Читать книгу Замок Янгола - Сергій Оратовський - Страница 4

… Карета і вершники почали повільний підйом вгору. Вони мали пройти основну браму, що виходила обличчям на північ. Її називали в місті – «Воєводська брама». Оскільки крізь неї у замок ось вже більше ста років потрапляли всі київські воєводи. Біля брами були зведені дві величезні, висотою в двадцять саженів, дерев’яні вежі. На них була ідентична одна одній – бойова залога. 10 стражів з одним десятником на кожну вежу. Всього 22 бійця. Сьогодні за старшого був десятник з вежі, яка ліворуч, а завтра буде головним той, що з вежі, яка праворуч. І так вони регулярно чергувалися. Всі воїни були озброєні арбалетами, мушкетами, кривими довгими шаблями й короткими пістолями. Напоготові у них дві заряджені легкі гармати – «тарасниці». Вони влучно стріляли кроків на 300 страшною картеччю. Металевими цвяхами і подрібненим камінням. Тільки палаючий смолоскип притули до порохового отвору! Ось так, власне, зустрічали в Києві в той смутний час усіх без винятку незваних гостей!..

…Тільки що на Воєводській брамі вже чотири рази продзенькав механічний годинник. Його між собою називали – «Когути». Не тому що голосним звуком нагадував півняче кукурікання, а тому що на ньому висіли довгі червоні шалики. Шалики були для краси і схожі вони на видране півняче пір’я. Це був єдиний заводний годинник із гирею в місті. З однією великою годинниковою стрілкою. Вона щойно накрила собою цифру «4». Починало сутеніти. До веж біля Воєводської брами під'їжджали невідомі вершники і транзитна карета. Охорона веж відразу ж напружилася, варта підняла в бік прибульців важкі заряджені свинцем мушкети. В цей момент над каретою візник пан Куба вивісив на довгому держаку піхотної піки – воєводський штандарт. Герб сивого чоловіка всередині. «Білий польовий намет з православним хрестом. Намет був перев'язаний яскраво кривавою смугою». Немов, тим шаликом з дзвінких «Когутів».

– А ну стій! Таємне слово, незнайомцю!? – крикнув вартовий крізь долоні з вежі і направив у бік делегації, що раптово з'явилася дуло важкого зарядженого мушкета. Його 20 грамова свинцева куля могла прошити відразу кількох коней…

… Перший вершник підняв руку з білою хусткою, відокремився від інших і став повільно наближатися до високих вартових веж. Незабаром до нього вибіг пан начальник самої варти – Казимир Рудий. Десятник у полегшених офіцерських обладунках і з гострим списом у руці. Він запитливо став вдивлятися в анемічне обличчя невідомого вершника. Той прибрав білу хустку, нахилився до начальника варти і дістав з-за пазухи на короткому ланцюжку срібного польського орла – символ королівської влади. Вершник швидко щось прошепотів на вухо пану Казимиру Рудому. У десятника якось відразу перекосилася його пихата фізіономія. Він крикнув своїм – мовляв, «відкривайте, ледарі, швидше! Дорогі господарі прибули до нас!». Охоронці Воєводської брами повідкладали в сторону зброю, стали тужитися й крутити скрипучі, дерев'яні барабани, на який намотувався довгий іржавий ланцюг. В'їздні ворота повільно піднімалися вгору.

– Королівська ревізія завітала до нас? Ге? – запитав один із вартових у пана начальника Казимира Рудого.

– Е, ні, бовдуре! Це наш пан воєвода Адам Кисіль, сам королівський комісар, прибув… Людина далеко не бідна. Кажуть, 60 сіл у нього за його чесною душею. Цілих три міста йому належить. Отакої! Кажуть, 50 тисяч золотом на рік має. Астрономічна сума! Сам король всієї нашої славетної Речі Посполитої не проти у нього запозичити… Так тепер нам доведеться…е… Відчиняй ворота, зачиняй ворота!.. Пороз'їжджаються тепер вони… Не до добра ця річ, коли в країні росте тінь смути і кривава війна, ось-ось прийде до нас з Лівобережжя…

