Читать книгу Марія Антуанетта - Стефан Цвейг - Страница 10

Фрідріх Великий, споконвічний ворог Австрії, одразу занепокоївся, коли Марія Антуанетта, донька його давньої супротивниці Марії Терезії, ступила на французький трон. Прагнучи найдокладніше дізнатися про її політичні плани, він шле до прусського посла в Париж листа за листом. Справді, він у значній небезпеці. Марії Антуанетті досить лише захотіти, докласти хоч найменших зусиль – і всі нитки французької дипломатії бігли б тільки до неї, Європою правили б три жінки: Марія Терезія, Марія Антуанетта і Катерина Російська. Та Пруссії на щастя й на лихо для самої королеви Марію Антуанетту нітрохи не вабить таке грандіозне історичне завдання; в неї й гадки нема зрозуміти час, а є лише бажання його бавити, і корону вона підбирає недбало, мов іграшку. Замість користатись своєю владою вона просто тішиться нею.

Від самого початку це було найзгубнішою помилкою Марії Антуанетти: вона хотіла перемагати не як королева, а як жінка, її незначні жіночі тріумфи важили для неї більше, ніж великі й далекосяжні історичні цілі, – і через те, що вона зі своїм пустотливим серцем не вкладала в поняття «монархія» ніякого духовного змісту, розуміючи під ним тільки довершену форму, величне завдання в її руках обернулось на минущу гру, а високе служіння – на театральну роль. П’ятнадцять легкодумних років бути королевою означає для Марії Антуанетти лиш одне: щоб нею милувались як найелеґантнішою, найкокетливішою, найошатнішою, найрозбещенішою й передусім найвеселішою жінкою цілого двору, щоб вона була arbiter elegantiarum[39], вела перед у тому надміру витонченому шляхетному товаристві, яке мало себе за цілий світ. Двадцять років самозакохано, досконало й чарівно вона грала роль примадонни – довершеної королеви рококо – на приватній версальській сцені, що, мов японський заквітчаний місток, перекинулась над проваллям.

Але який же злиденний репертуар цього великосвітського театру: трохи легкого кокетства, кілька млявих інтриг, замало духу й забагато танцю. На цих виставах і грищах поруч із нею не було ніякого гідного партнера, скажімо, короля, не маячіло жодного правдивого героя, й нудилась незмінна пересичена публіка – а за роззолоченою версальською брамою багатомільйонний народ покладав щирі надії на свою володарку. Але засліплена не кидає ролі, анітрохи не змориться від неї, а тільки новим нікчемством усе дурить і дурить своє нерозумне серце; навіть коли з Парижа вже й до Версальського садка долетіли грізні громовиці, вона й далі робить те саме. Аж коли революція силою потягла її з крихітної сцени рококо на великий і трагічний кін світової історії, Марія Антуанетта збагнула свою страхітливу помилку: вона двадцять років грала дрібненьку роль – субретки, салонової дами, – а доля ж дала їй силу й душевну міць для ролі героїні. Пізно збагнула вона помилку, та все ж не запізно. Адже саме тоді, коли їй зосталося дограти тільки смерть королеви, у трагічній розв’язці пасторалі вона сягнула своєї справжньої величі. Аж коли пішла вже серйозна гра й у неї відібрали корону, Марія Антуанетта в душі й справді відчула себе королевою.

