Читать книгу Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу - Сергій Плохій - Страница 6

– Міхаіл, сподіваюся, з вами все гаразд.

Такі були перші слова уявного звернення, записаного Джорджем Бушем на міні-диктофон. У роки президентства він постійно вів аудіощоденник, якому часто довіряв помисли та почуття, приховувані від широкого загалу. Увечері 19 серпня 1991 року, під час чергового начитування, думками президент був далеко від американського узбережжя: він розмірковував про Михайла Горбачова.

– Сподіваюся, вони гуманні до вас, – вів далі Буш. – Ваше правління було напрочуд конструктивним. Вас атакували і праві, і ліві, але ви заслуговуєте на велику довіру. Наразі, чорт забирай, ми не знаємо, що діється у вашій країні, де і в яких умовах ви перебуваєте, але ми діяли правильно, підтримуючи вас; я не шкодую, що ми це робили, і, хоч у телевізорі буде повно базік, які казатимуть, що зроблено не так, усі ваші вчинки диктувались бажанням зробити свою країну кращою, сильнішою, багатшою104.

Буш обдумував день, який назвав історичним. У далекій Москві соратники Горбачова проголосили надзвичайний стан, сам Горбачов був відсторонений від влади (нібито за станом здоров’я), а на вулицях міста з’явилися танки. Буш, який лиш кілька тижнів тому повернувся з Москви, не чекав такого повороту. Він провів попередню ніч у сімейному маєтку Вокер-Пойнт у селищі Кеннебанкпорт, і його найбільшою гризотою було встигнути провести гру в гольф, призначену на 6:30 ранку, доки ураган «Боб» ще не досяг узбережжя. Партнерами по грі мали стати Брент Скоукрофт, який зупинився в Кеннебанкпорті, у готелі «Нонантум», і пітчер із «Бостон Ред Сокс» Роджер Клеменс. Та щойно Буш заснув, як пролунав телефонний дзвінок; телефонував Скоукрофт. Радник із національної безпеки турбував президента не з приводу майбутньої гри чи негоди. Повторювалася торішня історія, коли Саддам Хусейн вдерся в Кувейт і зіпсував Бушеві відпустку; Скоукрофтова новина стосувалась міжнародної політики й погрожувала зірвати не тільки партію в гольф, а й усю нову відпустку: у Москві стався переворот.

Ще півгодини тому Скоукрофт мирно лежав у ліжку, читаючи дипломатичні звіти. По телевізору був увімкнутий цілодобовий канал новин CNN, і краєм вуха він уловив, як диктор каже про відставку Горбачова за станом здоров’я. Виглядало це дивно: ще кілька тижнів тому Скоукрофт бачив Горбачова і той був абсолютно здоровий; він прислу´хався. Наступне повідомлення з Москви розвіяло всі сумніви: радянське інформаційне агентство ТАРС повідомило про хворобу Горбачова і про створення комітету, повноважного вводити надзвичайний стан. Серед осіб, котрі очолили комітет, – найвищі посадовці на чолі з віце-президентом Геннадієм Янаєвим – були глава КДБ Володимир Крючков і міністр оборони маршал Дмитро Язов. Ще кілька тижнів тому всі вони були гостями на прийомі в Буша в Москві. Скоукрофт зателефонував до свого заступника Роберта Ґейтса й попросив його перевірити новину через канали ЦРУ. Потім він викликав до себе заступника прес-секретаря Романа Попадюка, який зупинився в тому ж готелі, і доручив йому накидати текст заяви на випадок, якщо інформація підтвердиться.

Тоді Скоукрофт зателефонував до президента й розповів йому, що знав. На той момент ще не було жодного незалежного підтвердження по жодному з урядових каналів, зокрема й ЦРУ. «Боже мій!» – була відповідь Буша. Стали обговорювати офіційну реакцію: журналісти вже товклися під дверима готельного номера Попадюка. «Президент більше схилявся до того, щоб відкрито засудити переворот, але в разі успіху заколоту нам довелося б мати справу з путчистами, хоч яким огидним був їхній учинок, – писав пізніше Скоукрофт. – І ми вирішили, що тон президента має бути осудливий, але не спалювати всі мости». Скоукрофт був повний песимізму: з такою кількістю впливових фігур, які стояли за переворотом, він цілком міг удатися. «Позаконституційний» – таке визначення путчу підказав президенту Скоукрофт на випадок публічних виступів. І перш ніж Буш удруге спробував заснути, вони домовились, що Скоукрофт усю ніч стежитиме за ситуацією та зателефонує президенту о 5:30 ранку. Попадюк вийшов до преси з короткою заявою, визнав, що адміністрація не має інформації з незалежних джерел і не може сказати, що діється в Москві. Він сказав Скоукрофту, що вранці на президента чекає спілкування із пресою й не можна коментувати заколот, перебуваючи на полі для гольфу.

– Крім того, уранці може бути дощ, – відповів йому Скоукрофт.

Про гольф так чи інакше довелося забути105.

Ранок теж не вніс ясності, хіба що розвіяв останні сумніви, що це дійсно переворот. Що з Горбачовим? Що робитимуть заколотники і як вплине переворот на майбутнє радянсько-американських відносин і долю СРСР? Усі розуміли, що вплив цей буде величезним, але яким, не знав ніхто.

Як завжди, ЦРУ перебирало всі можливі варіанти. Аналітики оцінювали ймовірність повернення в доперебудовний режим у 10 %, вірогідність патової ситуації між консерваторами й демократами становила 45 %, вірогідність поразки заколотників – теж 45 %. ЦРУ давало путчу значно менше шансів на успіх, ніж Скоукрофт, не в останню чергу тому, що його аналітикам не вдалося виявити ознак серйозних приготувань: переворот був спонтанний. І все ж спрогнозувати, як розвиватимуться події далі, було важко. Буш зв’язався із прем’єр-міністром Великої Британії Джоном Мейджором, президентом Франції Франсуа Міттераном. Для них, як і для президента США, звістка про переворот була повною несподіванкою. Буш сказав Міттерану, що для Горбачова це як грім серед ясного неба. Триматися цієї лінії йому порадив Скоукрофт.

