Читать книгу Замок Янгола - Сергій Оратовський - Страница 3

9-е листопада 1649-го року. Добігав кінця другий, ще більш моторошний рік визвольної війни Богдана Хмельницького проти польського панування. Затяжної, кривавої і жорстокої… Як тоді казали про цей складний час: «змішати треба стиглу ворожу кров на полі битви із жовтим піском!». І це після кількох років так званої «Золотої Тиші». У країні знову з'явилися каліки та інваліди. Хто без рук, хто без ніг, хто вже нічого не побачить…

…Зима того складного листопада так і не розпочиналася. Накрапав холодний дощ, а снігу поки не було. Транзитна восьмимісна карета без розпізнавальних знаків, у якій було запряжено шістку добрих коней, спустилася Вознесенським яром уздовж шумної та смердючої річки Глибочиці. В її колесо раптом потрапила товста гілка й візник – старий Якуба Фарман, якого всі звали просто – пан Куба, як тільки-но почув глухий тріск, щоб остаточно не зламати колесо, відразу зробив холодними губами:

– Тпрууу!!! нумо стояти, Леопольде!!!

І Леопольд – швидкий і найспритніший з добрих вороних коней у цій упряжці, почувши знайому команду, тут же покірно встав. За ним одразу ж зупинилися всі інші коні. Леопольд – улюбленець пана Куби. Він випустив пару з ніздрів, став копитами тупатися по багнюці, а потім безсоромно вивалив на сиру землю великий тепленький, кінський кавалок. Від нього пішла тепла пара…

…Коні покірно стали, а разом із ними зупинилися 12 озброєних до зубів вершників з білими, немов від анемії, обличчями. Карета легенько хитнулася і всередині заворушилися від холоду три пасажира…

Перший – пан, 50-ти років. У нього срібна борода й попільне волосся. Одягнений у дуже простий дорожній костюм. Без зайвих пишнот. Його супроводжує 35-ти річний чоловік. Він більше схожий своїм зовнішнім виглядом на османа. Або як тоді говорили в Київському воєводстві – «бусурмана». Він також одягнений, як для тих часів – надійно і добротно. Широкі чорні шаровари, утеплений каптан, який у Дикому Полі називали просто – «шкірянка». А під нею кілька металевих пластин. Надійний захист від коротких стріл та гострого ножа. Засмагла голова поголена «під коліно». За вухом козацький оселедець. Від одного зовнішнього вигляду цього бусурмана вже йшла якась суцільна небезпека. Третій їхній супутник, зовсім, здавалося б, був – «Сама Кволість». Напівмрець. Ксьондз. Він у простій чернечій сутані. Під нею худа дірява ряса. А ще під нею достатньо легкий піджупанник у якому повно бліх. Паскудо, як вони не мруть на холоді? У руках «пан Сама Кволість» навіть уві сні перебирає вишневі вервиці. Спочатку він дорогою часто молився. Тонкі пальці постійно бігали по невеличким дерев’яним кулькам. Смикали їх. Губи крізь сон бурмотіли латинські слова про: «mea culpa» – «моя провину», а потім його часто стало нудити. Кілька разів за Житомиром вони зупиняли коней і «їхнє преподобіє«…блювало якоюсь червоною субстанцією…

…Тепер же майже на під'їзді до замку двоє з трьох солодко дрімали. Осман з оселедцем на голові від абсолютної нудьги навіть поцупив у ксьондза з-під ряси важкий жовтий брелок, що висів на довгому ланцюжку. Це була голова собаки з запаленим смолоскипом у відкритій пащі. Чернець «Сама Кволість» нічого не помітив і тихесенько давив тонкого хропака. А цей клятий бусурман для себе вирішив: а, нічого, потім поверну! О! Мовляв, не ваша річ, ваше преподобіє!? Тут впало на підлогу нашої карети… Я її підняв… Ось тримайте!..