…Тим часом, транзитна карета скрипнули колесами, проїхала Воєводську браму і зникла серед покручених часом і сильним вітром дерев. Крута звивиста дорога між глухих відрогів вела прямісінько вгору. До похмурого Київського замку, що розкинувся на самій горі. Воєводі Адаму Киселю – майстер компромісів, дипломату, явно не по душі було це місце… І було ж від чого…

…Пан підкаштелян замку, тобто управитель цієї фортеці, Антоній Пясота – їх так і не зустрів перед вежею Воєводської брами біля дерев'яного мосту через річку Глибочицю. Це був досить поганий знак! Тут щось було не так… Якась непривітність. Чи то погода, чи то це його, Адама Киселя, стара знайома – хвороба… Вона знову починала давати про себе знати…. Пропаще це місце…. Вогкий Київ. Похмурий замок. Скрипуча гора і навколо крижаний вітер…

…Київський замок височів над Нижнім Містом. Фортеця немов би нависала над Подолом. У замку регулярно гуляв злий вітер. Не жарт висота – майже 120 кроків над рівнем Дніпра! Місце ненависне, таємниче. За чутками, говорили місцеві, що вночі Київська гора тяжко дихала. Позіхала. Немов у неї тривала хронічна застуда. А разом із нею скрипів своїми старими кістками і замок. Це був вже другий чи третій замок, відбудований польсько-литовською владою в Києві. І завжди фортецю на горі супроводжувала якась сумна доля. То страшні пожежі спалять його вщент, то ворожі набіги, що призведуть до нищівного руйнування… Нинішній замок нічим особливим не вирізнявся від попередніх. Так само добре був складений із товстезних колод. Стіни поштукатурені вапном. За час і негоду вапно перетворилося в сіро брудну шкаралупу товщиною в широку долоню або пів ліктя. Стріла арбалета кроків із 50 вже не проб'є стіну наскрізь. А тільки так – встромиться на чверть власної довжини. В самому замку було з кілька десятків будівель. Власне, 12 сторожових верхніх веж. Триповерховий палац самого пана воєводи з коморами для міських засідань і найсправедливішого суду. Внутрішні палати вельмишановного київського воєводи. Був один костел, дві церкви. Місто в основному православне. Три криниці глибиною більше 65-ти кроків. Пекарня. Склад із харчами на випадок тривалої, кількамісячної облоги. Арсенал зі зброєю й пороховими зарядами. І буцегарня… А як же ви думали? Без неї в такому великому місті аж ніяк не можна! Оскільки славетний Київ – столиця найбільшого воєводства Польсько-Литовського Королівства – Речі Посполитої. В'язниця була як надземна, де були невеличкі кімнати для звичайних досудових допитів, так і підземна… З карцерами для особливо небезпечних злочинців: душогубів, шпигунів, бузотерів і підбурювачів. На протилежній стороні від Воєводської брами розташовувалися Драбські ворота. Там теж були дві охоронні вежі і також 22 озброєні до зубів людини, що пильно стежили за дотриманням порядку. 20 воїнів і два десятника. Біля однієї з веж, тієї що ближче до урочища Гончарі, був флагшток. Заввишки 20 саженів. На ньому розвивався на вітрі величезний, довжиною в п'ять косих саженів, міський прапор з гербом Києва. На червоного кольору стягу був зображений покровитель і захисник усіх без винятку містян. Янгол із білими крилами. Архистратиг Михаїл. Раніше, лише по великим святам і на день міста, честь підняти цей славетний прапор вгору отримував виключно найбільш знедолений житель міста – горбань…

…У руках Архистратиг наш Михаїл по-бойовому стискав кривий чи то татарський, чи то угорський меч із піхвами. Прапор гордо майорів над Києвом. Очі у янгола-хранителя… були відсутні! Замість них нещодавно з’явилися дві свіжі діри. Як ніби хтось вирішив навіщось покарати багатостраждальне місто і всіх його жителів… І вистрілив у обличчя Янгола з важкого довгоствольного мушкета. Рази два, а то й три….