– Якщо їм невідомо, то, чорт забирай, звідки нам було знати? – жалівся того дня президент у диктофон.

Здавалося, справи кепські як ніколи: мало того, що ЦРУ проґавило ознаки заколоту, так ще й президент і його радники з національної безпеки мусили дізнаватись новини з випусків CNN.

– Преса звинувачує розвідку в поганій роботі, – скаржився того дня Буш прем’єр-міністру Канади Брайяну Малруні106.

Держдепартамент також був захоплений зненацька. Джеймс Бейкер, який відпочивав у Вайомінгу, дізнався про переворот з оперативного центру при Держдепі за годину після того, як Скоукрофт почув про нього на каналі CNN. Отримуючи інформацію з Вашингтона та донесення від радників, які також роз’їхались по відпустках, Бейкер робив нотатки в мисливському блокноті. Зверху маленькі сторінки прикрашав вислів, який більше пасував відпустці, а не врегулюванню міжнародної кризи: «Задля рогів мисливець здатний на все». У перших записах читаємо: «Ніякого тиску. Все по мінімуму»; «Якийсь час буде складно мати справу з новими»; «Підкреслити відсутність у них політичної легітимності». Потім зажевріла надія, що ситуація може повернутися до статус-кво. «Єльцин зараз – головна фігура, – один із наступних записів. – Треба бути з ним на зв’язку. Показати, що ми намагаємося зібрати інформацію. Встановити контакт із реформатором».

А в московському посольстві США, як на зло, панувало безвладдя: Джек Метлок уже покинув місце служби, а новопризначений Роберт Страусс іще не склав присяги. Техасець, близький соратник Буша, не обтяжений знанням російської мови та дипломатичним стажем, мав стати прямим посередником між президентом США і Горбачовим. Тепер же виявилося, що Горбачов вимушено покинув сцену ще до того, як на неї вийшов Страусс. Буш зателефонував американському повіреному у справах Джиму Коллінзу, який уже побував у розташованому через дорогу московському Білому домі. І Коллінз розповів, що Білий дім відкритий, але жодних слідів Бориса Єльцина (який виступив рішуче проти путчу) він там не знайшов. Повірений запевнив, що американцям, які перебувають у Москві, ніщо не загрожує.

Це була єдина втішна звістка, яку Буш міг повідати журналістам, котрі юрмилися в тісній залі президентського будинку, ховаючись від дощу, принесеного ураганом «Боб». Буш висловив глибоке занепокоєння подіями в Москві. Він запевнив репортерів, що американський уряд ретельно відстежує ситуацію, але ще рано говорити, як розвиватимуться подальші події. Відповідаючи на запитання, Буш нагадав, що заколоти не завжди бувають успішними: «Вони можуть спочатку захопити владу, а потім піти проти волі народу». Пам’ятаючи пораду Скоукрофта, президент назвав зміну влади «позаконституційною» (не «неконституційною»). Похвали Буша на адресу Горбачова і його досягнень звучали як прощання. Він визнав, що не намагався вийти на зв’язок із Горбачовим. Найбільше Буша непокоїло, чи продовжать путчисти виведення радянських військ зі Східної Європи, розпочате Горбачовим, чи виконуватимуть рішення договору про СНО, інші домовленості щодо ядерної зброї. Він сказав, що, поки триватиме «позаконституційне» правління, уся допомога з боку США буде заморожена, але ніяких інших санкцій, якщо нове керівництво не порушить зобов’язань перед іншими країнами, ужито не буде.

І все ж Буш дуже не хотів спалювати мости між собою і путчистами. Він знайшов кілька добрих слів на адресу віце-президента Янаєва і, попри пряме запитання від журналіста, відмовився підтримати заклик Єльцина до загального страйку. У глибині душі Буш не міг повірити, що Янаєв – реальний організатор путчу. Своїми відчуттями він поділився з канцлером Німеччини Гельмутом Колем. Буш симпатизував радянському віце-президентові, з яким спілкувався під час недавнього візиту до Москви та Києва. Повернувшись до Вашингтона й дізнавшись, що Янаєв – завзятий рибалка, він відіслав йому кілька риболовецьких приманок з особистих запасів. Він не знав, чи дійшов подарунок до адресата. На прес-конференції Буш поділився «нечітким відчуттям», що Янаєв зовсім не проти реформ, однак визнав, що його дії свідчать про інше. Проте Буш висловив припущення – і, як показав час, мав рацію, – що головні заколотники – не Янаєв, а КДБ і військові чини з табору консерваторів107.

Прес-конференцію було важко назвати успішною, про що Скоукрофт негайно повідомив президента. Журналісти були вражені стриманою реакцією Буша та порівняли її з реакцією на події на площі Тяньаньмень дворічної давності. Щось треба було робити, і то терміново. Рятуючи становище, Буш, на пораду Скоукрофта, офіційно перервав відпустку. Він зібрався покинути штат Мен прямо перед об’єктивами телекамер і відбути до Вашингтона, демонструючи в такий спосіб, що він володіє ситуацією та бере пряму участь у розв’язанні міжнародної кризи. Це змінювало картинку на телеекрані, але не сутність президентської позиції. Найбільшим завданням, про яке ані на мить не забували того дня працівники адміністрації, було зберегти суворий вигляд перед камерами, щоб не викликати в путчистів спокуси відмовитися від міжнародних угод, підписаних Горбачовим. Гельмут Коль сказав Бушу, що його хвилює, чи продовжиться виведення радянських військ зі Східної Німеччини. Те саме він почув від східноєвропейських лідерів, на чиїх територіях досі квартирували радянські війська. Сполученим Штатам та їхнім союзникам удалося отримати більшу частину з того, чого вони хотіли від Горбачова, та чи продовжать виконувати домовленості його «наступники»?108

Американські еліти ніколи не виключали можливості, що радянська політика співпраці із Заходом може виявитись швидкоплинною, і Вашингтон будував свої плани, маючи це на увазі. У січні 1991 року, прослухавши звіт ЦРУ про останні події в Радянському Союзі, держсекретар Джеймс Бейкер заявив своїм співробітникам:

– Ви, хлопці, по суті, кажете нам, що ринок іде вниз і нам треба скидати свої активи.

