Читать книгу Велика картина - Шон Кэрролл - Страница 4

Лише один-однісінький раз у житті я зазирнув смерті у вічі.

Моя зосередженість трохи притупилася. Уже стемніло, та й рух на дорозі був напружений. Неуважний водій на автостраді 405 у Лос-Анджелесі різко змінив напрям, щоб уникнути з’їзду з дороги, а я і собі вильнув, щоб не зіткнутися з ним. Величезна фура на смузі ліворуч від мене була не так далеко, як мені здавалось. Самим краєчком заднього бампера я зачепив перед вантажівки. Цього вистачило. Я втратив контроль над автівкою, що повільно і статечно розвернулася проти годинникової стрілки, отже, врізалася в перед вантажівки, яка не припиняла свого руху, з боку водія. Хай як, але все відбувалося повільно і статечно лише на мій погляд. Я почувався мухою, ув’язненою в бурштині: безпорадно спостерігав, як моя автівка рухалася з власної волі, аж доки, ставши перпендикулярно дорожньому руху, не припала до ґратки радіатора вантажівки і світло фар не засліпило мені очі.

Я був приголомшений, а втім неушкоджений. Автівку трохи зім’яло, і її треба було серйозно підрихтувати, та все ж таки я зміг доїхати додому, щойно поліціянти заповнили всі необхідні документи. Трохи менша відстань тут, трохи більша швидкість там, трохи більше паніки від водія вантажівки – і все могло скінчитися зовсім інакше.

Багато з нас бувало на волосину від смерті задовго до самої смерті. Ми протистоїмо скінченності наших життів.

Як фізик я вивчаю Всесвіт як одне ціле. І той Всесвіт великий. Чотирнадцять мільярдів років по Великому вибухові та частина космосу, яку ми можемо безпосередньо бачити, заповнювалася кількома сотнями мільярдів галактик, і в кожній з них приблизно сотня мільярдів зір. На цьому тлі прибуття нас, людських істот, на маловажливу планету на орбіті непримітної зорі – доволі незначна подія. Хай як могла скінчитися та дорожня пригода, проте моє життя вимірюється десятками, а не мільярдами років.

Людина така дрібна, ефемерна річ, що порівняно із Всесвітом вона менша, як атом супроти Землі. Тож чи має хоч яку вагу існування однієї особи?

У певному сенсі очевидно, що має. Я живу щасливим життям, маю родину й друзів, що піклуються про мене, і вони страшенно б засумували, якби мене раптом не стало. Та і я сам би засмутився, якби якимось чином наперед довідався, що моє життя добігає кінця. Однак із погляду безмежного, здогадно байдужого космосу чи це все має аж таке велике значення?

Мені хочеться думати, що наше життя таки має значення, навіть якщо Всесвіт існуватиме далі без нас. А втім ми повинні серйозно поставитися до цього питання і не лінуватися збагнути, як наше бажання бути значущими вписується в природу реальності на її найглибших рівнях.

Моя подруга, нейронауковець і біолог, може змусити омолодитися окремі клітини. Науковці вже розробили методи, що дозволяють брати з тіла дорослої людини ті стовбурові клітини, які зістарилися й набули певних зрілих характеристик, та повертати процеси старіння у зворотний бік, доки ті стовбурові клітини не стануть майже «новонародженими».

Від клітин до повноцінних організмів лежить довгий шлях. Тож я спитав свою подругу напівжартома, чи настане такий час, коли ми зможемо не тільки омолоджувати людей, а й, можливо, зберігати їм вічну молодість.

– І ти, і я одного дня помремо, – розмірковує вона. – Але якщо хтось із нас матиме онуків, то я не дуже цього певна.

Отак мислить біолог. А як фізик я знаю, що уявлення, ніби живі створіння можуть існувати мільйони чи навіть мільярди років, не порушує ніяких законів природи. Тож я не маю заперечень щодо цього. Однак зрештою всі зорі колись та й витратять своє ядерне паливо, їхні холодні рештки проваляться в чорні діри, а ті чорні діри поступово будуть випарюватися, доки не перетворяться на рідку кашу з елементарних частинок у темному й порожньому Всесвіті. Насправді ми ніколи не житимемо вічно, хай яких звершень досягнуть біологи.

