Читать книгу Марія Антуанетта - Стефан Цвейг - Страница 9

У перші тижні після сходження на трон нового короля гравери, художники, різьбярі й карбувальники скрізь і завжди мають повні руки роботи. Тож і у Франції мерщій поприбирали зображення давно вже не «найлюбішого» короля Людовіка XV, замінивши їх портретами нових володарів у пишних коронах: Le roi est mort, vive le roi. Щоб добропорядне обивательське обличчя Людовіка XVI скидалося на цезарське, вправному карбувальнику не було ніякої потреби вдаватися до надмірних мистецьких лестощів, бо, якщо не брати до уваги коротку і грубу шию, голову нового короля аж ніяк не назвеш нешляхетною: пропорційний спадистий лоб, круто, майже сміливо згорблений ніс, повні чуттєві губи, м’ясисте, але правильне підборіддя – вкупі все це давало статечний і досить симпатичний профіль. Милостиво підмалювати годилося б, напевне, очі, бо без лорнета надзвичайно підсліпий чоловік за три метри вже нічого не бачив; різцеві майстра слід було чимало врізати й прибирати, щоб надати хоч якоїсь владності погляду каламутних банькатих очей під важкими повіками. В такого тюхтія, як Людовік, кепсько також із поставою; змалювати його випростаним і величним у найпишнішім убранні – чистий клопіт усім двірським живописцям, бо вже замолоду гладкий, неповороткий і до смішного незграбний підсліпа, дарма що майже сягав шести футів і не горбився, на кожній офіційній церемонії виробляв якісь прикрі недоречності (la plus mauvaise tournure qu’on pût voir)[35]. Важко похитуючи плечима, він ступає гладеньким версальським паркетом, «мов селянин за плугом», на балах не танцює і не грає, а коли хоч трохи наддасть ходи, зашпортується за власну шпагу. Бідолаха цілком усвідомлює свою фізичну незграбність, бентежиться цим, від збентеження стає іще вайлуватіший, отож, уздрівши короля Франції вперше, кожен бачив перед собою лише жалюгідного бурмила.

Людовік XVI, одначе, аж ніяк не дурний і не обмежений; проте якщо його рухи спутує підсліпість, то думки й почуття не менш прикро сковує боязливість (яка породжена, зрештою, його сексуальною немужністю). Вести розмову – повсякчасна душевна мука для цього хворобливо несміливого владаря, адже знаючи, що мислить повільно й важко, Людовік XVI несказанно боїться людей розумних, метких і кмітливих, у котрих слово саме рветься з уст, – поряд із ними цей нелукавий чоловік соромиться власної безпорадності. Та якщо в нього є час дати лад думкам, якщо не силувати його до хапливих рішень і відповідей, то навіть таких доскіпливих співрозмовників, як Йосиф II і Петіон, він може вразити своїм, щоправда, нітрохи не видатним, а все ж прямим, чесним і здоровим глуздом; скоро лиш йому вдасться щасливо побороти свій нервовий страх, як стає він цілком нормальний. Загалом, замість говорити, йому ліпше читати й писати, адже книжки спокійні й нікуди не підганяють. Людовік XVI (мабуть, не повірять цьому) залюбки й багато читає, добре знає історію й географію, невпинно вдосконалює свою англійську й латину – тут йому у великій пригоді цупка і надійна пам’ять. У його паперах і записниках бездоганний лад; щовечора своїм охайним, круглим, ясним, майже каліграфічним почерком він занотовує в щоденнику всю жалюгідну пісняву свого життя («забив шість оленів», «мене пронесло») – і ви до краю вражені тією простодушністю, з якою він недобачив усі важливі історичні події. Загалом це типовий образ пересічного, несамостійного розуму, призначеного природою якомусь ревному митникові чи канцеляристу, розрахованого на чисто механічну, підпорядковану роботу подалі від виру подій, – розуму, що годився б усім і скрізь, але тільки не володарю.