Бейкер пропонував зірвати куш тепер, не чекаючи, доки ставки в американсько-радянських відносинах почнуть падати. Пізніше у своїх мемуарах він написав: «“Скидати” означало витиснути із Союзу все, що можна, доки країну не накрила реакція чи повний розпад». Навесні і влітку 1991 року цей підхід залишався. У своїх мемуарах Роберт Ґейтс писав, що в місяці перед путчем адміністрація сповідувала принцип, сформульований Брентом Скоукрофтом на президентському брифінгу з національної безпеки 31 травня 1991 року: «Наша мета – допомогти Горбі якнайдовше залишатися при владі, скеровувати його в потрібному напрямі, а в зовнішній політиці – робити те, що нам вигідне».

Тепер, коли Горбачова усунули від влади, треба було не втратити досягнуте в його правління. Падіння Берлінського муру в 1989 році скінчилось об’єднанням двох Німеччин і символізувало кінець комуністичної епохи у Східній Європі. Чи зможуть нові кремлівські вожді відбудувати мури між Сходом і Заходом? Цього не знав ніхто. Того ж дня, 19 серпня 1991 року, Буш начитав на диктофон тепле й повне співчуття послання Горбачову; крім звернення, були там і такі слова:

– Думаю, зараз нам треба зробити все так, щоб не втратити досягнення епохи Горбачова. Я говорю про Східну Європу, говорю про об’єднання Німеччини, говорю про виведення військ із країн Варшавського договору і сам договір, який віджив своє. [Радянська] співпраця на Близькому Сході, звісно, життєво важлива, але поки що, як знати, ми можемо лишитися без неї109.

Судячи з начитаного, Буш як міг намагався поєднати інтереси своєї держави і явну особисту симпатію до Горбачова. Думками він повертався в недавнє минуле, щоб зрозуміти, чи міг він (або хтось із його адміністрації) допомогти Горбачову уникнути перевороту. Зрештою, йому вдалося переконати себе, що Америка зробила все, що могла. Того дня у своєму щоденнику Буш дав рішучу відсіч критикам, які казали, що він надто захопився підтримкою Горбачова. У спробі перевороту Буш бачив виправдання політики щодо центру та радянських республік. «Якби ми махнули рукою на Горбачова і стали більше уваги приділяти Єльцину, то бунт військових і силовиків набув би потворніших форм, ніж бачимо зараз», – записав Буш.

Важче було відповісти на запитання, чи достатньо США та їхні союзники підтримували Горбачова в липні на лондонському саміті, коли він просив грошей. Це запитання поставив канадський прем’єр Брайян Малруні під час телефонної розмови з Бушем після прес-конференції. Він нагадав про слова в Лондоні Гельмуту Колю:

– Якщо через місяць Горбачова усунуть від влади й люди стануть дорікати нам, що ми робили надто мало, то чи не треба розцінювати заходи, які ми пропонуємо, як необхідні до виконання?

Коль, який був удячний Горбачову за допомогу в об’єднанні Німеччини і якнайактивніше виступав за надання СРСР кредитів, тоді підтвердив:

– Саме так.

На лондонському саміті «великої сімки» таки вдалося змінити позицію Коля, який послідовно виступав за підтримку Горбачова. Канцлер змушений був заявити, що Німеччина приймає рішення США та інших членів «сімки» висловити Горбачову підтримку, але грошей багато не давати.

– Ви ще маєте якісь сумніви, що його скинули, бо він надто зблизився з нами? – поцікавився Малруні в Буша наприкінці телефонної розмови.

– Уже не маю жодних, – відповів йому Буш.110

Горбачов планував повернутися до Москви 19 серпня після літньої відпустки в Криму. До Криму він прибув 4 серпня, приблизно тоді ж, коли президент Буш приїхав у Вокер-Пойнт. Як і маєток Буша, кримська літня резиденція Горбачова стояла біля моря, але якщо Буш поїхав на північ, у Мен, рятуючись від спекотного американського літа, то Горбачов вирушав на південь поніжитися на сонці: як багато радянських громадян його покоління, він не уявляв своєї відпустки без засмаги та Чорного моря. Однак, на відміну від більшості цих громадян, він міг дозволити собі відпустку в розкішних (за радянськими мірками) умовах.

У 1988 році для Горбачова на стрімких кримських кручах неподалік селища Форос було збудовано нову віллу. Сам Форос, який входить до складу Великої Ялти, лежить приблизно за сорок кілометрів від Лівадії, де в 1945 році відбувалась конференція за участі Рузвельта, Черчилля і Сталіна. Новий особняк, відомий як державна дача № 11 (або об’єкт «Зоря», російською «Заря»), був побудований, коли Горбачов і його соратники в Політбюро розгорнули кампанію за скасування привілеїв для партійного керівництва й держапарату. Коли Горбачови в серпні 1991 року приїхали до Фороса, Раїса Максимівна розпорядилася зняти в розташованих біля моря пляжних будиночках кришталеві люстри. Однак і без цих люстр місце мало розкішний вигляд.

