Читать книгу Війни художників - Станіслав Стеценко - Страница 18

Газета «Ленинские внучата», 20 березня 1940 року

Сегодня пионеры и школьники Московской области празднуют 15-летие своей газеты «Ленинские внучата».

Три тысячи ребят постоянно пишут в «Ленинские внучата».

С ними газета ведет переписку, учит их писать очерки, заметки, стихи.

20 березня 1940 року, 12 год. 12 хв
Москва

Автомобіль, яким їхали Берія і Саркісов, вів капітан держбеспеки Осипов. ЗІС-101 мчав у бік площі Дзержинського по вулиці Красна Прєсня. Вже тринадцятий рік вулиця офіційно носила цю назву, але москвичі й досі її називали Луб’янкою. Це й не дивно. Луб’янською вона була ще з часів Івана Третього, коли цар велів селити там переселенців з Новгорода. Новгородці й увічнили назву цього району – Луб’яниці.

ЗІС мчав майже серединою вулиці. Інші автомобілі брали вправо, поступаючись дорогою урядовому автомобілю. Регулювальники, забачивши його, зупиняли рух, даючи «зелену вулицю». Товариш Берія надто заклопотаний державними справами, аби плестися у загальному потоці! Дорогу товаришу Берії!

Салон зазвичай був відгороджений від водія з охоронцем товстим склом, що давало можновладцеві можливість говорити, не остерігаючись сторонніх вух. Але сьогодні скло випадково залишилося опущеним. Берія прослідкував поглядом за двома чергами – жіночою і чоловічою, що рухалися до краснопрєсненських лазень. Майже всі були з віниками чи тазиками. Обернувся і ще раз глянув через заднє скло:

– Ех, зупинитися б та вибрати якусь! – Берія смачно прицмокнув, посміхаючись, кивнув Саркісову на чергу, стукнув пальцями по склу. – А потім з нею можна і в лазню.

Саркісов ввічливо гигикнув у відповідь.

– Не повіриш, Саркісов, нема часу на бабів, – Берія трохи картинно ляснув себе долонею по коліну. – Справи державні вимагають економити час навіть на особистому житті!

– Багато працюєте, Лаврентію Павловичу. Здоров’я зовсім не шкодуєте. Не можна так. Для держави живете. Для партії, – ввічливо зауважив Саркісов, ловлячи очима погляд наркома.

Але той дивився у вікно, вихоплюючи поглядом жіночі постаті, що миготіли за вікнами.

– Отож. Усім доводиться жертвувати. Завтра приведеш цю секретутку. Хочеться помацати свіжину. Зняти стрес…

– Слухаю, товаришу Берія!

– Ти знаєш, Саркісов, – я гарний сім’янин. Люблю своїх дітей і поважаю дружину. Але нещодавно прочитав книгу якогось лікаря-американця про те, що чоловіки, які не гребують позашлюбними зв’язками, мають дуже міцні сім’ї. І знаєш, відчув у цьому глибокий сенс! Він вважає, що людство мільйони років жило полігамно. Це іноземне слово, як тобі пояснити… Чоловік мільйони років жив з багатьма жінками. Неактивні особи чоловічої статі не виживали. Жіночі ж особи виживали всі. За теорією Дарвіна, що є невіддільною частиною матеріалістичного вчення Маркса – Енгельса, людина – це частина тваринного світу. Гомо сапієнс! А в тваринному світі самці мають величезну кількість самок. На стадо корів досить одного бика. На два десятки курей – одного півня. Але емоційно ми прив’язані лише до однієї. Ну, максимум двох, – мрійливо говорив Берія.

– Максимум двох, товаришу нарком? – із ввічливості перепитав Саркісов.

– Так. Не можна любити ціле стадо. Зараз я побуду із цією секретаркою, а завтра про неї забуду. Так що все це дуже природно, Саркісов. Я всього лишень частина світу, за Дарвіним. Втім, як і ти. Але, скажімо, лейтенант Скворцов або капітан Ковальов жити за Дарвіним собі дозволити не можуть. Вони моногамні, бо так прописує закон і партія. А в цій країні закон – це я. Або товариш Сталін. Тому ми з товаришем Сталіним – виняток із правил. Решта повинна жити за законом. Ось ти, Саркісов, я впевнений, із тої черги біля лазні поглядом зґвалтував, як мінімум, одну. А за день – зґвалтуєш десятьох. Поглядом, звичайно. Тому що є закон. Якщо не буде закону, всіх жінок ґвалтуватимуть прямо на вулицях! Як це було мільйони років. Може таке допустити радянська держава? Ні, Саркісов! Бо тоді зруйнується сім’я, за ленінською теорією – часточка суспільства. Чоловік не буде турбуватися про дружину й дітей! Тому що дружина – не тільки його. А діти – взагалі невідомо чиї. Слідом за цим почне руйнуватися держава. Партія цього допустити не може…

Автомобіль промчав площею Дзержинського і через бокові ворота одного з будинків НКВС в’їхав у двір, зупинився біля дверей чорного ходу. Охоронець з помітним зусиллям відкрив перед Берією важкі двері, оздоблені мідним литтям, із такою ж мідною ручкою. Козирнув:

– Здравія бажаю, товаришу нарком!

