Читать книгу Замок Янгола - Сергій Оратовський - Страница 5

… Отже, добротна Замкова лазня розташовувалася неподалік від буцегарні і казарм вартових. Це було дуже зручно. Спочатку за розкладом там мили, відтирали, прали і рятували від вошей, клопів, гнид та інших паразитів ув'язнених – варнаків. А потім наступного дня там обслуговували вже саму охорону – вартових, жовнірів та офіцерів.

– Наш завідувач лазнею – інтендант Ярема у нас з колишніх солдатів! Досвідчений, бувалий. Незважаючи на те, що на правій руці у нього відсутня кілька фаланг. Мабуть шаблею в рукопашному бою відхопили. Або ударили кинджалом… Наш пан інтендант завідує всім цим пральним господарством! Він стежить, щоб двір чистили, віники свіжі, води всім було вдосталь! Але, на даний момент наш пан Ярема захворів. Зжер десь в шинку несвіжої риби, а також ріпи з медом й отруївся. Третій день у ліжку!.. – доповідав пану воєводському писареві підкоморій Іриній Сорока.

…Ян Лооз зайшов в лазню… Там всередині пахло згорілим воском. Іще не так давно дотліла пара свічкових недогарків. Пан воєводський писар кресалом чиркнув і запалив велику товсту свічку. Він відразу зрозумів, що тут щось сталося не так. Трясця! Лазня була до їх приїзду не натоплена. В ній було вогко і холодно. Тхнуло сильно ще якоюсь страшною гниллю, якимось тліном, що розкладається. Немов в один момент у це приміщення поклали разом всі гнилі ганчірки з рибного ряду Житнього ринку. Цей запах просяк всю лазню. А потім ці отруйні лахміття кудись прибрали… Ян Лооз зайшов всередину. Зняв з себе свій каптан, поставив на підлогу відерце з водою… Він зрозумів по нестерпній тиші, що тут щось моторошне сталося. І до того ж він спинним мозком відчув, що всередині лазні був іще хтось… Ян Лооз зробив кілька обережних кроків в середину роздягальні, а потім відкрив двері і зайшов у світлицю – відпочивальню. Там був стіл, за яким, зазвичай, пили трав'яні відвари з квітковим медом, відпочивали після розпарення в самій лазні. Там було невелике віконце і на стіл днем падав млявий промінь світла. Втім, його вистачало, щоб освітити кімнату. Овва! А за столом сидів пан підкаштелян Пясота. Але як сидів? Він ніби спав, склавши руки хрестом і схилив на них свою голову. Ян Лооз тихенько свиснув. Покликав його. Пан підкаштелян Антоній Пясота ніяк не відреагував… Дивно!

– Ага. Звичайно. Було б тут тепло, а не вогкістю могильною тхнуло, так би ти на мій свист відразу прокинувся, – подумав Ян Лооз.

І правда, пан підкаштелян Антоній Пясота, жодним чином не відреагував, навіть не хитнувся. Ян Лооз обережно наблизився до нього і поклав свою теплу долоню на шию.

– Тільки цього нам не вистачало саме зараз!.. – подумав пан воєводський писар.

Шия пана підкаштеляна Антонія Пясоти була крижаною. Він був мертвий. Ян Лооз обережно підняв голову від схрещених рук і зазирнув небіжчику в обличчя. У пана підкаштеляна було відсутнє праве око. Наче хтось тицьнув йому туди гострою пікою. А те, що колись було тим самим оком – витекло на дерев'яний стіл разом з бурою рідиною і застигло, немов свіжий холодець.

– Йой!.. Кепські справоньки у нас! Кому ж це він заважав? – знову подумав Ян Лооз. Він подивився на згорілу свічку і тут йому щось привиділося. Права рука відразу схопилася за карбовану рукоять свого вірного супутника – кривого османського ятагана, який він завжди носив із собою під одягом на шкіряному поясі. Ян Лооз зауважив, що полум'я від його свічки різко нахилилося. Немов затанцювало. Це означало одне – з'явився протяг! Значить, хтось зайшов у приміщення лазні, або міг його там побачити… Ян Лооз витягнув свій ятаган і завмер…

– Ні, здалося!.. Дивно це все!.. Досить дивно…

Усередині лазні нікого крім нього самого і вже холодного трупа пана підкашетляна Пясоти – насправді не було… Ян Лооз сховав свій ятаган і вирішив, що, раз він – писар і слуга особливих доручень, то йому, на жаль, треба йти доповідати своєму господареві – воєводі Адаму Киселю про цю трагічну подію, яка сталася саме в день їх приїзду до Києва…

…Ян Лооз вийшов з лазні і свиснув у два пальці. Через мить перед ним постав якийсь здоровань. Людина в захисному металевому панцирі, сталевому шоломі, з короткою польською шаблею на поясі і гострою пікою в руці.

– Командор нічної варти, двудесятник Міхал Жмайло! – відрапортувала людина і дзенькнула своїми обладунками. Ян Лооз показав йому срібного орла з короною на голові на тонкому на натільному ланцюжку. Символ королівської влади. Двудесятник Жмайло з розумінням кивнув головою.