Читать книгу Марія Антуанетта - Стефан Цвейг - Страница 7

Версаль розташований так близько від Парижа, що темного вечора з його пагорбів можна добре бачити, як здимається в небо сяйна корона міських вогнів, – ресорна бричка подолала б шлях за дві години, пішоходець – за п’ять годин із гаком; хіба ж не було б найприродніше, якби нова наступниця трону вже на другий, третій, четвертий день по весіллі відвідала столицю свого майбутнього королівства? Але правдивий глузд або, радше, безглуздя церемоніалу полягає саме в тому, щоб згнітити або спотворити всі природні життєві прояви. Для Марії Антуанетти між Парижем і Версалем постало невидне забороло – етикет. Наступник французького трону і його дружина могли вперше врочисто вступити до столиці тільки після оголошення про це в Парижі й маючи дозвіл короля. Але саме цей урочистий вступ, «joyeuse entrée» Марії Антуанетти любі родичі намагаються відсунути якнайдалі. Хоч усі – старі надміру побожні тітоньки, Дюбаррі й честолюбне двійко братів – граф Прованський і граф д’Артуа – люто ворогують між собою, але тут вони чимборше збилися докупи, щоб заступити Марії Антуанетті дорогу до Парижа: вони не хочуть дарувати їй тріумфу, який занадто ясно викаже її майбутнє становище. Щотижня, щомісяця камарілья вигадує якусь нову затримку, ще один привід – і так минає півроку, рік, потім другий і третій, а Марія Антуанетта й далі замкнена в золотій версальській клітці. Нарешті в травні 1773 року Марії Антуанетті урвався терпець, і вона перейшла до відкритого нападу. Оскільки на її запитання церемоніймейстери й далі лиш непевно похитували напудреними перуками, вона звернулася просто до Людовіка XV. М’який до всякої гарненької жінки, той не побачив у цім проханні нічого надзвичайного й на досаду всій кліці зразу погодився й напутив чарівну онукову дружину. Він навіть дозволив їй самій вибрати день урочистого вступу.

Марія Антуанетта обрала восьме червня. Але тепер, коли король уже дав остаточний дозвіл, вона викидає зухвалого фортеля, прагнучи потай поглумитись із ненависних палацових порядків. Як часом закохані молодята, аби до втіхи додати ще й солодку спокусу забороненого плоду, віддаються пестощам, не чекаючи на священицьке благословення, а батьки ні про що й гадки не мають, так і Марія Антуанетта намовила свого чоловіка і шваґра потаємці навідатись до Парижа перед самісіньким офіційним вступом. Пізнього вечора за кілька тижнів до «joyeuse entrée» вони звеліли запрягти карети, перебралися, позатуляли обличчя масками й подались, мов у Мекку, в заборонене місто Париж на бал в Оперу. А що вранці наступного дня вони нітрохи не спізнилися до церкви, то ніхто й не викрив їхньої недозволеної пригоди. Ніби й сутички ніякої не було, а все ж Марія Антуанетта вперше щасливо помстилася ненависному етикетові.

Потай вона вже скуштувала райського овочу Парижа, – тим дужче її веселив і тішив офіційний урочистий вступ. Після французького короля цар небесний теж дав свою милостиву згоду: восьмого червня був безхмарний, ясний та гарячий день і, аби хоч оком поглянути, стеклись неозорі юрмиська. Обабіч дороги від Версаля до Парижа немов виріс густий, шумливий від радощів і переплетений прапорами й вінками пістрявий людський живопліт, а над ним витало хмаровиння капелюхів. Комендант міста маршал де Бріссак, котрий чекав пишну карету біля міської брами, на срібній тарелі шанобливо подав мирній завойовниці ключі від міста. Потім підійшли святково повбирані перекупки (згодом вони геть інакше зустрічатимуть Марію Антуанетту) й піднесли, побажавши многії літа, цьогорічні первинки – ягоди і квіти. Тоді ж загримотіли гармати Палацу інвалідів, муніципалітету, Бастилії. Через усе місто двірська карета повільно їхала далі й по набережній Тюїльрі дісталася до собору Матері Божої Паризької; всюди – в соборі, в монастирях, в університеті – виголошували вітальні промови; потім карета серед маєва знамен проїхала крізь навмисне споруджену для вступу тріумфальну арку – але найпишніше дофіна й дофіну привітав народ. Щоб поглянути на молоде подружжя, десятки, сотні тисяч люду заполонили всі вулиці величезного міста, – й побачивши цю несподівано чарівну й зачаровану жінку, кожен повнився несказанним захватом. Ляскали в долоні, радісно гомоніли, вимахували хустками й капелюхами, дотискалися діти й жінки, – і коли з балкону Тюїльрі Марія Антуанетта побачила неосяжні хвилі захопленої людності, то майже злякалася: «Господи, скільки людей!» Але збоку до неї схилився маршал де Бріссак і відповів із суто французькою галантністю: «Мадам, хай не гнівається його високість дофін, але перед вами двісті тисяч закоханих у вас чоловіків».