Берія кивнув у відповідь і, насвистуючи популярну мелодію: «Долго я томился и страдал, где же ты, моя Сулико?», піднявся сходами. У коридорі було зовсім порожньо. Існувала заборона зупинятися біля кабінету наркома. Повз кабінет можна було лише йти. До того, хто зупинявся, відразу підходив охоронець, що стояв у кінці коридору.

Берія кивнув охоронцеві. Той виструнчився і козирнув у відповідь.

Берія штовхнув двері свого кабінету й увійшов у величезну приймальню, оздоблену дерев’яними панелями. Четверо охоронців схопилися на ноги і виструнчилися. Всі віддані йому тілом і душею, всі грузини, всі охороняли його, ще коли він був першим секретарем ЦК КП(б) Грузії. Махнув вітально рукою, пройшов повз двері секретаріату і двері зали засідань, кивнув секретареві, який підскочив, квапливо застібаючи верхні ґудзики на мундирі.

Штовхнув високі двері й упав у крісло за своїм робочим столом. Кинув поглядом на стіл для нарад під синім сукном, шкіряні крісла під стіною, на теки, які купами оточували його з усіх боків: «На підпис – ЦК КПРС», «На підпис – НКВС…», «На підпис…». Це потім.

Згадав про розмову з Герасимовим і про художника Гущенка, рвучко схопив телефон спецзв’язку:

– Меркулова до мене!

20 березня 1940 року, 12 год. 42 хв
Москва, комплекс будівель НКВС на площі Дзержинського

– Меркулов, твою мать! Я тебе розстріляю! Або на Колимі згною! – Берія підняв першу-ліпшу течку і, блиснувши пенсне, гучно ляснув нею по кришці столу. – Що, заграли в задниці інтелігентські замашки? Пригрів ворога народу, чистоплюй?!

Меркулов навитяжку, вирячивши очі, стояв біля стола наркома. Здавалось, порив гніву Берії заморозив його. Він не ворушився і не моргав, не розуміючи, звідки віє вітер.

Берія нагадав своєму заступнику про інтелігентські замашки недарма. Меркулов, як і Берія, мав незакінчену вищу освіту, крім того, дворянське походження і час од часу пописував прозові твори під псевдонімом Всеволод Рок. Іноді навіть друкував їх у літературних журналах. Берія про це знав.

– Не розумієш, пісатєль сраний? – два скельця пенсне, як дві чорні діри, загрозливо втупилися в Меркулова.

– Так точно, товаришу нарком! – Меркулов нарешті «ожив» і повів плечима. – Не розумію!

– Художник Гущенко, – Берія клацнув пальцями. – Знову не розумієш? Гу-щен-ко!

– Нікак нєт!

– Нікак нєт! Так точно! Чорт забирай, Меркулов! Чому ти, особисто ти – мені це точно відомо – заборонив його розробку? – Берія встав, обійшов стіл і зупинився перед Меркуловим.

– Як мені доповів Фітін, Микола Гущенко – «кріт», один із наших кращих розвідників-нелегалів. Він працював за кордоном близько 13 років. Щодня ризикував життям. За його сприяння ми отримали креслення і документацію кількох сотень зразків найновішої французької військової техніки. Деякі ми знаходили і діставали за особистим наказом товариша Сталіна. А людина, яка звинуватила Гущенка у зв’язку з українськими націоналістами, була розстріляна рішенням українського НКВС, як провокатор. Тому я вирішив не реагувати на його доповідну. Товариш Фітін особисто ручається за Гущенка. Я вірю Фітіну.

Берія замислився. Фітін керував розвідкою, був молодим і перспективним працівником, а головне – улюбленцем Сталіна.

– Вірити не можна нікому. Тільки партії й товаришу Сталіну. Але, якщо він працював за дорученням товариша Сталіна… – Берія якийсь час, заклавши руки за спину, ходив туди-сюди кабінетом, грізно поблискуючи пенсне. Нарешті вичавив: – За особистим дорученням! Це міняє справу. Добре, йди.

Берія ще раз пройшов узад-уперед кабінетом. До дрібниць пригадав учорашню нічну розмову з Хазяїном. Подумав, що має повну інформацію для доповіді. Але Хазяїн ніколи не з’являється у Кремлі раніше обіду. Ще є час. Треба переглянути осоружні папери. Відкрив теку: «На підпис. ЦК ВКП(б)».

Частина документів була у конвертах із написом «цілком таємно». Ніхто, крім наркома, навіть його секретар, не міг знати, що у них. Якщо він ставив якусь резолюцію, документ спрямовувався згідно з нею, якщо ні, то секретар ставив штамп «Товаришу Берії доведено».