Читать книгу Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу - Сергій Плохій - Страница 7

Бориса Єльцина розбудила дочка Тетяна о шостій ранку на урядовій дачі в заміському селищі Архангельське-2 в Підмосков’ї. Нещодавно він прилетів з Алма-Ати, де зустрічався з Назарбаєвим, і ледве встиг поспати п’ять годин. Спершу Єльцин не міг зрозуміти, що сталось, та коли Тетяна повідомила про переворот, перша реакція була:

– Це ж незаконно!

Новина про змову пролунала як грім серед ясного неба. На календарі було 19 серпня, перший день путчу. Увечері напередодні всі думки Єльцина були поглинуті майбутнім підписанням Союзного договору. Його непокоїло те, чого чекати від Михайла Горбачова після підписання: чи не спробує він налаштувати проти Росії середньоазійські республіки, вірні президентові СРСР? А зараз Єльцин опинився в безпрецедентній ситуації. Він сидів, прикипівши до телевізора, і жадібно слухав дикторів, які читали офіційні звернення ГКЧП. Якоїсь миті стало зрозуміло, що Горбачов до складу комітету не входить. Договір відкладався. Але що йому робити зараз?

Перша опанувала себе Наїна Йосипівна, дружина Єльцина.

– Борю, – звернулася вона до чоловіка по-домашньому, – кому телефонувати?

Більшість керівників Російської Федерації мешкала неподалік. На відміну від Горбачова, у Єльцина зв’язок ще працював, і незабаром він скликав помічників до себе. Прийшовши, вони застали президента у глибокій задумі. Ніхто не мав сумнівів, що це переворот. Судячи зі складу комітету, у руках змовників були всі інструменти влади. А от уряд Росії досі лишався «паперовим тигром». Були міністри, відомства, але не було контролю над збройними силами, КДБ, військами МВС. Демократично обрані мери Москви та Ленінграда (з вересня 1991 року – Санкт-Петербурга) теоретично мали під своїм проводом місцеву міліцію, але й усе. Першою думкою було почати перемовини з цим комітетом, але скоро її відхилили. Натомість влада Росії вирішила, що звернеться до народу.

Єльцин та його урядовці стали готувати текст звернення, від самого початку назвавши речі своїми іменами: «У ніч із 18 на 19 серпня 1991 року відсторонено від влади законно обраного президента країни». Звернення називало ГКЧП незаконним і закликало «громадян Росії дати гідну відповідь путчистам і вимагати повернути країну до нормального конституційного розвитку». Єльцин, російський прем’єр-міністр Іван Силаєв і спікер парламенту Руслан Хасбулатов – три лідери Російської Федерації, які підписали звернення, – закликали до загального страйку до повного виконання висунутих вимог: дати Горбачову можливість звернутися до країни й негайно скликати надзвичайний З’їзд народних депутатів СРСР. Звернення було написане від руки, тоді передруковане дочкою Єльцина Тетяною. Тепер воно було готове до поширення. Основні його пункти передали телефонограмою російському віце-президентові Олександру Руцькому, який був у Москві. Заступник московського мера Юрій Лужков скочив у машину й помчав у столицю із примірником звернення на руках. Єльцин наказав йому виводити москвичів проти путчу.

Підходила 9-та година ранку. Єльцин мав вирішувати, що робити далі. Залишатися в Архангельському чи їхати до Москви? «Ми побоювалися, що нас тут “накриють”», – зізнався пізніше Силаєв, говорячи про Архангельське. Це було нескладно зробити в умовах віддаленого селища. Однак не меншою була загроза, що російських лідерів заарештують по дорозі до столиці. Охорона доповідала, що біля селища помічені війська КДБ, на столицю рухаються танки, і запропонувала Єльцину таємно вивезти його на рибальському човні по Москві-ріці до перетину з дорогою, а там «перехопити машиною» й довезти до Москви. Єльцин відмовився. Він хотів відкрито дістатися Білого дому (як охрестили москвичі величезну будівлю російського парламенту в центрі міста) і звідти керувати спротивом. Він бачив сльози в очах своєї дружини. Коли Єльцин надів бронежилет і підготувався до від’їзду, вона спробувала зупинити його:

– Що ти захистиш тим бронежилетом? Голова ж відкрита, – і додала: – Слухай, там танки: яка користь від того, що ви їдете? Танки ж вас не пропустять.

