Читать книгу Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу - Сергій Плохій - Страница 4

Увечері 31 липня 1991 року Джордж і Барбара Буші в Спасо-хаусі (резиденції американського посла в центрі Москви) влаштували прийом для радянських гостей. Наступного ранку вони мали вилітати в Київ. Окрім Михайла та Раїси Горбачових, серед запрошених були глави республік, з-поміж яких найбільше виділявся новообраний президент Росії Борис Єльцин. Також були присутні урядовці Горбачова, зокрема міністр оборони маршал Дмитро Язов і голова КДБ Володимир Крючков. На обід подали суп-пюре з водяного кресу та кунжуту, яловиче філе під трюфельним соусом зі смаженою картоплею. Офіціанти розносили каберне совіньйон Georges de Latour урожаю 1970 року з виноробень Beaulieu, брют Summit Cuvée 1987 року з виноробень Iron Horse і шардоне Cuvaison 1990 року. Увінчували меню кава, чай та солодкий стіл40.

Виступаючи з вітальним словом, Джордж Буш віддав належне своєму візаві. Він добре розумів, які труднощі чекають на Горбачова і на який серйозний спротив наражається генсек, і намагався підкреслити його значення як світового лідера.

Він підняв келих за Михайла Горбачова, якого назвав людиною, «яку я поважаю та обожнюю, людиною, чиї справи за останні шість років подарували надію кожному, хто, як і я, вірить, що й одна людина здатна змінити світ на краще». Буш вів далі:

– Тож я вітаю президента Горбачова й кажу, що ми розлучаємось у цілковитій упевненості, значно більшій, ніж коли я сюди прилетів, що разом можна досягти міцного миру, а з ним – світлішого майбуття для наших дітей41.

Горбачовські міністри-консерватори не поділяли ентузіазму американського президента. Брент Скоукрофт, радник Буша з питань національної безпеки, сидів за одним столом із радянським міністром оборони Язовим. За обідом вони обмінювалися думками про договір СНО. Язов, якого стислий довідник, підготований для американської делегації, характеризував як людину, готову «захищати військових від утрати впливу та престижу», без особливого завзяття ставився до зовнішньої політики свого шефа. «Настрій він мав похмурий, – згадував Скоукрофт свою розмову з Язовим у Спасо-хаусі, – нарікав, що все йде так, як хочемо ми, а стан радянських збройних сил дедалі гіршає. Не приймалася на озброєння нова техніка, […] молодь уникала військової служби, частини, які поверталися з Європи, не було де розквартировувати тощо. Я запитав у нього, чому він продовжує перейматися боєготовністю радянських військ. Що їм тепер загрожує? Він пояснив мені: загроза йде від НАТО». Скоукрофт усім своїм виглядом показував, що не поділяє заклопотаності співрозмовника. Зрештою, він зміг-таки переконати глибоко засмученого Язова підтримати свій тост за НАТО. Ми не знаємо, яке вино пив на прийомі маршал, але, напевне, смакувало воно гірким42.

За обідом у посольській резиденції було видно, що Горбачову опонують не тільки консерватори, а й реформатори. Останніх представляв Борис Єльцин, нещодавно обраний на нову для країни посаду президента РРФСР. Явно невдоволений тим, що його посадили не за головний стіл, він посеред обіду покинув своє місце, разом із лідером Казахстану Нурсултаном Назарбаєвим підійшов до столу Джорджа Буша й голосно запевнив його, що докладе всіх сил для перемоги демократії в країні. «Присутні за столами спостерігали за цим не так із цікавістю, як із подивом і природним запитанням: що це все означає?» – згадував пізніше Горбачов. Генсек був помітно розгублений. У своїх мемуарах він описав цей епізод та інший, подібний, який стався напередодні під час прийому на честь Буша43.

Прийом відбувався 30 липня, у перший день саміту, у Грановитій палаті Великого Кремлівського палацу. Михайло та Раїса Горбачови разом із Джорджем і Барбарою Бушами вітали гостей. Раптом Горбачови зауважили пару, яка неначе випадала із загального ряду: мер Москви Гавриїл Попов супроводжував Наїну Єльцину, дружину новообраного президента Росії. Самого Єльцина в полі зору не було. Коли ж вітання добігли кінця, він несподівано з’явився і, широко усміхаючись, підійшов до вітальників.

– Чому ви довірили свою дружину Попову? – трохи хвилюючись, пожартував Горбачов.

– А він більше не здужає, – пожартував про свого близького союзника Єльцин.

Напередодні ввечері Єльцин телефонував Горбачову і просив дозволу урочисто зайти в банкетний зал разом із ним і Бушем. Той відмовив. А зараз виходило так, що ображений Єльцин вважає, що має повне право чинити, як йому заманеться. Він несподівано підійшов до Барбари Буш і, вдаючи з себе господаря, запросив її до залу. Вона була шокована, запитала: «Чи все тут гаразд?» – і стала так, що між нею та Єльциним опинилася Раїса Горбачова. «Весь цей час Буш і Горбачов були поглинуті тривалою розмовою, здається, про химерну люстру, що висіла над ними», – писав кореспондент Wall Street Journal, очевидець події, яку Горбачов намагався ігнорувати. Гостей, серед яких було чимало посадовців Горбачова, шокувала безцеремонність Єльцина. Американці були вражені не менше.

Згодом Буш заявив своїм підлеглим, що Єльцин сильно дошкуляв йому, намагаючись із його допомогою показати, хто в домі господар. Він згадав цей епізод у мемуарах, зазначивши, що якби Єльцин вирішив супроводити Барбару Буш до банкетного столу, то «Горбачов опинився б у дуже неприємній ситуації». Скоукрофт (якому Єльцин не сподобався ще від перших відвідин Білого дому за кілька років до того) кипів од люті: «Час нагадати цьому чоловіку, що ми не дамо йому використовувати нас у своїх дрібних іграх». Джеку Метлоку, послу США в Москві, було доручено висловити незадоволення єльцинському міністру закордонних справ Андрієві Козиреву. Пізніше Метлок згадував: «Поведінка Єльцина була і хамська, і хлоп’яча, його бажання привернути увагу ставило в незручне становище і Горбачова, і Буша»44.