Історичну провину Марії Антуанетти важко навіть збагнути – й полягає вона в тому, що внаслідок похибок думки або, радше, цілковитого недумства вона двадцять років офірувала конче потрібним заради нікчемного, обов’язком заради втіхи, важким заради легкого, Францією заради мізерного Версалю, світом справдешнім заради світу власних розваг. Щоб унаочнити собі її безумство, найкраще візьміть до рук карту Франції й позначте там оту крихітну латку, на якій пройшло двадцять років урядування Марії Антуанетти. Побачене вас приголомшить. Бо це коло таке мале, що на звичайній карті буде майже цяткою. Золочена дзиґа її діяльної нудьги невпинно крутилась між Версалем, Тріаноном, Марлі, Фонтебло, Сен-Клу й Рамбуйє – шістьма замками, що лежать за кілька годин їзди один від одного на сміховинно малім клапті землі. Жодного разу – чи географічно, чи духовно – Марія Антуанетта не відчула потреби переступити пентаграму, якою скував її свободу найдурніший поміж чортів – демон утіхи. Жодного разу майже за п’яту частину століття володарка Франції не відчула бажання вивчити свою власну державу: побачити провінції, над якими вона королює, берег, омитий морем, гори, фортеці, міста й собори – велику й розмаїту землю. У свого неробства вона ні разу не вкрала навіть годинки, щоб навідати когось із підданих або хоч подумати про них, вона ні разу не зайшла до міщанського житла: увесь реальний світ поза межами її аристократичного кола фактично не існував для неї. Марія Антуанетта ніколи й гадки не мала, що довкола Паризької опери простяглося величезне місто, вщерть повне злиднів і невдоволення, що за тріанонськими ставками, де жирують китайські качки, розгодовані лебеді і павичі, за охайним і чистим парадним hameau[40], який збудували двірські архітектори, справжні селянські хати обертаються в пустку, а клуні стоять порожні; що за роззолоченою огорожею її парку працює, голодує і сподівається багатомільйонний народ. Мабуть, тільки це незнання й небажання знати про всю світову недолю й неспокій надавало рококо чарівливої ґрації і легкої, безтурботної вабливості; тільки той, хто не знає злигоднів світу, може тішитись так блаженно. Але королева, котра забула про свій народ, веде небезпечну гру. Якби ж Марія Антуанетта хоч раз запитала у світу, але питати вона не хотіла. Якби хоч раз придивилася до часу, вона б усе зрозуміла, але розуміти вона не хотіла. Вона прагла не відати, зоставатися молодою, веселою й незрячою. Живучи серед штучної культури, марнуючи вкупі зі своїми двірськими маріонетками вирішальні й безповоротні роки життя, вона, як за блудним вогником, невпинно ходила по колу.

Її незаперечна провина в тому, що вона нечувано легкодумно постала перед найтяжчим історичним випробуванням, із лагідним серцем – перед найгострішим конфліктом сторіччя. Провина хоча й незаперечна, а все ж її можна простити, зваживши на той безмір спокус, перед якими навряд чи втримався б і сильніший характер. Потрапивши з дитячого ліжка на подружнє ложе, а тоді вмить, ніби чарами, ступивши із задніх палацових покоїв на найвищий щабель влади, не готова й духовно не пробуджена, незлобива, не дуже сильна й не вельми пильна душа почула, що її, мов сонечко, оточив планетний танок замилування, – і як промітно ті людці вісімнадцятого сторіччя вміли дурити молоденьку жінку! Як по-шахрайськи спритно тямили готувати солодку трутизну лестощів, які вони вдатні й винахідливі в чаруванні дрібницями, які вправні у високій науці галантності й феацькому мистецтві легкого ставлення до життя! Знаючи й задобре знаючи всі спокуси і слабості душі, придворні зразу затягли це недосвідчене, ще цікаве до самого себе дівоче серце у своє відьомське коло. З перших днів свого королювання Марія Антуанетта ніби витає в дурманних випарах безмірного обожнювання. Що вона скаже – вже розумне, що вона робить – уже закон, що забажає, те й виконують. У неї примха, а вже завтра – це мода. Вона коїть дурниці, а цілий двір натхненно наслідує її. Вона підступить ближче – й, мов сонечко, осяє пихате й честолюбне збіговисько; її погляд – уже дарунок, її посмішка – саме щастя, її прихід – свято; на її прийомах усі дами – найстаріші і наймолодші, найродовитіші і щойно допущені до двору – роблять найсудомніші, найкумедніші, найсміховинніші і найбезглуздіші спроби, щоб, – господи поможи, – хоч на хвилинку привернути її увагу, зловити похвалу чи привітання, а якщо це не вдається, то принаймні щоб їх побачили, хоч якось запримітили. З радісною вірою на вулицях до неї знову підступають цілі юрмиська, в театрі, як один, підводяться для вітання глядачі. А коли вона проминає дзеркало, то бачить у ньому пишно вбрану й окрилену власним тріумфом молоду й гарну жінку, безтурботну й щасливу, вродливішу за двірських красунь, а оскільки двір вона завжди вважала цілим світом, то й найвродливішу на землі. І хіба можна з дитячим серцем і невеликою силою боронитися проти такого оманливого й дурманного, замішаного на всіх гострих і солодких есенціях почуттів трунку щастя, на чоловічих поглядах, на жіночій зачудованій заздрості, на народній відданості, на власній гордості? Як же не стати легкодумною, коли все так легко? Коли пошлеш записку – й напливають гроші, нашвидку напишеш на клапті паперу одне тільки слово «payez»[41] – і немов чарами прибувають тисячі дукатів і самоцвітів, підводяться замки й садки? Коли лагідний подих щастя так солодко й довільно пестить кожного нерва? Хіба ж не станеш безжурна й легковажна, коли такі-от крила небесні причеплені до молодих оголених плеч? Хіба не згубиш під ногами землю, коли улягаєш отаким спокусам?

