Читать книгу Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу - Сергій Плохій - Страница 5

Перед полуднем 1 серпня 1991 року президентський літак із Джорджем Бушем на борту вилетів із підмосковного аеропорту Шереметьєво на Київ. На початку 1991 року на Київ були націлені приблизно 40 американських ядерних боєголовок, кожна потужністю до 170 кілотонн. У разі обміну ядерними ударами кількох вибухів вистачило б, щоб зрівняти місто із землею і знищити понад два мільйони його населення. Підписання договору про СНО означало, що місто в разі війни зазнає меншої кількості ядерних ударів і навіть за найпесимістичнішим сценарієм частина городян мала шанс уціліти. Утім Буш летів у Київ не для того, щоб доставити ці викладки (похмурі, хоч і не позбавлені певного оптимізму). Він поспішав із дещо іншим посланням70.

Вважалося, що візит триватиме не більш як п’ять годин, та це був другорядний фактор. На думку Буша, не можна було обмежувати перемовини тільки Москвою, не побувавши в республіках, не переговоривши з їхніми керівниками. Це було нове слово в історії радянсько-американських відносин, а ще – прикмета стрімких змін у радянських політичних реаліях. У команді Буша ніхто не міг передбачити швидкого розпаду СРСР чи спрогнозувати, що всього за кілька місяців вирішальну роль у цьому процесі відіграватиме саме Україна. Як місце проголошення нового політичного курсу щодо радянських республік Київ був обраний не випадково: українські керівники не були адептами повної незалежності. Антимосковські тенденції в Україні були сильними, однак далеко не радикальними, а громадяни республіки прихильно ставилися до сигналів з Вашингтона.

Та Горбачову зовсім не хотілося, щоб президент США відвідав Україну, керівництво якої мало претензії на більше, аніж було прописано в новому Союзному договорі. На відміну від Буша, Горбачов чудово розумів важливість України для майбутнього СРСР і боявся, що візит президента США може збадьорити антимосковські сили в республіці. Тож президент Союзу зробив усе від нього залежне, щоб візит не відбувся. У понеділок 21 липня, коли до прибуття Буша в Москву залишалося трохи більше ніж тиждень, до Джека Метлока, посла США в Москві, несподівано зателефонував Ед Г’юетт, радник президента з радянських республік. До кабінету Г’юетта в Білому домі прийшов тимчасовий повірений у справах СРСР і вручив термінову депешу із Кремля з вимогою, щоб Буш відмовився від поїздки до Києва. Для Метлока це було наче грім серед ясного неба. Радянські чиновники посилались на якусь напругу, однак у Києві все було спокійно. До того ж уже повним ходом ішли приготування до візиту, розпочаті Метлоком із відома радянського міністра закордонних справ. Займалися приготуваннями не тільки США, а й Україна, і скасування візиту на цій стадії могло поставити американців у дуже незручне становище.

Вимога Москви застала Буша на борту літака, коли він летів у Туреччину. Разом із Брентом Скоукрофтом вони склали заяву такого змісту: якщо радянське керівництво проти його поїздки до Києва, він скасує її, але, з огляду на розпочаті приготування та участь Києва в них, відповідальність за зірваний візит бере на себе Москва. Джек Метлок, посол США в Москві, зв’язався по відкритому каналу з Держдепартаментом і, знаючи, що КДБ, без сумніву, прослуховує розмову, вказав на негативні наслідки у відносинах з Україною для Москви (а не Вашингтона), до яких може призвести скасування візиту. На другий день те саме було повідомлено міністрові закордонних справ СРСР Олександру Безсмертних. Занепокоєний Безсмертних зв’язався з Горбачовим, і той нібито сказав: «Не переймайтесь. Скажіть американцям, нехай заспокоються й не змінюють своїх планів. Якщо президент захоче відвідати Київ, я впевнений, його там приймуть з усією гостинністю». Криза була розв’язана. Горбачов мусив прийняти нові правила гри71.

Як видно з отриманих від Горбачов-фонду стенограм бесіди, ведених радянською стороною, під час зустрічі Буша й Горбачова 30 липня 1991 року президент США переконував, що київський візит не становить для радянського візаві жодних загроз. Він сказав Горбачову:

– Хочу запевнити вас, що під час поїздки до Києва ані я, ані хтось із мого супроводу не допустить нічого такого, що може ускладнити наявні проблеми, якось вплинути на підписання Україною Союзного договору.

Тоді генсек дав зрозуміти реальну причину своїх побоювань:

– Щодо України, то, можливо, тут відіграв роль такий факт: стало відомо, що незадовго до вашого візиту фонд «Спадщина» [стратегічний дослідницький інститут США Heritage Foundation, який займається широким спектром питань громадської політики] підготував доповідь, де рекомендував президенту скористатися візитом в Україну для пробудження в ній сепаратистських настроїв, бо це має стратегічне значення.

Буш на це заявив:

– Я не чув про цю доповідь. Та, сподіваюсь, вам доповіли: я наголошував, щоб програму візиту складали максимально продумано. І я був готовий відвідати не Київ, а, скажімо, Ленінград. Дуже хочеться побувати ще десь, окрім Москви. Але в жодному разі я не підтримаю сепаратистів. І Київ було включено до програми візиту лише після того, як ваш міністр закордонних справ повідомив, що вас це повністю влаштовує72.

Якби на те була воля Горбачова, то Буш ніколи не потрапив би до Києва. Генсек боявся втратити Україну. До речі, щодо України Єльцин був такої самої думки. Обидва вважали, що не можна пускати у вільне плавання другу за значенням республіку. Якщо Горбачов і приватно, і публічно говорив про можливість громадянського конфлікту й навіть війни, то Єльцин поводився значно стриманіше, хоч налаштований був не менш рішуче.

– Україна не повинна покидати Радянський Союз, – сказав він президентові США, приймаючи його у кремлівському кабінеті.

Без України, твердив Єльцин, слов’янські республіки втратять своє домінування в Радянському Союзі. Його «небайдужість» до цієї республіки відображувала й загальну позицію росіян. За даними опитування, ініційованого Інформаційним агентством США в лютому—березні 1991 року, лише 22 % росіян підтримували незалежність України, тоді як майже 60 % виступали проти. Інакшою була громадська думка щодо Прибалтики: 41 % опитаних висловилися за незалежність Литви, 40 % – проти73.