Попри своє невдоволення Єльциним, Буш, Скоукрофт та інші члени американської делегації знали, що їм так чи інакше доведеться мати справу з новим лідером Росії. Політична зоря Горбачова заходила, і американський істеблішмент у побудові відносин з СРСР робив серйозну ставку на Єльцина. Той повною мірою був наділений усім, чого бракувало генсеку: всенародна підтримка на президентських виборах, відверте неприйняття комуністичної ідеології, готовність до радикального реформування внутрішньої та зовнішньої політики Москви. Та чи реально працювати з Єльциним, беручи до уваги всі його дивацтва? І як із ним триматися, не підриваючи авторитету Горбачова? Це була справжня головоломка для президента Буша та його радників.

Борис Єльцин був однолітком Горбачова, і в їхньому походженні було чимало спільного. Народжений на Уралі в 1931 році в сім’ї робітників, Єльцин усього досяг сам і опинився на найвищих щаблях влади завдяки (крім усього іншого) своїй невичерпній енергії. Інженер за освітою, він уперше заявив про себе в будівельній галузі, одній із найскладніших у радянській економіці. Відчуваючи хронічний фінансовий і кадровий голод (на відміну, скажімо, від військово-промислового комплексу), будівельні організації часом виконували п’ятирічні плани, використовуючи працю в’язнів і різних маргінальних елементів, посланих на будівництво рішеннями партійних чиновників. Багато що залежало від сили характеру конкретного кербуда, і цього в Єльцина не бракувало. Він починав кар’єру в 1955 році у Свердловську з посади кербуда і пробивав свій шлях до вершини, даючи результати, вищі за середні. У 1976 році Єльцин був обраний першим секретарем Свердловського обкому КПРС. У 45 років він став фактичним правителем величезного промислового регіону, який у радянській ієрархії був набагато важливіший, ніж Ставропольський край Горбачова.

І якщо Горбачов підіймався кар’єрними щаблями завдяки росту врожаїв і розвагам московського партійного начальства, яке приїжджало відпочити на мінеральні курорти Ставропольського краю, то Єльцин рухався цими сходами за рахунок промисловості та виконання планів із будівництва. У Свердловську Єльцин став відомий не тільки збудованим (серед виконаних під його керівництвом проектів – театр оперети, який полюбляв відвідувати молодий партійний секретар), а й зруйнованим. У 1977 році, за наказом із Москви, чиновники Свердловської області демонтували дім, де влітку 1918 року більшовики стратили царя Миколу II та членів царської родини. Партійне керівництво побоювалося, щоб цей будинок не став об’єктом ушанування та паломництва. Руйнував Єльцин так само скоро, як і будував: останній притулок царя, свідок загибелі старої Росії, було знесено за одну ніч. Партія могла спокійно святкувати 60-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції, і ніщо не нагадувало про злочин, скоєний засновниками першої соціалістичної держави.

Борис Єльцин завжди почувався невимушено, спілкуючись із пересічними громадянами, любив, коли йому прилюдно лестили, однак його сходження в іпостасі демократичного лідера почалося тільки в роки перебудови та гласності, коли Горбачов запросив цього енергійного чоловіка зі Свердловська до Москви. Незабаром він прийняв керівництво містом, паралізованим метастазами брежнєвської корупції. Єльцин спекався старих кадрів і відкрив свій кабінет для міських журналістів, яким припав до душі повний енергії та схильний до новацій перший секретар московського міськкому партії. Однак незабаром Єльцин виявив, що не може бути господарем самому собі, як у далекому Свердловську. У Москві новий могутній градоначальник зіткнувся з іще могутнішим Політбюро, кандидатом у члени якого він був. І невдовзі колеги Бориса Миколайовича стали помічати чергування сплесків гарячкової активності з періодами депресії.

Різні погляди на темпи реформ у Москві спровокували конфлікт між Єльциним і впливовим секретарем ЦК Єгором Лігачовим, котрий очолював колись Томський обком, а зараз представляв консервативне крило горбачовського Політбюро. Восени 1987 року Єльцин виступив не тільки проти Лігачова, а й проти самого Горбачова; він указав на проблеми зі здійсненням реформ і звинуватив членів Політбюро в низькопоклонстві перед генсеком. У відповідь Горбачов зняв Єльцина з вищої посади Московської партійної організації та викреслив із кандидатів у члени Політбюро. На партійній кар’єрі Єльцина було поставлено хрест. Він вибачився перед Горбачовим і його колегами, але все було марно. Здавалося, його життя повернулось у вихідну точку: він був призначений першим заступником начальника Держбуду СРСР – країни, яка ще будувала соціалізм, хоч уже починала замислюватися над його «перебудовою». Вигнання Єльцина з Політбюро знаменувало поразку ліберального крила в горбачовському таборі та тріумф консерваторів. А за рік тріумфатор Лігачов привселюдно висварив Єльцина: «Борисе, ти неправий»45.

Однак якщо Політбюро в особі Єльцина втратило одного з радикалів, то демократичний рух, який зароджувався в Росії, несподівано здобув лідера. Ситуація у країні загалом змінювалася на користь Єльцина. Ані на мить не забуваючи про міць партапарату, здатного втрутитись у його реформаторську політику, і не маючи змоги взяти його під свій повний контроль, Горбачов повів хитру гру з метою послабити владу чиновників. У 1989 році, за рік після виключення Єльцина з кандидатів у Політбюро, генсек санкціонував початки політичної діяльності поза партією, покінчивши таким чином із більш як 60-річною монополією КПРС у політичному житті країни. Нова виборча система, уперше в радянській історії, уможливлювала вибори на альтернативній основі, а партійним секретарям було сказано, що вони можуть залишитися при владі тільки в разі обрання до місцевих рад. Реальна влада передавалася з кабінетів партійної номенклатури до регіональних рад і республіканських парламентів.

Партійні чиновники ремствували, однак терпіли. Усі вони отримали можливість узяти участь у транзиті влади, і найспритніші змогли скористатися партійною машиною та повсюдним її впливом для перемоги на виборах. Зміни на місцевому рівні ініціювалися та підтримувалися згори. У березні 1990 року рішенням З’їзду народних депутатів із радянської Конституції було вилучено статтю про керівну роль партії в радянській державі та суспільстві, а також запроваджено посаду президента СРСР, на яку в результаті безальтернативного голосування був обраний Михайло Горбачов. Пост генсека зберігся за ним, але майже одразу ж після обрання він став переводити своїх радників і найважливіші елементи партійного апарату із ЦК до щойно створеної адміністрації президента.