Держдача «Зоря» була збудована в рекордні терміни на абсолютно голих скелях. Щоб надати оточенню привітнішого вигляду, сюди привезли тисячі тонн землі, живі чагарники, дерева. Щозими через дощі та вітри ґрунт частково змивало в море, і тоді замість змитого везли новий. Пляж, який створили, підірвавши скелі та привізши сотні тонн піску, був сполучений із головною терасою ескалатором. Для захисту вілли від вітрів, які в цих краях особливо потужні, будівельники за допомогою вибухівки заглибились у прилеглу скелю, зробивши з неї укриття. Офіцери служби охорони КДБ, які вели спостереження за комплексом і дбали про безпеку об’єкта, скаржилися, що захистити підходи з моря та суші тут проблематично, але Горбачову місце подобалося. Як і в попередні роки, у серпні 1991 року разом із Горбачовими відпочивала дочка – 34-річна Ірина Вігранська (до заміжжя – Горбачова), лікарка за фахом, – її чоловік Анатолій, також лікар, та дві їхні маленькі дочки.

День 18 серпня, останній у відпустці Горбачова, почався для генсека, як усі інші дні. Він і Раїса Максимівна прокинулися приблизно о 8:00, поснідали, приблизно об 11:00 Михайло Сергійович і його дружина, чиї переміщення відзначали охоронці КДБ під кодовими позначеннями 110 і 111, спустилися до моря. Раїса Максимівна пішла купатись, а Михайло Сергійович залишився на пляжі: кілька днів тому в нього був простріл у попереку, і він уникав води. Як завжди, відпустка в Горбачова була робоча. Після сніданку він сів переглядати промову, яку мав виголосити в Москві 20 серпня під час підписання нового Союзного договору – плоду багатомісячного лавірування й переговорів центру з республіками, які набирали чимраз більшої ваги. Десь біля 16:30 Горбачов переговорив по телефону з помічником Георгієм Шахназаровим, який відпочивав на сусідньому курорті та допомагав йому підготувати текст. Як потім виявилося, це був останній дзвінок Горбачова перед кількаденною тишею.

За декілька хвилин до того двоє офіцерів КДБ, які прибули до Криму разом із головою служби охорони КДБ генералом Юрієм Плехановим, наказали Тамарі Вікуліній, телефоністці-операторці в центрі урядового телефонного зв’язку, від’єднати Горбачову всі лінії. Вікуліна попросила дозволу здійснити останній дзвінок: щойно вона сказала Горбачову, що з’єднує його із Шахназаровим. Офіцери не заперечували. Та коли розмова завершилась, усі лінії, що сполучали дачу Горбачова із зовнішнім світом, були відрізані, зокрема й система зв’язку, через яку президент СРСР міг віддати команду на використання ядерної зброї. Президентська ядерна валіза на другий день буде відіслана до Москви, де вона потрапила до рук путчистів, серед яких були міністр оборони маршал Язов і начальник Генштабу генерал Михайло Моїсєєв – власники двох інших ядерних валіз. Отже, міністерство оборони ставало єдиним, хто контролював ядерну кнопку111.

Горбачов щось запідозрив, коли Володимир Медведєв, керівник його особистої охорони, приблизно о 16:45 зайшов у кімнату, де генсек читав газету, і доповів, що з Москви прибула делегація, яка хоче зустрітися з ним. До складу делегації входили голова адміністрації президента Валерій Болдін, два секретарі ЦК КПРС і командувач радянських сухопутних військ генерал Валентин Варенников. Усі, крім Варенникова, були люди перевірені, давно знайомі з Горбачовим, та президент однаково занепокоївся. Він спитав у Медведєва, як ці люди проникли на об’єкт із такою охороною. Медведєв пояснив, що в делегації був генерал Плеханов, начальник усієї служби охорони і Медведєва зокрема. Чого вони хочуть? Цього Медведєв не знав. На той час він уже розумів, що переворот набирає силу. Кілька хвилин тому, коли Плеханов тільки-но з’явився в його кабінеті та попросив, щоб приїжджих провели до Горбачова, Медведєв спробував зв’язатися з президентом по телефону. Однак лінія мовчала. «І тут я зрозумів, – написав він пізніше, – що діяли за хрущовським сценарієм. Усі лінії зв’язку були відрізані»112.

Горбачов здогадався, що пахне заколотом, коли попросив Медведєва притримати візитерів, а сам пішов до телефона. Він спробував зв’язатися з Володимиром Крючковим, який очолював КДБ і був вірним соратником Горбачова. Телефон мовчав. Мовчали й інші апарати, яких було п’ять, серед них і червоний телефон, поставлений на випадок, якби Горбачову довелося взяти на себе командування збройними силами. Розвіялись останні сумніви: це заколот. Мало того, що гості прибули сюди без запрошення, порушивши всі протоколи, вони ще й ізолювали президента від тих, хто міг його підтримати! Горбачов покликав в одну зі спалень Раїсу Максимівну, а потім дочку й зятя. Після короткої наради всі члени родини запевнили, що приймуть будь-яке його рішення. Пізніше Горбачов напише, що він твердо вирішив не піддаватися тиску й не міняти свого курсу, чого б йому це не коштувало. Момент був не із приємних. «Усі ми знали історію нашої країни, її жахливі сторінки», – згадувала потім Раїса Горбачова113.

Останнім радянським лідером, скинутим своїми ж підлеглими, був Микита Хрущов. Саме ця подія 1964 року спала на думку охоронцеві Горбачова. Хрущову пощастило: він лишився живий, йому дали піти на спочинок. Усі попередні радянські лідери, зокрема й наступник Хрущова – Брежнєв, так і померли на посаді, причому деякі – за дуже підозрілих обставин. Уперто ходили чутки, що Сталіна отруїли: незадовго до смерті він збирався вдарити по найближчих соратниках (серед них і по шефові держбезпеки Лаврентію Берії). Вірогідний ініціатор убивства Сталіна невдовзі був заарештований військовиками за наказом Хрущова, звинувачений у роботі на британську розвідку й розстріляний. Леонід Брежнєв помер у 1982 році, коли, якщо вірити деяким свідченням, готувався передати владу в обхід колишнього голови КДБ Юрія Андропова. Як переконує Володимир Медведєв, екс-охоронець Брежнєва, Андропов (разом з іншими членами Політбюро) багато років постачав Брежнєву снодійне; той і помер уві сні. Горбачов чудово знав історію своїх попередників та звичаї, котрі побутували в Кремлі114.