…На під'їзді до воєводських палат карету зустрічав схожий на д'яка чоловічок. У високій собачій шапці, темному легкому кунтуші і з великим мідним ключем разом із хрестом на тонкій, погано митій шиї. Це був замковий молодший підкоморій – Іриній Сорока. Він відповідав за порядок у воєводських палатах. Відав закупками і розподілом харчів. Знав, де і що у яких коморах у нього лежить і зберігається. Де треба від пацюків захиститися, де – знести щось смачненьке до холодного льоху…

…Іриній Сорока був правою рукою пана підкаштеляна Антонія Пясоти. Він взявся за мідний ключ і подряпав його брудним нігтем. Це він робив завжди, коли потрібно було заспокоїти його нерви. Пан Сорока відразу зрозумів, за кількістю серйозної охорони, ХТО насправді щойно прибув до замку.

– Ваша, божою милістю, Пишність! До ваших послуг! Підкоморій Іриній Сорока! – швидко, чітко і майже по-військовому заторохкотів він. Плямкаючий рот підкоморія Сороки звертався поки до карети. Кінь Леопольд першим відреагував і заржав. А потім вивалив теплий кавалок на землю. Він нього пішла пара. Іриній Сорока притиснув до впалих грудей праву кисть і глибоко вклонився прибулому екіпажу…

…Відчинилися двері з зачиненим вікном і з карети вийшла, сильно кульгаючи – одна людина. Зі срібними волоссям і густою бородою. Воєвода Адам Кисіль. Хвороба вже знову підбиралася до нього. Й підбиралася недоречно, адже воєводі Киселю знову вести непрості переговори із Богданом Хмельницьким. Саме для цього його послав до Києва король Ян-Казимир. Він наділив сенатора Киселя великими повноваженнями. І від сейму, і від себе особисто. Король зробив його дипломатом і призначив київським воєводою. Адам Кисіль вже зустрічався із Хмельницьким майже 9 місяців тому. Привіз йому королівську грамоту на гетьманство. Однак Гетьман Війська Його Королівської Милості Запорізького полковник Богдан-Зиновій Хмельницький сам вважався майстром складних переговорів і найтоншої дипломатії. Гетьман відразу ж скликав Велику Раду в Переяславі. Прийняв «королівську гідність» і … подякував його милість Яна-Казимира. Це відразу ж стало причиною величезного невдоволення серед старшини і простих козаків. Вони стали в голос висловлювали свою люту ненависть до Польщі. Тому, зважаючи на ті загострення у відносинах, Хмельницький у своїх переговорах з комісарами Адама Киселя, вів себе досить ухильно і нерішуче. Королівські парламентери знову поїхали, так і не виробив жодних реальних умов для примирення. Вони взяли паузу для консультацій у Варшаві. Після, знову було вирішено вдатися до красномовства і магії переконання православного сенатора королівського сейму – Адама Киселя. Адже він не був католиком, а значить нібито був своїм серед православних козаків. Його знову відправили до Києва. Король-католик дав польському сенаторові Киселю іще більше повноважень та доручення все ж таки домовитися з повсталими козаками про мир. Війна королю-магнату поки була не потрібна. Адам Кисіль також був великим земельним власником. Це єднало його інтереси з інтересами короля Яна-Казимира. І воєвода Кисіль теж бажав захистити свої угіддя, свої Низкиничі… Отже, Адаму Киселю, православному, польському сенатору та мільйонеру судилося вести великий торг. Перед кривавою війною, що вже набирала обертів із страшною силою…

…Підкоморій Іриній Сорока клацнув пальцями і відразу не відомо звідки з'явилися якісь замкові люди. Вони одразу почали метушитися. Хапати скрині, подорожні торби і допомагати «його милості, пану воєводі» потрапити крутими сходами, що вели на горішній поверх, прямісінько в його палати. Негайно відпочивати з дороги. Ходив він дійсно важко. Великий палець на нозі вже до того часу розбухнув у чоботі. Киселю було важко ступати… Відразу ж за воєводою вийшов з карети якийсь засмаглий тип. Схожий, чи то на татарина, чи то іще гірше – на османа!