Від кардинальних змін, які Горбачов проводив у країні та партії, найбільше виграв його заклятий ворог Єльцин. Коли навесні 1989 року в СРСР проводилися перші в країні напіввільні вибори до рад народних депутатів, Єльцин ступив на стежку, що раніше була б недоступна радянському політику, незадоволеному владою – подався в народні депутати. Він ухопився за цю можливість із притаманними йому завзяттям та енергією. «Простим людям імпонує його антипартійна спрямованість, – повідомляла біографічна довідка про Єльцина, включена в короткий путівник президента Буша, укладений перед московським самітом, – а його заклики до прискорення темпів реформ мають підтримку в ліберальної інтелігенції». Єльцин не був віртуозом апаратних інтриг, зате чудово загравав із натовпом. А в часи, коли перебудова буксувала чимраз більше й панувала гласність, охочих послухати палкі промови вистачало46.

Намагання Горбачова реформувати сталінську централізовану систему керівництва економікою лише прискорили її колапс. Провал економічних реформ, зростання товарного дефіциту, чимраз гучніша критика партійної політики (як у минулому, так і на сучасному етапі) – усе це призвело до того, що КПРС почала програвати перегони своїм опонентам. На першому З’їзді народних депутатів СРСР (травень—червень 1989 року) політично оформилась опозиція. Депутати-реформатори з Москви, Ленінграда та інших великих міст об’єдналися з однодумцями із прибалтійських республік, що прагнули широкої автономії та врешті незалежності своїх країн. Скерований був цей альянс проти партійного апарату.

Авторитет Єльцина як лідера російської опозиції до режиму не викликав жодних сумнівів. Рядові росіяни втомилися від постійних виступів Горбачова, які відчутних результатів майже не давали. Провал горбачовської політики, що вилилась у порожні полиці магазинів і невдоволення людей, сприяли росту популярності Бориса Єльцина не менше, ніж його неймовірний політичний нюх і здатність об’єднати ліберальних прихильників перебудови та лідерів російського робітничого руху – і все це під національним прапором відродження Росії. У березні 1989 року, усупереч волі Кремля, москвичі обрали Єльцина народним депутатом СРСР. За рік він був обраний народним депутатом РРФСР від рідного Свердловська, а ще за два місяці став головою Верховної Ради Росії47, обійшовши за підсумками голосування двох кремлівських кандидатів. Незабаром Борис Єльцин оголосив про свій вихід із КПРС.

Розрив Єльцина з партією відбувався максимально публічно – зречення сталося перед депутатами останнього партійного з’їзду в липні 1990 року. Коли з’їзд відмовився прийняти запропоновану ним нову назву партії – Партія демократичного соціалізму, – колишній партійний ватажок зі Свердловська виступив із промовою, у якій оголосив про вихід із КПРС. Єльцин вимагав перейти до багатопартійної демократії та заявив, що, як голова президії російського парламенту, не може бути підлеглим жодній партії. Цей учинок дався Єльцину непросто, і шлях до нього теж не був легкий. Він безперервно працював над текстом про свою відставку, а в день її проголошення від хвилювання не знаходив собі місця. Пізно ввечері напередодні виступу Єльцин поділився побоюваннями та сумнівами з Геннадієм Бурбулісом, уродженцем його рідної Свердловської області, який у ті часи був найближчим соратником Бориса Миколайовича. «То була людина, яка не просто мучилась майбутнім виступом, – згадував Бурбуліс. – Він надзвичайно глибоко переживав те, що мав зробити. […] І, не приховуючи, казав: “Але ж це мене виростило!”»48

Горбачов вважав вихід Єльцина з партії кінцем його політичної кар’єри, «логічним кінцем», як пояснював він своєму ліберальному раднику Анатолію Черняєву. Фактично ж публічний вихід Єльцина з партії означав кінець її керівної ролі в суспільстві, що спричинило хвилю втеч із КПРС. Здебільшого це відбувалося без показухи: партійці переставали сплачувати членські внески, ходити на збори, виконувати партійні доручення. Втрачаючи членів, партія втрачала й силу. У 1990 році, крім Єльцина, партію покинули ще 2,7 млн осіб, і загальна чисельність членів КПРС із 19,2 млн осіб упала до позначки 16,5 млн. Утрати тільки від прямого виходу з партії склали 1,8 млн осіб. Пізніше Горбачов згадував, що за вісімнадцять місяців, до 1 липня 1991 року, понад 4 мільйони членів КПРС (майже чверть від загальної кількості) або самі покинули партію, або були виключені з її лав за антипартійну позицію чи за відмову виконувати партійні розпорядження та сплачувати членські внески49.

Таке масове дезертирство збентежило партійних бюрократів. У січні 1991 року секретар ЦК Олег Шенін попередив секретарів республіканських та обласних комітетів, що в 1990 році КПРС покинуло чимало робітників і селян; тривожний дзвіночок для партії, котра особливо пишалася саме такими членами. Ще гірше було те, що партію масово полишала інтелігенція. Якщо робітники й так не дуже рвалися в КПРС, членство в якій мало що давало рядовим комуністам (якщо давало взагалі), то чимало представників інтелігенції охоче вступало до неї, щоб успішніше просуватися в кар’єрі, влитись у ряди управлінців чи потрапити в номенклатурну верхівку партійно-державного апарату, який майже на сто відсотків становили комуністи. Не тільки керівні посади, а й посади у вищій школі, у розгалуженому і щедро фінансованому науково-дослідному секторі – усі вони потребували партійного квитка50.

Восени 1990 року стали з’являтися тріщини вже й у стінах найавторитетнішого оплоту радянських привілеїв – дипломатичної служби та корпусу радянських фахівців, які отримали дозвіл працювати на Заході. Членство в партії було важливою умовою для отримання посади, що дозволяла жити в «капіталістичному пеклі» та отримувати казкові за радянськими мірками доходи. Хоч багато радянських громадян, буваючи за кордоном, давно розчарувалися в комуністичній системі, якийсь час вони ховали свою незгоду за фасадом лояльності до режиму та партії, що його уособлювала. Однак негласна домовленість між партійними апаратниками та радянською інтелігенцією – партія приймала офіційні запевнення у вірності за чисту монету, а інтелігенція продукувала їх в обмін на додаткові пільги у вигляді роботи за кордоном – у 1990 році вже не діяла.

Вихід Єльцина з партії зі збереженням посади спікера російського парламенту показав еліті, що членство в партії більше не потрібне для кар’єрного росту. За чотири останні місяці 1990 року партію покинули чотирнадцять радянських чиновників, які працювали в міжнародних організаціях у Женеві. Про женевський казус ішлося в записці, яку організаційний відділ ЦК подав керівництву. Автори записки визнавали ідеологічне підґрунтя нового явища. На їхню думку, головний винуватець цього процесу був у Москві. Центральний комітет був поінформований, що деякі радянські громадяни в Женеві підтримували тісні стосунки з єльцинським колом і московською опозиційною пресою, навіть збиралися заснувати женевський осередок опозиційної Республіканської партії Росії.

