Читать книгу Війни художників - Станіслав Стеценко - Страница 12

На терасі кафе «Ленінський жовтень» раптом зазвучала пісня:

Повз кафе йшов маршем загін піонерів у червоних галстуках.

– Рівняння на прапор! – вигукнув правофланговий, і піонери, притиснувши ліву руку до стегна, дружно відсалютували двом величезним червоним прапорам, що висіли біля входу в виставковий павільйон, – одному зі свастикою, другому – із серпом і молотом.

Пройшовши далі, вони почали хором вигукувати:

– Раз-два, Ленин с нами. Раз-два, Ленин жив. Раз-два, выше знамя, пионерский коллектив!

– Чув, що говорить молоде покоління? – запитав Берзін, кивнувши у бік піонерського загону, який віддалявся під дріб барабана. – «Раз-два, Ленин с нами». А ти, значить, приймаєш виставку фашистів?

– Націонал-соціалістів, не плутай. Фашисти в Італії, – виправив Гущенко. Пояснив: – Виставку сучасного мистецтва націонал-соціалістичної Німеччини й її авторів – німецьких художників. Розвів руками. – Наших союзників…

– Тебе це не дивує? Вчора ще фашисти, вибач, націонал-соціалісти були паліями війни. Ми воювали з ними в Іспанії. А сьогодні… – Берзін озирнувся, нахилився до Гущенка. Тихо мовив:

– Як на мене, коричневий і червоний дуже зблизилися. Можна сказати, що червоний – це недозрілий коричневий. І він поступово дозріває…

– Справді, нечувані метаморфози, – погодився Гущенко. – Виставка художників Третього рейху в Москві. Від німецької сторони виставку курують особисто Ріббентроп і частково навіть сам Гітлер. Потім буде подібна виставка у Берліні. Ось поглянь… – Гущенко кивнув у напрямку виставкового павільйону навпроти кафе.

На фасаді виставкового павільйону, окрім червоних прапорів зі свастикою і серпом та молотом, було, справді, дещо незвичне для Москви. Весь фасад був оповитий величезним червоним полотнищем із чорною свастикою на білому полі.

Берзін гірко посміхнувся. Хитнув головою:

– Англійці лютують від цієї дружби.

– Тут люди теж цього не розуміють. Спочатку Гітлер був палієм війни, тепер – став добрим другом, – стенув плечима Гущенко.

– А як же обласканий Микола Тихонов? – зауважив Берзін і процитував:

– Сьогодні це небезпечні рядки. За такі вірші можна опинитися в таборі на Колимі, – з гіркотою в голосі зауважив Гущенко. – Думаєш, цей союз надовго?

– Є різні думки. Я прочитав в Англії книгу якогось Ернста Генрі «Гітлер проти СРСР», де прогнозувався напад Гітлера на нас.

– Хіба це можливо? – здивувався Гущенко. – Зараз у мене таке враження, що цей союз назавжди.

– Навряд чи, – хитнув головою Берзін.

– А ти яким боком до виставки? – запитав Гущенко.

– Для мене самого це дивина. Викликали з Англії. Тиждень чекав. Дадуть нове призначення чи посадять, – коли Берзін це говорив, його обличчя наче застигло, перетворилося на беземоційну маску. На обличчя людини, що готова до будь-якого, навіть найгіршого, варіанту розвитку подій.

– Чому так песимістично?

– Ти знаєш… Тобі як старому бойовому товаришу можу сказати відверто. Половина тих, кого відкликали переді мною, вже сидить. Про декого – ні слуху ні духу. Люди просто зникли. Друга половина розстріляна. Думаю, мені недовго залишилось. Ось підійшов офіціант, а я подумав: так колись він підійде, приставить пістолет до лоба і скаже: «Я з НКВС, вас заарештовано, руки за голову». Ті хлопці дуже винахідливі й здатні на подібні фокуси.

– А може, якщо відразу не взяли, то пронесло? – з надією запитав Гущенко.

– Ні, просто бюрократична машина працює інерційно, – заперечив Берзін. Махнув рукою. Жест, напевне, означав: будь що буде. – Вони знають, що я вже в СРСР, нікуди не подінуся, а значить, можна не поспішати.

– То чому ж ти повернувся? – не міг зрозуміти Гущенко.

– Дружина, син. Тоді взяли б їх. Хай уже краще мене.

– А звинувачення? Повинні ж бути хоч якісь звинувачення?…

– Був в Англії – значить, могли перевербувати, значить, англійський шпигун. Ніхто не буде вдаватися в деталі й розбиратися. Таке враження, що для НКВС посадити чим більше – тим краще. А раптом і справді на сотню один шпигуном виявиться. Те, що 99 були чесними радянськими громадянами, нікого не цікавить. А вчора мене призначили куратором твоєї виставки від Наркомату іноземних справ. Ось так. Так що будемо співпрацювати. Ти від Спілки художників, я від Наркомінсправ.

– Все ж, Берзіне, думаю, що ти перебільшуєш. Мене ж не чіпають.

Берзін запалив англійську цигарку. Піймав погляд Гущенка. Пояснив:

– Ще залишилась пачка. Потім перейду на «Біломор». Тебе не чіпають? Дай бог, щоб нічого не змінилося, щоб випадково хтось не назвав твоє ім’я на допиті.

– Але ж це твоє призначення, начебто, виключає швидкий арешт? – продовжив тему Гущенко.

– Ні, ніщо нічого не виключає. Пам’ятаєш, Тютчев сказав: «Російська історія до Петра Великого – суцільна панахида, а після Петра Великого – суцільна кримінальна справа». Як на мене, новітня історія це – і перше, і друге разом. Вчора моїй дружині наснився сон, що в нас роблять обшук… Ти віриш у сни?

– Ні, я начебто матеріаліст. Сни – це продовження роботи мозку. Я не вірю у віщі сни.

– А я віднедавна вірю. Ти помітив, що на нас тут скоса дивляться? – він нахилився до Гущенка, аби його не було чути за сусіднім столом.

Гущенко огледівся. У кафе сиділо кілька робітників – у картузах, парусинових туфлях, сірих сорочках, підперезаних шкіряними пасками, і жмаканих штанях. Вони пили пиво, палили дешеві цигарки і справді зневажливо поглядали у їхній бік. В очах читалося: що тут роблять два недобитих буржуї?

– Можливо, завинив твій лондонський костюм, – тихо відповів Гущенко. Наморщив лоба. – Думають, що ти якийсь непман… СРСР – єдина країна, де бідність не є недоліком, навпаки – це перевага. Поганий одяг – ознака взірцевої радянської людини. Гарний костюм – ознака мерзотника.

І справді, Берзін був одягнений, як лондонський денді – сірий у темну смужку костюм, біла сорочка і червона краватка.

– У тебе теж костюм непоганий. Колись революціонери боролися, щоб не було бідних, тепер боремося, щоб не було багатих. Вивихнутий світогляд, – Берзін похмуро посміхнувся. Потім тихо проспівав: – «Эх, яблочко, сладко-кислое, буржуйские глаза – ненавистные!» Я й сам, проживши півтора десятка років поза «залізною завісою», відчуваю себе в Москві чужинцем. Хіба в тебе немає такого відчуття?

– Було, – видихнув Гущенко. – Років зо три після приїзду. Тепер – зникло.

– Але досить про сумне. Давай пити. Як на мене, і в Лондоні, і в Парижі, і в Москві робітники дивляться на людину в пристойному костюмі приблизно однаково.

– Пролетарі всіх країн єднаються, – резюмував Гущенко.