Ця перша зустріч із народом справила на Марію Антуанетту величезне враження. По натурі нерозважна, зате маючи швидкий розум, вона судить про події лише за своїм безпосереднім враженням, за тим, що бачить і чує. Тільки тоді, коли гомінкий і неосяжний, безбережний рухливий ліс, над яким майоріли корогви й злітали капелюхи, підгорнувся до неї радісною, теплою безіменною хвилею, вона вперше відчула блиск і велич становища, до якого піднесла її доля. Досі її звали у Версалі «пані дофіна», але що там якийсь титул поміж тисячі інших титулів, один верхній непорушний щабель нескінченної дворянської драбини, пустий звук і холодне поняття. Тепер же всіма чуттями Марія Антуанетта вперше зрозуміла вогненний сенс і горді обітниці слів «наступниця французького трону». Геть уражена, вона пише до матері: «Минулого четверга я була на святі, якого не забуду довіку: нашому вступі в Париж. Нас ушановували так, як лиш можна собі уявити, але все це ніщо, найглибше мене вразило зворушення й шал бідного народу, котрий, дарма що пригнічений податками, не тямився з радощів, коли бачив нас. У садку Тюїльрі було таке величезне стовпище, що три чверті години ми не могли рушити ні вперед, ні назад, а вертаючи з цієї прогулянки, змушені були ще півгодини стояти на відкритій терасі. Дорога мамочко, я не можу змалювати Вам всі ті пориви любові й радощів, що огорнули нас. Перш ніж поїхали назад, ми ще руками повітали народ, і він дуже тішився з того. Яке щастя, що в нашому становищі можна так легко здобути приязнь. І все ж у світі немає нічого дорожчого, я це добре відчула й уже повік не забуду».

Це перші справді власні слова, які можна знайти в листах Марії Антуанетти до матері. Сильні враження зразу відбиваються на її рухливій натурі, і шалена радість від цієї зовсім не заслуженої, однак такої несамовитої народної любові збудила в ній почуття вдячності й великодушності. Але швидко проймаючись, Марія Антуанетта так само швидко й забуває. Навідавшись до Парижа ще кілька разів, вона вже сприймає ті радощі як належну її становищу цілком зрозумілу шану й по-дитячому бездумно нею тішиться, приймаючи, як і решту подарунків долі. Як чудово, коли тебе огортає тепла хмара вітань, як чудово, коли тебе любить той незнаний народ – і немов своїм правом, вона й надалі тішиться любов’ю двадцяти мільйонів люду, навіть не здогадуючись, що право має ще й обов’язки і що, зрештою, без взаємності загасає навіть найчистіша любов.

Уже першим своїм приїздом Марія Антуанетта завоювала Париж, але водночас місто теж підкорило її. Відтоді вона закохалась у Париж. Часто, невдовзі й занадто часто, їздить вона у знадливе, таке невичерпне на втіхи місто: то з царською пишнотою з усіма своїми фрейлінами вдень, то з нечисленним інтимним почтом уночі, аби встигнути в театри й на бали і, надівши маску, тішитись непевними або й невинними забавами. Аж тільки вимкнувшись з-під одноманітного денного розпорядку двірського календаря, це напівдитя, незборкане дівчисько усвідомило всю нестерпну нудьгу тисячовіконної камінно-мармурової версальської озії з її реверансами, інтригами й зимними врочистостями, відчуло бридкість злостивих запліснявілих тітоньок, із котрими вранці мусила йти на відправу, а ввечері – братися за плетиво. Порівняно з невимушеним і буйним життям Парижа все те двірське животіння без радощів і свободи з огидними штучними манерами, той одвічний менует із незмінними фігурами, однаковими гладенькими рухами і неодмінним обуренням, коли щось робиш не так, видалось їй примарним, безживним і штучним. Їй здалося, немов вона раптом вибігла надвір із душної теплиці. Тут, у безладді великого міста, можна ховатись і зникати, втікати від безжальних дзиґарів розпорядку і щодень сподіватися нового, тут можна жити й тішитися для самої себе, а там живуть тільки для дзеркала. Отож тепер завжди, двічі, тричі на тиждень, котиться до Парижа карета з розрядженими жінками і лиш на світанні повертається додому.