Бунт не обмежився Женевою. До ЦК посипалися сигнали про те, що така тенденція помітна в радянських дипмісіях і товариствах у Нью-Йорку, Відні, Парижі та столиці Кенії Найробі. Вимоги деполітизувати служби зовнішніх зносин надходили також із центрального апарату Міністерства закордонних справ у Москві. Апаратники ЦК були готові списати таку поведінку на пожадливість привілейованих представників радянської інтелігенції. Як випливало із записки, екс-комуністи просто відмовлялися платити партійні внески у валюті: вони дивилися на це як на зайвий податок. Так воно, власне, і було, адже за кордоном радянські бюрократи зазвичай були не в захваті від того, що їх позбавляли левової частки зарплатні, яку ті отримували в міжнародних організаціях у твердій валюті. Вони були зобов’язані передавати свої доходи до фінвідділів радянських представництв за кордоном. Багато хто відмовлявся це робити.

Дехто й зовсім не бажав повертатися додому. У записці йшлося, що в 1989—1990 роках семеро радянських чиновників із Женеви відмовилися повернутися в СРСР, коли добігли кінця терміни їхніх контрактів (згідно з якими за сприяння партії держава посилала їх у робочі відрядження за кордон). Натомість вони самотужки домагалися подовження своїх контрактів і далі працювали за кордоном. Ці «перебіжчики» відмовлялися контактувати з радянською дипмісією в Женеві та виконувати розпорядження керівництва. Бродіння в середовищі радянських дипломатів і громадян, які працювали в міжнародних організаціях, прямо свідчило про нездатність партії утримати у своїх лавах ідеологічно розхитаний управлінський клас. Те, що одні люди, які мали доступ до реальних, а не гаданих благ, уже не прагнули членства в партії, а інші починали її покидати, нічого доброго не віщувало51.

Борис Єльцин був не першим із колишніх партійних чиновників, котрі заступали на посаду в новостворених демократичних інститутах. Першими на цьому терені були партійці Закавказзя та Прибалтики, які де-факто виступили проти центру ще до літа 1990 року.

Перші намагання Горбачова та його соратників демократизувати авторитарну систему не дуже надихали громадськість на підтримку перебудови. Зате неросійські народи Союзу отримали можливість заявити про себе, чим поставили під загрозу цілісність держави, у яку їх включили колись, не питаючи згоди. Горбачов, як і його соратники та шанувальники вдома й за кордоном, гадав, що національне питання в Радянському Союзі давно розв’язане. На відміну від правителів Британської, Французької, а також (найсвіжіший приклад) Португальської імперій, радянські лідери напрочуд довго зберігали єдність колись підкорених або інакше інкорпорованих націй, не порушуючи цілості Союзу. Наприкінці ж 1980-х про це довелося забути.

Міжнаціональні сутички, що почалися на початку 1988 року з конфлікту між азербайджанцями та вірменами в Нагірному Карабаху, вірменському анклаві на азербайджанській території, став повною несподіванкою для тих, хто щиро вірив в успіх радянського міжнаціонального експерименту. Восени того ж року в демонстраціях, організованих національними лідерами, щомісяця брало участь приблизно 2 мільйони осіб. Намагаючись спинити етно-національну мобілізацію, міжетнічні сутички й відновити порядок, центральна влада часто діяла силою. І все ж головна загроза Радянському Союзу походила не з Кавказу, а з прибалтійських регіонів, анексованих у 1940 році та повністю реінтегрованих в нову імперію після Другої світової війни. Двадцять третього серпня 1989 року показали свою силу активісти організацій, що виступали за повернення незалежності прибалтійським республікам. Вони влаштували Балтійський шлях – живий ланцюг від Таллінна (Естонія) до Риги (Латвія) та Вільнюса (Литва). Акцію присвятили 50-річчю пакту Молотова—Ріббентропа, на підставі якого й відбулась анексія, котрої США так ніколи й не визнали офіційно.

Наприкінці 1989 року компартія Литви оголосила про вихід із підпорядкування московському ЦК. Партія втрачала владу, багатонаціональна держава, якій служили Горбачов та його прихильники і якою так пишалися, занепадала. Тогорічні протести, особливо велелюдні у Прибалтиці та Закавказзі, були спричинені насамперед тим, що в радянську Конституцію пропонувалися поправки, які дозволяли Верховній Раді СРСР скасовувати республіканські закони, коли ті, на думку союзного керівництва, суперечили законам усесоюзного значення, а також унеможливити в односторонньому порядку розв’язувати питання виходу з СРСР. У березні 1990 року новообраний парламент Литви оголосив про незалежність республіки від Радянського Союзу. До літа 1990 року більшість радянських республік, включно з очолюваною Єльциним Росією, оголосила суверенітет, що означало: республіканські закони поставлені вище за союзні. Зовнішні обриси імперії, загримованої під добровільний союз, ще лишалися непорушними, та перед переляканими можновладцями з Москви вже маячив привид її розпаду52.

Повномасштабна консолідація росіян почалася з 1989 року (причому за межами Російської Федерації) у відповідь на піднесення націоналістичних настроїв у країнах Балтії, Молдові (Молдавії), інших республіках, де росіяни були меншістю. Незабаром вона охопила й Росію, і то досить несподівано. Російські ліберали, які спирались переважно на Москву та Ленінград, схилялися до політичного альянсу із прибалтійськими республіками, що вже проголосили суверенітет. Лідери російського демократичного руху поділяли ліберально-економічні погляди прибалтійських колег і вирішили перейняти їхню політичну стратегію для здобуття суверенітету Росії. Навесні 1990 року, під час передвиборчої кампанії до російського парламенту, Єльцин визнав ідею російського суверенітету, що в тих обставинах означало розширення політичних та економічних повноважень республік. Це був блискучий хід, він збільшив популярність Єльцина не тільки в колі московської та ленінградської інтелігенції, а й за її межами.

До горбачовської перебудови далеко не всі росіяни (як і сам Єльцин) ототожнювали себе з Російською Федерацією, найбільшою з радянських республік, котра, однак, не мала своєї компартії та Академії наук: навіщо, якщо КПРС і всесоюзна АН і так сиділи в Москві, керували ними росіяни, ті ж таки росіяни становили й кістяк персоналу? В інтерв’ю, яке він дав наприкінці 1990 року, Єльцин зізнався, що на початку не мав особливих почуттів до радянських російських інституцій: «Я вважав себе громадянином країни [СРСР], а не Росії. Ну, ще я вважав себе патріотом Свердловська, бо там працював. Але поняття Росії було для мене настільки відносним, що за час роботи першим секретарем Свердловського обкому партії з більшості питань я звертався не в російські відділи. Спочатку я звертався до ЦК КПРС, а після того – у союзні органи»53.