Наприкінці червня 1991 року ЦРУ підготувало для президента та його радників доповідь розвідслужб з описом чотирьох можливих сценаріїв для СРСР. Лиш один із них – насильницький розпад – передбачав можливість відділення України. Інший сценарій – зміна системи – давав незалежність прибалтійським республікам, трьом республікам Закавказзя й Молдові, а Україні відводили роль учасника слов’янсько-середньоазійського союзу на чолі з Росією. Єльцин схилявся до того, щоб Україна залишалася частиною такої єдності, а Горбачов боявся насильницького розпаду. Доповідь ЦРУ не залишала сумніву: якщо США хочуть мирної трансформації радянського режиму (якому ще належало скорочувати свої ядерні арсенали згідно з договором про СНО), то вони мусять домогтися, щоб Україна залишилася в цьому союзі74.

Під час ново-огарьовських перемовин із Горбачовим, які радянський лідер подавав як перемогу «нового мислення», Бушу нагадали про важливість національного питання в СРСР. Ніколасові Бернсу, 30-річному співробітнику Ради національної безпеки, який відповідав за зв’язки Білого дому з американцями прибалтійського походження, зателефонував хтось із його прибалтійських знайомих і повідомив, що невідомі бойовики атакували нещодавно створений митний пост на литовсько-білоруському кордоні та вбили там шістьох литовських митників. Бернс поділився новиною з Бушем і членами американської делегації. Горбачов був водночас принижений і розлючений: за словами Буша, було добре видно, як він сполотнів. Американський президент дізнався про стрілянину на території Радянського Союзу раніше, ніж найвищий посадовець країни! Горбачов наказав з’ясувати, що відбувається. В американців виникла підозра, що за вбивством прикордонників стоять московські консерватори, а мета його – принизити Горбачова. Якщо це так, їм удалося досягти свого. Спроба Горбачова представити своє бачення нового світоустрою була знагла обірвана. «Атмосфера зустрічі стала гнітючою, – згадував Буш. – Потім перемовини продовжили, але вже без колишнього запалу».

Як і побоювався Горбачов, трагічні події в Литві знову пробудили проблему самовизначення, оживили привид громадянської війни в Союзі. Він скористався заминкою, щоб перевести бесіду в площину національного самовизначення, і попросив американців підтримати політику СРСР стосовно Югославії, де Москва намагалася запобігти розпаду слов’яно-мусульманської держави.

– На світі величезна кількість реальних і гаданих міжнародних та міжетнічних проблем, – заявив Горбачову Буш. – І викроювання держав за цими лініями призведе до загальної плутанини. Щоб перерахувати потенційні територіальні проблеми, не вистачить пальців на руках – не тільки моїх, а й усіх присутніх тут. Наприклад, у Радянському Союзі 70 % кордонів між республіками не мають чітких обрисів. Раніше це нікого не хвилювало, завжди вирішували це з якихось прагматичних міркувань, практично на рівні райкомів.

Новина про вбивство на новопосталому литовському кордоні збентежила Горбачова перед Бушем і посилила його побоювання, що події в Союзі підуть за югославським сценарієм. Новина прийшла в скрутний для Горбачова момент – напередодні «бездоглядного» візиту Буша в Україну75.

Першого серпня 1991 року після 13-ї години керівники УРСР зібралися в Бориспільському аеропорту, чекаючи на почесних гостей. Це був другий візит президента США до Києва. Перший відбувся в травні 1972 року: Річард Ніксон приїздив, щоб підписати з Леонідом Брежнєвим Договір про обмеження стратегічних озброєнь (ОСО-1) і Договір про обмеження систем протиракетної оборони. Сюди він прилетів із Москви на запасному радянському літаку, яким довелося замінити основний літак через виявлену в Москві технічну несправність. Джорджеві Бушу подібних проблем вдалось уникнути, оскільки його віз новенький президентський «Боїнг-747», який прийшов на зміну «Боїнгу-707», що ним користувалися президенти США від Ніксона до Рейґана. Тоді, в 1972 році, на Ніксона справив сильне враження інтер’єр радянського авіалайнера; як згодом згадував сам президент, «де в чому він перевершував наш лайнер»76.

Тепер же Джордж Буш із гордістю показував віце-президенту СРСР Геннадію Янаєву інтер’єр свого літака, який, на прохання ще Ненсі Рейґан, був виконаний у стилі американського Південного Заходу. Янаєв зустрічав подружжя Бушів у московському аеропорту, і Горбачов попросив американського президента взяти його із собою в Київ. Одні вважали, що генсек хотів підкреслити особливе місце України у складі Союзу, інші схилялися до думки, що Янаєва приставили до Буша наглядачем. Щойно президентський борт відірвався від землі, Буш улаштував віце-президентові екскурсію по лайнері, показав йому і президентський командний пункт. Янаєв, про якого Буш невдовзі зрозумів, що то найвищий радянський чиновник, що колись побував на борту, реагував увічливими репліками. Згодом Буш казав своїм помічникам, що віце-президент СРСР був «приємний чолов’яга», але «не бозна-яка шишка»77.

Поки Буш дорогою до Києва розважав радянського гостя, члени його апарату розгорнули лінгвістичну полеміку навколо основних політичних посилів. Джек Метлок, коли йому показали текст промови, з якою Буш збирався виступити в українському парламенті, заперечив проти вживання назви республіки з означеним артиклем (the Ukraine).

– Скажіть президентові, що артикля не треба. Нехай каже просто «Ukraine». Американці українського походження вважають, що наявність артикля в назві переводить країну в розряд географічних регіонів.

На це спічрайтер заперечив:

– Але ж ми кажемо the United States?

Однак перемогла позиція Метлока. Його аргументація була не лінгвістичною, а політичною:

– Якщо президент казатиме the Ukraine, то вже за тиждень Білий дім буде завалений листами й телеграмами протесту.