Але справжнє нещастя Людовіка XVI в тому, що в нього мовби свинцева кров. Щось липке й важке замулює йому жили, його все обтяжує, щиро чим-небудь перейнявшись, він, аби щось зробити, подумати чи навіть просто відчути, незмінно мусить долати невидимий опір, якусь дивну оспалість. Його нерви, мов зіжмакана ґумова стрічка, не тужавіють, не напружуються й не бринять, у них нема іскряної електрики. Ця вроджена нервова нечутливість позбавила Людовіка XVI будь-яких сильних поривів чуття: любові (в духовному й у фізіологічному розумінні), радощів, утіхи, боязні, болю, страху – всі ці чуттєві елементи не проходять крізь слонову шкуру його незворушливості, і ніколи ніяка смертельна небезпека не розбуркала його летаргії. Коли революціонери штурмували Тюїльрі, його серце нітрішки не забилося частіше, навіть у ніч перед гільйотиною не впали дві підпори його гаразду – апетит і сон. Навіть коли йому до грудей приставляли пістолета, цей чоловік не блід, у його бляклих очах ніколи не спалахував гнів, він нічого не боявся, зате й не переймався нічим. Тільки найгрубші зусилля – біля ковадла й на ловах – принаймні зовні розворушують його тіло; все ніжне, витончене, граційне, отже, мистецтво, музика й танець, узагалі недоступні його душевному світові; жодна муза і жоден бог, навіть сам Ерос не збурюють йому почуттів. За двадцять років Людовік XVI не пожадав ніякої іншої жінки, крім тієї, що йому дав за дружину дідусь, із нею він щасливий і вдоволений, як удоволений, зрештою, всім, маючи просто дратливу відсутність усяких потреб. А доля ж підступна, мов диявол, і саме від такої тупої і млявої тваринної натури вимагає найважливіших історичних рішень усього сторіччя, і вона турнула цього чистого споглядальника в найжахливішу всесвітню катастрофу. Бо саме там, де слід братися до діла й напружити волю для оборони чи нападу, цей фізично дужий чоловік ставав жалюгідним і недолугим: для Людовіка XVI кожне рішення обертається найстрахітнішим збентеженням. Він може лише подаватися, робити тільки те, чого прагнуть інші, а сам же волів би мати спокійнющий спокій. Коли його притиснуть і заскочать, він кожному обіцяє все те, що той вимагає від нього, а наступному з такою ж млявою готовністю обіцяє геть протилежне. Через цю несказанну слабість Людовік XVI був завжди без вини винуватий; маючи в душі найчесніші наміри, був м’ячем, яким шпортали його дружина й міністри, бобовим королем без веселощів і показності; був щасливий, коли йому давали спокій, і до відчаю розпачливий у ті хвилини, коли справді мав урядувати. Якби революція замість підкласти під сокиру оцупкувату шию цього незлобливого й тупого чоловіка дала йому де-небудь селянську хату й садок і якусь незначну посаду, то зробила б його щасливішим, ніж архієпископ Реймський, коли одягнув на нього французьку корону, яку він без гордості, гідності й утіхи байдуже проносив двадцять років.

Такого м’якосердого й немужнього чоловіка навіть найоблесніші двірські барди не зважились прославляти як великого імператора. Натомість королеву славили всяким словом і способом, зображали в глині й мармурі, порцеляні й пастелі, в гарненьких мініатюрах із слонової кості і граційних віршиках; митці ніби змагалися між собою, бо її обличчя й манери просто довершено відбивали тогочасний ідеал. Тендітна, гнучка, приваблива й чарівна, пустотлива й зальотна, дев’ятнадцятирічна дівчина з першої ж миті стала богинею рококо, взірцевим прототипом моди й панівного смаку. Якщо хтось із жінок прагнув уважатися вродливою й принадною, то намагався хоч трохи скидатись на неї. Й при цьому обличчя Марії Антуанетти було, власне, незначним і нічим не примітним; гладенький і рівний овал з невеличкими пікантними неправильностями, як-от габсбурзька відкопилена нижня губа й пласкувате чоло, не чарував ні прикметами духу, ні якимись виразними неповторними рисами. Від цього несформованого обличчя, на якому ще виразно проступала цікавість дівчини до самої себе, віє чимось холодним і порожнім, мов од гладенької барвистої емалі; аж тільки згодом, у зрілі жіночі роки, її лице стане вже ніби завершеним, рішучим і величним. Лише лагідні й дуже мінливі очі (часто сльози на них забринять – й ураз променяться жартом і радістю) виказують жвавість почуттів, а короткозорість надає їхній прозорій неглибокій синяві невловної принадності. На цьому безвиразному овалі жодною твердою рисою не позначилась гартована воля, відчувається лише податлива й лагідна примхлива вдача, що кориться тільки глибинним пориванням почуттів. Саме ця ніжна чарівність Марії Антуанетти насамперед прихиляє до неї. Насправді в цієї жінки гарні лише достоту жіночі, пишні попелясто-білі з рудуватим полиском коси, біла й гладенька, мов порцеляна, шкіра, досконалі округлі форми, довершені, немов виточені із слонової кості, делікатні й доглянуті руки – всі пахощі й квіт напіврозпуклої дівочості (знада все ж надто витончена й минуща, щоб її до решти вгадати на портретах).