На той час Єльцин не єдиний із політиків розігрував новознайдену російську карту. Не менш успішно це робили й опоненти-консерватори, згуртовані навкруг ідеї створення Комуністичної партії Російської Федерації. Ця ідея отримала імпульс у перші місяці 1990 року після оформлення наприкінці 1989 року в рамках КПРС Демократичної платформи на чолі з Єльциним та іншими прихильниками радикальних реформ. Консерватори забажали нової партії, окремої і від Єльцина, і від Горбачова. Члени всесоюзного Політбюро не знали, як реагувати на нові віяння. Сам Горбачов підтримував і тих, і тих.

– Якщо буде РКП [Російська комуністична партія], – казав він однопартійцям на засіданні Політбюро 3 травня 1990 року, – то вона більше тиснутиме на компартії інших республік, і ті скажуть: навіщо нам узагалі КПРС?!

А вже за декілька хвилин він відчитував секретаря ЦК, який виступив проти створення РКП:

– Якщо ми відмовимо (щодо РКП), то росіяни скажуть: ми їх (інородців!) збирали 1000 років. А зараз вони вчать нас, як жити! Та котіться ви всі від Росії якомога далі!

Горбачов був проти створення окремої російської партійної організації, бо це могло серйозно стимулювати шовіністичні тенденції в Росії та націоналізм в інших республіках; крім того, вона могла перетворитись на точку консервативного спротиву його реформам. Але й відмовити він теж не міг. Микола Рижков, голова радянського уряду, зазначив на тому ж засіданні Політбюро: «Якщо ми підемо проти створення РКП, то наше місце в ній посядуть “Єльцини”». За будь-якого розвитку подій із російською компартією Горбачов не хотів утрачати владу. І він запропонував розв’язати це питання на XXVIII з’їзді КПРС, який мав відбутись у червні 1990 року. Того місяця з’явилась окрема Комуністична партія Російської Федерації. Як і побоювався Горбачов, вона таки стала оплотом ультраконсервативної опозиції всередині КПРС54.

Для генсека та його соратників обидва варіанти – і приміряння до Росії тоги демократії (цей варіант уособлював Єльцин), і її вбирання у строгий костюм комунізму (чого прагнули консерватори) – були однаково страшні. Дедалі більша активність росіян потенційно сприяла виробленню особливої ідентичності, що не повною мірою відповідала радянській і розхитувала відданість імперському минулому, сьогоденню та майбуттю, на яку спиралася цілісність СРСР. Загрозу російського суверенітету обговорювали на Політбюро ще на початку літа 1989 року. Вадим Медведєв, провідний ідеолог партії, виступив проти надання Росії суверенних прав, які вже були визнані за іншими:

– Якщо ми оформимо це так, як в інших республіках, то неминуче перетворення СРСР на конфедерацію. РРФСР – стрижень Союзу.

Горбачов цілком погоджувався:

– Відновити авторитет Росії – це так. Але не шляхом суверенізації Росії. Це означало б позбавити Союз стрижня.

Було незрозуміло, як можна цього досягнути. Розв’язання відклали, а проблема залишилась, якщо не сказати посилилась. Голова радянського уряду Рижков на засіданні Політбюро в листопаді 1989 року заявив:

– Треба боятися не Прибалтики, а Росії та України. Пахне загальним розпадом. І тоді потрібен інший уряд, інше керівництво країни, уже іншої країни.

Восени 1989 року мало хто вірив, що вже за кілька місяців віщування Рижкова стануть збуватися55.

У травні 1990 року, після трьох голосувань, із відносно невеликою перевагою (535 голосів – за, 467 – проти) Єльцин був обраний спікером російського парламенту. А вже декларація політичного суверенітету Росії, запропонована ним через кілька місяців, здобула підтримку двох третин депутатського корпусу. Виступаючи перед депутатами, Єльцин сказав:

– Сьогодні центр для Росії – і жорстокий експлуататор, і скупий благодійник, і тимчасовець, який не замислюється над майбутнім. Несправедливості таких відносин слід покласти край. Сьогодні не центр, а Росія має подумати про те, які функції делегувати центру, а які залишити собі.

Так з’явився новий адепт Росії. Улітку 1990 року керований Єльциним парламент оголосив Росію суверенною державою і заявив про вищість російських законів над законами СРСР. Восени того ж року Рижков на Політбюро сказав, що жодне його розпорядження не було виконане. Незабаром він був звільнений Горбачовим у рамках кадрових ротацій56.

Коли більшість радянських республік оголосила про свій суверенітет, не було жодних формул, які регулювали б нові відносини між ними й союзним центром. Конституція була всесоюзним фасадом для надцентралізованої держави і навіть декларувала право республік на вихід із Союзу, однак не передбачала жодних інструментів для врегулювання відносин «центр – республіки». Фактично за встановленими процедурами республіка або перебувала у складі Союзу під повним контролем Москви, або просто його покидала. На початок 1990 року Литва прагнула виходу з СРСР, а Росія, Україна та деякі інші – нового договору. Горбачов зробив усе, щоб утримати в Союзі Литву й не дати російському парламенту обрати Єльцина та оголосити суверенітет. Ні перше, ні друге йому не вдалося. Радянський політико-економічний простір сипався, посилюючи кризу в економіці й загрожуючи існуванню центральної влади.

Рішення, запропоноване Горбачову консерваторами влітку 1990 року, зводилося до того, щоб силоміць поставити союзні закони вище за республіканські. Досягти цього можна було тільки введенням надзвичайного стану. Горбачов дав добро на розроблення плану дій на випадок надзвичайної ситуації. Крім того, він декларував початок радикальних реформ: Президентська рада і Рада міністрів мали бути розпущені, а натомість з’являлися Рада безпеки і Кабінет міністрів, підпорядковані безпосередньо президентові. Але вводити надзвичайний стан він наразі відмовлявся. У грудні 1990 року на З’їзді народних депутатів приблизно чотириста членів законодавчого органу проголосували за внесення до порядку денного питання про відставку Горбачова. Їхня пропозиція не була підтримана більшістю. Зате подав у відставку міністр закордонних справ Едуард Шеварднадзе, близький соратник Горбачова з ліберального крила, коли зазнав нападок із боку консерваторів за нібито здачу радянських національних інтересів за кордоном. Горбачов, який висів на волосинці, не втримував його. Шеварднадзе попередив делегатів з’їзду про загрозу реакційного перевороту. У листі до свого американського візаві та друга Джеймса Бейкера Шеварднадзе зізнався, що діяв, як йому підказувала совість57.