У Сполучених Штатах мешкало майже 750 000 громадян українського походження, ще мільйон – у Канаді. За північноамериканськими мірками це була невелика спільнота, але добре організована, політично активна і стала. Усі роки холодної війни лідери діаспори переконували етнічних українців голосувати за республіканців, і то небезуспішно. Буш це знав і прийняв політичні резони посла. Опустивши артикль, він заспокоїть своїх виборців удома й водночас не зачепить Горбачова: російська мова не знає артиклів. Версія промови, представлена нині на сайті Президентської бібліотеки та музею Джорджа Буша в Коледж-Стейшн (Техас), містить кілька абзаців, де через недогляд означений артикль перед назвою України лишився; свідчення надзвичайного сум’яття, що панувало в команді Буша під час перельоту до Києва. Ще Метлок намагався вилучити із президентської промови пасажі про підтримку Горбачова та нового Союзного договору, оскільки вважав їх недоречними в Києві, та було вже запізно: текст промови роздали журналістам78.

«У Києві, столиці України, розташованій на Дніпрі, за 515 миль на південь від Москви, Радянський Союз постане перед Бушем зовсім інакшим, – читаємо в ознайомчому проспекті для делегації американських журналістів. – Місто охайне і чисте, із широкими, обсадженими деревами проспектами, неначе створене для того, щоб скінчити візит на емоційній ноті». Автор звіту жартував, що справжньою причиною президентського візиту був старт кампанії заступника прес-секретаря Білого дому, етнічного українця Романа Попадюка, який нібито мітив на посаду президента України. Девіз кампанії: «Щодо цього я не маю чого вам сказати», – не без сарказму зауважував автор проспекту, натякаючи на фразу-кліше прес-секретаря.

Київ, вітаючи Буша, поводився не як «мати міст руських» (так дев’ятнадцять років тому назвав його Річард Ніксон), а як столиця суверенної, а то й незалежної держави. Термінал аеропорту зустрів президента транспарантом «Пане Буш, ласкаво просимо до України!» (без the). Оркестр, окрім гімнів СРСР і США, виконав гімн України. Міра лояльності України Москві залишалась питанням відкритим. Джек Метлок, який супроводжував Ніксона під час його візиту 1972 року, зауважив і інші відмінності. Тепер, у 1991 році, усі промови виголошували англійською та українською мовами, а не англійською та російською, як дев’ятнадцять років тому79.

Настали інші часи. Ніксон літав до Києва через десять днів після того, як Брежнєв замінив національно орієнтованого головного комуніста України Петра Шелеста на лояльнішого Москві Володимира Щербицького. Ставленик Брежнєва швидко поклав край національному відродженню, що стрімко набирало силу в тогочасній Україні, та зробив її зразковою республікою, опорою московського панування в СРСР. Уродженець Дніпропетровщини (як і Брежнєв), Щербицький був однією із провідних фігур дніпропетровського клану – команди Брежнєва, яка правила Союзом аж до смерті свого лідера в листопаді 1982 року. Щербицький вибудував в Україні цілу вертикаль з особисто відданих йому партійців, і Горбачов аж чотири роки накопичував сили, щоб восени 1989 року нарешті відправити його у відставку.

Починаючи з 1950-х років, українська партійна еліта не тільки правила своєю республікою, а й стала молодшим партнером в управлінні Радянським Союзом. У ці роки «друга радянська республіка», як називали Україну західні оглядачі, уклала з «республікою номер один» (тобто Росією) неофіційний пакт про поділ влади, коли українські еліти вивели свого колишнього багаторічного лідера, першого секретаря компартії України Микиту Хрущова, на вершину московського Олімпу. Зважаючи на те, що в росіян не було своєї компартії, але вони керували всесоюзною комуністичною організацією, українські партійці мали на партійних з’їздах у Москві найбільший виборчий блок. І вони досить управно цим користувалися. Хрущов десятками переводив у Москву своїх українських соратників і ставив їх на керівні посади. Навіть його відлучення від влади (унаслідок кремлівського перевороту 1964 року) лише зміцнило позиції вихідців з України.

Хрущова за партійним штурвалом змінив Леонід Брежнєв, етнічний росіянин з України. Заповнюючи в 1930-х та 1940-х роках реєстраційний бланк члена партії, у графі «національність» він вказав: українець. Ще один виходець з України, Микола Підгорний, став головою Верховної Ради, номінально очоливши державу. Пост глави уряду дістався етнічному росіянину Олексію Косигіну, а після його смерті в кінці 1970-х – Миколі Тихонову, у минулому теж українському чиновнику. Міністр внутрішніх справ і двоє заступників голови КДБ вийшли із брежнєвського клану і також були вирощені українським партапаратом. Навіть після смерті Брежнєва дніпропетровський клан мав залишитися при владі: на роль свого наступника хворий генсек розглядав Володимира Щербицького.

Та після смерті Брежнєва в 1982 році влада в Кремлі перейшла до КДБ, який очолював Юрій Андропов. Той просував до вершин влади Горбачова, котрий, хоч і був наполовину українцем, не мав жодних стосунків ані з партапаратом України, ані з українцями в Москві. Перш ніж Горбачов звільнив Щербицького з посади, яку той обіймав в Україні, він перекрив канали, якими українські чиновники потрапляли в Москву, де набирали політичної ваги. Утративши перспективу продовжити кар’єру в центрі та зазнаючи нападок удома, українська партноменклатура почувалася зрадженою. Колишня угода із союзним центром, укладена за часів Хрущова, – вірність в обмін на повний карт-бланш у всіх домашніх справах і поділ владних повноважень із центром, – більше не діяла, і порушили її не українці.

Невдоволення партійних еліт почало назрівати після аварії на Чорнобильській АЕС у квітні 1986 року. Керівництво станцією здійснювалося з Москви, а ліквідація довгострокових наслідків аварії та евакуація людей із зони лиха лягли на плечі української влади. Крім того, Москва наполягла на проведенні першотравневої демонстрації саме тоді, коли Київ накрила радіоактивна хмара. Партійне керівництво вважало, що Горбачов силою змусив Щербицького провести демонстрацію, погрожуючи звільненням. Чорнобиль викликав масовий протестний рух проти влади, а розв’язувати конфлікт довелось українським партійним елітам. А на додачу до всього центр заохочував демократичні тенденції в республіці, які в майбутньому й підірвали його владу. Розчаровані українські партійці почувалися зрадженими й забутими. Віднині центр спричиняв їм самі клопоти80.