Бо навіть кілька майстерних полотен не відбивають саму суть її натури, її найвластивіші вияви. Картини майже завжди відтворюють лише вимушену й застиглу людську позу, а найбільший чар Марії Антуанетти – про це в один голос усі казали – полягав у незрівнянній красі і зграбності її рухів. Лиш у жвавому русі розкривається вроджена гармонійність її тіла; коли, перебираючи гарненькими ніжками, струнка й піднесена, вона простує вуличкою з придворних у дзеркальній залі, коли з податливим кокетством відкинеться у фотелі для розмови, коли шаленим вистрибом немовби злітає по сходах, коли природним і зграбним жестом подає для цілунку білу аж сліпучу руку або ніжно пригорнеться до подруги, – то в її вільних і невимушених рухах відчувається досконала інтуїція жіночого тіла. «Коли вона стоїть, – пише геть сп’янілий, хоча звичайно холодний, англієць Горас Уолпол, – це ніби статуя вроди, а коли йде – сама Грація». І справді, вона їздить верхи і грає в м’яча, немов амазонка. Де лиш береться до гри її звинне й обдароване тіло, там не тільки спритністю, але й чуттєвою звабою вона перевершує найвродливіших жінок свого двору, – і зачарований Уолпол таким милим словом завзято спростовує закид, ніби вона порушила ритм у танці: тут просто музики схибили. І тому свідомим інстинктом – адже секрети своєї краси знає кожна жінка – Марія Антуанетта полюбляє рух. Неспокій – ось її правдивий елемент, натомість сидіти, слухати, дивитися, читати, думати і навіть, в певному розумінні, спати стає для неї нестерпним випробуванням. Тільки б туди-сюди, так і сяк, щось починати і зразу кидати, мерщій братися за нове, щось робити, за щось хапатись – аби не перейматися поважним, аби лиш відчувати, що час не стоїть, аби лиш за ним наздогін, догнати і перегнати його! Довго не їсти, а нашвидку ласувати тістечком, довго не спати, довго не думати, лише далі й далі в мінливому неробстві! Отож двадцять років королювання Марії Антуанетти – це ненастанне крутіння навколо власного «я», відсутність будь-якої зовнішньої чи внутрішньої мети, цілковита їзда впорожні і в людському, і в політичному розумінні.

Ця невпинність – аби не стати й не озирнутися, – марнування великої, проте хибно повернутої сили – саме те, на що так гірко нарікає мати Марії Антуанетти. Давно навчившись розпізнавати людей, вона достеменно знає, що це обдароване від природи й натхненне дівча може здобутись на незмірно гідніші вчинки. Марії Антуанетті було б досить тільки захотіти бути такою, якою, по суті, вона є, і була б із неї велична й могутня королева, та, на лихо, заради спокою і зручності, вона повсякчас живе нижче свого власного духовного рівня. Як у правдивої австрійки, в неї чимало різних здібностей, але, на жаль, нема й щонайменшого прагнення серйозно використати чи навіть просто поглибити ці природні обдарування: щоб самій розвіятись, вона легкодумно розпорошує власні таланти. «Її перший порух, – розважає Йосиф II, – завжди слушний, і якби вона затрималась на ньому, трохи поміркувала, то було б просто чудово». Та для її крученої вдачі навіть трохи поміркувати – вже тягар; думка, що не знялася, як вихор, – уже зусилля, а її примхлива й безтурботна натура ненавидить будь-які душевні зусилля. Вона прагне самої гри, тільки легкості в усьому й у кожнім і цурається всякого клопоту, всякої справдешньої роботи. В Марії Антуанетти говорять самі вуста, голова німа й бездіяльна. Коли ж їй що кажуть, вона слухає недбало й неуважно; під час розмови, підкуплена витонченою люб’язністю і блискучою легкістю, вона, ледь розпочавши, враз полишає будь-яку думку; до кінця нічого не каже, не думає й не читає; ніде не зачепиться й не всотує живлющого нектару правдивої мудрості. Через те й не любить ніяких книжок, ніяких державних паперів, усього серйозного, що вимагає терпіння й уваги, – тільки знехотя, нетерплячим і нерозбірливим почерком пише вона найнеобхідніші листи: навіть у її листах до матері часто доволі помітно проступає бажання чимшвидше їх спекатись. Аби лиш не обтяжити життя, щоб у голові не було ніякої нудьги, смутку й клопоту! Хто найбільше підлеститься до її ледачої думки, той для неї вже найрозумніший, а хто вимагає зусиль – той надокучливий педант; вона враз покидає всіх своїх мудрих радників, іде до кавалерів і таких, як сама вона, подруг. Тільки б тішитись, не знати набридливих думок, обрахунків, ощадності – так гадає вона й уся решта, що в’ється біля неї. Жити самими почуттями, ні над чим не замислюватись – це мораль цілого покоління, всього вісімнадцятого сторіччя, і доля немов символічно наставила її королевою над усім сторіччям, щоб перед очима цілого світу вона жила з тим сторіччям і з ним загинула.