Переворот фактично таки стався, як і застерігав Шеварднадзе. На з’їзді ініціативу захопили консерватори, а Горбачов, замість піти у відставку, вирішив очолити процес. У січні 1991 року, без формального введення надзвичайного стану, він надав голові КДБ Володимиру Крючкову, міністру оборони Дмитру Язову і свіжоспеченому міністру внутрішніх справ Борису Пуґо карт-бланш на випадок, якщо знадобиться припинити дрейф радянських республік до суверенності та незалежності. П’ятого січня 1991 року за наказом Язова, виправдовуючись призовом новобранців до Радянської армії, у республіки Прибалтики ввійшли підрозділи повітряно-десантних військ. Одинадцятого січня центральні ЗМІ оголосили про створення у Вільнюсі промосковського Комітету національного порятунку. Ще через три дні підрозділи спецвійськ МВС і КДБ здійснили штурм вільнюської телевежі, яку захищали прихильники литовської незалежності. Під час штурму загинуло п’ятнадцять осіб. Двадцятого січня війська МВС застосували зброю в Ризі; загинуло чотири людини. Через п’ять днів радянські газети опублікували текст указу про спільне патрулювання міст військами МВС та армії. Указ фактично узаконював присутність військових на вулицях радянських міст.

У березні Горбачов створив Раду безпеки – найвищий дорадчий орган при президенті, куди входили майже виключно прихильники жорсткого курсу. Тоді ж із подачі Горбачова провели всесоюзний референдум, де 76 % учасників висловилися за збереження Союзу; попри те що референдум був проігнорований новою владою республік Прибалтики й Закавказзя, його результати виправдали сподівання президента СРСР та його оточення. Двадцять восьмого березня Горбачов наказує військам не допустити в Москві маніфестацій на підтримку Єльцина. Того дня консерватори мали порушити в російському парламенті питання про звільнення Єльцина з посади спікера. Ця спроба виявилася провальною. Маніфестації в Москві пройшли попри заборони. Війська для їх розгону не використовували. Якщо росіяни й загалом слов’яни у складі елітних спецпідрозділів без вагань відкривали вогонь по особах неросійського й тим паче неслов’янського походження у Прибалтиці та Закавказзі, то стріляти по своїх, слов’янах, їм було б набагато складніше. Крім того, це могло вилитись у масштабне кровопролиття, чого Горбачов допустити не міг. І він скомандував відбій – цей крок радо зустріла демократична опозиція (на деякий час Єльцин навіть припинив атакувати Горбачова) і засудили консерватори. Горбачов знову їх обдурив, не пішовши до кінця. Тепер вони дивилися на нього як на перешкоду, котру слід усунути.

Багато хто в партапараті хотів звільнитися від заблукалого партійного вождя. Однак, на відміну від Єльцина, Горбачов навіть думати не хотів про добровільний вихід із партії, і то не тільки через відданість ідеалам соціалізму чи віру, що партію можна реформувати (про що він неодноразово заявляв), але й із тактичних міркувань: він не хотів, щоб партійна машина, яка ще мала величезну владу в країні, пішла проти нього. Черняєв за кілька днів до виходу з партії Єльцина описав у своєму щоденнику розмову з Горбачовим: «Шкурники. Їм, крім кормушки та влади, нічого не треба», – кляв Горбачов секретарів райкомів і міськкомів, із якими зустрічався того дня. «Лаявся матом, – згадує Черняєв. – Я йому: “Киньте їх. Ви – президент; Ви ж бачите, що це за партія, і фактично ви заручником її лишаєтеся, хлопчиком для биття”». На Горбачова ці вмовляння не діяли. «Думаєш, не бачу? Бачу, – казав він Черняєву. – Але не можна цього паршивого пса спускати з повідця. Якщо я так зроблю, вся ця махина кинеться на мене»58.

Вирішальне протистояння мало відбутись на засіданні ЦК, призначеному на 24 квітня 1991 року. Парткомітети всієї країни вимагали відставки Горбачова з посади генсека. Проте він знову всіх переграв. Учасники зустрічі з подивом прочитали в ранкових газетах, що Горбачов напередодні дійшов згоди зі своїм затятим супротивником Борисом Єльциним і керівниками республік, які прагнули більшого суверенітету. На зустрічі в резиденції Горбачова в Ново-Огарьові вони домовилися розробити текст нового Союзного договору.

Нарешті Горбачов знайшов альтернативу надзвичайному стану: замість відновити статус-кво і, спираючись на силу, повернути владу центру, він зробить крок уперед і знайде формулу, яка врівноважить інтереси центру та республік. Цей маневр звільнив би його від диктату партійних секретарів і частини оточення, схильної до силового курсу. А 24 квітня, відповідаючи на гостру критику своїх дій, що пролунала на засіданні пленуму ЦК, Горбачов заявив, що готовий піти у відставку. Партійна верхівка відступила: без Горбачова їхній партії був би кінець. Тоді лиш він міг захистити їх від Єльцина та його демократів. Спроба партійного перевороту провалилася, Горбачов устояв, але консерватори не здалися59.

У червні 1991 року, на хвилі обіцянок вибороти для Росії більше прав, Єльцин став президентом РРФСР. Під час інавгурації 10 липня він, даючи присягу, пообіцяв відстоювати суверенітет Росії. Імперія розвалювалась на очах. «Будівничі нації», як охрестив прихильників російського національного відродження гарвардський історик Роман Шпорлюк, виходили переможцями в боротьби зі «спасителями імперії». У день виборів президента Росії радник Горбачова Анатолій Черняєв записав у щоденнику: «М. С. виявився менш далекоглядним, аніж Єльцин із його звірячим нюхом. М. С. боявся, що російський народ не пробачить йому відмови від імперії. А російському народу було начхати». Черняєв розумів, що без Росії будь-який імперський проект приречений. «Бо без Росії нічого не буде, – занотував радник Горбачова у щоденнику. – Союзу не буде. І реально спиратися президент може тільки на неї… не на Туркменію ж із Назарбаєвим!»60

Горбачов мусив визнати результати перших президентських виборів у Росії: його колишній протеже, а нині опонент став першим президентом Російської Федерації завдяки народному мандату, якого сам він не мав. Адже Горбачов був обраний президентом Союзу в радянському парламенті. І тепер обійтися без Єльцина він не міг.