Прибулих до Києва Джорджа і Барбару Бушів вітав 57-річний спікер українського парламенту Леонід Кравчук. Американські журналісти описали його так: «Енергійного вигляду, зі срібною чуприною, засмаглий чоловік, трохи схожий на Джона Ґотті81; відчувалося, що це природжений політик, український Ньют Ґінґріч82». Життєвий шлях Кравчука сильно відрізнявся від життєпису одіозного боса нью-йоркської мафії чи республіканця-початківця. Колишній партійний апаратник, який усього рік обіймав посаду спікера, Кравчук віртуозно поєднував показну вірність центру і завзятість, із якою обстоював інтереси України у відносинах з ослабленим Горбачовим і главами республік, що саме набирали силу. Крім того, тільки він міг примирити інтереси партапарату епохи Щербицького з тими нагальними питаннями, що їх диктували Україні різні рухи за незалежність і демократію, які дужчали з кожним днем83.

Кравчук, який народився в 1934 році, належав до одного покоління з Горбачовим і Єльциним, але походженням відрізнявся від московських колег. Уродженець Волині, що в 1930-х роках входила до Польщі Юзефа Пілсудського, він на власному досвіді пізнав тягар Другої світової війни, де, крім протистояння німецьких і радянських військ, були і Голокост, і етнічні чистки, і сутички між українськими та польськими націоналістами, які не оминули його рідний край. Батько Кравчука, боєць Червоної армії, загинув на фронті, і Леонід ще змалку освоїв ази виживання. Як пізніше згадував Кравчук, у нього був ще дід, який вважав, що головне в житті – не висовуватися.

Він навіч бачив, як наприкінці 1940-х – на початку 1950-х спецслужби переслідували оунівців, які ще залишалися на волі. Йому не була потрібна секретна доповідь Хрущова 1956 року, щоб бачити, наскільки упереджено й політизовано діяла радянська судова машина в роки сталінізму. І все ж, як Горбачов і Єльцин, чиї родичі постраждали в роки Великого терору, Кравчук без вагань став на службу КПРС. Після закінчення Київського університету за фахом «Політекономія» він зробив карколомну кар’єру. Та якщо Горбачов і Єльцин мали в підпорядкуванні чималі регіони СРСР, то Кравчук був типовим партійним чиновником, функціонером.

У 1980-ті роки Кравчук, колишній польський підданий, піднявшись службовими щаблями, очолив відділ агітації та пропаганди ЦК КПУ. Він не міг похвалитися походженням із промислового Донбасу чи належністю до дніпропетровського клану, і якби доба Брежнєва тривала довше, посада ця, найпевніше, була б вінцем його кар’єри. Однак тут прийшов Горбачов із перебудовою та гласністю, відбулися відносно вільні вибори, і партії знадобилися люди, здатні спілкуватися з масами і обстоювати власну точку зору в дебатах з опонентами. Кравчук виявив такі якості, і коли восени 1989 року Щербицький, який ніколи не довіряв цьому волинському генію пропаганди, пішов у відставку, він зміг стати секретарем ЦК КПУ.

Улітку 1990 року Кравчук став спікером українського парламенту, змінивши на цій посаді Володимира Івашка, якого Горбачов, намагаючись урятувати російсько-українську спайку в центрі, перевів у Москву і зробив своїм заступником по партії. Так Кравчук очолив законодавчий орган, де приблизно третина депутатів виступала за незалежність України, а решта – за посилення автономії в межах СРСР. «Як голова української Верховної Ради, – читаємо в короткому довіднику Буша біографію Леоніда Макаровича, – Кравчук змушений спритно лавірувати між вимогами комуністичної парламентської більшості та інтересами незалежників». І справді, він віртуозно це робив, користуючись тим, що ще до обрання його спікером влітку 1990 року парламент ухвалив Декларацію про державний суверенітет, виправдавши цей крок економічно й політично. Девід Ремнік, журналіст Washington Post, висвітлюючи київський вояж Буша, цитував слова Кравчука, що він бачить нагоду створити повноцінну українську державу й не хоче нехтувати даним йому шансом84.

Кравчук тепло прийняв високого американського гостя, хоч візит і був для нього несподіваним. Як він пізніше згадував, Москва не дозволила йому брати участь у підготовці візиту, і його лише в останню мить викликали з відпустки для зустрічі Буша. Він прилетів із Криму просто в Бориспільський аеропорт (преса відзначила його засмагу), навіть не встигнувши заїхати додому. Кравчук почав свій виступ із привітання Джорджа й Барбари Бушів на «українській землі», усіляко підкреслюючи вищість українського над радянським, але при цьому уникав навіть натяку на незалежність України. Так само як перед командою Буша стояла дилема означеного артикля, перед Кравчуком стояла інша мовна головоломка. Уже цілий рік Україна була формально суверенною державою, та про реальну незалежність не йшлося. У чому тут відмінність? Ніхто, крім Горбачова, схоже, цього не знав, і Кравчук доклав усіх зусиль, щоб урівняти ці поняття.

– Американський народ добре знає ціну справжнього суверенітету, і Декларація незалежності однією з перших проголосила на весь світ ідеали свободи, рівності та братерства, – сказав Кравчук, вітаючи американських візитерів.

Джордж Буш не поспішав слідом за Кравчуком прирівнювати суверенітет до незалежності (відмінність між свободою та незалежністю він опише за кілька годин). Відповідаючи на привітання спікера, він почав із менш дискусійних матерій. Буш зазначив, що Україна – історична батьківщина сотень тисяч американців (тут замість homeland він ужив motherland, що, на думку спічрайтерів, було більш звичним для радянських людей). Президент процитував українського поета Тараса Шевченка, висловив задоволення тим, що в Україну повернулися із Заходу християнські ієрархи, вигнані колись Москвою, схвалив відродження релігійних громад. Що ж до відносин Вашингтона і союзних республік, то тут він діяв не менш обережно, ніж на перемовинах із Єльциним.

– Ми за підтримку якнайміцніших стосунків із радянським урядом президента Горбачова, – заявив Буш, – але поважаємо й нові реалії Союзу. І, самі, як федерація, прагнемо гарних, кращих, ніж до сьогодні, відносин із республіками.

Урешті, президенту США вдалося-таки виголосити своє перше послання на українській землі, жодного разу не вживши конструкції the Ukraine85.