З огляду на політичні прецеденти, те, що змовники, перш ніж діяти, вирішили провести перемовини, подавало надію. Переговоривши з рідними, Горбачов вийшов до непроханих візитерів. Ті вже були в будівлі: хтось сидів на кушетці, хтось ходив по холу на другому поверсі, дивуючись розкошам особняка. Потім була зустріч із Горбачовим. Той явно потерпав від нападу радикуліту й пересувався через силу. Горбачов запросив гостей до себе в кабінет і, звернувшись до тих, із ким почувався найлегше, тихо поцікавився, чи це не арешт. Його запевнили, що ні. Гості сказали йому, що приїхали обговорити ситуацію в країні. Тоді поведінка Горбачова змінилася.

– Кого ви представляєте і від чийого імені говорите? – спитав він, щойно змовники зайшли в кабінет, де було тільки два стільці для гостей.

Ті мовчали, не знаючи, що сказати. Горбачов повторив своє запитання. Коли йому відповіли, що вони представляють комітет, куди входять Крючков, Язов, Янаєв, президент запитав: а хто засновник комітету – Верховна Рада? На це запитання вони не знали, що відповісти. Горбачов миттєво визначив найслабше місце в їхньому становищі: комітет, який вони представляли, як мінімум «позаконституційний»115.

Валерій Болдін, 56-річний керівник президентського апарату, який з усіх змовників знав президента найкраще, твердить, що Горбачов почувся трохи легше, дізнавшись імена комітетників. Як він згадує в мемуарах, найбільше Горбачов боявся, що візитери діють за вказівкою не його нерішучих підлеглих, а імпульсивного Єльцина – заклятого горбачовського ворога. У попередні кілька днів генсек частенько розмовляв по телефону із Крючковим, обговорював політичну ситуацію в країні. Головно він побоювався, що в останню мить Єльцин передумає підписувати Союзний договір. Ще 14 серпня Горбачов мав довгу розмову із президентом Росії, де переконував його не прогинатися під тиском критиків, які вимагали винести договір на всеросійський референдум. «А загалом ми розійшлися на хорошій ноті, – писав Горбачов у мемуарах. – Хоч і залишився осад, відчуття, що Єльцин недоговорює…»

Коли через два дні, 16 серпня, Єльцин відлетів в Алма-Ату на зустріч із лідером Казахстану Нурсултаном Назарбаєвим, який був його однодумцем, занепокоєний Горбачов зателефонував до Москви Валерію Болдіну й поцікавився, чи знає він що-небудь про візит. У нього виникла підозра, що це змова.

– Ти розумієш, як це називається. Сепаратно, проігнорувавши думку президента СРСР, містечкові лідери вирішують державні питання. Це змова, – нібито сказав він радникові, який уже вступив у змову із Крючковим та компанією, щоб змістити шефа.

Того ж 18 серпня, коли змовники ступили на поріг горбачовської дачі, Єльцин видав указ про перепідпорядкування Російській Федерації всіх оптово-посередницьких фірм колишнього Держпостачу СРСР, розташованих на її території. Найбільше Горбачова хвилювало питання, що робити з Єльциним116.

Судячи зі спогадів Болдіна, в останні роки при владі Горбачов тиснув на КДБ, вимагаючи, щоб комітетники прослуховували Єльцина; відбувалося це всупереч протестам Крючкова, який доповідав, що його люди відмовляються це робити. Крючков передавав результати прослуховування Болдіну, а той – Горбачову. Радянському лідеру не давала спокою думка про можливість альянсу між його політичними опонентами, до яких він зараховував не тільки Єльцина, а й свого ліберального радника й «батька перебудови» Олександра Яковлева та військових. Особливо схвилювала Горбачова рішуча розправа з режимом Чаушеску і страта румунського лідера (із дружиною) у грудні 1989 року. Були дискусії про встановлення прямого президентського контролю над відділом КДБ, який охороняв президента, але Горбачов так і не встиг це зробити. Натомість він серйозно збільшив кількість своїх охоронців і їхню зарплатню. Частіше їздив на броньованому лімузині. Та в серпні 1991 року його охоронці, як і раніше, були підпорядковані Крючкову, а не йому особисто.

Не лише Горбачов чудово пам’ятав події в Румунії, але й люди з його охорони – тільки висновки вони робили різні. Вісімнадцятого серпня, здивовані несподіваною появою змовників, охоронці Горбачова підійшли до прибулих лімузинів з автоматами в руках. Серед змовників був один із їхніх начальників – генерал В’ячеслав Генералов. Він поспішив до них і наказав опустити зброю, щоб не допустити румунського сценарію, коли охоронці Чаушеску спричинили кровопролиття, яке й стало поштовхом до страти. Ті виконали наказ Генералова і пропустили несподіваних гостей через свій КПП. Головну лінію захисту Горбачова було пройдено. Коли він запрошував змовників у свій кабінетик, то місця для генерала Плеханова – керівника управління державної охорони КДБ – там не знайшлося. Для Горбачова то був перевертень, який заради «порятунку власної шкури» пішов на зраду президента117.

Коли Горбачов сидів у своєму кабінеті перед емісарами, найсильніше його непокоїла не вірність охоронців, а зрада тих соратників, яким він довіряв найбільше. Та, хай там як, він спробував узяти гору в політичній баталії, яка цілком могла мати сумні наслідки і для нього, і для його рідних. Щойно стало зрозуміло, що змовники – не політичні опоненти, а колишні улесливі союзники й радники, він відчув полегшу, навіть певну перевагу. «Усе це були люди, яких я висував і які мене тепер зрадили!» – писав у мемуарах Горбачов. Раніше вони ходили перед ним навшпиньки. Ось і тепер він просто виставив Плеханова зі свого кабінету. Болдіна обірвав на півслові, обізвав «мудаком», який приїхав «лекції читати про становище в країні».