Пізніше Наїна Єльцина згадувала чоловікові слова:

– Ні, мене вони не зупинять.

Тоді вона по-справжньому злякалася.

Сам Єльцин згадує трохи інакше. «Треба було щось сказати, – писав він у мемуарах, – і я сказав: “У нас російський прапорець на машині. З ним нас не зупинять”». Із єльцинських мемуарів не зовсім зрозуміло, який саме російський прапор він мав на увазі: радянської Росії (червоне полотнище з вузькою синьою смугою внизу, під яким кілька тижнів тому він давав присягу президента), чи царський триколор із білою, синьою та червоною смугами (офіційний прапор Російської імперії, а пізніше – лютневої революції 1917 року, яка поклала край самодержавству). Саме триколор став символом очікувань і самоусвідомлення російського народу під час путчу.

За кілька годин, прорвавшись до Білого дому, Єльцин заліз на один із танків, що стояли навколо парламенту, і зачитав звернення до народу. Його оточення розгорнуло середнього розміру російський триколор. «Цей імпровізований мітинг не був пропагандистським трюком, – згадував Єльцин. – Після виходу до людей я відчув приплив енергії, велике внутрішнє полегшення». Він очолив спротив силам, які нібито рятували Союз. Діяв від імені Росії, під кольорами імперського стяга – неймовірний антураж ще неймовірнішого бунту. Росія повставала проти власної імперії129.

Для голови КДБ Володимира Крючкова, як і для більшості путчистів, безсонна ніч 18 серпня змінилася метушливим, не менш тривожним днем. Щойно о п’ятій ранку він віддав наказ відправити командувачу Московським військовим округом Калініну чисті бланки розпоряджень про адмінарешти лідерів опозиції. Прем’єр-міністр Валентин Павлов вимагав інтернувати тисячу активістів – Крючков був налаштований менш радикально. У його списку було із сімдесят осіб, серед них такі ліберальні союзники Горбачова, як Едуард Шеварднадзе та Олександр Яковлев. Ще був короткий список із вісімнадцяти осіб, куди входили активісти товариства «Щит» – відставні офіцери, яких змовники вважали найімовірнішими кандидатами на роль організаторів масових протестів. Імені Бориса Єльцина в короткому списку не було.

Президент Росії не входив до кола особистих друзів Горбачова, і змовники сподівалися залучити його на свій бік. Крючков відправив антитерористичний спецпідрозділ «Альфа» до дачі Єльцина в Архангельському, наказавши забезпечити умови для перемовин Єльцина з союзним керівництвом. У перекладі загальнодоступною мовою то був наказ арештувати Єльцина. Проте невдовзі Крючков передумав і скасував операцію. Він ще сподівався, що Верховна Рада СРСР дасть законне підґрунтя для перевороту, і намагався уникати різких дій. Невмотивований арешт такої помітної постаті, як Єльцин, не міг не викликати запитань парламентарів. Тож було вирішено зайняти вичікувальну позицію: якщо Єльцин піде на співпрацю, його не чіпатимуть; якщо ж ні, то можна буде заарештувати президента за порушення нових законів, щойно стане зрозуміло, що він проти надзвичайного стану, а отже, проти ладу в країні. За розрахунками змовників, це мало б дискредитувати Єльцина в очах громадськості. Путчисти свято вірили, що більшість людей утомилася від анархії горбачовського правління й радо стане на їхній бік. Ось чому вранці 19 серпня ніхто не перешкодив Єльцину дістатися Москви: співробітникам «Альфи» було наказано не зупиняти президента130.

О 10-й годині ранку, коли змовники зібрались у кабінеті в. о. президента Янаєва на перше робоче засідання надзвичайного комітету, Крючков сповістив присутніх про контакти із президентом Росії. Результат не вселяв оптимізму:

– Єльцин відмовляється співпрацювати. Я з ним розмовляв по телефону. Намагався його напоумити. Марно.

Це був явний провал, та великих причин для занепокоєння ще не було. Переворот тривав, як і було задумано. На 6-ту годину ранку танки Таманської дивізії оточили телецентр Останкіно і трансляційну вежу; ще за годину в місто стали входити інші частини Таманської та Кантемирівської дивізій, знайомі москвичам з участі у щорічних військових парадах на Красній площі. Усього в місто було терміново спрямовано майже 4000 людей особового складу, понад 350 танків, приблизно 300 бронетранспортерів і 420 вантажівок. Вони з’їжджалися до столиці одночасно з москвичами, які вихідні провели на дачах, а зараз поверталися додому. Військові блокували головні транспортні розв’язки, сіяли паніку на дорогах. Лімузину Єльцина вдалося дістатися центру міста до того, як армійська техніка заповнила прилеглі вулиці, утруднивши рух.