З погляду історії таке легкодумне розуміння життя – її незаперечна провина, а заразом провина й цілого покоління: саме через те, що Марія Антуанетта цілком відповідала духові тієї доби, вона стала типовою представницею вісімнадцятого сторіччя. Рококо, цьому надміру рафінованому й витонченому вицвіту прадавньої культури, сторіччю гарних і неробочих рук, вишуканого й пустотливого духу, заманулося, перш ніж загинути, втілитись у єдиній постаті. В ілюстрованій книзі історії це сторіччя жінок не міг представити жоден король і ніякий чоловік – лиш у жіночій постаті, в королеві, воно могло виразно відбитись; і такою зразковою королевою рококо стала Марія Антуанетта. Найбезжурніша з безжурних, наймарнотратніша з марнотратних, вишукано найгалантніша й зумисне найзальотніша з усіх галантних і кокетливих жінок, вона незабутньо й майже з документальною докладністю відтворила в власній постаті штучні звичаї й неприродне життя вісімнадцятого сторіччя. «Неможливо, – сказала про неї пані де Сталь, – укладати в люб’язність більше грації й доброти. Володіючи таким незвичайним даром спілкування, вона й нітрохи не забуває, що вона королева, а поводиться завжди так, ніби саме про це й забула». Марія Антуанетта грає своїм життям, мов на вкрай делікатному й ламкому інструменті. Замість бути видатною постаттю навіки, вона зосталася характерним проявом своєї доби, і в безглуздім марнуванні її внутрішніх сил один глузд усе-таки зберігся: в її постаті вісімнадцяте сторіччя сягнуло довершеності, а її смертю воно завершилось.

Який перший клопіт у королеви рококо, коли вона прокидається вранці у Версальськім замку? Вістки з міста, з країни? Листи послів, чи здобуло перемогу військо, чи оголосили Англії війну? Аж ніяк. Своїм звичаєм Марія Антуанетта повертається додому лиш о четвертій або п’ятій годині ранку, спить лише кілька годин, її невгомонність не потребує довгого спочинку – аж тоді вже важливою церемонією розпочинається день. З кількома сорочками, хусточками й рушничками заходить старша покоївка, що орудує гардеробом, а з нею й камеристка. Та вклоняється й простягає для перегляду фоліант, де шпильками закріплені невеличкі, виготовлені з тканини зразки всіх уборів, що є в гардеробі. Марія Антуанетта має вирішити, у якому вбранні хоче сьогодні бути – важезний, украй відповідальний вибір, бо на кожну пору року етикет звелів мати дванадцять пишних убрань, дванадцять фантазійних і дванадцять церемоніальних, вже й не рахуючи сотні інших, котрі шиються щороку (уявіть собі ганьбу, якби королева мод раз у раз одягала одні й ті самі сукні!). А до цього ще пеньюари, корсети, мереживні хустки й косинки, капелюшки, пальто, рукавички, панчохи й спіднє з потаємного арсеналу, де ґарує ціле військо швачок і закрійниць. Здебільшого вибір триває довго; нарешті шпильками зазначили взірці вбрання, котре сьогодні заманулося носити Марії Антуанетті, – врочистий одяг для прийомів, deshabillé[42] для пополудня, пишне вечірнє вбрання. Перший клопіт минувся, книгу із зразками забирають і приносять вибраний одяг уже в оригіналі.

