Читать книгу Велика картина - Шон Кэрролл - Страница 6

У серіалі «Зоряний шлях»[3] так до пуття і не пояснили принцип роботи транспортера. Чи вас розбирають атом за атомом, перекидають кудись ті атоми, а потім збирають заново? Чи пересилають лише креслення, інформацію про впорядкування ваших атомів, а потім відтворюють вас із матерії того середовища, куди ви прибуваєте? Часто команда зорельота говорить про це так, ніби атоми справді мандрують Усесвітом, бо як інакше пояснити вислів «Ворог ізсередини»[4]? У цьому епізоді, якщо пам’ятаєте, через несправність транспортера на борт корабля «Ентерпрайз» телепортуються дві копії капітана Кірка. Важко збагнути, як можна було створити ті дві копії із сукупності атомів однієї людини.

На щастя глядачів, два Кірки не були цілком однакові. Перший був звичайним (хорошим) Кірком, а другий – поганим. Ба більше, їх стало легко відрізняти, коли Дженіс Ренд подряпала злому капітанові обличчя.

А що було б, якби вони виявилися ідентичними? Ми тоді стикнулися б із загадкою про природу ідентичності особистості, популяризованою філософом Дереком Парфітом. Уявіть собі, що транспортер міг би розібрати окремого індивіда й відтворити безліч його двійників з інших атомів. Яка з тих копій (якщо таке можливо) була б «справжня»? Якби можна було створити лише єдину копію, то більшість із нас без проблем сприймала б її за особистість. (Використання інших атомів тут не має значення – у наших тілах атоми постійно заміняють одне одного.) А що, як ми складемо одного двійника з нових атомів, не чіпаючи «оригіналу», а той трагічно загине через кілька секунд після створення двійника? Чи можна буде вважати того двійника тією ж особистістю, що й загиблий?

Це, безперечно, цікаві філософські розваги й задачі, проте вони не мають жодного відношення до реального світу, принаймні за теперішнього рівня технологій. А може, таки мають? Є один старий мисленнєвий експеримент під назвою «корабель Тезея», що порушує дещо схожі питання. Тезей, легендарний засновник Атен, мав приголомшливий корабель, на якому він провів безліч битв. На згадку про Тезея атеняни зберегли корабель у порту. Іноді якась дошка чи щогла розсихалася так, що не підлягала ремонту і її треба було заміняти новою, щоб утримувати корабель у гідному стані. Тут ми знову стикаємося з питанням ідентичності: чи залишиться цей корабель тим самим кораблем, якщо ми замінимо в ньому одну дошку? Якщо так, то що ви скажете, коли ми замінимо всі дошки одна по одній? І що (як питав Томас Гоббс), коли ми з усіх старих дошок збудуємо новий корабель? Чи стане він раптом «кораблем Тезея»?

У вузькому розумінні ці всі питання стосуються ідентичності. Коли одна річ «повністю ідентична» якійсь іншій речі? У ширшому плані – це питання онтології, наших засадничих уявлень про те, що існує у світі. Які види речей існують взагалі?

Коли ми порушуємо питання ідентичності «справжнього» капітана Кірка чи корабля Тезея, то виникає ціла купа несформульованих гіпотез. Ми припускаємо, що існують речі під назвою «особи» та речі під назвою «кораблі» і що ці речі мають певну тривкість. Усе йде гладко, доки ми не зіштовхуємося із загадкою на кшталт отих «копіювальних сценаріїв», які дещо ускладнюють нам способи визначення тих речей.

Це все має значення не тому, що ми на порозі створення справного транспортера, а тому, що наші спроби осмислити загальну картину неминуче передбачають вихід за межі наших звичних способів висловлюватися про світ. Ми маємо атоми, маємо живі клітини, і ми маємо людських істот. Чи поняття «ця конкретна людська істота» важливе для формування нашого уявлення про світ? Чи повинні взагалі категорії «особа» та «корабель» бути частиною нашої фундаментальної онтології? Як ми можемо судити про те, чи має хоч якесь значення життя окремої людини, коли до пуття не знаємо, що таке людина?

⁂

Століттями накопичувалися знання й прогресувала наука, але поволі кількість онтологічних версій, притаманних певному часовому періоду, зменшилася. Для античних людей було розумно вірити, що у світі існують геть усілякі види речей, – у сучасному світі ми намагаємося робити акцент на якості, а не кількості.

Нині ми б сказали, що корабель Тезея складається з атомів, кожен з яких містить протони, нейтрони й електрони; точно з таких же елементарних частинок складається будь-який інший корабель чи, як на те пішло, ми з вами. Нема ніякої первісної «корабливості», одним із втілень якої був корабель Тезея – є просто сукупності атомів, що поступово змінюються із плином часу.