З аеропорту автоколона Буша попрямувала в центр Києва. «Перед терміналом зібралося безліч людей із жовто-блакитними прапорами, що символізували прагнення України до незалежності», – згадував у мемуарах Джек Метлок. «Уздовж усього маршруту стояли тисячі українців, – читаємо у звіті журналістів. – Багато хто привітно махав руками, майже всі раділи, бачачи Буша; кілька жінок тримали букети домашніх квітів; дехто піднімав угору маленьких дітей, а один чоловік на знак привітання приніс величезну хлібину й пачку солі». Ця зустріч зовсім не нагадувала стриманий прийом Буша в Москві; для москвичів він був передусім гостем Горбачова, а популярність генсека падала щодня. Київ відрізнявся від Москви не тільки рівнем завзяття, а й зовні. Помічник Горбачова Анатолій Черняєв, котрий супроводжував генсека під час зустрічі з канцлером Німеччини Гельмутом Колем, яка відбулася в Києві на початку липня, навіть поділився у щоденнику враженням, яке справив на нього Київ: «Відчуття, ніби ми в якомусь великому західноєвропейському, радше німецькому, місті: атмосфера XIX століття, вулиці, зелень, прибрано, чисто, доглянуто […] і загалом ситно, порівняно з Москвою».

У серпні настрій зустрічальників був такий самий, як і в липні, коли Черняєв зауважував плакати на зразок «Колю – так! Горбачову – ні!» У натовпі витали антигорбачовські настрої. Писані гасла, що їх тримали люди, були красномовні. Деякі з них адресувалися персонально гостям з Америки: «Москва має 15 колоній»; «Імперія зла жива»; «Якщо бути часткою імперії так добре, тоді чому Америка її покинула?»; «Колумб відкрив Америку, Буш відкриває Україну». Джордж Буш емоційно реагував на адресовані йому вітання. У зверненні до українського парламенту, з яким він виступив за кілька годин, Буш сказав:

– Кожен американець у цій довгій автоколоні – а вона була довга, повірте мені! – був глибоко зворушений тим, як тепло прийняв нас народ України. Ми пам’ятатимемо це довіку.

Важко сказати, чи усвідомили президент і його команда, що місто вітало їх як союзників проти Москви та Горбачова, а не як адептів горбачовських перетворень і затіяної ним модернізації СРСР86.

Люди, які вітали Буша, прагнули незалежності України. Вони виражали почуття інших киян та багатьох мільйонів інших українців, а за їхніми діями стояли активісти Руху – політичної організації, що зародилась восени 1989 року як Народний рух України за перебудову. Рух був утворений на кшталт народних фронтів, які виникли у прибалтійських республіках і на початку свого існування щиро підтримували Горбачова. У цій організації, створеній зусиллями колишніх дисидентів (відпущених із місць ув’язнення за вказівкою Горбачова) та лідерами української інтелігенції, генсек убачав противагу консервативному партійному крилу, яке очолював Щербицький. Як пізніше згадував Кравчук, Щербицький ненавидів слово «перебудова».

Коли під час однієї зустрічі із громадськістю Києва Горбачов сказав киянам, що вони повинні тиснути на апарат знизу, а він тиснутиме на нього зверху, Щербицький обернувся до своїх соратників, приставив палець до скроні, явно натякаючи на розлад психіки в Горбачова, і запитав:

– А на кого тоді він спиратиметься?87

І Щербицький мав рацію. Підтримка Рухом Горбачова тривала недовго. Якщо спочатку засновники Руху підтримували горбачовські реформи, то в жовтні 1990 року, на другому з’їзді організації, вони прибрали з її назви слово «перебудова» та заявили як головну мету досягнення незалежності України. На той час Україна вже проголосила свій суверенітет і дозволила українському парламенту скасовувати будь-який союзний закон, якщо він суперечив республіканському законодавству. Однак партійний апарат, секретні служби, збройні сили та значна частина української промисловості, як і перше, жили за вказівками з Москви. Рух шукав способу покласти цьому край. Крім того, його лідери були проти участі України в оновленому Союзі, за який виступав Горбачов. Візит Буша до Києва міг бути розцінений як підтримка Руху або як жест солідарності з його ворогами – усе залежало б від обраної ним позиції. А сигнали, отримані з цього приводу рухівцями, важко було назвати позитивними. Подейкували навіть, ніби Буш летить у Київ за дорученням самого Горбачова.

Напередодні зустрічі, 31 липня, коли Буш вів у Москві перемовини з Горбачовим, керівництво Руху провело в Києві прес-конференцію, присвячену майбутньому візиту. Серед присутніх були поет Іван Драч – голова Руху – і В’ячеслав Чорновіл – дисидент, який багато років провів у таборах ГУЛАГу, а тепер очолював обласну раду Львівщини, осередку незалежницького руху в Західній Україні. Поруч із ними сидів легендарний Левко Лук’яненко – колишній політв’язень, правознавець, випускник МДУ, перший арешт якого припав на 1961 рік (за те, що, послуговуючись марксистсько-ленінськими аргументами, агітував за незалежність України) і який більш ніж чверть століття провів у таборах і тюрмах. Колишні в’язні ГУЛАГу об’єдналися з представниками національної інтелігенції, щоб разом привести Україну спочатку до суверенітету в радянському дусі, а потім і до повної незалежності. Їм хотілося, щоб Буш оцінив їхні зусилля.

Першим на прес-конференції Руху взяв слово 55-річний Іван Драч. Він похвалив Буша за підтримку, яку той надавав радянським народам, працюючи в адміністрації Рейґана, після чого його привітний тон змінився на критичний. Далі Драч тільки те й робив, що критикував політику Буша щодо союзних республік загалом та України зокрема.

– Можна подумати, що президент Буш загіпнотизований Горбачовим, – проголошував Драч. – Адміністрація Буша продовжує говорити про стабільність так, ніби джерело цієї стабільності – це Москва. І ми маємо пам’ятати, що, вже ставши президентом, Буш постійно нехтував демократичними рухами в республіках. […] Зокрема, він відмовився від зустрічі з лідерами Руху у Вашингтоні. Не захотів зустрітися з нами тут. Боюся, що й тепер він прилетів як рупор Горбачова.