Не диво, що при такій важливості вбрання головна кравчиня божественна пані Берґен здобула більшу владу над Марією Антуанеттою, ніж усі державні міністри, – таж їх по кілька разів можна міняти, а ця – єдина й незрівнянна. Щоправда, за походженням вона проста швачка з найнижчих суспільних верств, але ця груба, гоноровита і пронозувата майстриня haute couture[43], маючи радше прості, ніж витончені манери, цілком заволоділа королевою. Заради неї за вісімнадцять років до справжньої революції у Версалі відбувся двірський переворот: пані Берґен зламала приписи етикету, котрий забороняв міщанці вступати в малі кабінети королеви; ця художниця своїм ремеслом осягнула те, чого не вдалося Вольтерові й усім тогочасним поетам і живописцям: бути сам на сам на прийомі в королеви. Коли та двічі на тиждень приходить зі своїми новими ескізами, Марія Антуанетта полишає своїх шляхетних придворних дам і зачиняється з шановною майстринею в закритих покоях для потаємних нарад, аби посіяти з нею нову, ще безглуздішу, ніж учорашня, моду. Що й казати, такий тріумф щедро набиває калитку заповзятливої кравчині. Спонукавши спершу саму Марію Антуанетту до найдорожчих витрат, вона обдирає потім цілісінький двір і все дворянство; над своєю крамницею на вулиці Св. Гонорія вона величезними літерами написала свій титул королевиної постачальниці й недбало та зверхньо пояснює покупцям, коли тим доводиться чекати: «Зараз я маю працювати з Її Величністю». Невдовзі в неї до послуг уже цілий полк швачок і гаптувальниць, адже чим елеґантніше вбрана королева, тим із дужчим шалом усі інші дами прагнуть не зостатися позаду. Чимало їх великими грішми підкуповує невірну чарівницю, щоб вона викроїла їм модель, якої ще й королева не мала, – всіх, мов пошесть, охопило прагнення до розкішних нарядів. Заворушення в країні, незгоди з парламентом, війна проти Англії значно менше хвилюють пихате двірське товариство, ніж новий рудий блошиний колір, уведений до моди пані Берґен, або надто вже сміливий хвостатий турнюр кринолінових суконь, або щойно витканий у Ліоні шовк нової барви. Кожна дама з поваги до себе ніби й собі змушена крок за кроком вступати в ці мавпячі перегони заради химерного вбрання, – й один одружений бідолаха гірко плакався: «У Франції жінки ще ніколи не марнували стільки грошей, аби зробитися посміховиськом».

Та Марія Антуанетта відчуває, що її найперший обов’язок – бути королевою в цій царині. Покоролювавши три місяці, мала принцеса вже стала манекеном вишуканого світу, моделлю всіх костюмів і зачісок – у кожнім салоні, при кожнім дворі обізвався її тріумф. Таки навіть у Відні, докотившись звідти безрадісним відлунням. Марія Терезія, прагнучи, щоб дочка бралася до гідніших завдань, сердито повернула послові портрет своєї надміру розкішно й по-модному вирядженої дочки: це портрет актриси, а не королеви Франції. Вона гнівно дорікає дочці, щоправда, як завше, намарне: «Ти ж бо знаєш, я завжди вважала, що, йдучи за модою, треба знати міру й ніколи не химерувати. Такій молоденькій і гарній жінці, такій чарівливій королеві непотрібне оте безглуздя – навпаки, просте вбрання найдужче личить її гідності. Оскільки ти задаєш тон, то цілий світ кинеться наслідувати навіть твої найдрібніші похибки. Та я ж люблю свою малу королеву, придивляюся до кожного її кроку і тому поспішаю застерегти від такої нерозважності».

