттю впала на руки…

По його обличчю текли свіжі криваві сльози…