Гості були ошелешені люттю, з якою Горбачов відреагував на їхні пропозиції. Вони поставили генсека перед вибором: або він підписує указ про введення надзвичайного стану, або тимчасово передає свої повноваження Геннадію Янаєву, сам залишається у Криму з «медичних причин», а вони тим часом виконують у Москві всю «брудну роботу». Змовники (з яких багато хто вже обговорював із Горбачовим можливість надзвичайного стану як запасний план дій), розраховували, що на котрусь із пропозицій він точно пристане. Та Горбачов був категоричний. «Я сказав їм, – писав він у мемуарах, – якщо вас справді хвилює ситуація в країні, скличмо Верховну Раду СРСР, З’їзд народних депутатів. Нумо обговорювати й вирішувати. Але діяти тільки в рамках Конституції, закону. Інше для мене неприйнятне». Горбачов був у своїй стихії: перемовини, маневрування, намагання переконати опонентів. Він попросив гостей розкрити карти й назвав їхній задум згубним.

– Ви подумайте й передайте товаришам, – сказав він їм, потискаючи на прощання руки.

Валентину Варенникову, який особливо наполягав на введенні надзвичайного стану, Горбачов сказав:

– Очевидно, після такої розмови ми не зможемо взагалі працювати разом.

Коли емісари пішли, Горбачов переповів розмову родині та помічникові Анатолію Черняєву – досвідченому апаратнику й переконаному лібералові, автору не однієї зовнішньополітичної ініціативи Горбачова. «Спокійний, урівноважений, усміхався», – написав Черняєв у щоденнику за кілька днів. Та Горбачов доволі болісно переживав факт зради однодумців. Йому не вірилося, що Крючков заодно з путчистами, а те, що серед них ще й маршал Язов, узагалі шокувало.

– А може, вони його туди вписали, не спитавши? – запитав він, маючи на увазі міністра оборони.

Черняєв Горбачову поспівчував, але не втримався від зауваження, що всі змовники – його призначенці118.

Посланці з важким серцем покидали фороську віллу Горбачова. Водій, який відвозив їх на дачу, а тоді в аеропорт, пізніше свідчив, що дорогою на Форос вони були повні енергії та розмовляли про погоду. Повертаючись, усі були сердиті та здебільшого мовчали. Пізніше Болдін жалкував, що вони навіть у морі не покупалися, усупереч, вочевидь, своїм намірам: мабуть, вважали, що розмова із президентом мине на дружній ноті, він підпише один із підготованих документів, і в них ще буде трохи часу для купання. Проте все пішло шкереберть. Дорогою до Москви емісари заспокоювали нерви алкоголем. За дві з половиною години польоту осушили чималу пляшку віскі, заїдаючи салом, хлібом і зеленню.

У Москві вони вирушили просто до Кремля. У просторому кабінеті прем’єр-міністра Валентина Павлова, котрий колись займав сам Сталін, їх зустріли ватажки путчу: керівник КДБ Крючков, Павлов, міністр внутрішніх справ Пуґо та віце-президент Янаєв. Був там і міністр оборони Дмитро Язов, у чиїй відданості Горбачов переконував Буша ще кілька тижнів тому. Новина про відмову Горбачова передати Янаєву свої повноваження вже досягла путчистів: голова служби охорони КДБ генерал Плеханов ще в літаку зв’язався із Крючковим і ввів його в курс. Тепер усі чекали повернення делегації, щоб почути все від першої особи та виробити план подальших дій119.

В окулярах, сивий, облисілий – 67-річний Володимир Крючков мало був схожий на заколотника. Він був відомий службовим завзяттям і обачністю. Молодим юристом, ще на початку 1950-х, прийшов у МЗС, тоді потрапив до радянського посольства в Будапешті, під крило Андропова, який був послом в Угорщині. Саме на час їхньої служби припало угорське повстання 1956 року. У 1960-х Крючков услід за патроном перейшов до КДБ, із 1974 до 1988 року був главою служби зовнішньої розвідки. Тисяча дев’ятсот вісімдесят восьмого року Горбачов висунув його на посаду голови КДБ. Крючков мав серйозних союзників у верхніх ешелонах влади, включно із близьким горбачовським соратником Олександром Яковлевим. Реформатори хотіли, щоб КДБ очолив не «вахтовий ідеології», як раніше, а хтось зі знанням міжнародної роботи, хто з власного досвіду знав би, як сильно відстає від Заходу радянський режим, і через те був би прихильником реформ.

Крючков саме й був таким (принаймні так тоді здавалося). Насправді ж уся його закордонна діяльність звелася до того, що в 1950-х роках він перебував в Угорщині. Єдине досягнення західної цивілізації, яке він по-справжньому оцінив, – це віскі, недоступний для пересічних громадян Союзу. Роберт Ґейтс, у ті часи заступник директора ЦРУ, дізнався про цю пристрасть Крючкова у грудні 1987 року, коли той був у Вашингтоні, готуючи перший візит Горбачова в Америку. Ґейтс, Колін Павелл (тодішній радник президента Рейґана з питань нацбезпеки) і Крючков обідали в одному з вашингтонських ресторанів. І коли замовляли напої, Крючков замовив собі скотч (шотландське віскі). Перекладач англійською попросив Johnny Walker Red, але Крючков виправив його, сказавши, що це має бути Chivas Regal. «Стало видно, що ця людина має далеко не селянський смак», – напише згодом Ґейтс. Йому Крючков більше нагадував викладача коледжу, ніж керівника розвідки120.

