Читать книгу П'ятеро в ліфті, не рахуючи Музи - Стефан Піпа - Страница 10

– Що ж, коли нам не в Мексику, значить, нам направо, – вирішив за всіх Солунський, – Пішли, хлопці, тут ми нічого не вистоїмо.

І всі п’ятеро рушили вслід за Солунським.

Інга поглянув на свою течку, покрутив її в руках та виразив своє ставлення до неї спочатку словами «Як ти мені осточортіла», а потім і діями – молодий чоловік розмахнувся та щосили жбурнув течку в куди-небудь. Течка закрутилася, стрімко злетіла вгору, описала дугу і зникла з поля зору мандрівників.

– Харашо пашла, – оцінив політ Грубий.

Та не минуло й хвилини після фрази коротуна, як течка впала зверху просто на голову свого господаря, після чого з глухим ударом успішно приземлилася. Інга від раптового повернення своєї течки аж злякався:

– Ой! – і здивувався, – Шо за містіка?

Всі зупинилися, а Солунський обернувся до своїх супутників:

– Що там знову стряслося?

Грубий поплескав Інгу по плечу:

– То не містіка, то твоя мусорська карма, Інга.

– Чого мусорська? – запитав Інга, піднімаючи течку.

– Ну, ти ж мусор – впевнено заявив коротун.

– З чого ти взяв? – здивувався Інга.

– З такими папками тільки мусора ходять, – пояснив Грубий.

– Я не мусор, – в голосі Інги чулося виправдання.

– А хто ти? – не відставав коротун.

– Менеджер з реклами, – Інга почав дратуватися.

– О, то ти з тих, хто людям лапшу на вуха вішає, – заявив коротун.

– А ти – казьол, поняв? – Інга злісно подивився на Грубого.

– А за казла атвєтішь! – коротун сплюнув і приготувався до бійки.

Дідо підняв свій ціпок між Інгою та Грубим:

– Брейк! – строго наказав він.

Його підтримав вусань:

– Знову зійшлися півні. Досить!

– Сам ти пєтух гамбургзький, – завівся Грубий.

– Я сказав – брейк! – Іван Тимофійович підвищив голос. – Значить так, – дідо повернувся до Інги. – Грубий помилився у визначенні Вашої професії. З ким не буває. Але це не привід провокувати один одного на бійку. І до речі, – дідо повернувся до Грубого, – не всі менеджери з реклами, як Ви щойно зауважили, вішають лапшу людям на вуха. Ще не відомо, що Ви за птиця. Чим Ви займаєтеся? Га?

Грубий мовчав, не знаючи, що сказати. Дідо продовжив:

– Судячи з Вашого арго, сфера Вашої діяльності підпадає під деякі статті кримінального кодексу. Чи не так? Кажіть нам правду!

– І що це поміняє, якщо Ви почуєте правду? – з викликом запитав коротун.

– Можливо, це змінить Ваше життя, – припустив дідо.

– Дєд, не гони пургу. Шо ти мене лічиш? Я кишеньковий. Ну і шо? Побіжиш в мусарню? Да? І борсєтку я вкрав, – Грубий підняв борсетку і помахав нею перед обличчям діда. – І як вийду звідси, все одно красти буду! Поняв, да?

– Зараз мені байдуже, чим Ви займаєтеся, – спокійним примирливим тоном заговорив дідо, – Проте, волею Долі, чи якихось інших Сил, ми опинилися тут разом. І всі хочемо звідси вийти. А якщо будемо весь час сваритися і ображати один одного, то так і залишимося тут кругами ходити. Хіба не так?

Солунський уважно слухав діда і радісно з ним погодився:

– Так-так, Іване Тимофійовичу, правильно говорите. А ті бовдури геть нічого не розуміють. Давайте нарешті якось домовимося, щоб по-дружньому ставитися один до одного.

– Пакт о нєнападєнії? – скептично запитав Інга.

– Називайте це, як хочете, хоч універсалом єдності демократичних сил, але відтепер жодних сварок, крапка! Всі згодні? – закінчив свою коротку промову дідо.

Четверо ствердно захитали головами.

– Бо інакше ми всі залишимося тут назавжди! – додав аргументів Іван Тимофійович.

– А якщо комусь тут подобається? Якщо хтось тут би залишився? – мрійливо і обережно запитав Інга.

Грубий моментально «завівся» знову:

– От бачиш, дєд! Нє, ну ти подивися, подивися на нього вніматєльно, – коротун вказав пальцем на молодого чоловіка. – Це він тормозить. І як такому баклану не дати тягла? Це у вас, у інтілігєнтів, базари воспітатєльні. А тут слова вже не поможуть…

– Но-но, палєгчє, – втрутився Інга, – Маю право…

– … Парашу мити, – Грубий завершив замість нього речення.

– Значить так, – дідо остаточно взяв всю ініціативу на себе. – Пане Петро, Ви з І,нгою йдіть вперід, а я з Грубим – за вами. А Ви, Антон, – дідо глянув на юнака, – А Ви, Антон, йдіть, як собі хочете.

Вишикувавшись таким чином, п’ятеро продовжили свою подорож.