Це не означає, що, вважаючи кораблі лише сукупностями атомів, ми не можемо говорити про кораблі взагалі. Було б страшенно незручно, якби хтось питав нас про те чи інше явище у світі, а ми могли у відповідь лише перераховувати величезний перелік атомів і їхній спосіб упорядкування. Якби ви витрачали на згадування кожного атома одну секунду, то на розповідь, наприклад, про корабель Тезея вам знадобилося б у трильйон разів більше часу, ніж існує наш Усесвіт. Це не дуже практично.

Річ у тім, що в нашій онтології категорія «корабель» похідна, а не засаднича. Це зручний спосіб висловлюватися про певні підмножини утворень із фундаментального матеріалу Всесвіту. Ми вигадуємо концепт корабля, бо він нам зручний, а не тому, що він існує на найглибшому рівні реальності. Чи буде це той самий корабель, якщо ми замінимо всі його дошки? Не знаю. Нам вирішувати. Саме´ поняття «корабель» вигадане нами винятково для зручності.

Усе гаразд. Найглибший рівень реальності надзвичайно важливий, проте всі способи, за допомогою яких ми говоримо про цей рівень, теж важливі.

⁂

Тут ми спостерігаємо різницю між насиченою (багатою на терміни) і скупою (бідною на терміни) онтологіями. Насиченій онтології притаманна велика кількість різноманітних фундаментальних категорій, де під словом «фундаментальний» ми маємо на увазі «такий, що відіграє важливу роль у нашому найглибшому, найвичерпнішому зображенні реальності».

У скупій онтології світ описується небагатьма (а може, навіть однією) фундаментальними категоріями. Але буде чимало способів висловлюватися про світ. Поняття «спосіб висловлюватися» – це не якась там декорація, а абсолютно принциповий аспект нашого сприйняття реальності.

Одна з переваг насиченої онтології: за її допомогою легко сказати, що «справжнє», бо кожна категорія описує дещо справжнє. У скупій онтології це не так очевидно. Чи нам слід вважати реальним лише засадничий рівень світу, а всі різноманітні способи його диференціації та способи висловлюватися суто ілюзорними? Це найсуворіший підхід до реальності, що має назву «елімінативізм», бо його послідовникам найбільше подобається усувати ту чи іншу концепцію з переліку реального. На запитання «Який капітан Кірк справжній?» елімінативіст відповість: «Яка різниця? Люди – це ілюзії. Вони лише байки, що ми їх розповідаємо про єдиний справді реальний світ».

Я спробую відстояти інший погляд: наша фундаментальна онтологія, найліпший із наших способів висловлюватися про світ на найглибшому рівні, надзвичайно скупа. Проте багато концепцій, частин нефундаментальних способів висловлюватися про світ (корисних ідей опису макроскопічної реальності вищого рівня), заслуговують на право називатися «реальними».

Ключове слово тут «корисні». Звичайно, є й безкорисні способи висловлюватися про світ. У науковому світі такі безкорисні способи ми називаємо «неправильними» або «хибними». Спосіб висловлюватися містить не лише перелік концепцій, але й систему правил їхнього застосування та взаємозв’язків. Кожна наукова теорія – це спосіб висловлюватися про світ, відповідно до якого ми можемо сказати: «Є речі під назвою планети і щось під назвою Сонце; усі вони рухаються в тому, що називається космос, а рух планет навколо Сонця називають орбітальним обертанням; ті орбіти описують у просторі конкретну фігуру, що називається еліпсом». У цілому саме так Йоганн Кеплер виклав теорію руху планет, сформульовану ним на основі тверджень Коперника про геліоцентричну будову Сонячної системи, однак до того, як Ісаак Ньютон пояснив ті явища в контексті дії сил гравітації. Нині ми б сказали, що теорія Кеплера корисна за певних умов, але поступається теорії Ньютона і так само не така корисна, як загальна теорія відносності Айнштайна.

⁂

Я обстоюю тут стратегію, що можна назвати «поетичним натуралізмом». Поетеса Мюріел Рукайзер колись написала: «Всесвіт складається з розповідей, а не з атомів». Світ – це те, що існує та відбувається, але, висловлюючись про нього різними способами – розповідаючи його історію, – ми неймовірно глибоко пізнаємо його.

Натуралізм зводиться до трьох тверджень:

1. Існує лише один світ – природний.

2. Світ розвивається відповідно до непорушних закономірностей – законів природи.