Але що робить Марія Антуанетта в Парижі? В перші дні вона з цікавості ходить по всіляких визначних місцях, по музеях і великих крамницях, відвідує народне гуляння, а одного разу навіть виставку картин. Та на цьому на всі подальші двадцять років її потреба знати щось про Париж ущерть задовольнилась. Далі ввесь час вона присвячує лише місцям розваг, ненастанно їздить до Опери, в театри французької Comédie та італійської Commedia[29], на свята й бали, навідує гральні доми, – отож для неї, як і для багатих американок сьогодення, «Paris at night, Paris city of pleasure»[30]. Найдужче її ваблять бали в Опері, свобода під маскою – єдина, доступна тій, що в полоні у власного становища. З машкарою на очах жінка може собі дозволити певні жарти, а пані дофіна цього б не змогла. Можна на кілька хвилин зайти у жваву розмову з чужими кавалерами – осоружний і неспроможний чоловік спить удома, – можна сміло заговорити до Ферсена, молодого й чарівливого шведського графа, і теревенити, сховавшись під маскою, аж поки тебе заберуть фрейліни; можна до знемоги танцювати, вихиляючись розпашілим і зграбним тілом; можна безжурно сміятися, – ах, як чудово можна тішитись життям у Парижі! За всі ті роки вона ні разу не зайшла в обивательський дім, не сиділа на засіданні парламенту чи академії, не навідала шпиталю чи базару, ніколи не намагалася пізнати щоденне життя свого народу. Під час оцих паризьких стрибків через пліт Марія Антуанетта завжди зоставалась у тісному лискучому колі світських утіх і гадала, що добрий народ, «bon peuple», цілком удовольняється тим, коли вона сміючись і недбало відповість на його захоплені вітання. І справді, знов і знов стоять живоплотом зачудовані юрмиська, а коли вона ввечері підійде до театральної рампи, шаленіє від захвату дворянство й заможні міщани. Молода жінка відчуває, що її веселе неробство та галасливі розваги схвалюють усюди і завжди, – ввечері, коли вона їде в місто, а потомлені люди саме вертають з роботи, й о шостій ранку, коли народ знов іде на роботу. Яке там ще лихо в цій пустотливості, коли людина просто собі тішиться життям? У шаленстві своєї нерозумної юності Марія Антуанетта цілий світ уважає безтурботним і вдоволеним, бо ж сама безтурботна й щаслива. Та невинно гадаючи, ніби, відцуравшись двору й розважаючись у Парижі, вона наблизилась до народу, Марія Антуанетта насправді двадцять років у своїй скляній і дзенькотливій, розкішній ресорній кареті проминала правдивий народ і справдешній Париж.

Величне прийняття, яке влаштували їй у Парижі, відмінило Марію Антуанетту. Чужий захват неодмінно зміцнює людську певність: молода жінка, якій тисячі потвердять її вроду, зразу стає вродливіша, дізнавши про свою красу, – і таке сталось із заляканим дівчам, котре досі почувало себе у Версалі непотрібною чужинкою. Тепер нова й несподівана для неї самої гордість цілком стерла з її натури всіляку непевність і страх, зникла п’ятнадцятирічна дівчинка, котру напучували й опікали посол і сповідник, тітоньки і кревні, котра несміло ходила покоями й уклонялась кожній придворній дамі. Марія Антуанетта тепер умить засвоїла ту величність, якої так довго вимагали від неї, її душа випросталась; своєю граційною, окриленою ходою вона вже, немов підлеглих, гордо проминає всіх придворних дам. У ній усе перемінилось. Почала прокльовуватись жінка, особистість, навіть письмо враз змінилося: досі невправне, з великими дитячими літерами, воно стислося, стало жіночним, нервовим і гарненьким. Звичайно, нетерпіння, розвіяність, поривність і нерозважність її натури й далі відбивались у почерку, але сам він набув певної самостійності. Тепер палка й нестримна, цілком уже доросла дівчина дозріла, щоб жити особистим життям, щоб когось покохати. Оскільки вона прикута політиками до тупого шлюбного чоловіка, який аж ніяк не чоловік, а серце в неї ще не прокинулось і не знає вона нікого, щоб любити, то вісімнадцятирічна дівчина закохується в себе. В її жилах гарячою хвилею струмує солодка трутизна лестощів. Чим більше милуються нею, тим дужче прагнення, щоб милувались нею, – й по закону ще не володарка, вона вже хоче впокорити двір, місто й державу своїм жіночим чаром. Сила, щойно усвідомивши себе, прагне випробувань.