№ 1

Антон на ходу розглядав детальніше отриманий подарунок. На верхній частині плеєра, в обрамленні невеликих півкруглих динаміків, він побачив невеличкий дисплей, а під ним кнопки, схожі на клавіатуру мобільного телефону для навігації та пошуку музики. Хлопець швидко розібрався у наявних функціях і вирішив знайти щось таке нечуване раніше. Він пригадав недавно прочитану науково-популярну статтю про другу частину реквієму Моцарта. В ній розповідалося, що буцімто композитор її написав, але чи то знищив, чи то передав комусь на зберігання, щоб ніхто на Землі не зміг відтворити цю мелодію, бо вона надто потужна для слабенького людського самоусвідомлення.

– Ну-ну. Зараз побачимо, що скаже з цього приводу сідюк, – сказав Антон і розпочав пошук. Він швидко знайшов твори Моцарта, серед яких в списку були «Реквієм. Частина перша» і «Реквієм. Частина друга». Хлопець виділив друге і вибрав в меню «Пуск». Дисплей засвітився повідомленням: «У доступі до «Реквієм. Частина друга» відмовлено. Зверніться до Вашого системного адміністратора».

– Відмовлено мені особисто, чи відмовлено всім людям на Землі? – сам себе запитав хлопець, – І який такий сисадмін?

Антон уявив собі програміста перед монітором комп’ютера, який обслуговує мережу «Коля, Петя, Маша і т.д. і т.п.» завантажує їм якісь програми, чистить від вірусів, оновлює бази даних, розміщує рекламу. А «Коля, Петя, Маша і т.д. і т.п.» усі разом, або кожен окремо, зависають час від часу, глючать, і в кінці кінців їх замінять на більш сучасні версії.

– Гаразд, відмовлено то відмовлено, – змирився Антон, – Послухаю першу частину. Вона теж прикольна.

І хлопець засунув навушники у вуха, виділив перше і вибрав в меню «Пуск». Реквієм Моцарта поступово проник в його голову, приємною хвилею розлився по всьому тілу. Антону здавалося, що музика лине звідусіль, проникає в тіло через шкіру, проймає його наскрізь і пливе собі далі…

№ 2 + № 3

Інга флегматично йшов, не звертаючи уваги ні на що: ні на Солунського, що супроводжував його, ні на довколишній краєвид, ні на свої відчуття та думки.

Вусань же почував себе незручно. Йому здавалося, що він мав би якось розрадити молодого чоловіка, підтримати його. Вусань навіть частково чувся винним за те, що коротун, як йому здалося, образив Інгу. Бажання чи, радше, імперативна потреба загладити свою вину перед Інгою наростала і не давала спокою. Через це вусань обережно почав розмову:

– А яке Ваше справжнє ім’я? А то, розумієте, якось не пасує називати чоловіка жіночим ім’ям.

Втомлений молодий чоловік з течкою перевів тьмяний безбарвний погляд нізвідки на Солунського:

– Падлєцу всьо к ліцу, – відповів молодий чоловік, – До того ж, ще не відомо, чи Інга – жіноче ім’я, а чи чоловіче.

– Хтозна… – опустивши долу очі, погодився вусань.

В цей момент Солунський відчув просто огиду до цього нікчемного безвольного молодого чоловіка. Також вусань добре зрозумів коротуна і його бажання сваритися і битися з Інгою. Він і сам із задоволенням в цю ж мить відлупцював би молодого чоловіка, але суворе батьківське виховання забороняло проявляти себе таким чином з іншими представниками людства…

№ 4 + № 5

Деякий час Іван Тимофійович з Грубим йшли мовчки. Коротун демонстративно мовчав, а дідо занурився у педагогічні роздуми: «Як знайти до нього ключик? Можна ж його змінити. Допомогти йому. Є ж в ньому якась раціональна зернина, посіяна Творцем». Потім дідо згадав епізоди, пов’язані з Мексиканцем:

– А Ви що, вчили іспанську в школі?

– Ні хрєна я в школі не вчив, – неохоче відповів коротун, передчуваючи чергову хвилю повчань.

– Ну, щось в голові таки залишилося. Навіть останній двійочник засвоює тридцять відсотків учбового матеріалу…

– Якщо він в ту школу ходить, – додав Грубий.

– Добре, а звідки таке знання іспанської? – змінив тему дідо, – Я бачив, як Ви підспівували Мексиканцю…

І тут Грубий яскраво побачив себе зі сторони: як він співає пісню; саме тепер він зрозумів, що і музика, і мова йому здавна знайомі, просто він їх забув.

– Не знаю, дєд, – приязно відповів коротун. Злість та незадоволення, напруга суперечки з Інгою зникли, і на Душі в нього стало приємно і легко. Хотілося просто мовчки йти, йти, йти і не зупинятися, та насолоджуватися миттєвостями подорожі.

Іван Тимофійович відчув, що слова, будь-які сказані ним слова, зараз зайві, він розумів, що коротун й так знає те, що він йому збирається сказати, однак спокуса дати на останок якусь рекомендацію і, тим самим, залишити останнє слово за собою, переважила:

– Але цей спалах варто розвивати наполегливою працею над собою…

Грубий промовчав. Здавалося, він пропустив повчання діда повз вуха, хоча теоретично й міг би послати Івана Тимофійовича куди подалі…