Напередодні візиту Буша до Москви Горбачов, Єльцин і лідер Казахстану Нурсултан Назарбаєв зрештою погодили умови нового Союзного договору. Республіки ставали одноосібними власницями розташованих на їхніх територіях родовищ і мали право самостійно визначати, скільки коштів відраховувати до союзного бюджету. У компетенції центру залишалася військова та національна безпека, а щодо закордонної політики вирішили піти шляхом консультацій із республіками. Крім того, Горбачов, Єльцин і Назарбаєв узгодили зміни в уряді: прихильники жорсткого курсу, введені Горбачовим, мусили покинути його, а новий кабінет повинен був сформувати й очолити Назарбаєв. Підписання нового Союзного договору мало відбутися 20 серпня 1991 року61.

Борис Єльцин, який поставив Горбачова в незручне становище перед Бушем на прийомі на його честь, був не просто всенародно обраним главою найбільшої республіки; під його контроль мала перейти більшість розташованих в СРСР нафтових і газових родовищ. Отже, стан союзної скарбниці і, цілком можливо, зарплатня самого Михайла Горбачова могли залежати тепер від волі Єльцина. І хай там як бентежила та ображала Горбачова поведінка президента Росії, йому не залишалося нічого іншого, як визнати це. Мабуть, те саме стосувалось і президента США. Подарунок, який приготував Буш Єльцину, – виготовлена зі срібла найвищої проби чаша від Tiffany вартістю 490 доларів, – був дорожчий за подарунки іншим радянським високопосадовцям і навіть Горбачову. Президент СРСР отримав примірник першого американського видання «Анни Кареніної» Л. Толстого (щоправда, у переліку подарунків ціну книжки не зазначали). Поки що Білий дім більшість своїх геополітичних яєць складав у кошик Горбачова. Тож його подарунок можна було вважати безцінним62.

Уперше Буш зустрівся з Єльциним у вересні 1989 року під час візиту останнього до Сполучених Штатів. У ході поїздки Єльцин, тоді ще депутат Верховної Ради, відвідав одинадцять міст, прочитав лекції в американських кампусах, з’явився в телешоу «Доброго ранку, Америко!», відвідав Космічний центр Джонсона в Г’юстоні (Техас), клініку Майо (один із найбільших у світі медичних центрів, розташований у Рочестері, Міннесота), зустрічався з провідними американськими бізнесменами та політиками в різних штатах, аж до Техасу і Флориди. Єльцин назвав цю поїздку здійсненням мрії його життя. Двічі облетівши на вертольоті статую Свободи, він заявив, що тепер «став удвічі вільнішим». Він згоряв од бажання будь-що перевершити Горбачова, перебрати на себе увагу Америки.

– Усе моє уявлення про капіталізм, про Сполучені Штати, про американців, яке роками вдовбували мені в голову, зокрема й за допомогою «Короткого курсу ВКП(б)» – усе це уявлення розвернулося на 180 градусів за півтора дня мого перебування тут, – сказав він, виступаючи перед пресою.

Та найсильніше враження (як майже на всіх радянських громадян, які вперше бували в Америці) справив на Єльцина похід у супермаркет. Розмаїття товарного асортименту, на яке він натрапив в одному з торговельних центрів Г’юстона, разюче контрастувало з порожніми полицями радянських магазинів. І, за словами його радників, саме під час цієї поїздки «в єльцинській більшовицькій свідомості впала остання підпорка»63.

Також програма візиту до США передбачала нетривалі відвідини Білого дому, де Єльцин зустрівся з Джорджем Бушем. Ця зустріч залишила гіркий присмак у помічників президента, які її організовували. Буш був не проти зустрітися з Єльциним і дізнатись від нього про події в Союзі, але хотів обставити все так, щоб не зачепити самолюбства Горбачова, для якого восени 1989 року Єльцин був ворогом номер один. Тож Єльцина запросили до Білого дому, але офіційно зустріч була призначена не з президентом США, а із Брентом Скоукрофтом, і тут не обійшлося без проблем. «Йому сказали, – згадував Роберт Ґейтс, майбутній глава ЦРУ й міністр оборони, а тоді радник із питань національної безпеки, – що він, можливо, зустрінеться з президентом, та ми щосили намагалися применшити значущість цього візиту, тож ніхто не давав стопроцентних гарантій». Коли Кондоліза Райс, експертка з питань нацбезпеки, провела Єльцина в Білий дім через підвальний хід західного крила, він запитав, чи користуються цим ходом особи, які відвідують президента, а потім заявив, що не ступить далі ані кроку, не маючи повної гарантії, що зустрінеться з Бушем. Тоді Райс відказала, що, коли Єльцин не бажає зустрічатися зі Скоукрофтом, він може покинути Білий дім і повернутися до готелю.

Урешті-решт Єльцин здався й пішов на зустріч зі Скоукрофтом, із яким і поділився своїм баченням, як США могли б допомогти радянській економіці. Скоукрофта це не дуже цікавило, і він, за словами Ґейтса, мало там не заснув. Усе змінилося, коли до кабінету Скоукрофта зайшов Буш. «Єльцин змінився, як хамелеон, – пригадує Ґейтс. – Він пожвавішав, прийшов у захват, став усім цікавитись. Усім виглядом Єльцин показував, що тільки зараз отримав гідного, співмірного з ним самим співрозмовника». Буш підтвердив свою підтримку Горбачова, та Єльцин досягнув мети – зустрівся з президентом США. Щойно покинувши Білий дім, він підійшов до журналістів, які чекали на галявині, та повідав світу про доленосну зустріч. «То не був спокійний, непомітний візит, якого ми чекали, – згадував Скоукрофт, – але все минулося добре»64.

Борис Єльцин справив гарне враження на Буша, але Скоукрофту майбутній президент Росії видався нещирим. Судячи з його спогадів, він так і не позбувся цього враження до кінця. Колишніх симпатиків Єльцина в адміністрації Буша (зокрема Райс і Ґейтса) вразили його безцеремонність і непередбачуваність. Згадуючи візит, Ґейтс писав у мемуарах: «Він, мабуть, забагато випив, під час виступу в Університеті Джонса Гопкінса мав не найкращий вигляд, та й загалом тримався грубувато». Та все ж таки оточення Буша не могло не помітити, як змінився розклад сил у Москві навесні 1990 року, після перших відносно вільних виборів до республіканських парламентів. Хоч Горбачов і залишався прийнятною для західних політиків фігурою та улюбленцем західної громадськості, ніхто не сумнівався, що майбутнє – за Єльциним.