…Тож, карета різко зупинилася… Осман миттю поклав важку жовту голову собаки з смолоскипом в пащі собі в глибоку бокову кишеню…

…Кінь Леопольд голосно захропів. Почулося невдоволене бурмотіння і кректання досвідченого візника Куби Фармана. Він виліз зі свого місця і почав роздивлятися, як би йому витягнути ту ненависну товсту гілку. Кубі не хотілося платити зі своєї кишені кілька срібних талерів за вщент зламане колесо. В дорозі за збереження карети відповів звичайно пан візник. Такими були суворі правила подорожі у досить довгому шляху. Незабаром, двері карети відчинилися і з неї виліз цей самий засмаглий осман. Він солодко потягнувся, щоб розім'яти свої задубілі від холоду кістки. Позіхнув. Візник Фарман колупався біля того клятого колеса. До рятівного Київського замку залишалося якихось півгодини їзди…

… Тим часом за каретою ретельно стежило дві пари жадібних і голодних очей. Вірніше сказати, очей самих було всього три. Праве око одного спостерігача було вибито кілька років тому в холодній камері литовської буцегарні. В жорстокій бійці. За картярський борг. І тепер цю пробоїну у затятого шибеника закривала чорна шкіряна пов'язка. Тож ці три ока належали двом давно неголеним чоловікам, у драних кожухах. Вони уважно стежили за проїжджаючими самотніми вершниками і каретами з невеликою охороною. З надією напасти з свого укриття і хоч чимось поживитися…. Адже час був дуже злий, голодний, воєнний… У лісах між містами і селами жадібно нишпорили банди нальотчиків і відчайдушних хижаків. Ці шибеники прикривалися ім'ям Богдана Хмельницького і заради золотих дукатів із зображенням вусатого короля Яна-Казимира Другого або його попередника Владислава Четвертого творили різні нечувані звірства.

– Дивись, дивись Гонто! Це ж ціле багатство! – тихо, але впевнено сказав одноокий, – Якщо роздягти до нитки всіх цих мужичків, позабирати в них всю їхню хвацьку зброю, забрати добрих скакунів, їхню швидку карету, візника повісити на гілці, то вийде майже п’ятдесят дукатів! По двайцять золотих на пику…

– Дурко ти, Бабаку, дурко! Не по двайцять!..

– Ну а по скіко? По трийцеть? І то й добре! По трийцеть ще краще, ніж по двайцять! Ги-ги. – пробурмотів той, що був Бабаком.

– Тебе що рахунку не вчили, грамотію?

– У нас у Литві добре вчили в підземній в'язниці-клопівні. Удари батогом по п'ятах рахувати. Так у нас крадіїв та ґвалтівників наглядачі-литвини намагалися з початку перевиховувати. Саме так і вчили, Гонто! Та все марно! А чому це на трьох? Ге?!

– Не гекай, невігласе! Тому й дурко! А ти що Чуба за отамана не вважаєш?!!

– Е… так-так, як я забув про нього! От холєра! І тут цей Чуб вліз між нашими дзвінкими грошиками! Ми ж цих пройдисвітів виявили… – відповів Бабак і одягнув на голову діряву кучму – високу кудлату шапку. Тут він став уявляти, як вони вже ділять ту шкіру ще живого карпатського ведмедя. 50 золотих дукатів! Уммм! Це ж занадто кругленька сума! Це ж які грошенята! І не малі! Він став собі тішитись мрією. Це ж скільки всього можна накупити! Модний кунтуш, османські ялові чоботи, гостру шаблю «карабелу», пістоль з викарбуваним оздобленням, горілого вина – діжку! Пів-боку доброго полтавського сала! А ще й молодицю! Ні, двох молодиць! А ще невеличке село. Ні, три села повних селян та справжній млин із шинком! Бабак солодко посміхнувся від такого неймовірного щастя і підняв руку в напрямку до карети. Він став умовно стріляти двома пальцями по вершникам. Бах! Бах-бах! Бах-бах! Так. Цей є, готовий! Бах! Бах-бах! Цей також! Хоча ніякого пістоля у нього звісно не було. Вся його зброя це іржавий пірнач, яким можна тільки гарненько приглушити… Якщо сильно вдарити ззаду по шиї… У його поплічника Гонти при собі був тільки уламок тієї самої польської шаблі «карабели». Такою тільки самому зарізатися можна. Якщо правильно постаратися…

Але тут, раптом, до цих двох неголених шибайголів стрімкий вітер доніс обривок кинутої в повітря фрази:

– Я зараз швидко! я за дерево! панове, до вітру лишень! Півхвилини справа, Ваша Милість! І ми знову їдемо! На нас вже певно давно чекають! Вечеря холоне в горячих горщиках! Витягуй швидше вже ту гілляку, пане Кубо! Я зараз!