Москвичі кляли останніми словами транспортні затори й військових, хоч ставлення до солдатів було цілком доброзичливе. Спілкувалися з молодими строковиками, чий середній вік сягав 19 років. Несли солдатам продукти, цукерки, засипали рядових та офіцерів нескінченними запитаннями: навіщо приїхали? а стріляти будете? Відповіді на перше запитання солдати не знали, однак запевняли, що не стрілятимуть у цивільних. А тим часом путчистам здавалося, що все йде як по маслу. Москва не мітингувала, підприємства працювали у штатному режимі, заклик Єльцина до загального страйку не був підтриманий. Його звернення з танка мало надзвичайно ефектний вигляд, але людей під Білим домом, які чули це наживо, було небагато. Ситуація поза Москвою теж здавалася спокійною. Крючкову постійно приходили зведення з різних куточків країни. Згодом він згадував: «Усюди було спокійно. Перша реакція вселяла надію, навіть пішла якась ейфорія…»131

Коли в Москву ввійшли війська й ситуація здавалась підконтрольною, настав час звернутися до громадськості та сповістити радянський народ і міжнародну спільноту, чого хочуть путчисти. У прес-центр міністерства закордонних справ на прес-конференцію, призначену на 18:00, запросили чимало іноземних журналістів і групу ретельно дібраних радянських репортерів із тих видань, на які могли покластись консерватори. У тому самому прес-центрі кілька тижнів тому (коли був підписаний договір про СНО) давали спільну прес-конференцію Буш і Горбачов. Утомлений, пригнічений Геннадій Янаєв, для котрого змова була наче грім серед ясного неба, мав якось подати це публіці. Крючков, Язов і прем’єр-міністр Павлов відмовилися від зустрічей із громадськістю (вони воліли керувати путчем із-за лаштунків), а інші (і серед них міністр внутрішніх справ Борис Пуґо) сиділи разом із Янаєвим за довгим столом перед сотнями закордонних і радянських журналістів132.

– Пані та панове, друзі, товариші, – промовив Янаєв, відкриваючи прес-конференцію, – як ви вже знаєте з повідомлень засобів масової інформації, у зв’язку з неможливістю за станом здоров’я виконання Михайлом Сергійовичем Горбачовим обов’язків президента СРСР, на підставі статті 127 (7) Конституції СРСР віце-президент СРСР приступив до тимчасового виконання обов’язків президента.

Янаєв весь час наголошував, у якій серйозній політико-економічній ситуації опинилася країна через горбачовські реформи, обіцяв якнайширше обговорення нового Союзного договору. Коли Янаєв закінчив, посипалися запитання журналістів – до нього, інших членів комітету. Того дня по обіді комітет розпорядився закрити всі московські газети ліберального спрямування. А ввечері вони збиралися скористатися підконтрольним державним телебаченням, щоб подати в «правильному» ракурсі і сам переворот, і його цілі. У залі працювали телекамери. Розрахунок путчистів був простий: ведучий прес-конференції був їхньою людиною, і якщо котрийсь іноземець ставив не дуже зручне запитання, його швидко витісняло «правильне» запитання «правильного» журналіста.

Спочатку все йшло як по маслу. Вірнопіддані журналісти ставили запитання, сформульовані так, щоб полегшити Янаєву обґрунтування екстраординарних заходів і засудження єльцинських дій. Кореспондент «Правды» сказав, що заклик Єльцина до загального страйку міг «спричинити найтрагічніші наслідки». Однак після чергового звернення іноземного журналіста на комітетників посипався град запитань. Геть не зважаючи на тон, який намагалися задати радянські журналісти, їхні іноземні колеги закидали Янаєва запитаннями про здоров’я Горбачова й нагадали, що переворот незаконний. Та найсильнішого удару завдала московська журналістка. Тетяна Малкіна, молода репортерка «Независимой газеты» (яка фігурувала в переліку закритих ЗМІ), проникла до конференц-зали без запрошення. Коли прес-секретар, нічого не підозрюючи, дав їй слово, вона вбила всіх наповал своєю безстрашністю:

– Чи розумієте ви, що сьогодні вночі ви здійснили державний переворот, і яке з порівнянь вам здається коректнішим – із сімнадцятим чи шістдесят четвертим роком?