Безпосередньою причиною невдоволення Руху стала відмова американського президента провести окрему зустріч із лідерами опозиції. Коли керівництво організації звернулось у Білий дім із проханням про таку зустріч, їм дали чітко зрозуміти: лідерів Руху запросять на обід, який даватимуть на честь Буша Леонід Кравчук та компанія, а окремої зустрічі не буде. Також лідерів Руху зачепили за живе висловлювання американців, які нівелювали самобутність України та її культури. Реагуючи на заяви Білого дому, що Буш летить до Києва, щоб краще познайомитися з радянською дійсністю та культурою, Драч сказав:

– Президент Буш помиляється. Якщо він хоче бачити радянську дійсність і культуру, їх можна побачити і в Кремлі. У Кремлі він може насолодитись імперіалістичною культурою та жадобою. А тут – Україна. Ми не зразок радянської культури; ми – наслідок хижацької політики радянської влади, народ, поневолений горбачовським центром88.

Так Буш потрапив під подвійний тиск: Горбачова – у Москві, лідерів Руху – у Києві. Його радники прибрали означений артикль із-перед назви України, але президента не переставала хвилювати думка про те, як сприймуть його звернення. Дорогою з аеропорту він ошелешив Кравчука проханням прочитати текст звернення і сказати, чи потрібно в ньому щось змінити. Українського лідера це дуже вразило: він навіть уявити не міг, щоб так учинив хтось із радянського керівництва. Усі, від Брежнєва до Горбачова, приїздили в Україну, повчали, що робити, і їх мало обходило, що можуть думати інші. Буша ж, главу найбагатшої, найсильнішої держави світу, по-справжньому цікавило, що скаже Леонід Кравчук. Крім того, він дав колишньому партапаратнику, що став демократом, пораду, яку той запам’ятав на все життя: дивися людям просто у вічі, і лиш тоді ти зрозумієш, чи проголосують вони за тебе. Кравчук переглянув за допомогою помічників текст промови й запропонував кілька правок. Місця, які не дуже влаштували б його парламентарів, були надто важливі, щоб прибирати їх повністю. Залишалося дочекатися виступу, щоб побачити, скільком депутатам вони не сподобаються й наскільки сильним буде їхнє невдоволення89.

Коротка зустріч Кравчука та Буша перед приїздом до Верховної Ради переконала спікера, що вашингтонський гість зі щирою повагою ставиться і до України, і до її керівництва. Розмовляючи із Кравчуком, він порушував теми, де фігурували «економічна міць і величина України – за кількістю населення цілком порівнянної із Францією та Великою Британією». Президент США хотів сказати своєму співрозмовнику, що «дипломатичні відносини будуть здійснюватися через центр», що він хоче досягти якнайтісніших відносин із Горбачовим, до якого відчуває глибоку повагу. Одночасно Буш не збирався тиснути на позицію України щодо Союзного договору. «Я розумію, що ви зволікаєте з остаточним укладенням договору, доки не напишете свою конституцію», – мав сказати Буш господарю. Основний наголос робився на свідоме затягування часу, до якого вдавалася українська верхівка, якщо мова заходила про підписання Союзного договору: укладати нову конституцію можна нескінченно довго90.

Кравчук і керівництво України вирішили скористатися зупинкою Буша в Києві, щоб залагодити два питання: відкриття у США українського консульства (американське консульство щойно відкрилося в Києві) та інвестиції в економіку на 5 млрд доларів. Сподівалися, що для досягнення останньої мети Америка надасть Україні статус країни з режимом найбільшого сприяння в торгівлі. Ще одним питанням на порядку денному була співпраця в ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. У відповідь українці могли запропонувати співробітництво в Організації Об’єднаних Націй – було очевидно, що вони вже готові вийти на міжнародну арену в ролі самостійного гравця, яким досі не були. На відміну від опозиції, українське керівництво не просило про підтримку незалежності, і все ж воно серйозно рухалося в цьому напрямку.

Лідери України домагались того самого, чого і Єльцин (може, навіть із більшим завзяттям), хоч підносили свої прагнення набагато тактовніше, і Буш, витримуючи той самий курс, що й у Москві, у своїх заувагах українському керівництву був значно привітнішим. Саме українці, які вітали Буша на вулицях Києва, як і українські виборці у США, допомогли йому знайти правильний тон для розмови.

– Союзний договір уже готовий, – казав він Кравчуку, – і, як я розумію, там ширші можливості для прямих контактів із республіками. Водночас ми можемо розбудовувати економічні зв’язки, співпрацювати щодо ядерної безпеки91.

Першого серпня, приблизно о 16:00, після зустрічі з керівництвом України та обіду за участю опозиційних політиків, президент Буш прибув до парламенту, щоб виступити із промовою перед українськими законодавцями. В українському парламенті більшість становили комуністи – 239 осіб із 450. Націонал-демократи (націоналісти й ліберали), за яких проголосували виборці на Заході й у великих містах Сходу, а також у Києві, назбирували разом 125 голосів.

Лейтмотивом промови, яку Буш виголошував на тлі величезної статуї Леніна, була тема свободи та відповідальності, що приходить із її здобуттям. Розвивати її він почав з етимологічного аналізу назви «Україна». Ретельно уникаючи означеного артикля, Буш сказав:

– Багато століть тому ваші предки нарекли цей край Україною, тобто «прикордонням», адже ваші степи сполучають Європу та Азію. Однак українці навчилися долати інші кордони. Сьогодні ви відкриваєте нові обрії та контури свободи.

Усупереч побоюванням «рухівців», Буш говорив про Україну – її людей, історію, географію – як про щось окреме від Москви. Промова його була далека від промови Ніксона 1972 року, коли за обідом, який давали на його честь українські посадовці, Ніксон, говорячи про Радянський Союз, назвав Київ «матір’ю міст руських» і вільно вживав перед назвою республіки означений артикль92.

Те, що Буш сказав далі, сподобалось українській опозиції значно менше. Президентська промова, хоч і була написана, щоб не образити почуттів українців, підтвердила найгірші побоювання Івана Драча та його соратників.

– Дехто закликає Сполучені Штати зробити вибір між підтримкою президента Горбачова і підтримкою лідерів республік, які прагнуть незалежності, – заявив президент. – Я вважаю, що це хибний вибір. Відверто кажучи, президент Горбачов досягнув видатних результатів, і цілі його курсу гласності, перебудови та демократизації – воля, демократія, економічна свобода.