У їхній бік чимчикував якийсь засмаглий типок. Схожий на османа. В чорних шароварах, у похідному каптані. Небезпечний.

– Давай, хоч цього, Гонта, того… може у нього гаман з собою, ми його швидко загасимо, чоботи його шкіряні поцупимо і все! Й тікати! У таких каретах бідні не їздять! У нього має бути при собі повно грошей! Ти ж бачив скільки їх… У, вовки зубасті! Всі з піками, хоч кебаби на них татарські смаж…

– Ага… Ша! Тільки тихо ти!.. – шикнув на нього поплічник Гонта.

Вони швидко приготувалися. Бабак міцно стиснув свій іржавий пірнач, Гонта дістав уламок «карабели». Польської шаблі, яку ще називали «орел». Саме за характерну рукоять у вигляді грізного птаха з гострим дзьобом… Зовсім поруч зупинився той засмаглий бусурман. Він став поратися із широким шкіряним поясом. Тихенько підкрався ззаду Гонта, приставив до смаглявої шиї цього підлого бусурмана уламок холодного металу і тихо, але дуже чітко промовив:

– Честь! дідьків сину! Жени, гроші, паскудо! Та й тихо! Ти хоч по-нашому розумієш, чушкане?! Як тільки-но пискнеш, пустимо в суху земельку твою брудну кров! Зауваж, я – майстер убивства! – налякав його нальотчик.

Назустріч до цього засмаглого бусурмана наблизився одноокий Бабак і тицьнув у шию іржавим пірначем. Розбійник вишкірився гнилим ротом. У Бабака не було більшої половини зубів, а ті, що залишилися були чорні й погано смерділи. Він страшно глипнув живим лівим оком.

– Глухий, глушаро?! Чуєш мене? Кумекаеш чи ні?! Давай гроші!

– Е… пеньондзи! Гельден! Денге! Паре! (по-османські – гроші) – Гонта, немов східну мантру, повторював відомі йому назви, що означали гроші.

– Кумекаю-кумекаю! Все я розумію! Та шо ви?! Я ж свій! Зараз хлопці… зараз! – відповів без акценту по-руськи цей смаглявий типок, – Дайте лишень знайду свій товстий шкіряний гаманець! Приберіть свою шаблю! Мені і так вже моторошно! Аж ноги в колінах трусяться!..

Нальотчики Гонта й Бабак вже чули приємний дзвін золотих монет в шкіряному гаманці… Ось важкі золоті флорини пересипаються до їхніх гнилих кишень. В їх діряві та брудні кожухи… Але тут сталося щось неймовірне!

Цей спритний бусурман якось різко вигнувся, немов пустельна зміюка, та поплічник Гонта, що стояв якраз позаду, отримав сильний удар ногою в пах! Ай-яй-яй-яй! З його рук випав уламок «карабели» і чоловік зі стогоном завалися на землю. В ту ж саму мить, цей смаглявий типок сталевою рукою схопив одноокого Бабака за кисть руки, в якій був іржавий пірнач і став вивертати її на 180 градусів! Від страшного болю в суглобі Бабак ледь не відкусив собі язика, а і з самісінького чорного ока потекли криваві сльози. Він також випустив з рук свою іржаву зброю і тут же отримав потужний удар долонею спочатку по шиї, а потім і в щелепу. В єдиному його оці різко стало темно й пусто. Нальотчик Бабак за мить втратив свідомість і також відключився…

…Ну а що цей наш смаглявий османчик? Він, немов нічого не було, весело посміхнувся сам собі. Я ж молодець! Сплюнув на тіло Бабака і тихо промовив: «кюреш – гюреш»! Не за правилами б'ємося, хлопчики, порушуємо дисципліну! Двоє проти одного – це не чесно, панове-пройдисвіти! Хоча звідки вам нахаби знати, що у мене є – червоний пояс з османської боротьбі?! Ха!..