Поза сумнівом, і Крючков, і інші путчисти на початку підтримували горбачовські перетворення, вбачаючи в них намагання посилити радянську владу, зберегти її підвалини. Та варто було усвідомити, що перебудова загрожує не тільки партії (до якої найбільші прагматики й так були налаштовані досить скептично), а й державному апарату (а отже їм самим), як їхнє ставлення змінилось на діаметрально протилежне. Роберт Ґейтс, який у лютому 1990-го бачився з Крючковим у Москві, не міг не зауважити цю зміну його поглядів. Після зустрічі Ґейтс повідомив Джеймсові Бейкеру (який теж був у Москві), що Крючков «більше не підтримує перебудову, тож обережність Горбачову не завадить». Тоді голова КДБ сказав високому американському гостю, що «людей уже нудить від цих перемін», перебудова з тріском провалилась, економіка занепала, а міжнаціональні відносини гіршають щодень. «Схоже, Крючков поставив хрест на Горбачові», – згадуватиме пізніше Ґейтс121.

Причина, яка підштовхнула Крючкова та інших до дій, полягала в тому, що їхнє перебування на вершині владної піраміди опинилося під загрозою. Згодом Горбачов припускав, що ідея путчу могла визріти, коли майбутнім заколотникам удалося підслухати одну з найконфіденційніших розмов, що сталася між ним і Єльциним. Було це 29 липня 1991 року, напередодні московського візиту Буша. Місцем дії була дача в Ново-Огарьові, де через два дні мали пройти переговори Горбачова із президентом США; третім учасником розмови став Нурсултан Назарбаєв. Вони просиділи на дачі до півночі, обговорювали кадрові зміни, які мали відбутися після підписання нового Союзного договору 20 серпня. Очолити новий союзний уряд мав Назарбаєв (змінивши на посту прем’єр-міністра Павлова). Єльцин наполягав на знятті Крючкова та Язова. Назарбаєв вимагав звільнення Янаєва. Тоді, обговорюючи подальшу долю своєї команди, Горбачов почувався ніяково, але дав згоду на зняття Крючкова й Пуґо, а Язова залишив122.

За наказом Крючкова розмову записали на плівку, і глава КДБ, розуміючи, що його повноваженням скоро кінець, вирішив діяти. Усунути від влади Горбачова можна, коли він був не в Москві (інакше високий ризик, що генсек дізнається про спробу перевороту). Так діяли в 1964 році Брежнєв і його команда, скидаючи Хрущова, котрий перебував у відпустці. Через два дні після від’їзду Горбачова в Крим Крючков викликав до себе двох аналітиків і доручив їм оцінити можливу реакцію суспільства на запровадження надзвичайного стану. Результати не вселяли великих надій – прогноз був здебільшого негативний. Треба було чекати погіршення ситуації в економіці. Проте Крючков вважав, що діяти треба негайно, до повернення Горбачова в Москву й підписання 20 серпня Союзного договору. Була ще примарна надія на те, що альянс Горбачова і Єльцина на той час розвалиться. Та коли вони під час телефонної розмови від 14 серпня запевнили один одного в готовності підписати Союзний договір, Крючков не міг більше чекати.

Того дня він доручив розробити план уведення в СРСР надзвичайного стану. На другий день розпорядився поставити на прослуховування телефони Єльцина та інших керівників із демократичного табору. У п’ятницю 16 серпня Крючков і його команда кілька разів збиралися в центральному управлінні КДБ для обговорення подальших дій. Наступного дня, 17 серпня, у закритій гостьовій резиденції КДБ, відомій під назвою АБЦ, зібрався розширений склад (окрім Крючкова, там були вищі партійці та урядовці). На початку розмови у прем’єра Павлова, ще не втаємниченого в ці плани, запитали, чи відомо йому про майбутню відставку. Павлов сказав: «Я хоч зараз готовий у відставку!» – але до змовників пристав. На допитах після путчу Павлов та інші учасники тієї зустрічі твердили, що про усунення президента від влади не йшлося: просто збиралися злітати в Крим і схилити його до введення надзвичайного стану. У неділю 18 серпня до Горбачова було послано делегацію. А ще раніше в нього був від’єднаний весь зв’язок, а особиста охорона – ізольована. Вважали вони себе змовниками чи ні, у ту хвилину, як був відданий наказ знеструмити телефони, вони фактично стали ними123.

Делегація, яка літала до Горбачова у Форос, після 22:00 того ж таки 18 серпня була в Кремлі. Маршал Язов через кілька днів згадував, що звіт, наданий змовникам, загалом звучав так: «Він [Горбачов] їх вигнав, підписувати документи не став. Коротше, ми “засвітились”. І якщо зараз розходимося ні з чим, то ми на ешафот, а ви – чистенькі…» Остання репліка стосувалася змовників (у тому числі Язова та Крючкова), які чекали в Москві результату кримського вояжу.

Путчисти не одразу дійшли згоди щодо подальших дій. Відмова Горбачова дати їм зробити всю «брудну роботу» стала для них повною несподіванкою. Той Горбачов, якого вони знали, – хитрий політик, котрий вічно маневрує та міняє погляди залежно від обставин, – мав би піддатися спокусі. А так його відмова ставила путчистів у складне становище. Домагатися введення надзвичайного стану означало йти на порушення закону. Серед присутніх залунали пропозиції лишити все як є, коли вже Горбачов відмовився підтримати переворот. Болдін не погодився. Він сказав, звертаючись до всіх, хто був у кабінеті Павлова: «Я знаю президента, він ніколи не пробачить такого ставлення до себе». Дороги назад не було, а тим, хто літав у Крим, – і поготів. Єдиною надією лишалась передача президентських повноважень за станом здоров’я віце-президенту Янаєву124.

Спочатку цей варіант розглядали як запасний. Крючков та інші не сумнівалися, що Янаєв не стане опиратися. Сам віце-президент був про заколот ні сном ні духом, аж доки за кілька годин до повернення кримської делегації не ввійшов до павловського кабінету. Так само як і посланці, він був «під мухою»: його, любителя застіль, забрали просто з-за столу в одному з підмосковних санаторіїв, куди він їздив навідати друга. Ще кілька годин тому, не підозрюючи про майбутній заколот, Янаєв розмовляв із Горбачовим по телефону й обіцяв завтра зустріти його в аеропорту. Коли алкоголь трохи вивітрився, Янаєв дуже засмутився «позаконституційним» заходом, який звалився на його голову. Хоч він і був уповноважений перебирати на себе обов’язки президента в разі недієздатності останнього, ніщо не вказувало на те, що Горбачов має проблеми зі здоров’ям.