Це був більш ніж прозорий натяк на більшовицький переворот і зміщення Хрущова.

Янаєв ухилився від відповіді, сказавши тільки, що цей випадок безпрецедентний. Утім наступне запитання іноземного кореспондента теж улучило в больову точку: чи не консультував комітетників генерал Піночет, який у 1973 році очолив переворот у Чилі? Залом покотився сміх, залунали оплески. Прес-секретар закликав до порядку. Відповідаючи на наступні запитання та відкидаючи звинувачення, що дії комітету суперечать Конституції, Янаєв пообіцяв, що до 26 серпня буде скликано Верховну Раду. Крім того, він запевняв присутніх, що зберігає відданість «своєму другу, президенту Горбачову», і з нетерпінням чекає, коли той одужає та повернеться. Перед початком конференції Янаєв отримав від Горбачова повідомлення з вимогою відновити зв’язок у Форосі й дати йому літак для повернення в Москву. Вимогу було відхилено. Зате охорона під’єднала телевізійний кабель, щоб Горбачов і родина могли бачити прес-конференцію133.

Загалом прес-конференція вийшла провальною. Телекамери показали на всю країну втомленого апаратника із сірим, не дуже здоровим обличчям, дивною зачіскою, що прикривала залисини, тремтячим голосом, закладеним носом і неспокійними руками, які він не знав куди діти. Янаєв, не дуже відомий у країні й не дуже шанований тими, хто був із ним знайомий, лиш підтвердив найгірші побоювання людей. А прес-конференція показала, що із владою можна не тільки дискутувати, а й висміювати її. Того ж вечора, тільки дещо пізніше, стало зрозуміло, що комітетники не мають повного контролю над союзним телебаченням. Офіційна інформаційна програма «Время» не тільки зачитала звернення ГКЧП до народу й дала репортаж про прес-конференцію, а й показала, що діється на підступах до Білого дому, де прихильники Єльцина будували барикади. Уся Москва зрозуміла, що опір можливий, і знала, де долучитися до нього.

Прес-конференція виявила головну проблему: ГКЧП не мав безперечного лідера. Таємним натхненником перевороту був Крючков, формально владу представляв Янаєв, а він, як старий апаратник, балансував на вершині влади єдиним доступним способом – уникаючи відповідальності. Прем’єр-міністр Валентин Павлов, який доєднався до комітету й закликав не церемонитися з політичними опонентами та страйкарями, допився до гіпертонії й відлежувався в лікарні. Маршал Язов і міністр внутрішніх справ Пуґо не ладнали відтоді, як їхніх підлеглих стали залучати для придушення національно-визвольних рухів у союзних республіках, і жодна сторона не збиралася брати на себе відповідальність за тамтешні невдачі. Коли в міністерство оборони під час прес-конференції приїхала дружина Язова Емма і, зустрівши чоловіка, стала благати його покинути комітет і зателефонувати Горбачову, він сказав їй:

– Еммо, ти зрозумій: я один.

Маршал Язов дивився трансляцію прес-конференції й тільки хитав головою.

– Дімо, – звернулася до чоловіка Емма, – із ким ти зв’язався! Ти ж із них завжди сміявся134.

Коли після прес-конференції путчисти зібралися в кабінеті Янаєва, від ейфорії, яка охоплювала їх ще кілька годин тому, не лишилось і сліду. До них дійшло, що Єльцин становить реальну загрозу і, так чи інакше, мати справу з ним доведеться. Усі зійшлися на тому, що вранці з цим щось треба робити.

Ранок 20 серпня для Янаєва та компанії почався зі свіжої службової записки КДБ про помилки, допущені напередодні. Комітет, повідомляли експерти КДБ, не зміг ввести надзвичайний стан, не визначив місця перебування й не ізолював опозиційних лідерів, не перекрив каналів зв’язку між опозиційними угрупованнями, не захопив опозиційних медіаресурсів. І ще одна погана новина: імовірність, що Верховна Рада підтримає дії ГКЧП, танула на очах, адже серед політиків ширилися чутки, що ув’язнений у кримській клітці Горбачов живий і здоровий. Того ранку Крючков, Язов і Пуґо дали своїм підлеглим команду скласти план штурму Білого дому135.