Помирають усі. Життя не субстанція, як-от вода чи камінь, – це процес, схожий на вогонь чи прибій. Той процес починається, триває якийсь час, отже, остаточно завершується. Довгі чи короткі, наші життя такі скороминущі в порівнянні обширів вічності.

⁂

Ми маємо перед собою дві мети. Перша – викласти історію нашого Всесвіту та пояснити, чому ми вважаємо правдивою цю історію, цю загальну картину. Це фантастична концепція. Ми, люди, – лише грудки упорядкованої грязюки, що завдяки дії безликих законів природи розвинули здібності знаходити спільну мову із застрашливою складністю навколишнього світу, обмірковувати її та дорожити нею. Щоб зрозуміти себе, ми повинні збагнути, з чого саме ми створені, а це значить, що нам треба глибоко зануритися в царину частинок, сил і квантових феноменів, не кажучи вже про приголомшливу різноманітність спосібів, у які ті крихітні елементи можуть групуватися, щоб утворювати організовані системи, здатні відчувати й мислити.

Друга мета – запропонувати трохи екзистенційної терапії. Насмілюся стверджувати, що хоч ми й та частина Всесвіту, яка підкоряється безликим засадничим законам природи, все ж таки ми маємо значення. Це питання не стосується науки – ми не можемо провести експерименти, щоб зібрати дані й приблизно виміряти ступінь важливості життя. Це насправді філософська проблема, ще й така, яка вимагає, щоб ми позбулися наших попередніх тисячолітніх уявлень про життя і його сенс. За старими припущеннями людське життя ніяк не може мати значення, якщо ми «лише» сукупності атомів, що переміщаються в просторі відповідно до законів фізики. Ми справді сукупності атомів, але це не єдиний спосіб трактування нас як таких. Ми – сукупності атомів, що діють незалежно від будь-яких нематеріальних чи духовних сил, і водночас ми люди з думками й почуттями, здатні наповнити своє життя сенсом, проживаючи його у свій спосіб.

Ми малі – Всесвіт великий. І до нього нема інструкції з експлуатації. А втім ми довідалися неймовірно багато про те, як усе влаштовано. Це особливий виклик – приймати світ таким, яким він є, зустрічати реальність усмішкою й перетворювати наші життя на окрему цінність.

⁂

У першій частині «Космос» ми розглянемо деякі важливі аспекти того великого Всесвіту, маленьку частину якого ми складаємо. Про світ можна розповідати багатьма способами, що приводить нас до концепції, названої поетичним натуралізмом. «Натуралізм» проголошує, що існує лише один світ, природний; ми дослідимо деякі свідчення на підтвердження цього, зокрема поговоримо про рух і розвиток Всесвіту. А прикметник «поетичний» нагадуватиме нам, що висловлюватися про світ можна не лише в один спосіб. Ми звикли для пояснення явищ користуватися термінами «причина» й «наслідок», однак вони непридатні для роз’яснення суті природи на найглибших рівнях. Це емерджентні феномени, що ними ми описуємо наш повсякденний світ. Різниця між повсякденним і глибоким описами пов’язана з плином часу, відмінностями між минулим і майбутнім, що їх можна зрештою простежити до того особливого стану, з якого почався наш Всесвіт у момент Великого вибуху.

У другій частині «Розуміння» ми обговоримо, як нам слід підходити до розуміння світу, щоби принаймні наблизитися до істини. Ми маємо змиритися з невизначеністю й неповними знаннями та завжди бути готовими оновити наші переконання з появою нових доказів. Ми довідаємося, що найліпший підхід до опису Всесвіту не всеосяжна розповідь, а низка сполучених моделей, кожна з яких прийнятна на тому чи іншому рівні. Кожна така модель має свою царину застосування й концепції, що постають невід’ємними частинами кожної моделі, можна по праву вважати «справжніми». Наше завдання – зібрати набір слушних описів, заснованих на певних засадничих ідеях, що стикуються разом та утворюють цілісний світ переконань.