Другий щоранішній клопіт – зачіска. На щастя, й тут трапився під рукою великий митець, добродій Леонар, видатний і невичерпний Фіґаро доби рококо. Мов великий вельможа, він щодня шестернею їде з Парижа до Версаля і з допомогою гребінця, лосьйонів і помад випробовує на королеві своє шляхетне і щоразу нове мистецтво. Наче великий архітектор Мансар, котрий зводив на будинках названі його іменем мистецькі надбудови, добродій Леонар над чолом кожної родовитої дами, що хоч трохи поважає себе, споруджує цілу вежу з волосся, яка пнеться вгору й рясніє символічними оздобами. Велетенськими шпильками й незмірною кількістю густої помади коси спершу від самого кореня випростують угору, мов свічки, – так вони десь удвічі вищі, ніж капелюхи прусських гренадерів, – аж тоді в повітрі на півметра вище очей, власне, й починається пластичне царство художника. Не тільки цілі ландшафти й панорами з фруктами, садками, будинками й кораблями, розбурханим морем – усім розмаїтим світом зображали з допомогою гребінця всі ці «poufs» чи «quâsacos»[44] (так їх названо в памфлеті Бомарше), але й, щоб моду робити мінливущою, ці пластичні споруди заразом символічно відбивали події дня. Все, що діялось у дрібному, як у колібрі, мозочку, все, чим повнились ці здебільшого пусті голови, мусило з’явитись на голові. Мала гучний успіх Ґлюкова опера – й одразу Леонар вигадав coiffure à la Iphigénie[45] з чорними жалобними стрічками й півмісяцем Діани. Королю зробили щеплення проти віспи – ця цікава подія мерщій відбилась у «poufs de l’inoculation»[46]. Стало модним американське повстання – вмить усюди запанувала зачіска свободи; та були й геть дурнуваті та ниці: коли голодний люд пограбував у Парижі хлібні крамниці, то розбещене двірське панство, не спромігшись на щось розумне, лише відзначило подію «bonnets de la révolte»[47]. Ці штучні будівлі на порожніх головах усе безумніше спинались угору. Мало-помалу завдяки численним підпоркам і чужим косам волосяні вежі стали такі високі, що дами з тими зачісками не могли вже сидіти у своїх каретах, а лише, підібравши сукні, опускались навколішки, бо інакше коштовні волосяні споруди впирались у дах; у замках прорізали вище одвірки, щоб пишно вбраним дамам не доводилося щоразу нахиляти голову; в театральних ложах зробили склепінчасті дашки. А яких несвітських мук завдавали ці понадземні кучми коханцям тих дам – про це можна знайти чимало дотепного в тогочасних сатирах. Та звісно, коли йдеться за моду, жінки згодні на будь-які жертви; королева й собі щиро вважає, що не буде достеменною королевою, коли не робитиме або й не перевершуватиме всі ці дурощі.

І знову грізне відлуння з Відня: «Я не можу не згадати того, про що тепер так часто плещуть у газетах, – тих твоїх зачісок! Кажуть, що твої коси від самого кореня здіймаються вгору на тридцять шість дюймів, а серед них ще стрічки та пір’їни». Дочка ухильно відповідає chère maman[48], ніби тут у Версалі очі вже так до цього призвичаїлись, що цілий світ – під світом Марія Антуанетта завжди розуміє лише сотню вельможних придворних дам – нічого кумедного в тім не бачить. І майстер Леонар проворно будував собі далі й далі, аж поки цьому могутньому панові заманулося змінити моду й наступного року вже не носили веж, зате їх заступила ще дорожча мода – страусове пір’я.

Третій клопіт: хіба ж можна щоразу інакше вбиратись, не маючи відповідних прикрас? Ні, в королеви мають бути більші діаманти і грубші перлини, ніж у решти. Їй треба більше обручок і перснів, браслетів і діадем, ланцюжків для кіс і самоцвітів, пряжок для взуття й оправлених діамантів для мальованих Фраґонаром віял, аніж дружинам молодших братів короля та всім іншим придворним дамам. Правда, вона ще з Відня привезла чимало самоцвітів, а на весілля Людовік XVI подарував їй цілу скриньку родинних оздоб. Та навіщо й бути королевою, як не купувати щораз новіші, гарніші й коштовніші камені? Марія Антуанетта – про це у Версалі знає кожен (а невдовзі з’ясується, як воно зле, коли всі про це говорять і плещуть) – нестямно залюблена в прикраси. Не може вона опиратись, коли спритні, пронозуваті ювеліри – євреї Боме та Бассанж, двійко приблуд із Німеччини, – на оксамитних подушечках показують їй свої новітні мистецькі вироби, чарівні сережки й персні, різні застібки. До того ж ці два добродії полегшують їй купівлю. Вони вміють шанувати королеву Франції, луплячи з неї подвійні ціни, щоправда, надаючи кредит і завжди беручи за півціни її старі прикраси. Навіть не помітивши всієї принизливості цих лихварських ґешефтів, Марія Антуанетта по вуха залізла в борги, знаючи, що ощадливий чоловік завжди витягне її зі скрути.