Увесь день 19 серпня Борис Єльцин провів у Білому домі. Наїна Єльцина, молодша дочка Тетяна та інші члени родини сховалися в невеличкій квартирі єльцинського охоронця на околиці Москви.

Вони квапно покинули Архангельське незабаром по тому, як президентський лімузин із російським прапорцем на капоті повіз Єльцина до Москви. Сім’ю посадили в «рафік», який прислала охорона. Борі та Маші, малим дітям Олени, старшої дочки Єльцина, сказали, що, коли безпеківці скомандують лягати на підлогу, щоб лягали без зайвих питань.

– Мамо, вони в голову стрілятимуть? – запитав малий хлопчик.

Ця дитяча фраза вразила всю родину.

На виїзді з Архангельського фургон був оглянутий військами КДБ і пропущений у Москву. Коли в ніч на 20 серпня Тетяна з вуличного телефона-автомата телефонувала в Білий дім, їй так і не вдалось поговорити з батьком. Пізніше вона розповідала: її запевнили, що «все нормально, тато майже не спить, він безперервно працює, настрій бойовий»136.

Єльцин почувався в Білому домі наче риба у воді. Відчуття сили й віра в кінцеву перемогу, що відходили від нього, створили йому таку ауру, про яку комітетники не могли навіть мріяти. Харизматичний політик, дуже чутливий до настрою мас, Єльцин був готовий ризикувати, на відміну від його конкурентів (зокрема й Горбачова). Найкращі риси Єльцина прокидались у кризових ситуаціях, як в Авраама Лінкольна чи Вінстона Черчилля. І навпаки, у стані спокою він часто був розгублений, пригнічений – як-от восени 1987 року, після звільнення з посади першого секретаря Московського міськкому партії, коли намагався вбити себе, пробивши груди канцелярськими ножицями. Він лікувався від депресії алкоголем, дивував союзників і ворогів непередбачуваністю. Проте в моменти кризи виявляв найкращі риси, і зараз був саме такий момент137.

Крім підняття на танк, президент Росії 19 серпня видав кілька указів. Один визнав переворот неконституційним, інший переводив усі військові частини, розквартировані на території Росії, під його підпорядкування. В указах та відозвах ішлося, що радянський комітет держбезпеки, війська МВС і збройні сили виконують накази президента Росії і більше нічиї. Але потай Єльцин готувався до найгіршого. Доповіді, отримані в той день путчистами, казали правду: у країні не спостерігалося ознак загального політичного страйку чи масових протестів. До кінця того дня про страйк оголосило кілька шахт у далекій Кемеровській області, але для захисників Білого дому це нічого не змінювало.

Відав обороною Білого дому Олександр Руцькой, 44-річний віце-президент Єльцина, у минулому військовий льотчик. Він воював в Афганістані, двічі був збитий, побував у пакистанському полоні, навіть нібито отримав пропозицію іммігрувати в Канаду в обмін на співпрацю з ЦРУ, та зберіг вірність своїй країні. Із полону він був звільнений, отримав звання Героя Радянського Союзу, був обраний у російський парламент, а в травні 1991 року висунутий кандидатом у віце-президенти в тандемі з Єльциним. Індивідуаліст за вдачею й кадровий військовий, Руцькой був ідеальний кандидат на роль організатора оборони Білого дому, яка значною мірою залежала від бойового досвіду ветеранів-афганців. Утім ні абияк озброєні люди Руцького, ні поспіхом зведені барикади, збудовані москвичами на зразок барикад, які в січні 1991 року робили литовці у Вільнюсі перед своїм парламентом, не встояли б проти спецпідрозділів Крючкова, підтриманого язовськими танками, якби дійшло до штурму. Єльцин, Руцькой, інші посадовці чудово це знали. Залишалося сподіватися, що путчисти не віддадуть наказ до штурму, а якщо віддадуть, то солдати не стрілятимуть у людей138.