Іриній Сорока з підозрою подивився на цього «бусурмана» і став шкрябати нігтем свого мідного ключа на шиї.

– Їхній секретар, товмач, писар і слуга із особливих доручень – Ян Лооз! – представився цей осман. Говорив він по-руськи без будь-якого акценту… Значить, десь глибоко в своїй мусульманській душі він був, нашим, руським…, – так вважав для себе Іриній Сорока.

– Хай йому грець! – подумав про себе Іриній Сорока. – Писар та секретар… і ще татарин…

– Слава Ісусу Христу, ваше преподобіє! – крикнув Іриній Сорока ксьондзові. Третьому пасажиру транзитної карети.

– На віки віків! Амен! – мляво відповів «пан Сама Кволість» і осінив Іринія Сороку святим знаменням. Він був блідий. Його знову нудило…

– Це наш новий пріор пан Зиновіус Заремба. Присланий з Житомира до нас на околицю королівства, – тихо вимовив цей осман.

Пріор Заремба кивнув головою на багажне відділення транзитної карети. Вказав на скриню оббиту рудою шкірою, з двома бічними мідними ручками для транспортування, і наказав бути носієві із нею якнайобережнішим.

– Трясця! Та обережніше, безбожники! Там у мене цінна ікона, її не можна в дорозі трусити або турбувати! Зрозуміло вам?

– Зрозуміло, Ваше Священство! – Іриній Сорока із розумінням кивнув головою. Молодший підкоморій став показувати чоловікам рукою на їхні палати. Мовляв, вам туди. Там вас мої люди облаштують, там можна перепочити. А згодом, буде і гаряча вечеря.

– А де, власне, підкаштелян замку, сам пан Антоній Пясота? Чому ж не зустрів нас? Га?… Ми з ним списувалися місяця півтора тому і відповідь була позитивною. Домовилися на сьогоднішнє число, біля мосту через річку Глибочицю… – поцікавився цей осман з польським ім'ям Ян і німецьким прізвищем Лооз.

– От тобі й маєш! Говорить без бусурманського акценту… Де це він так засмаг…? – думав собі Іриній Сорока… – Га? що ви запитали, мій любий пане?

Пан воєводський писар Ян Лооз, відкинув з чола оселедець, і повторив своє запитання.

– Ми до нього не змогли потрапити. Він вранці пішов готувати вам лазню, так його ніхто і не турбував та й він теж не посилав ні за ким із наших замкових людей…. Я не знаю, де він….

– Дивно все це… Дивно. Це – поганий знак!..

– Ви так вважаєте? Ми були зайняті приготуваннями. Палати потрібно було прибрати. Тому, його ніхто не турбував, – відповів Іриній Сорока.

– Я зараз віднесу дві свої валізи і ви мені покажете, де у вас ця лазня….

– Слухаюсь, мій любий пане…

Пан підкоморій Іриній Сорока був сама люб'язність. Він став показувати пріору Зиновіусу Зарембі його гостьову кімнату на другому поверсі. Адже на ранок пан пріор збирався відбути до себе в монастир, щоб не їхати вночі, коли можуть на дорозі орудувати зухвалі бандити. А пан воєводський писар Ян Лооз поліз всередину карети за своїм багажем. Тут він згадав про цей жовтий брелок, який він для сміху поцупив у пана пріора Заремби. Мовляв, зараз-зараз, мій пане, я вам його поверну, лишень знайду на підлозі…

Ян Лооз засунув руку в кишеню… І… Здуськи! Як немає! Боже! Цього брелока там не було!.. Тоді пан воєводський писар зрозумів, де ж ця втрата могла статися…

– Ну, я до вас іще доберуся упирі!

Він підняв дві свої дерев'яні валізки і пішов у свою палату. Через годину-півтори, умившись з дороги нагрітою в каміні водою – Ян Лооз мав з'явитися у воєводи Киселя. Отримати цінні вказівки… Але, на жаль, доповідати воєводі довелося із абсолютно іншого приводу…