У червні 1990 року, за тиждень після обрання Єльцина главою російського парламенту, Ґейтс послав Джорджеві Бушу доповідну записку, у якій йшлося: Єльцин «показав, що може чудово пристосуватись і використати правила системи, щоб повернути свої позиції політичного лідера. Він виявив себе як ефективний і популярний політик, хоч і ексцентричний». Ґейтс рекомендував уникати будь-яких негативних коментарів про Єльцина: «Може так статися, що одного дня ми сядемо з ним за стіл перемовин». Буш написав на полях: «Згоден». Черговий візит Єльцина до США відбувся в червні 1991 року, невдовзі після обрання його президентом Росії. Візит минув вдало і зміцнив його стосунки з американською адміністрацією. Разом Буш і Єльцин навіть намагалися додзвонитися до Горбачова в Москву, щоб попередити його про можливу спробу захоплення влади адептами жорсткого курсу (інформація про таку можливість надходила через американські дипломатичні канали від московських симпатиків Єльцина). Стосунки Єльцина з адміністрацією Буша, які розпочалися восени 1989 року далеко не найкращим чином, вирівнювалися. Принаймні такий вигляд це мало тоді65.

Програма московського офіційного візиту Буша в липні 1991 року передбачала зустріч із президентом Росії. Відбулася вона 30 липня. Не бажаючи, щоб Буш і Єльцин зустрічалися без нього, Горбачов запросив останнього та Назарбаєва на свій сніданок з американським президентом. Вони мали скласти компанію радникам Буша й Горбачова, котрі теж були запрошені на зустріч. Отже, спілкування з президентом США, якого так прагнули Єльцин і Назарбаєв, проходило б під наглядом Горбачова. Назарбаєв запрошення прийняв і, скориставшись нагодою, звернувся до Буша із проханням про інвестиції у видобуток корисних копалин у Казахстані; що ж до Єльцина, то він відмовився грати роль, яку відвів йому радянський лідер, і брати участь, як він висловився, у «безликій масовці». Він не прийшов на сніданок, а запросив Буша до свого нового кабінету в Кремлі. Буш прийняв запрошення66.

Зустріч Буша з Єльциним тривала майже сорок хвилин і стосувалася здебільшого питань, пов’язаних із новим Союзним договором, що був ініційований Горбачовим і підтриманий Єльциним. Сам факт цієї зустрічі показував, що Білий дім визнає особливий статус Єльцина. Судячи з порушених Бушем питань, головним завданням американського президента було запевнити президента Росії, що Америка підтримує реформаторський курс Єльцина і Горбачова, та разом із тим не дати Єльцину відкрити російське представництво у США чи підписати з ними офіційний договір про співпрацю.

– Як ви знаєте, ми не можемо встановити дипломатичні відносини з вашою республікою, яку ми визнаємо складовою частиною СРСР, – мусив сказати Буш Єльцину.

Весь час зустрічі він тримався цієї лінії. Єльцин запитав його:

– Я так розумію, ви підтримуєте мою ідею формалізувати основи наших відносин?

На це Буш не дуже дипломатично сказав:

– Які відносини? Ви маєте на увазі відносини між США та Росією чи ваші відносини з центром? Я не зовсім розумію предмет вашого запитання.

Держсекретар Джеймс Бейкер, присутній на зустрічі, так «переклав» відповідь Буша розчарованому Єльцину:

– Президенте Єльцин, відповідь залежить від того, про що йтиметься в Союзному договорі про повноваження республік укладати угоди з іншими країнами. Нам ще треба побачити отой новий Союзний договір67.

Якщо Єльцин, запрошуючи Буша у свій новий кабінет у Кремлі, мав на меті створити в уяві простих росіян образ незалежного світового лідера, це йому, безперечно, вдалося. Якщо він хотів дати ляпаса Горбачову, то це в нього також вийшло. У мемуарах Горбачов із гіркотою згадував цей епізод. Однак якщо Єльцин ставив собі за мету поліпшення відносин із президентом США, то це було фіаско. Буша дуже роздратувало майже 10-хвилинне запізнення Єльцина. «Скільки нам ще чекати його ясновельможність?» – нарікав Скоукрофт. Із запланованих п’ятнадцяти хвилин візит ввічливості розтягнувся до сорока: Єльцин мусив повторно озвучувати для групи російських ТА американських радників, які долучилися до президентів двох країн пізніше, основні тези своєї бесіди з Бушем. Тут Єльцин викинув нового коника: спробував улаштувати імпровізовану прес-конференцію із журналістами, допущеними в Кремль без згоди Буша. Він заявив їм, що сторони вже підготували проект договору про російсько-американську співпрацю, подякував за це Бушу. Той мовчки проковтнув пігулку, та коли Єльцин готувався відповідати на запитання журналістів, то сказав йому, що запізнюється й мусить іти. Сідаючи в машину, Буш зізнався Скоукрофту, що бажання Єльцина «зіграти на публіку» стало для нього повною несподіванкою68.

Те, що сталося на московському саміті, освіжило в пам’яті Буша та Скоукрофта спогади про ексцентричного політика, перша зустріч із яким відбулась у вересні 1989 року. Та навіть попри, здавалося б, розв’язну, хлоп’ячу й непередбачувану поведінку Єльцина, Буш знаходив у ньому більше точок дотику, аніж у Горбачові. Улітку 1991 року одним із найважливіших питань на порядку денному в Буша була незалежність балтійських республік – Естонії, Латвії та Литви; ця тема дуже хвилювала не одного члена американського Сенату й Конгресу. Буш м’яко підштовхував Горбачова до визнання незалежності Литви, яку вона проголосила в 1990 році. Той вагався, на відміну від Єльцина. Від імені Росії Єльцин засудив дії центру, який удався до сили на початку 1991 року, і схвалив прагнення прибалтів до незалежності. От і тепер, стоячи коло Буша, він знову заявив про свою підтримку. Єльцин повідомив журналістам, що давно вже переконаний: Росія, як і Америка, вважає, що всім трьом республікам треба дозволити покинути Союз. А от Горбачов так не вважав69.

Коли Джордж Буш наступного дня покидав Москву, його однаковою мірою непокоїли загроза Горбачову, що походила від його консерваторів, і проблеми, які створювали глави союзних республік. Найбільшу з них уособлював Борис Єльцин; однак не він один намагався ослабити центр і дати більше свободи своїй республіці.