Жоден поет не вигадав би разючішої протилежності, ніж та, яку творила ця вкрай неоднакова пара. Кожнісіньким нервом тіла, ритмом крові, найменшими виявами вдачі, всіма рисами і прикметами Марія Антуанетта і Людовік XVI подавали просто-таки учительний зразок антитези. Він важкий – вона легка, він незграбний – вона гнучка, він тягучий – вона піниста, він тупий і нечулий – вона пломениста й нервова. Не менше відрізнялися їхні душевні світи: він нерішучий – вона хаплива, він тугодум – у неї притьмом зривається «так» чи «ні», він правовірний святенник – вона надто залюблена у світ, він смиренник – вона горда кокетка, він педантичний – вона розвіяна, він ощадливий – вона марнотратна, він надто поважний – вона надміру пустотлива, він ніби важка й глибока підводна течія – вона шум і танок поверхневих хвиль. Йому найліпше на самоті, їй – у бучному й гомінкому товаристві, він із тупим і чисто тваринним удоволенням любить багато їсти й пити міцне вино, вона й не торкається до чарки, їсть мало й похапцем. Його стихія – це сон, її – танок, його світ удень, її – вночі; як місяць і сонце, так і стрілки їхніх живих годинників завше йдуть насупроти одна одної. Об одинадцятій, коли Людовік XVI укладається спати, Марія Антуанетта тільки-но починає по-справжньому мигтіти: сьогодні – в гральному залі, завтра – на балу, щоразу в іншому місці; коли він уранці вже чимало годин відганяє на ловах, вона щойно починає підводитись із ліжка. Ніде, в жодному пункті, не збігаються їхні звички й нахили, в кожного свій розпорядок; власне Марія Антуанетта й Людовік XVI переважну більшість часу вели vie à part[36] і так само (на превеликий жаль Марії Терезії) майже завжди вкладалися lit à part[37].

Отже, це поганий, незгідливий і сварливий шлюб, що ледве тримається купи? Анітрішечки! Навпаки, цілком мирне, задоволене подружжя, і якби не було на початку чоловічої неспроможності та її вже відомих прикрих наслідків, то навіть цілком щасливе. Для того щоб постали суперечки, обом доконечно мати хоч трохи сили, треба, щоб зітнулися дві волі, зайшла коса на камінь. Але вони обоє – Людовік XVI і Марія Антуанетта – уникають будь-яких суперечок і незгоди, він – від тілесних, а вона – від душевних лінощів. «Мої вподобання не такі, як у короля, – бездумно пише в одному з листів Марія Антуанетта, – він цікавиться лише полюванням і механічною роботою… Погодьтеся, що в кузні я не мала б уже хоч якоїсь грації, Вулканом я там не стала б, а якби стала Венерою, то це було б, певне, ще більше не до серця моєму чоловікові, ніж мої відмінні смаки». Людовіку XVI й справді не до вподоби її галасливі й нестримні втіхи, але в оспалого чоловіка нема ні волі, ні сили, замість показати владу й утрутитись, він лагідно усміхається на її невгавучі веселощі і загалом пишається, що має за дружину таку чарівну й усіма люблену жінку. Наскільки його мляві почуття взагалі спроможні ворушитися, цей прямодушний чоловік по-своєму – тобто незграбно й щиро – цілком відданий своїй гарненькій і куди розумнішій за нього дружині; усвідомлюючи свою неповноцінність, він, щоб не застити їй світла, відступається вбік. А вона трохи і зовсім незлобиво підсміюється над таким зручним чоловіком, бо й собі відчуває до нього якусь жалісливу любов – мов до великого кудлатого сенбернара, котрого можна як завгодно чухати й гладити, адже він ніколи не шкіриться й не гарчить і зворушливо кориться щонайменшому кивкові; та довго гніватись на цю добру й тупу колоду вже не можна навіть з удячності. Адже він дає заправляти, як їй заманеться; почувши себе небажаним, делікатно виходить; не попередивши, не входить – ідеальний чоловік, котрий попри свою ощадливість завжди сплачує її борги й дозволяє все, зрештою, навіть коханця. Чим довше Марія Антуанетта живе з Людовіком XVI, тим більшу відчуває повагу до його, дарма що слабкого, а все ж вельми гідного характеру. Зі стуленого дипломатами шлюбу мало-помалу витворилась істинна приязнь, добре й сердечне співжиття і, безперечно, щиріше, ніж у більшості тогочасних монарших подружжів.