Упродовж дня Єльцин завзято працював, схиляючи на свій бік війська, введені до Москви. Президент Росії особисто звертався до командирів, закликаючи їх у союзники. Один із його перших дзвінків, ще в Архангельському, був генералові Павлу Грачову, 43-річному «афганцю», головнокомандувачу повітряно-десантних військ Язова. Єльцин зустрічався з ним ще під час президентської кампанії, кілька місяців тому. Тоді молодий генерал запевнив Єльцина, що захищатиме російський уряд від будь-яких антиконституційних зазіхань. Настав час перевірити в дії готовність генерала виступити на захист основного закону. Навіть якщо Грачов сказав це в запалі політичної кампанії, маючи на увазі зовсім інше, Єльцин однаково нічого не втрачав. Жоден переворот не був можливий без десантників, одних із нечисленних боєздатних військ, і в найгіршому разі Єльцин просто знатиме, які настрої там панують. Протягом усього путчу він постійно спілкувався і з реальними, і з потенційними супротивниками139.

Головна ж битва за армію розгорнулася на вулицях Москви. Городяни, спершу приголомшені танками в їхньому місті, невдовзі перейшли до тактики, яка мала фатальні наслідки для змовників: вони зближувалися з «солдатиками». Слово за слово з відставником, привабливою дівчиною, привітною бабусею, які ділилися всім, що мали, – і ось уже психологічно ті не готові придушувати народні заворушення. Представники нової формації – підприємці – підтримували Єльцина, не бажаючи втратити бізнес у разі приходу до влади реставраторів комуністичного режиму, організовували постачання до Білого дому продуктів (і алкоголю), підтримуючи моральний дух не тільки захисників, а й військових, які стояли по периметру твердині Єльцина. Язов жахнувся від цього. Щоб не допустити братання, командири підрозділів стали проводити ротації ввірених їм частин по Москві. І все ж Єльцину вдалося створити ситуацію, коли Язов та його підручні не могли покластися на своє ж військо. Перша перемога Єльцина була досягнута головно зусиллями городян, на яких він розраховував, коли, виступаючи перед Білим домом опівдні 20 серпня, закликав їх тісніше згуртувати свої лави.

«Эхо Москвы», незалежна радіостанція, чиї журналісти не злякалися змовників, тримала москвичів у курсі всіх подій під Білим домом. Із репортажів, які вийшли ввечері напередодні, громадяни вже знали, де треба збиратися. І все ж ступінь ризику залишався високим. Якби люди не відгукнулися на заклики сходитися до Білого дому (як це сталось із закликом до загального страйку), то жодні барикади, жодне небажання військових братися до зброї не врятували б Єльцина й молоду російську демократію від запланованого погрому. Як показали дальші події, люди дослухалися до звернення й масово пішли на вулицю. Коли Єльцин виступив із балкона Білого дому, то перед ним вирувало море зі ста тисяч москвичів, які прийшли засвідчити свою солідарність із ним особисто та його боротьбою. Люди принесли із собою величезний триколірний прапор Росії. Меншими прапорами прикрасили балкон, із якого виступав Єльцин. Він проголошував свою промову з-за укриття із броньованих щитків, а потім за першої можливості помічники завели його до будівлі, не виключаючи, що на дахах ближчих будівель можуть ховатися снайпери.

Промовців того дня не бракувало. Упродовж трьох годин вони змінювали один одного, звертаючись до присутніх, а люди скандували: «Єльцине, ми з тобою», «Росія жива!» і «Хунту під суд!». Були серед ораторів і колишній міністр закордонних справ Едуард Шеварднадзе, і знаменитий поет Євген Євтушенко з віршем, що відсилав до Пушкіна, Толстого та описував Білий дім як «захищеного народом пораненого мармурового лебедя свободи», що пливе в безсмертя. Знаменитий віолончеліст Мстислав Ростропович, дізнавшись про переворот, прилетів першим рейсом із Парижа. Потрапивши до Білого дому, він спершу виступив перед його захисниками, а тоді взяв автомат Калашникова. Олена Боннер, вдова Андрія Сахарова, творця радянської водневої бомби й багаторічного політичного дисидента, пожвавила загальну атмосферу сімейною бувальщиною. Якось, іще під час заслання Сахарова, вона спитала в одного кадебіста, чому про її чоловіка пишуть різну брехню. «Це не для нас із вами, а для бидла», – відповів офіцер держбезпеки.

– Оте саме і з хунтою, – резюмувала Боннер. – Усе говориться й пишеться для бидла. Вони вважають, що ми – бидло.

Та слухачі Боннер бидлом себе не вважали. Організатори мітингу звернулися до учасників із закликом залишитись і допомогти захищати Білий дім. На заклик відгукнулись тисячі людей140.