Наш молодик пригадав, чого саме сюди прийшов. Він справив малу потребу і насвистуючи веселу османську пісеньку про якусь «Чьок Гюзель Байян» тобто «дуже смачненьку кралечку» став повертатися назад.

….Цей спритний малий наблизився до транзитної карети. Десь високо на Київській горі пролунав постріл з важкого двоствольного мушкета. Вітер дув в їхню сторону. Спочатку гримнув один глухий постріл. Ба-бах! Потім інший. Бу-буххх!! А потім ще і третій… Бдзенннь! Хоча третій, судячи по цьому «бджолиному бдзенннь», був із звичайного короткого пістоля.

– Що це таке, пане Кубо? – запитав смаглявий осман і став озиратися по сторонах. – Це в нашому замку, там на горі стріляють чи як? Ти що не чув, старий?

Візник Куба Фарман поколупався вказівним пальцем у правому вусі, видряпав звідти кавалок сірки. Потім невдоволено хмикнув і знизав плечима.

– Не знаю, мовляв. Ну, постріл та й постріл!. Може по птахам б'ють?! А що тут такого?! Час у нас не спокійний. Війна. А де вас чортівня носить, пане Лоозе?! Шо – шо? До вітру ходив він… Ага… Ясно-ясно…

Цей спритний «осман» заскочив у карету. Візник Куба Фарман вдарив холодне повітря довгим шкіряним батогом. Гу-гуххх! Потім свиснув і спочатку 12 вершників-охоронців з білими, немов від анемії, обличчями, а після і сама карета повільно рушили в бік суворого і неприступного Київського замку. Цій подорожній делегації потрібно пройти через прохід сторожового посту біля першої вежі. А потім на них чекав складний підйом на саму гору через Воєводську браму…

…Ну а ці мерзотники, розбійники Бабак і Гонта оговталися лише через півгодини. Від страшного болю і витверезного холоду.

– Йой! Та шо ж це було, холєро?! – сплюнув Гонта на землю червоної слиною. Від несподіваного зухвалого удару він мало не відкусив собі язика. Рот повний солоної крові. Ясна кровоточили. Він обмацав щелепу, зуби начебто всі були на місці…

– Не знаю! Ця, курва, вибила мені ліве ікло і, здається, тріщина в ребрі. Ааа, ниє, болить мені сильно… – заскиглив поплічник Бабак.

– Мені теж, щось не добре… Голова гудить і між ніг вітер гуляє… Так, де цей хамило, взявся на нашу голову? Хто ж знав?…, – промовив Гонта.

– Піду я до річки пику свою умию. Чекай на мене тут! – і Бабак, матюкаючись, пошкандибав до смердючої річки Глибочиці… Наводити лад на побитій цим бусурманом фізії.

… А Гонта глянув на небо і його обличчя розверзлося у задоволеній посмішці. Права рука в гнилій кишені, в якій давно нічогісінько не було, навіть дохлої миші, намацала одну важку річ. Саме Гонті пощастило в цій нещодавній метушні із цим вертким османом і він приховав від поплічника явну здобич. Поки його приятель, одноокий Бабак намагався довести тому смаглявому малому, що вони сильніші за нього, хитрий Гонта примудрився залізти йому в кишеню і хапнути якусь штуковину. Бабак пішов умиватися, а його спільник, залишившись на самоті став розглядати її. Це був важкий незвичайний брелок. Жовта голова собаки зі смолоскипом у відкритій пащі! Так-так – у відкритій пащі! І, головне, що це було – жадане золото!!

…Гонта підняв очі до неба. Перехрестився. На небі вже проглядав жовтий місяць і він посміхнувся цьому розбійнику. Він нагадував йому монету в два золотих дуката. Ні! В три… а то й може в п'ять, або й того більше… що можна було отримати, здавши хитрим лихварям оцю справну штучку…