Для першої проби, чи решта, чи двір і місто визнають її волю, молодій жінці трапилась, на щастя, – можна навіть сказати напрочуд, – добра нагода. Метр Ґлюк завершив свою «Іфігенію» і хотів, щоб її поставили в Парижі. Для залюбленого в музику віденського двору Ґлюків успіх був ніби справою честі, і Марія Терезія, Кауніц, Йосиф II сподівалися від дофіни, що вона проб’є йому путі. А на мистецтві – хай то музика, малярство чи письменство – Марія Антуанетта розумілась поганенько. Вона мала певний природний смак, але самостійно й критично оцінити мистецький твір вона не могла, а лише з недбалою цікавістю покірно пленталась за всякою новітньою модою і, мов солом’яний віхоть, займалась нетривким інтересом до всього визнаного суспільством. Марії Антуанетті, що ніколи не дочитала до кінця жодної книжки й уміла відкрутитись від будь-якої поважної розмови, бракує вкрай потрібних для глибшої оцінки і справжнього розуміння рис характеру: серйозності, пильності, ревності й розважності. Мистецтво для неї лиш оздоблює життя, така ж утіха серед інших утіх, їй до вподоби мистецтво просте й легке, отже, неправдиве. Музикою, як і всім іншим, вона переймалась мало, далі фортепіанних уроків метра Ґлюка у Відні вона не пішла, лиш у тісному колі часом награвала на клавесині, як знічев’я бралася ще й до співів і акторського ремесла. Й певне, Марія Антуанетта, що навіть не помітила в Парижі свого земляка Моцарта, була цілком нездатна відчути і зрозуміти новаторство і велич «Іфігенії». Але Марія Терезія навернула її серце до Ґлюка, і вона справді відчувала дивну прихильність до цього нібито похмурого, щирого й грубуватого чоловіка; до того ж саме тоді, коли в Парижі італійська і французька опери підступом і крутійством воювали з «варваром», їй закортіло скористатися нагодою, щоб хоч раз показати свою владу. Хоч панове двірські музики оголосили оперу такою, що «й поставити не можна», вона змусила негайно її прийняти і, не зволікаючи, перейти до проб. Щоправда, протегувати цьому незгідливому, сварливому чоловікові, одержимому фанатичною непоступливістю великих митців, було не так уже й легко. На пробах він так грізно напускався на розбещених співачок, що ті, плачучи, бігли за розрадою до своїх високородних коханців; він безжально тиснув на незвиклих до такої точності музик і, мов тиран, заправляв усією оперою; крізь зачинені двері долинала його грімка лайка, не раз і не два він погрожує все закинути й повернутись до Відня – і тільки страх перед королівською заступницею вберігає від ще одного скандалу. Нарешті на 13 квітня 1774 року призначили прем’єру, двір уже замовив собі ложі й карети. Аж тут захворів один співак і його мерщій треба було замінити. Ні, затявся Ґлюк, і прем’єру відсунули. Йому страшенно докоряли – що на нього найшло, таж двір уже підготувався, як це насмілився композитор, та ще й простого роду, а до того ж чужинець, урвати високі двірські готування, порушити збори найяснішого панства через якогось більш або менш годящого співака. А мені це байдуже, – лютує той, упертий, мов селюк, – ліпше вкинути партитуру в огонь, ніж грати абияк оперу, і, обурившись, подається до своєї заступниці Марії Антуанетти, яка потішалась цим шаленцем. Вона зразу стала на бік «bon Gluck»[31], і на досаду великому панству двірські карети було розпряжено й прем’єру відсунули на дев’ятнадцяте число. Крім того, через міністра поліції Марія Антуанетта вжила заходів, щоб не дати вельможному панству вилляти свистом свою злість на нелюб’язного музику; вона владно й прилюдно, немов ідеться про власні інтереси, боронить справу свого співвітчизника.

І справді, прем’єра «Іфігенії» була тріумфом, але швидше Марії Антуанетти, ніж Ґлюка. Газети й публіка сприйняли її радше холодно, знайшли, що в опері «поряд із дуже добрими місцями є й вельми плиткі», – адже нетямуща публіка рідко з першого погляду збагне геніальну смілість у мистецтві. Все ж Марія Антуанетта притягла на прем’єру цілий двір, навіть її чоловік, що ніколи не жертвував ловами заради музики сфер і більше цінував забитого оленя, ніж дев’ятерицю муз, мусив цього разу поступитися. Оскільки належний настрій запанував не зразу, Марія Антуанетта у своїй ложі демонстративно ляскала в долоні після кожної арії, з чемності дівери та ятрівки, а за ними вже цілий двір теж заходжувались ревно ляскати, – й усупереч усяким інтригам цей вечір став видатною подією в історії музики. Ґлюк завоював Париж, Марія Антуанетта вперше прилюдно накинула дворові й місту свою волю, її особистість здобула першу перемогу, молода жінка нарешті об’явилася всій Франції. Ще кілька тижнів – і титул королеви зміцнить ту владу, яку вона гордо здобула самотужки.