Потім ми перейдемо до частини «Сутність», де поговоримо про такий світ, який він справді є, – втілення фундаментальних законів природи. Обговоримо квантову теорію поля – цю засадничу мову, якою написана сучасна фізика. Оцінимо тріумф Базової теорії – надзвичайно успішної моделі для опису частинок і сил, завдяки яким існуємо всі ми, сонце, місяць, зорі, а також усе, що ви в житті бачили, мацали, чим смакували. Ми ще багато чого не знаємо про світобудову, але маємо надзвичайно вагомі підстави вважати, що Базова теорія – правильний опис природи у відповідній царині застосування. Ця галузь доволі широка, щоб одразу вилучити деякі провокативні феномени: від телекінезу й астрології до життя в потойбічному світі.

Попри звідані закони фізики, ще багато треба зробити, щоб пов’язати ці глибші принципи з різноманіттям навколишнього світу. У четвертій частині «Складність» ми почнемо розуміти, як утворюються ці зв’язки. Поява складних структур – закономірне явище, що не суперечить загальній тенденції Всесвіту до збільшення хаосу; це природний наслідок цієї тенденції. За правильних обставин матерія самоорганізується у вигадливі структури, здатні збирати інформацію з навколишнього середовища та використовувати її. Кульмінація цього процесу – саме´ життя. Що більше ми дізнаємося про першооснови життя, то більше усвідомлюємо, в якій гармонії вони перебувають із фундаментальними фізичними принципами, що правлять Усесвітом як єдиним цілим. Життя – процес, не субстанція, і його тимчасовість необхідна. Ми не причина існування Всесвіту, однак наша здатність до самоусвідомлення й рефлексії робить нас його особливою складовою.

Це приводить нас до однієї з найзаплутаніших проблем, з якою стикається натуралізм, – загадки свідомості. Ми розглянемо це питання в частині «Мислення», де перейдемо від «натуралізму» аж до «фізикалізму». Сучасна нейронаука зробила чималий поступ у розумінні того, як насправді відбувається мислення в нашому мозку, і до того ж майже нема сумнівів у тому, що наш особистий досвід чітко корелюється з тими фізичними процесами, які в ньому відбуваються. Ми навіть починаємо розуміти, як із часом розвивалася ця дивовижна здатність і які властивості необхідні для набуття свідомості. Найскладніша проблема має тут філософський характер: як це взагалі можливо, щоб наші внутрішні переживання, ота неповторна змістовність нашого життя, що приходить із досвідом і зберігається в нашій свідомості, зводилися до простого руху матерії? Поетичний натуралізм припускає, що нам слід розглядати «внутрішні переживання» як складову способу висловлюватися про те, що відбувається в нашому мозку. Однак способи висловлюватися можуть бути дуже реалістичні, навіть коли справа стосується того, що ми як раціональні створіння спроможні робити вільний вибір.

Нарешті, у частині «Турбота» ми зіткнемося з найскладнішою з усіх проблем: як вибудовувати сенс і цінності в космосі без трансцендентної мети. Натуралізмові зазвичай ставлять за провину, що ця задача просто нерозв’язна: якщо за межами фізичного світу нема нічого, що би нас скерувало, то нема й причини жити взагалі чи влаштовувати своє життя в той чи інший спосіб. Деякі натуралісти з цим погоджуються й живуть собі далі; інші реагують зовсім інакше, запевняючи, що цінності можна визначити науково, як і вік Усесвіту. Поетичний натуралізм займає позицію посередині, погоджуючись, що цінності – це творіння людини, але заперечуючи, що цінності в такому разі ілюзорні чи беззмістовні. Ми всі маємо свої турботи й бажання, набуті завдяки еволюції, вихованню чи нашому оточенню. Наше завдання полягає в тому, щоб примиритися з власними турботами, бажаннями й одне з одним. Той сенс, який ми знаходимо в житті, не трансцендентний, але від того він не стає менш значущим.