Тепер із Відня надійшла вже гостріша засторога: «Всі вістки з Парижа в одно кажуть, що ти знову купила собі наруччя за двісті п’ятдесят тисяч ліврів, підірвавши власні прибутки й залізши в борги, та ще й, аби викрутитись, навіть віддала за безцінь свої діаманти… Такі чутки крають мені серце, надто коли помислю про майбутнє. Коли ти вже станеш собою?» – розпачливо вигукує мати. «Виряджаючись так пишно, володарка принижує себе, а ще дужче принижує тим, що робить такі видатки саме тепер. Я занадто добре знаю цей дух марнотратності і тому не можу мовчати. Я люблю тебе й хочу тобі добра, отож не збираюся лестити. Стережися, щоб через таку розбещеність ти не втратила поваги, якою тішилась на початку свого врядування. Всюди ж бо знають, що король украй ощадливий, і тому вся провина впаде на тебе одну. Такого повороту, такої відміни ліпше моїм очам не бачити».

Діаманти коштують гроші, туалети коштують гроші, і хоча, сівши на трон, добросердий чоловік одразу подвоїв виплати своїй дружині, в тій щедро набитій скриньці, певне, десь дірка була, бо там завжди посвистував вітер.

Як же здобути гроші? На щастя легкодумній жінці чорт вигадав свої райські втіхи – гру. До Марії Антуанетти гра при королівському дворі була невинною вечірньою розвагою, мов більярд чи танці, грали з невеликими ставками в сумирного картярського ландскнехта. Марія Антуанетта відкрила для себе й для решти сумнозвісного фараона, про котрий від Казанови ми знаємо, як про щонайліпший мисливський терен для всіх шахраїв і дурисвітів. Хоч підновлений і гостріший королівський наказ карав за всяку азартну гру, веселому товариству до нього байдужісінько: в салони королеви поліція доступу не має. А що й сам король не терпить засипаних золотом картярських столів, то розбещена зграя цим анітрохи не журиться: поза його спиною грають собі й далі, а придверник, раптом король десь надійде, повинен одразу подати знак. Тоді, мов чарами, карти зникають під столом, люди просто собі балакають, гуртом глузують із того доброчесника, а потім знову беруться до гри. Щоб поліпшити справи й підняти ставки, королева до свого зеленого столу допускає будь-кого, аби лиш гроші на кін, – і тиснуться до неї шахраї й крутії, небагато й часу минуло, а вже по місту розтрубили ганьбу, нібито в королевинім товаристві нечесно грають. Лиш одна й гадки про це не має, бо, засліплена втіхами, знати нічого не хоче, – Марія Антуанетта. Коли вона в шаленстві займалась, мов полум’ям, її вже ніхто не стримає, день у день вона грає до третьої, четвертої, до п’ятої години ранку, а одного разу, оскандаливши двір, програла цілісіньку ніч перед Днем Усіх Святих.

І знову відлуння з Відня: «Гра, безперечно, одна з найнебезпечніших утіх, бо приваблює лихе товариство й породжує ганебні чутки… Прагнення виграшу приковує, мов кайдани, та коли розважити як слід, ти однаково будеш обдурена, адже, граючи чесно, вигравати щоразу не можна. Отож, люба донечко, я благаю тебе: не потурай собі, відцурайся навіки цього шалу».