Коли мітинг добігав кінця, Єльцин раптом отримав довгожданий сигнал підтримки. По міському каналу телефонного зв’язку (не від’єднаному КДБ) залунав голос Буша. Нарешті президенту США вдалося хоч до когось додзвонитись. Удень 19 серпня, за кілька хвилин до того, як Буш, перебуваючи ще в Кеннебанкпорті, дав першу публічну, дуже стриману оцінку путчу, Андрій Козирев, 40-річний єльцинський міністр закордонних справ, викликав у Білий дім Джима Коллінза, американського повіреного. Він хотів вручити Коллінзу лист Єльцина для Буша. «Я звертаюся до Вас, пане Президенте, – писав Єльцин, – у надії привернути увагу всієї світової спільноти і передусім Організації Об’єднаних Націй до подій в СРСР, до необхідності повернути законну владу і відновити М. С. Горбачова на посаді Президента СРСР»141.

До середини ранку у Вашингтоні вже отримали єльцинський лист, і заступник радника з нацбезпеки Роберт Ґейтс зачитав його по телефону Бренту Скоукрофту, який разом із президентом летів зі штату Мен у Вашингтон. Після короткої дискусії Буш і Скоукрофт вирішили, що лист – достатня підстава для жорсткішої позиції адміністрації щодо путчу. Розставляти акценти довелось обережному Скоукрофту. Генерал пішов у хвостовій відсік літака спілкуватися з пресою. Перед об’єктивами камер він заявив, що всі змовники – вихідці з консервативного крила, мета путчу – відмовитися від реформ, і уряд США не підтримує цього кроку, продовжує вважати його «позаконституційним». Нехай це не зовсім відповідало очікуванням Єльцина, але президентська адміністрація дрібними кроками посунулася до жорсткішої позиції щодо путчу та путчистів. Лист Єльцина був першим офіційним зверненням Москви до Вашингтона, та президент Росії не єдиний того ранку стукав в американські двері142.

Радянський посол Віктор Комплектов, один із кількох радянських посадовців, котрі супроводжували Буша в київській поїздці кілька тижнів тому, побував у Держдепі, а потім – в американському Білому домі. І там, і там він передав послання від своїх нових кремлівських керівників. «Я передаю Вам це повідомлення у справді критичну мить у долі Радянського Союзу та в міжнародному становищі», – так починалося звернення Геннадія Янаєва до Буша. У листі йшлося про рішення змовників вести антиперебудовчу політику і водночас містилась обіцянка продовжувати реформи. Наприкінці послання, складеного спецами Крючкова, була коротенька дописка Янаєва, у якій непрямо спростовувалась офіційна версія хвороби Горбачова. «До Вашого відома, – писав Янаєв, – Михайло Сергійович перебуває в повній безпеці, його життю ніщо не загрожує». Лист від Янаєва Комплектов вручив Ґейтсу, який чергував у Білому домі та був на той момент найстаршим посадовцем. «Я обійшовся без люб’язностей і світських розмов, узагалі намагався створити видимість максимально прохолодної атмосфери», – так згадував пізніше Ґейтс цю зустріч143.

Він щойно закінчив нараду заступників керівників головних відомств, скликану на 9:30 в оперативному штабі Білого дому. Учасники наради домовилися, що тон американських заяв щодо путчу має стати осудливим. Вплинула доповідь Річарда Керра, заступника директора ЦРУ. Аналітики управління вважали, що мають справу з «неповним» переворотом, результат якого ще не зрозумілий. «Перебуваючи у Вашингтоні, – згадував пізніше Ґейтс, – ми дедалі виразніше відчували, що в Москві щось не так, відчувалася якась фальш. Чому досі працював телефонний і факсимільний зв’язок із Москвою? Чому майже не порушений звичний ритм життя? Чому не було арештів демократичної “опозиції” по всій країні – чи хоча б у Москві? Як режим міг дозволити опозиції забарикадуватися в будівлі російського парламенту й безперешкодно пропускав людей туди й назад? Ми почали схилятися до думки, що діям путчистів бракувало узгодженості і, цілком можливо (але це тільки припущення), вони були готові увімкнути задній хід». Вирішили вдатися до жорсткіших формулювань, додавши в текст заяви слова осуду. Ґейтс узгодив цей нюанс зі Скоукрофтом, який був ще в повітрі, але погодився та вніс лише таке суттєве уточнення в текст документа. Засудження путчу потрапило до заголовків вечірніх новин і врятувало лице адміністрації, котра розпочала день із заяв, які відгонили потуранням144