Потім Буш пояснив, як розуміє слово «свобода», чим остаточно засмутив Рух:

– Свобода – це не те саме, що незалежність. Американці не підтримають тих, хто прагне незалежності для того, щоб замінити тиранію, нав’язану звідкись, на місцевий деспотизм. Вони не стануть допомагати тим, хто заохочує самогубний націоналізм, замішаний на міжнаціональній ненависті.

Сумнівів більше не було: США не підтримають прагнення України до незалежності – її прихильники були покинуті напризволяще93.

Промова Буша відбивала погляди, наявні в Білому домі. Ніколас Бернс пізніше згадував:

Не думаю, що влітку 1991 року хтось в американській делегації допускав можливість розпаду Радянського Союзу. […] Між Горбачовим і Бушем установилися досить довірчі стосунки, ми доволі успішно співпрацювали з більшості питань, і нам дуже хотілось відвідати Київ, щоб показати наш інтерес до республік. […] Ми хотіли побачити поступовий занепад державного устрою СРСР та поступове впровадження реформ і перетворень, бо побоювалися, що коли навпростець підтримаємо національні рухи, то справа може обернутися насильством, а це послабило б контроль над ядерною зброєю в низці республік; а так нам здавалося, що плавне сповзання грає нам на руку 94.

Промова спричинила в українському парламенті змішані почуття. Комуністична більшість вітала обережний підхід Буша; демократична опозиція засудила її, як і їхні однодумці у США. Буш намагався залучити на свій бік українських американців, заявивши із трибуни Верховної Ради:

– Якщо ви бачили, як я шалено вимахую руками з лімузина, то це тому, що я подумав: а раптом хтось із цих людей, які стоять уздовж вулиць, приїхав із Філадельфії, Піттсбурга чи Детройта, де так багато американців українського походження, і стоячи тут, біля мене, слухає мої слова.

Він сподівався, що його слова, коли їх надрукують українські газети у США, викличуть схвалення його виборців. Сказати, що це була помилка, – нічого не сказати95.

Українська діаспора в Америці, обнадієна останніми подіями в Україні, не підтримувала ані Горбачова, ані українську комуністичну верхівку. Вона підтримувала Рух, і якщо Рух був чимось незадоволений, то так само була незадоволена й українська діаспора. Мало хто знав, що Горбачов переконував Буша утриматись від візиту в Київ; що йому та його команді вартувало чималих зусиль таки здійснити заплановану поїздку. У неділю 4 серпня, через три дні після київського вояжу Буша, група українців приїхала на знак протесту до Білого дому, тримаючи в руках транспаранти: «Я американець українського походження. Я не підтримую Джорджа Буша» і « Пане Буш! Незалежність України – це свобода для всіх її меншин». Після годинної демонстрації ватажки протестувальників заявили, що незадоволені діями Білому дому. Складене ними письмове звернення закінчувалося прямою погрозою, що на наступних виборах вони проголосують проти Буша: «Пане президенте, ми дійшли невтішного висновку, що в ході візиту до українського Києва ви блискуче впоралися з дорученням Горбачова. Та однаково, попри союз Горбачова і Буша, Україна стане незалежною – це така сама правда, як і те, що сонце сходить і заходить. А ми, ваші співвітчизники-американці, які під час промови нібито стояли поруч, не були з вами. Ми врахуємо цей урок на президентських виборах 1992 року»96.

Не тільки українська діаспора була незадоволена виступом Буша. Із розгромною критикою у своїй статті виступив Вільям Сефайр, колумніст New York Times і колишній спічрайтер Ніксона. На його думку, «жахлива за рівнем малодушності» промова «Котлета по-київськи» (dismaying ‘Chicken Kiev’ speech) була одним із найбільших промахів команди Буша. За Сефайром, Буш «відмовляв українців від самовизначення, недалекоглядно примушуючи Вашингтон стати на позиції московського централізму і гребти проти ходу історії». А глузливий вислів «промова “Котлета по-київськи”» стала для громадськості США синонімом нерішучості, властивої зовнішній політиці Буша. У книзі спогадів, написаній разом із Джорджем Бушем, Скоукрофт переконував, що, говорячи про місцевий деспотизм, Буш мав на увазі зовсім не Україну, а Молдову та деякі інші республіки. Джек Метлок, який доклав чи не найбільше сил, готуючи візит, парирував випад: чи не Сефайр, готуючи промову Ніксона у 1972 році, назвав Київ «матір’ю міст руських»?97

Першого серпня 1991 року майже ніщо, крім протестів колишніх політв’язнів і мало кому відомих поза Україною інтелектуалів, не вказувало Бушу та його команді на проблему, що незабаром постане перед ним. Після зливи оплесків від комуністичної більшості у Верховній Раді американський президент і його люди в супроводі Леоніда Кравчука та його радників покинули будівлю. Їхні лімузини проїхали до Бабиного Яру – урочища неподалік середньовічної Кирилівської церкви, де в роки війни відбулася одна з найбільших трагедій Голокосту. «Довга, повільна їзда до Бабиного Яру, що тривала двадцять хвилин, для президента Буша була, мабуть, найяскравішим спогадом цього візиту, – ішлося в репортажі журналістів. – Українці стояли при дорозі рядами по п’ять, по шість людей. На відміну від москвичів, вони усміхалися. Кияни вітально махали руками Бушу та всьому кортежу»98.

На схилах розташованого на околицях Києва Бабиного Яру наприкінці вересня 1941 року нацистська зондеркоманда 4-А за два дні розстріляла майже 34 000 євреїв, які мешкали в Києві. Розстріли велися серед білого дня. Нацисти вмикали музику, але патефони не могли заглушити криків жертв, і нелюдська розправа озлобила жителів міста. Це були перші дні німецької окупації та перші жертви Бабиного Яру. До осені 1943 року, коли Червона армія відбила Київ, у Яру були страчені ще 70 000 людей: радянські військовополонені, українські націоналісти, роми, заручники з цивільних, пацієнти божевілень. Відступаючи з Києва, нацисти замітали сліди злочину, викопували тіла, спалювали їх, а попіл розвіювали. Та їм не вдалося стерти спогадів із пам’яті людей, що пережили цю трагедію.