Лише любов, це святе і велике слово, говорячи про них, ліпше й не згадувати. Для справдешньої любові немужньому Людовіку бракує сердечної снаги, а, з другого боку, в прихильності Марії Антуанетти до нього забагато співчуття, поблажливості й ласкавості, щоб усе це літепло ще можна було назвати любов’ю. З почуття обов’язку й державних міркувань ця ніжна й витончена жінка ще могла й мусила віддаватися своєму чоловікові тілом, але припустити, що цей гладкий, удоволений, заледачий для почуттів чоловік, цей фальстаф, міг збудити у такій ворушливій жінці еротичні струмені або хоч просто її задовольнити, було б чистим безглуздям. «Вона нітрохи не любить його», – ясно й твердо доповів Йосиф II у Відні, повернувшись із Парижа, а коли Марія Антуанетта й собі писала матері, що з трьох братів Господь їй дав за чоловіка все ж найліпшого, то це «все ж», яке так зрадливо заповзло в рядки, виявляє більше, ніж вона хотіла сказати, приміром: оскільки кращого чоловіка я взяти не могла, то цей пристойний добряга «все ж» найкращий ерзац. Це слово виказало все мляве тепло їхніх стосунків. Тепер Марія Терезія нарешті могла б удовольнитись – від своєї дочки в Пармі вона чула куди гірші речі – цим ухильним означенням шлюбу, якби лиш Марія Антуанетта трохи вправніше прикидалась і мала більше такту, тобто навчилася ліпше ховати від інших, що як мужа вважає свого чоловіка короля за нуль, за quantité négligeable![38] Але Марія Антуанетта забула – цього їй мати не пробачить – зберігати зовнішню поштивість, а вкупі з нею честь свого чоловіка – Марія Терезія, на щастя, вчасно піймала один її легковажний вислів. Її приятель, граф Розенберг, подався відвідати Версаль, Марія Антуанетта вподобала вишуканого й галантного літнього добродія й перейнялась до нього такою довірою, що потім надіслала йому до Відня щебетливого листа, оповівши, як вона потай одурила свого чоловіка, коли герцог Шуазельський просив у неї аудієнції: «Ви ж добре знаєте, що я не могла з ним побачитись, не сказавши королеві. Але вам, мабуть, і невдогад, скільки я мала докласти хитрощів, щоб хоч якось не показати, що я прошу дозволу. Я сказала, ніби мені дуже кортить побачити добродія Шуазеля, та от не знаю, котрого саме дня це можна зробити, – й була така спритна, що бідолаха („le pauvre homme“) сам призначив мені найзручніший час, коли б я могла його бачити. Гадаю, що тут я тільки належне скористалась своїм жіночим правом». Слова «pauvre homme» зовсім вільно збігають з пера Марії Антуанетти, вона безтурботно запечатує листа, бо ж гадає, що розповіла лише утішного анекдота й означення «pauvre homme» на мові її серця звучить добросердо і щиро: «бідненький, добрий хлопчик». Та у Відні цю суміш симпатії, співчуття і зневаги прочитали інакше, Марія Терезія зразу відчула, яка згубна нетактовність у тому, що французька королева в приватному листі, не криючись, називає «pauvre homme» короля Франції, найзначнішого володаря християнського світу, що в своєму чоловікові вона нітрохи не шанує монарха. Як же тоді ця вітрогонка глузує з володаря Франції під час гулянь у саду й на балах, теревенячи зі своїми фрейлінами Ламбаль і Поліньяк та молоденькими кавалерами! У Відні негайно було зібрано немилосердну нараду й написано Марії Антуанетті такого суворого листа, що імперський архів десятки років не дозволяв його опублікувати. «Я не можу приховати від тебе, – дорікає стара імператриця дочці, котра забула про свій обов’язок, – що твій лист до графа Розенберґа вкрай уразив мене. Що це за мова, яке ж легкодумство! Де поділося добре, лагідне й віддане серце ерцгерцогині Марії Антуанетти? Я бачу саму лише інтригу, дрібну ненависть, глум і підступність, – інтригу, гідну якоїсь Помпадур чи Дюбаррі, але не високородного нащадка Габсбурзько-Лотарінзького дому, доброї і чуйної принцеси. Мене завжди тривожили твої швидкі успіхи й усі ті лестощі, якими тебе обплітають від самої зими, відколи ти погналася за втіхами та сміховинними модами й уборами… Ця гонитва від утіхи до втіхи, та ще й без короля, хоч ти знаєш, що це його не тішить і він через саму тільки згідливість їздить із тобою й терпить усе те, що породжувало цілком зрозумілий неспокій і в моїх попередніх листах. Бачу, що тим своїм листом ти все тільки потвердила. Що це за мова! „Le pauvre homme“! Де повага й удячність за всю його поступливість? Сама поміркуй над цим, я вже мовчатиму, хоч багато ще годилося б казати… Та коли я й надалі примічу такі неподобства, то мовчати вже не зможу, я занадто тебе люблю, та, на жаль, знаючи твою легковажність, поривність і повну бездумність, я певніше, ніж будь-коли, передчуваю лихе й у майбутнім. Твоє щастя може швидко урватися, і через власні провини ти зазнаєш великого горя – й усе це буде лише наслідком страхітливої гонитви за втіхами, що не лишає часу для чогось поважного. Які книжки ти читаєш? І ти ще смієш в усе втручатися, вирішувати найважливіші справи, призначати міністрів?.. Здається, що тобі вже осоружні абат і Мерсі, бо ж вони не вдаються до ницих лестощів і прагнуть принести тобі щастя, а не просто розважають і потурають, здобуваючи собі вигоду. Колись ти збагнеш усе, але буде пізно. Сподіваюся, що я не доживу до того дня, і благаю Бога, щоб якнайшвидше забрав мене до себе, бо я вже тобі не зараджу і не зможу пережити твого нещастя й загибелі, адже я всім серцем любитиму тебе до свого останнього подиху».