Але одяг, прикраси та гра забирають лише половину дня, половину ночі. Ще одного клопоту завдає другий оберт годинної стрілки: як же воно розважитись? Можна вдатися до прадавніх шляхетських розваг – їздити верхи й полювати, щоправда, в товаристві власного, до смерті нудного чоловіка тільки зрідка, – ліпше обрати веселого шваґра д’Артуа або й іншого кавалера. Часом, аби побавитись, їздять верхи й на віслюках – воно, певне, показності менше, зате коли той сірий бахур упреться, можна найграційніше впасти, показавши дворові мереживні штанці і гарненькі королевині ніжки. Взимку, закутавшись по вуха, їздять на прогулянки в санях, улітку тішаться вечірніми феєрверками й гулянками просто неба, невеличкими нічними концертами в парку. Ступивши кілька кроків від тераси, можна, цілком заховавшись у пітьмі, весело базікати й жартувати у виборнім товаристві – не втрачаючи честі, звичайно, та все ж гратися з небезпекою, як і з усім іншим у житті. А як після злостивий придворний опише віршами в книжці «Le lever de l’aurore»[49] нічні походеньки королеви, то й що з того? Адже поблажливий чоловік, король, на такі шпильки зовсім не буде гніватись і можна буде добре потішитись. Аби лиш не бути самій, не зостатись увечері вдома, не взяти книжку, не побути з чоловіком – тільки весела й невпинна метушня й маячня. Де тільки мода нова зіпнеться, Марія Антуанетта їй уклониться перша; заледве граф д’Артуа привіз з Англії кінські перегони – єдине, що він зробив для Франції, – й королеву вже бачать на трибуні в товаристві десятків молодих дженджуристих англофілів, там вона грає, б’ється об заклад і незмірно тішиться цим новітнім шаленством. Проте здебільшого її захват нетривкий, спалахує, мов солома, і завтра вона вже нудиться своїм учорашнім захопленням – її нервовий неспокій, породжений, безперечно, тією альковною таємницею, може вгамувати лише постійна переміна втіх. Серед сотень мінливих розваг є в неї єдина й найулюбленіша, котра щоразу нестямно тішить її, а заразом уводить у щонайбільшу неславу – це маскаради. Вони стали тривалим захопленням Марії Антуанетти, бо ж тут можна мати подвійну насолоду – ніби й королевою бути, а водночас зоставатися невпізнанною під чорним оксамитом маски і зухвало йти аж до краю ніжного залицяння, робити ставки не самими грошима, як у картах, а й заставляти себе як жінку. Перебравшись на Артеміду або в кокетливім доміно, можна зійти з крижаних вершин етикету й зануритись у чуже й гаряче людське роїння, аж тремтячи цілим єством від подиху пестощів і близької спокуси, від того, що одною ногою вже стоїш на слизькій дорозі; сховавшись під маску, можна взяти під руку молодого й елеґантного англійського джентльмена й півгодини з ним пробазікати або ж кількома сміливими словами показати чарівливому шведському кавалерові Гансу Акселю Ферсену, як він подобається жінці, що, на жаль, – ах, який жаль! – як королева примушена силоміць берегти чесноту. А що потім ці невеличкі жарти будуть грубо еротизовані версальськими пліткарями й про те плескатимуть у кожному салоні, – приміром, коли одного разу в дорозі поламалося колесо двірської карети й Марія Антуанетта, щоб доїхати яких двадцять кроків до Опери, сіла в найманий фіакр, підпільні журнали оббрехали цей нерозумний учинок, перетворивши на фривольну пригоду, – про це Марія Антуанетта не знає або й знати не хоче. Намарне дорікає їй мати: «Якби це було в товаристві короля, то я б іще мовчала, але ти завжди без нього, та ще й укупі з найгіршою молоддю Парижа, і при цьому знадлива королева найстарша в цілому гурті. Газети й листки, що раніше втішали мене, славлячи великодушність і добре серце моєї дочки, нараз одмінилися. Тільки й пишуть про перегони, азартну гру і прогуляні ночі, так що я вже й до рук їх не хочу брати; але однак я нічого не вдію, бо, знаючи мою любов і ласкавість до рідної дитини, цілий світ про це тільки й говорить. Часто я навіть уже не йду в товариство, аби там нічого не почути».

Але необачна не схаменеться від жодних казань, у своїм нерозумінні вона зайшла вже так далеко, що її саму не розуміють. Чом би не тішитись життям, нема в нім ніякого іншого сенсу. З разючою щирістю відповіла вона послові Мерсі на материні докори: «Чого вона хоче? Я боюся знудитись».

«Я боюся знудитись» – цими словами Марія Антуанетта висловила гасло часу й усього свого товариства. Доходить краю вісімнадцяте сторіччя, своє призначення воно вже виконало. Державу засновано, Версаль збудовано, етикет довершено – тепер дворові, власне, нема що робити; оскільки нема ніякої війни, маршали перетворилися на вішалки в мундирах, єпископи – на ґалантних добродіїв у фіалкових сутанах (адже те покоління в Бога не вірить), королева – на веселу світську даму, бо нема в неї справжнього короля, нема й спадкоємця, щоб бавити. Всі вони знуджено й безтямно стоять перед могутньою річкою часу, часом устромлять туди руки, щоб витягти кілька цікавих блискучих камінців, і сміються, мов діти, коли їм трохи замочить руки, – просто собі граються зі страхітливою стихією. Та ніхто не відчуває, як усе швидше й швидше прибуває вода, і коли вони врешті усвідомлюють небезпеку, тікати вже даремно, гра програна, життя завершене.