3. Єдиний надійний спосіб пізнати світ – спостерігати його.

По суті ідея натуралізму полягає в тому, що єдиний справжній світ той, який ми пізнаємо методами наукового дослідження. Поетичний аспект виходить на передній план тоді, коли ми починаємо висловлюватися про той світ. Його теж можна звести до трьох тверджень:

1. Є багато способів висловлюватися про світ.

2. Усі правильні способи висловлюватися не повинні суперечити ні один одному, ні світові.

3. Наші поточні цілі обумовлюють найліпший спосіб висловлюватися.

Поетичний натураліст погодиться, що і капітан Кірк, і корабель Тезея лише способи висловлюватися про певні множини атомів, які містяться в просторі й часі. Різниця в тому, що елімінативіст скаже: «Себто вони просто ілюзії», а поетичний натураліст додасть: «Та від того вони не стають менш реальними».

Філософ Вілфрід Селларз запропонував термін «очевидний образ» на позначення народної онтології, що заснована на повсякденному досвіді, та «науковий образ» для опису нового, уніфікованого світогляду, визначеного наукою. Очевидний і науковий образи застосовують різні концепти і лексику, проте в підсумку вони мають пасувати один до одного як сумісні способи висловлюватися про світ. Поетичний натуралізм визнає корисність кожного з цих способів за відповідних умов застосування й помагає зрозуміти, як їх сумістити.

У межах поетичного натуралізму можна виділити три підходи до опису світу. Є найглибший, найфундаментальніший опис, що його тільки можна уявити – цілий Всесвіт, де до дрібниць розглянуто всі найменші деталі. Сучасна наука ще не знає, який опис актуальний нині, але ми припускаємо, що така фундаментальна реальність принаймні існує. Є також емерджентні, або чинні описи, справедливі в деякій обмеженій предметній галузі. На цьому рівні ми можемо говорити про кораблі й людей, про макроскопічні сукупності атомів, що групуються в окремі категорії в рамках високорівневої лексики. Нарешті, є цінності: концепції «правильно і неправильно», «мета й обов’язок» чи «краса і потворність». На відміну від високорівневих наукових описів, ці категорії не відзначаються науковою метою узгодження даних. Ми маємо інші цілі: хочемо бути хорошими людьми, ладнати з іншими та знаходити сенс нашого життя. Пошук найкращого способу висловлюватися про світ – важлива частина на шляху досягнення цих цілей.

Поетичний натуралізм – філософія свободи й відповідальності. Природний світ забезпечує нас сировиною для творення життя, а ми мусимо докладати зусиль, щоб пізнавати цю сировину та зважати на наслідки. Перехід від опису до припису, від розповіді про те, що відбувається, до судження про те, що має відбутися, – це творчий, докорінно людський акт. Світ – це просто світ, що розвивається відповідно до законів природи, вільний від будь-яких суб’єктивних атрибутів. Світ існує, а ми прилучаємо до нього красу й доброчесність.

⁂

Поетичний натуралізм може видатися привабливою ідеєю або суцільною нісенітницею, проте він, безперечно, ставить перед нами чимало питань. Найочевидніше з них: який же універсальний світ лежить в основі всього? Ми жонглювали словами на кшталт «атоми» й «частинки», але ми знаємо з дискусій про квантову механіку, що істина трохи складніша. Ми, звичайно, не заявляємо, що знаємо повну, остаточну теорію всього. Тож скільки ми насправді знаємо? І з чого ми вирішили, що наших знань досить для виправдання наших мрій про натуралізм?

Є стільки ж, а то й більше, питань про зв’язок засадничого фізичного світу з нашою щоденною реальністю. Це питання типу «чому?»: чому Всесвіт саме такий, який є, саме з такими законами природи? Чому Всесвіт взагалі існує? Є теж питання типу «ви впевнені?»: ви впевнені, що з уніфікованої фізичної реальності, могло природним чином повстати таке життя, яке ми знаємо? Ви впевнені, що нам вистачить лише описати свідомість, можливо, найнезбагненніший аспект нашого проявленого світу? А ще є питання типу «як?»: як ми визначаємо найліпші способи висловлюватися? Як нам усім прийти до спільного тлумачення суб’єктивних категорій «правильного» й «неправильного»? Як нам знайти сенс і мету в суто природному світі? Та понад усе – як нам довідатися про це все?

Наше завдання – скласти таку багату картину з безліччю нюансів, яка б узгодила найрізноманітніші аспекти нашого досвіду. Щоб почати мислити в правильному напрямі, у наступних розділах ми розглянемо деякі ідеї, що допомогли людству стати на дорогу до натуралізму.