Може, її неспокій був надмірний і вона зарано провіщала лихо через однісіньке, пустотливо й недбало кинуте жартівливе слово «pauvre homme»? Та Марія Терезія вбачає в цьому, здавалось би, випадковому слові небезпечний симптом. Воно блискавицею висвітлило їй, як мало поважають Людовіка XVI у власній родині і в якій він непошані в цілого двору. Душа її стривожилась. Якщо зневага до монарха підточила найміцніші державні підпори – його власну родину, то хіба ж інші стовпи й опори вистоять у бурю? Якщо монархія буде в небезпеці, хіба ж вистоїть вона без монархів, хіба ж трон не схитнеться під статистами, що в жилах, голові і серці не мають нічого королівського? Він недолугий тугодум, вона бездумна вітрогонка – як же ці легкодухи вбережуть свою династію від грізного хмаровиння прийдешності? Насправді стара імператриця на дочку нітрохи не гнівається, вона лише тривожиться за неї.

І справді, як же гніватись на цих двох, як же їх судити? Навіть їхньому обвинувачеві – Конвентові – вкрай було важко назвати цього «бідолаху» тираном і злочинцем, адже, по суті, в них обох не було ані крихти злостивості і, як у більшості пересічних натур, ніякої твердості, ніякої жорстокості, ба навіть жодного честолюбства чи грубої пихи. Проте, на жаль, їхні ліпші риси – добросерда порядність, недбала поблажливість, млява доброзичливість – також були на рівні міщанської пересічності. Якби їхня доба була такою ж пересічною, як вони самі, то їх би шанували і вони б зосталися в історії цілком пристойними постатями. Але ні Марія Антуанетта, ні Людовік не спромоглись у драматично здиблену добу піднести на таку ж височінь своє серце – вони, радше, вміли пристойно вмерти, ніж жити героїчно і твердо.

Доля зла до того, хто не міг її опанувати, – в кожній поразці є свій сенс і провина. А Марії Антуанетті й Людовіку XVI мудрий суддівський вирок виніс Ґете: