Читать книгу Марія Антуанетта - Стефан Цвейг - Страница 4

А таки одразу нічого в тім ліжку не сталося. І в тому, що наступного дня молодий чоловік записав у щоденнику, чаївся найлихіший подвійний зміст: «Rien»[6]. Ні двірські церемонії, ні архієпископське благословення шлюбного ложа не мали влади над прикрим ґанджем у дофіновім організмі, matrimonium non consummatum est[7], шлюбу y властивому розумінні не відбулося ні сьогодні, ні завтра, ні в найближчі роки. Марії Антуанетті дістався «nonchalant mari», байдужий чоловік, і спершу гадалося, що лиш боязкість, недосвідченість або «nature tardive»[8] (сьогодні ми б сказали інфантилізм) робить цього шістнадцятилітнього парубійка неспроможним біля звабного молодого дівчати. Тільки не тиснути й не стривожити душевно враженого, – нагадує досвідчена мати й радить Антуанетті не брати до серця подружніх розчарувань. «Point d’humeur là – dessus»[9], – пише вона в травні 1771 року і радить дочці вдаватись до «caresses, cajolis», ніжності й пестощів, але й застерігає, щоб не було їх занадто: «Trop d’empressement gâterait le tout»[10]. Ta коли цей стан тривав рік і другий, імператриця вже занепокоїлась «conduite si étrange»[11] молодого чоловіка. В його зичливості не можна було сумніватись, бо з кожним місяцем він ставав дедалі ніжніший зі своєю чарівною дружиною, невпинно ходив до неї вночі, щораз удаючись до марних спроб, – але останніх вирішальних пестощів не дають йому доконати якісь «maudit charme»[12], таємничий фатальний ґандж. Необізнана Антуанетта гадає, що це лиш «maladresse et jeunesse», незграбність і молодість, завдяки недосвідченості вона, бідненька, навіть намагається спростувати «лихі чутки про його неспроможність, що ходять по країні». Та тепер за діло вже взялася мати. Вона запрошує придворного лікаря ван Світена і радиться з ним про «froideur extraordinaire du Dauphin»[13]. Той стенає плечима. Якщо молоденькій і такій звабній дівчині не вдається запалити дофіна, то марні всякі медичні засоби. Листа за листом надсилає Марія Терезія до Парижа; аж нарешті король Людовік XV, украй досвідчений і надто вже вправний у цій царині, добирається до онука; втаємничують французького придворного лікаря Лассона і обстежують печального героя цієї любовної пригоди – і тут виявляється, що дофінова імпотенція зовсім не душевної природи, а спричинена незначною органічною вадою (фімозом): «Quien dice que el frenillo sujeta tanto el prepucio que no cede a la introduccion y causa un dolor vivo en el, por el quai se retrahe S. M. del impulso que conviniera. Quien supone que el dicho prepucio esta tan cerrado que no puede explayarse para la dilatacion de la punta î cabeza de la parte, en virtud de lo que no llegua la ereccion al punto de elasticidad necessaria» (Таємне повідомлення іспанського посла)[14]. Тепер уже йде консіліум за консіліумом, можна чи ні втручатись хірургічному скальпелю, – «pour lui rendre la voix»[15], як цинічно шепотіли в передпокоях. Тим часом Марія Антуанетта, вже навчена досвідченими подругами, теж робить усе можливе, аби спонукати свого чоловіка до хірургічного лікування. «Je travaille à le déterminer à la petite opération, dont a déjà parlé et que je crois nécessaire»[16], – пише вона 1775 року до матері. Та Людовік XVI – дофін тим часом хоч і став королем, але вже п’ять років усе ще не був шлюбним чоловіком, – з його хисткою вдачею ніяк не зважиться на рішучий учинок. Він зволікає й вагається, пробує й перепробує – і цей страхітливий, огидний і сміховинний стан безнастанних спроб і невдач тягнувся, – зганьбивши Марію Антуанетту, породивши кпини цілого двору, розлютивши Марію Терезію, принизивши Людовіка XVI, – ще два роки. Отже, сім огидних років, аж поки імператор Йосиф сам прибув до Парижа, щоб намовити до операції свого несміливого шваґра. Аж тоді цьому печальному цезареві кохання вдалося щасливо перейти Рубікон. Але душевне царство, яке він, урешті, здобув, було вже спустошене сімома роками сміховинної боротьби, двома тисячами ночей, коли Марія Антуанетта страждала від найгірших принижень як жінка і як дружина.

Хіба не можна було (мабуть, спитає чимало чутливих душ) не зачіпати цієї тяжкої і найсвятішої альковної таємниці? Хіба не можна було заховати, щоб і не знайшли, справжню причину неспроможності короля, полохливо обминувши трагедію шлюбного ложа, принаймні прикривши й промимривши, що «бракувало щастя материнства»? Чи справді в дослідженні людського характеру доконче наголошувати на таких інтимних подробицях? Так, доконче, бо всяка незгода, залежність, підлеглість і ворожість, що поступово склалась у взаєминах між королем і королевою, між двором і претендентами на трон і сягнула ген-ген у світову історію, зосталася б незрозумілою, якби ми не вказали щиросердо на її справжню причину. Більшість історичних подій – набагато більше, ніж загалом хотілося б уважати, – є лише наслідком того, що зароджується в альковах і під балдахінами королівських ліжок, проте навряд чи в будь-якому іншому випадку так чітко проступав логічний зв’язок між найінтимнішою приключкою і політичними наслідками, що відбились на долі світу, як у цій родинній трагікомедії, – і будь-яке дослідження характеру було б неправдивим, якби відсувало в тінь оте, що сама Марія Антуанетта називала «article essentiel», головним пунктом свого клопоту й сподівань.

Та й потім: чи справді розкривається таємниця, коли вільно й правдиво говорити про довголітню подружню неспроможність Людовіка XVI? Аж ніяк ні. Тільки дев’ятнадцяте століття з його хворобливим моралізмом і сексуальною сором’язливістю зробило «Nolimetangere»[17] з кожного відвертого обговорення фізіологічних стосунків. Зате у вісімнадцятому сторіччі і в усіх попередніх подружня спроможність чи неспроможність короля, плідність чи неплідність королеви були не приватною, а політичною і державною справою, бо цим визначалось, хто посяде трон, а з тим і долю цілих країн; ліжко було таким самим відкритим складником людського існування, як хрещальна купіль і домовина. З листування Марії Терезії і Марії Антуанетти, яке, безперечно, не минало рук державних архіваріусів і копіїстів, видно, що в ті часи австрійська імператриця і французька королева цілком вільно обговорюють кожну подробицю і невдачу того незвичайного шлюбу. Марія Терезія проречисто змальовує дочці переваги спільного ложа й навчає невеличких жіночих хитрощів, щоб уміло скористатися кожною нагодою інтимного поєднання; дочка й собі повідомляє про те, була в неї чи затрималась менструація, про чоловікові невдачі, кожне «un petit mieux»[18], і нарешті з тріумфом – про вагітність. Одного разу навіть композиторові «Іфігенії», навіть Ґлюкові – бо він їхав раніше від посланця, – довірили, щоб він передав такі інтимні новини: у вісімнадцятому сторіччі до природних речей ставилися цілком природно.

Та якби сама лиш мати знала тоді про ті потаємні невдачі! Насправді про те плескали всі покоївки, придворні дами, кавалери й офіцери; знали про це служники й пралі Версальського двору, навіть за власним столом король мусив терпіти чимало зухвалих кпин. До того ж розуміючи, що плідність одного з Бурбонів є вельми важливою політичною справою з огляду на порядок успадкування трону, всі іноземні двори найретельніше перейнялись цим питанням. У повідомленнях прусських, саксонських, сардинських послів докладно обговорюється ця неясна справа; найревніший із них, іспанський посол граф Аранда, підкупивши служників, навіть обстежує простирадла з королівського ложа, щоб найточніше знати про перебіг фізіологічних подій. Королі й князі цілої Європи в листах і балачках сміються й глузують зі свого невправного брата. Не тільки у Версалі, а в цілому Парижі і Франції подружня ганьба короля стала таємницею полішинеля. Про це говорилося на кожному розі, по руках ходили листівки, а коли Морепа призначили міністром, то всім на втіху з’явились веселі віршики:

Але те, що смішно звучало, насправді було вкрай значущим і небезпечним. Бо ці сім років неспроможності сформували вдачу і душу короля й королеви і привели до політичних наслідків, які без знання цих фактів були б незрозумілі: доля подружжя тут сплелась із всесвітньою історією.

Якби ми не знали про цей потаємний ґандж, зосталися б незбагненними насамперед душевні прикмети Людовіка XVI. Бо вся його людська поведінка достоту з клінічною виразністю виказує всі типові ознаки комплексу неповноцінності, породженого чоловічим безсиллям. Як у приватному, так і в громадському житті цьому враженому чоловікові бракує будь-якої діяльної сили. Він не тямить обстояти себе, не вміє висловити свою волю, а ще менше – наполягти на ній; потай соромлячись, він безпорадно й боязко втікає від усякого двірського товариства, а надто – від спілкування з жінками. Цей загалом прямий і чесний чоловік знає, що про його нещастя відомо кожному при дворі, й іронічні посмішки втаємничених сповнюють його ляком. Часом він силкується вдавати з себе владного, прибирає позірної мужності, але завжди перебирає міру, стає грубим, поривним і брутальним – типове боягузливе намагання видаватися сильним, – і йому ніхто не вірить. Зате йому ніколи не вдається бути природним, вільним і впевненим, а найменше – величним. Якщо він у спальні не чоловік, то й перед іншими не може вдавати короля.

Те, що при цьому його особисті вподобання надто вже чоловічі – полювання та важка фізична праця (він обладнав для себе власну кузню, ще й сьогодні можна подивитися на токарний верстат із неї), – аж ніяк не суперечить цій клінічній картині, а лиш потверджує її. Хто неспроможний як чоловік, той несвідомо любить удавати з себе чоловіка, саме потаємна слабість радо козириться силою перед людьми. Коли на запареному коні він годинами жене лісом вепра, коли до знемоги працює м’язами біля ковадла, то відчуття простої тілесної сили надолужує потаємну слабість. Той гаразд почуває себе Гефестом, хто погано дбає про Венерину службу. Та тільки-но Людовік одягне пишне вбрання і вийде до придворних, як відчуває, що то сила самих лише м’язів, не душі, й одразу бентежиться. Рідко бачать його усміхненим, рідко – справді щасливим і вдоволеним.

Але найзгубніше в розумінні розвитку характеру це потаємне відчуття слабості виявляє себе в його душевних стосунках із дружиною. Чимало в її поведінці суперечить його особистим смакам. Він не терпить тих, що в’ються біля неї, його дратує невпинна галаслива круговерть утіх, її марнотратність, некоролівська фривольність. Справжній чоловік зумів би вмить дати всьому раду. Та хіба перед жінкою, яка щоночі присоромлює його сміховинною й безпорадною неспроможністю, чоловік удень може вдавати пана? Немічний як чоловік, Людовік XVI стає цілком беззахисним перед своєю дружиною; навпаки, чим довше триває цей ганебний стан, тим жалюгіднішою стає його цілковита залежність, ба навіть підлеглість. Вона вимагає від нього, що лиш заманеться, а він кожного разу цілком безмежною поступливістю оплачує свою потайну провину. Владно втрутитись у її життя, заборонити очевидні дурощі – для цього йому бракує волі, яка, зрештою, є лиш душевним проявом тілесної потенції. Розпачливо дивляться міністри, мати-імператриця, цілий двір, як через це трагічне безсилля вся влада потрапляє до рук молодої крученої жінки й легковажно тринькається. Але з досвіду відомо, що паралелограм сил, який склався в шлюбі, зостається незмінним душевним сузір’ям. Навіть коли Людовік XVI став справжнім чоловіком і батьком, то він, хоч мав бути володарем Франції, і далі зоставався безрадним слугою Марії Антуанетти, і тільки через те, що вчасно не став її чоловіком.

Не менш згубно вплинула сексуальна неспроможність Людовіка XVI на душевний розвиток Марії Антуанетти. Через протилежність статей той самий негаразд дає протилежні вияви в чоловічій і в жіночій вдачах. В чоловіка з незадовільною сексуальною спроможністю постає загальмованість і непевність; в жінки, коли їй не зараджує пасивна готовність віддатися, неодмінно має проступити надмірна збудженість і нестримність, гарячкова жвавість. Самою природою Марія Антуанетта, власне, цілком нормальна, дуже жіночна й лагідна жінка, призначена не на одне материнство і, мабуть, тільки й чекала, щоб скоритися справжньому чоловікові. Звичайно, коли укладали шлюб, їй було всього п’ятнадцять років і прикра чоловікова неспроможність не могла ще душевно гнітити її, бо хто наважиться назвати фізіологічно неприродним те, що дівчина до двадцяти двох років зостається незайманкою! До розладу й небезпечної перезбудженості її нервової системи в цьому осібному випадку призвело те, що накинутий їй державою чоловік за ці сім нібито шлюбних років порушив і затьмарив її цноту, дві тисячі ночей загальмований недоумок невгавно товкся коло її юного тіла. Ганебним і принизливим способом цілі роки марно розпалювалась її сексуальність, жодного разу не мавши природного полегшення. Тож не треба бути невропатологом, аби встановити, що її згубна гарячкова жвавість, постійна метушливість і невдоволеність, шалена гонитва за втіхами є просто типовими клінічними наслідками сталого сексуального подразнення і сексуальної невдоволеності. Не зворушуючись і не заспокоюючись у глибинах свого єства, після семи шлюбних років ця все ще не здобута жінка потребує навколо себе невпинного руху й неспокою, і те, що спочатку було чисто дитячою втішною пустотливістю, поступово стає судомним, хворобливим і сороміцьким в очах двору потягом до втіх, з яким марно намагалися боротись Марія Терезія і всі друзі. Коли скута мужність короля переходила в грубу роботу біля ковадла й мисливський шал, у тупі й виснажливі зусилля м’язів, то її штучно роздмухана і невдоволена чуттєвість виливалась у ніжну жіночу дружбу, в кокетування з молодими кавалерами, в гонитву за розкішшю та інші втіхи, недостатні, щоб вона могла ними задовольнитись. Ніч за ніччю уникає вона подружнього ложа, сумного місця своїх принижень як жінки, і поки її нібито чоловік, а насправді зовсім не чоловік, спить, як мертвий, після втомного полювання, вона до четвертої, до п’ятої години ранку буває на балах в Опері, в гральних залах, на вечерях у сумнівному товаристві – гріючись біля чужого вогню, ставши негідною королевою, бо дісталась негодящому чоловікові. Але яка, по суті, ця фривольність безрадісна, що це просто намагання танцями й розвагами приспати глибші розчарування, виказують іноді хвилини гіркого суму, а найвиразніше – отой крик, коли в її родички, герцогині Шартрської, перше дитя народилося мертве. Тоді вона писала до матері: «Хоч як це, певне, жахливо, та я б хотіла принаймні хоч такого». Ліпше мертва дитина, але дитина! Тільки б урешті вирватися з оцього руйнівного й негідного стану, нарешті стати справжньою нормальною жінкою свого чоловіка, а не залишатись незайманкою після семи років шлюбу. Хто за тим виром утіх не бачить у цій жінці й розпачу, той не може ні пояснити, ні збагнути тієї разючої зміни, що відбулась, коли Марія Антуанетта врешті стала жінкою і матір’ю. Нараз помітно заспокоїлися нерви, виступила інша, друга Марія Антуанетта, та владна, наполеглива й смілива, якою вона була в другій половині свого життя. Та ця зміна прийшла вже запізно. Як у дитинстві, так і в шлюбі перші враження вирішальні. Десятки років не можуть залатати одного крихітного розриву найтоншої і найчутливішої душевної матерії. Саме ці найглибші й невидні рани на почуттях не гояться ніколи.

Усе це було б лиш особистою трагедією, нещастям, що й сьогодні день у день чаїться за причиненими дверима. Проте саме в цьому випадку згубні наслідки такого подружнього нещастя вийшли далеко за межі приватного життя. Бо ці чоловік і жінка були король і королева, їм не втекти від кривого збільшувального дзеркала громадської уваги; те, що в інших залишається потаємним, тут породжує балачки та осуд. Звичайно, що такий злостивий двір, як французький, не вдовольнився сталим потвердженням нещастя, а ненастанно винюхував, як Марія Антуанетта надолужує собі чоловікову неспроможність. Всі бачать грайливу й упевнену звабну жінку, метке і проворне створіння, в якому шумує юна кров, і знають, який жалюгідний очіпок дістався цій небесній панні. Тепер усі ті лакизи й нероби переймаються лиш одним: з ким вона зраджує чоловіка? Саме тоді, коли насправді нічого й не було, королевину честь ганьбили поговором. Досить прогулятися верхи з якимось кавалером, чи то Лозеном, чи Куаньї, і нероби-пліткарі вже звуть їх коханцями; вранці з придворними дамами й кавалерами погуляє королева в парку, і враз оповідають про нечувані оргії. Думки цілого двору в’ються навколо любовних пригод розчарованої королеви; з пліток розпукуються пісеньки й листівки, памфлети й сороміцькі віршики. Спершу ті отруйні рими ховаються за віялами придворних дам, потім зухвало випурхують з палацу, друкуються і йдуть між люди. І коли зродилась революційна пропаганда, якобінським газетярам не треба було вишукувати аргументи, щоб зробити Марію Антуанетту образом усілякої розпусти, безсоромного злочину, – громадському обвинувачеві досить було тільки одного разу сягнути рукою до тієї пандориної скриньки галантних обмов, аби запхати королевину голівку під ніж.

Перескочивши власну долю, недолю й безталання, наслідки подружнього нещастя тут уже сягнули світової історії: падіння королівської влади почалось не з Бастилії, а у Версалі. Бо вістка про неспроможність короля і злісні брехні про сексуальну невситимість королеви аж ніяк не припадком так швидко й широко розлетілися з Версаля по країні, було там таємне родинно-політичне підґрунтя. Власне, в тому ж палаці жило четверо чи п’ятеро осіб, до того ж найближчих родичів, що мали кожне свій інтерес у подружніх розчаруваннях Марії Антуанетти. Насамперед це два брати короля, яким надто вже було на руку, що через той сміховинний фізіологічний ґандж і страх Людовіка XVI перед хірургом порушиться не тільки нормальне подружнє життя, а й нормальне успадкування корони, бо вони побачили в цьому несподіваний шанс самим дістатись до трону. Середульший брат, граф Прованський, згодом справді Людовік XVIII, – добувся своєї мети, й один Господь знає, якими кривими стежками – не може стерпіти, що доведеться все життя стояти другим за троном замість самому вхопитися за скіпетр. Відсутність наступника трону зробить його реґентом, якщо не спадкоємцем короля, і йому ледь удається загнуздати своє нетерпіння. Оскільки він теж сумнівний, бо бездітний, чоловік, то неплідність старших братів надає переваги меншому, графові д’Артуа, бо його син стає законним спадкоємцем трону. Як щасливою нагодою, тішаться обидва брати нещастям Марії Антуанетти, і чим довше триває це жахливе становище, тим певніші стають їхні передчасні сподівання. Звідси ця безмірна, нестримна ненависть, коли врешті на сьомий рік стан Марії Антуанетти раптом засвідчив те диво, що її чоловік зробився мужем і подружнє життя короля з королевою стало цілком нормальним. Граф Прованський ніколи не пробачив Марії Антуанетті цього страхітливого удару, що розбив усі його сподівання, те, що не дісталося йому прямим шляхом, він спробував здобути кривими стежками – тож відколи Людовік XVI став батьком, брат і його родичі зробилися йому найлютішими ворогами. Революція мала добрих помічників при дворі, руки державців і принців розчахнули їй двері, та ще й упхали до рук найкращу зброю; один цей альковний епізод дужче, ніж будь-які зовнішні події, розхитав зсередини і зрештою повалив королівську владу. Майже завжди якась незбагненна доля керує очевидним і явним, майже кожна світова подія відображає глибші особисті конфлікти. Повсякчас це було одним із найбільших творчих секретів історії: з мікроскопічної приключки виснувати неосяжні наслідки – і тут не востаннє через минущу сексуальну неспроможність однісінького чоловіка мав збуритись увесь світ. Імпотенція Олександра Сербського, його еротичне впокорення Дразі Машин, що визволила його від тієї напасті, вбивство їх обох, королювання Карагеоргієвичів, ворожнеча з Австрією і світова війна – теж насувалось із логічною безжальністю лавини. Історія виплітає з павутиння невідчепні тенета долі, в тім дивовижно пов’язанім механізмі найменше рушійне колесо визволя найстрахітніші сили. Так і в житті Марії Антуанетти нікчемне стало потужним, здавалось би, сміховинні переживання перших ночей і перших шлюбних років не тільки виліпили її вдачу, а й сформували світ.

Та в якій невидній далечіні купчаться оті грізні хмари! Що за віддаль між усіма тими наслідками й ускладненнями і дитячим розумом п’ятнадцятирічної дівчинки, яка невинно бавиться зі своїм невправним товаришем, яка з малим стукотливим серденятком і ясними цікавими очима, сміючись, гадає зійти на підніжки трону – а в кінці стоїть ешафот. Але кому від початку чорна недоля судилась, боги про те не кивнуть і не скажуть. Вони дали їм бездогадно й вільно простувати своєю дорогою, а вже з глибин єства тих людей по тій самій дорозі їм назустріч насувається доля.