Коли Крючков витяг заготований текст декрету, який укладався в одне речення, Янаєв став опиратися: мовляв, президент повернеться відпочилий, оздоровлений, займеться президентськими справами. Він також заявив, що не готовий керувати країною. Та змовники не відступали. Перехід влади в руки віце-президента був для них єдиним, хоч і дуже примарним, виправданням змови. Тому вони щосили насідали на Янаєва, особливо наголошуючи на тому, що треба дати лад країні, урятувати жнива. Усі переконували Янаєва, що основний тягар влади ляже на них, а йому доведеться лише підписати указ. Граючи роль доброго поліцейського, Крючков лагідно сказав: «Підписуйте, Геннадію Івановичу». І той підписав. Звучав декрет так: «У зв’язку з неможливістю за станом здоров’я виконання Горбачовим Михайлом Сергійовичем своїх обов’язків Президента, на підставі статті 127 (7) Конституції СРСР приступив до виконання обов’язків Президента СРСР із 19 серпня 1991 року». Потім, уже як в. о. президента, Янаєв підписав указ про створення Комітету з надзвичайного стану (за російською абревіатурою – ГКЧП), куди, окрім нього, ввійшли Крючков, Язов, Павлов та інші. Дія Конституції припинялася: повнота влади в країні переходила до комітету.

Усі необхідні документи змовники підготували заздалегідь. Попри згадки про Конституцію, жоден із їхніх указів не був конституційним. І річ не тільки в тому, що Янаєв не мав жодного права перебирати горбачовські повноваження (бо президент увесь цей час був дієздатний), а ще й у тому, що, згідно з Конституцією, навіть Горбачов не мав повноважень запроваджувати надзвичайний стан без узгодження цього кроку із союзним і республіканськими парламентами. Крім того, причини для запровадження надзвичайного стану також були відсутні: 18 серпня 1991 року не зафіксували ані стихійних лих, ані техногенних катастроф, ані соціальних заворушень. Єдина критична ситуація, яка спала на думку авторам документів, стосувалася жнив, та навіть тут усе було не краще й не гірше, ніж зазвичай. Утім Янаєв та інші члени новоствореного комітету вже поставили свої підписи під сумнівними документами, а це означало, що рубікон перейдено і час рішуче діяти. Янаєв із Павловим усамітнилися в кабінеті Янаєва та до ранку пиячили. Інші взялися запроваджувати надзвичайний стан.

Решту ночі Крючков зустрічався зі своїми заступниками, начальниками відділів та готувався до імплементації путчу. З самого початку люди Крючкова брали активну участь у підготовці відповідних документів та займались таємними приготуваннями. Тепер настав час залучити весь комітетський апарат. О 3:30 Крючков скликав загальні збори верхівки КДБ та проголосив кінець перебудови. Демократичне керівництво не володіє ситуацією, сказав він, явно натякаючи на Горбачова та його ліберальну команду, і настала пора для введення надзвичайного стану125.

Перші новини про повалення Горбачова та проголошення надзвичайного стану з’явилися в радянських ЗМІ 19 серпня о 6:00. Оголошення, передані по радіо й телебаченню, сколихнули всіх: у країні вводився надзвичайний стан терміном до шести місяців. Незалежних коментарів бракувало, інформаційних передач було напрочуд мало. За вказівкою згори теле- і радіостанції працювали в режимі, ніби в країні оголошено жалобу за вищим посадовцем. Коли помирали генсеки – Брежнєв (1982), Андропов (1984), Черненко (1985), – радянські радіо й телебачення транслювали здебільшого класичну музику й балет. Тож чи не означало «Лебедине озеро» смерть чергового лідера СРСР? Цього ніхто не знав. Була лише заява про хворобу Горбачова, утім, не підкріплена жодним медичним висновком126.

Горбачов, провівши у Форосі ніч без сну, дізнався про своє усунення з невеличкого радіоприймача Sony, який залишився в нього через недогляд путчистів. «Яке щастя, що він був із нами! – писала Раїса Максимівна у фороському щоденнику. – Уранці, голячись, Михайло Сергійович зазвичай слухав по ньому “Маяк”. Узяв його із собою в Крим. Стаціонарний приймач, який був тут, у резиденції, на жодному діапазоні не дає прийому. Малий “Соні” працює». Ніч була безсонною для всієї родини Горбачових. «До нашої бухти підійшло кілька великих військових кораблів, – писала Раїса Максимівна. – “Сторожовики” підійшли до берега незвично близько, постояли хвилин п’ятдесят, а тоді відійшли, віддалилися. Що це? Загроза? Ізоляція з моря?» Ані вона, ані її чоловік не знали відповіді на це запитання127.

Поява незвичайної кількості патрульних кораблів біля горбачовської дачі була одним із нечисленних фактів, які ЦРУ могло дати президентові Бушу, доповнюючи офіційні радянські повідомлення про зміну влади в Союзі. Ще однією новиною стала звістка про те, що літак Горбачова не покинув кримської території. Американці знали, що Горбачов у Криму, однак ніхто не знав, у чому річ і в якому він стані. Залишалося сподіватися на те, що все минеться добре. Однак цей оптимізм був дуже стриманий.

Увечері 19 серпня президент Буш начитав собі на диктофон заочне звернення до Горбачова, згадане вище:

– Я сиджу сам на сам із різними повідомленнями, які нам удалося зібрати, і навіть не знаю, чи повернетеся ви, Міхаіл. Сподіваюся, ви не зробите нічого такого, що скомпрометувало б вас, і коли повернетесь, на вас не лежатиме тінь. Сподіваюся, що Єльцин, вимагаючи вашого повернення, виявить твердість і не відступить перед силами цього мерзенного путчу.

Його слова звучали як молитва. Та чи почують її нагорі?128