Радянська влада провела розслідування й задокументувала страти (на Нюрнберзькому процесі над військовими злочинцями йшлося про 100 000 загиблих), але початковий варіант доповіді змінили так, щоб приховати факт, що першими жертвами були євреї, а їхнє вбивство стало частиною Голокосту. Для радянської влади вони всі були громадянами СРСР без розрізнення національності. У 1966 році вийшов друком роман-документ «Бабин Яр», автором якого був талановитий київський письменник Анатолій Кузнецов, але радянська цензура вилучила з нього чверть тексту. І тільки в 1970 році, коли письменник виїхав на Захід, роман був виданий без купюр. А в 1976 році в Бабиному Яру нарешті поставили пам’ятник жертвам трагедії. Узгоджуючись із офіційною версією подій, він був покликаний увічнити пам’ять про радянських військовополонених і громадян СРСР узагалі99.

Саме перед монументом ще радянських часів Джордж Буш готувався виголосити свою промову в пам’ять про загиблих. «Подивіться уважно на цей величний монумент із бронзи та граніту, перед яким має виступати Буш, – читаємо в довіднику для журналістів. – Його вінчає фігура жінки, яка схилилася, щоб поцілувати дитину. І тільки задня частина пам’ятника показує весь трагізм і жах того, що діється: руки в жінки зв’язані за спиною».

Виступаючи перед пам’ятником, Буш подякував Україні, яка врешті дозволила виокремити жертв Голокосту із загального числа загиблих.

– Багато років трагедія Бабиного Яру залишалася невизнаною, але цей час минув, – сказав він. – Невдовзі тут буде меморіальна дошка, де чесно йтиметься про геноцид євреїв, винищення ромів, безприкладне за жорстокістю вбивство комуністів, християн – усіх, хто посмів стати проти фантазій божевільного нациста.

Так само як у Верховній Раді, Буш знайшов спосіб оцінити внесок Горбачова в переосмислення радянської історії та висловити підтримку кремлівському візаві, який переживав не найкращі часи. Він провів пряму паралель між ним і такою важливою для американської історії постаттю, як Лінкольн:

– Авраам Лінкольн колись сказав: «Ми не зможемо втекти від історії». Михайло Горбачов зробив історію правдивою.

«Мене душили сльози, коли ми підходили до пам’ятника в Бабиному Яру, де нацистські окупанти позбавили життя десятки тисяч українців, євреїв і представників інших національностей, – згадував пізніше Буш. – Виступаючи, я мусив робити паузи, коли доходило до опису жахіть, що коїлися тут п’ятдесят років тому». Промова президента і справді рясніла жахливими подробицями тієї бійні; згадав він і про музику, яку вмикали нацистські кати. Барбара Буш слухала виступ, сидячи поруч із просто вбраними, сільського вигляду бабусями, які пережили бійню в Бабиному Яру, та людьми, котрі допомагали їм урятуватися. Леонід Кравчук також боровся зі своїми почуттями. У роки німецької окупації, восьмирічним хлопчиськом, він теж був свідком масової страти, коли нацисти з кулеметів розстрілювали людей. За кілька місяців після візиту Буша, виступаючи на 50-й річниці трагедії Бабиного Яру, він ужив кілька слів на їдиші, а згодом сказав в інтерв’ю, що не всі співвітчизники поводилися так, як мали б поводитися за таких обставин. Цим він, по суті, визнав, що до Голокосту були причетні й деякі українці100.

Виступ Буша був чудово прийнятий присутніми. Іван Драч та інші рухівці, які одними з перших в Україні осмислили місце Бабиного Яру в загальній трагедії Голокосту та історії України, схвально поставилися до його виступу. Українсько-єврейський альянс проти Радянської імперії, що зародився в ГУЛАГу серед політичних дисидентів обох національностей, завдяки Руху, політику якого визначали вчорашні дисиденти, утілювався в політичну реальність. Рух був у перших лавах борців з антисемітизмом, якого ще не позбулась Україна, і його політична платформа підтримувала українсько-єврейську співпрацю, спрямовану проти диктатури союзного центру101.

Єдиними, хто почувався на церемонії ні в сих ні в тих, були посланці Горбачова, які супроводжували Буша в київській поїздці: віце-президент Геннадій Янаєв і радянський посол у Вашингтоні Віктор Комплектов. Оскільки промови виголошували то українською, то англійською (які були також робочими мовами всіх заходів), майже весь час російські гості почувалися розгублено. Комплектов під час виступу Буша в парламенті зауважив: «Добре, я хоч англійську знаю, інакше взагалі не зрозумів би, що тут діється». Якщо вірити стислому довіднику Буша, Янаєв «трохи володів англійською». Якщо це й так, то в Києві він цього не показував. Українські чиновники чудово розмовляли російською, а їхній перехід на українську мав символічне значення для республіки, що формально була суверенною.

Американці запросили українського перекладача. Крім того, на прохання української сторони, вони влаштували окрему зустріч Буша і Кравчука без Янаєва. За словами Еда Г’юетта, радянського експерта Ради національної безпеки, із радянським віце-президентом, який не говорив українською і, мабуть, не розумів більшої частини з того, що казали англійською, українські чиновники трималися так, ніби то не представник союзного центру, а «голова всесоюзної асоціації прокажених». На обіді у Кравчука Янаєв то нудився, то дратувався. Але часи змінилися: тепер центр мав розшаркуватися перед республіками, і Янаєв це розумів102.

Приблизно о 19:00 за київським часом американський борт № 1 вилетів із Бориспільського аеропорту і взяв курс на Вашингтон. Візит нарешті завершився. На довгому шляху до ядерного роззброєння була досягнута важлива віха, сформульована нова політика на основі національного самовизначення радянських республік, виражена підтримка демократії й засвідчена підтримка кремлівському колезі, який намагався втримати колишню супердержаву від розпаду. У літаку, що прямував на Москву, Янаєв і Метлок «проголошували здравиці за візит, який видався дуже успішним». Джордж Буш готувався до заслуженого відпочинку у своєму літньому маєтку в Кеннебанкпорті (штат Мен). Липень був дуже насиченим. Серпень обіцяв бути лінивим і спокійним. Однак не все так сталося, як гадалося103.