Читать книгу П'ятеро в ліфті, не рахуючи Музи - Стефан Піпа - Страница 5

Пасажири надто захопилися бійкою: одні участю в ній, інші – спостереженням за нею, тому й не відчули, що ліфт стрепенувся, ніби прокинувшись від сну, та продовжив підіймати їхні тіла вгору.

Через півхвилини ліфт знову зупинився, але тепер заплановано, для того, щоб відкрити свої двері та випустити пасажирів. І двері нарешті відкрилися.

Першими з ліфта вилетіли тілистий коротун і втомлений чоловік, але вже без течки; вони перенесли процес вияснення стосунків у партер, продовжуючи азартно гамселити один одного. Вочевидь, йшлося про щось дуже важливе для них.

Троє інших завмерли від несподіванки. Їхнім очам відкрилося щось вражаюче та неймовірне. Хоча в зеленій галявині з впадинами та узвишшями, що тягнуться ген-ген за горизонт, нема нічого вражаючого… Хоча в блакитному небі з рухомим візерунком білих хмаринок нема нічого неймовірного… Та все ж вражаюче і неймовірне полягало в тому, що ця галявина і це небо цілком реальні і присутні прямо тут – в приміщенні офісного центру.

Трохи оговтавшись від своїх перших вражень, троє пасажирів таки наважилися вийти з ліфту. Останнім на м’який смарагдовий килим ступив юний хлопець, тримаючи в руках окроплені коньяком борсетку і течку.

Муза відчула, як в неї від довгого сидіння по-турецьки затерпли ноги. Та й пасажири вже покинули ліфт. Поєднання оцих двох фактів спонукало Її змінити дислокацію, провести, так би, мовити, рекогносцировку. І силою наміру та думки Вона перемістила себе… Е-е-е. Як би то точніше виразитися… Е-е-е. Словом, перемістилася в одне місце, назвемо його так, бо описувати те місце просто нема сенсу, позаяк це потягне за собою довгі пояснення, можливо, з використанням якихось фізичних, хімічних чи алхімічних формул. Скажемо лишень, що тепер Кліо сиділа за широким столом, в м’якому шкіряному кріслі. Прямо перед Нею відкривався чудовий краєвид: блакитне небо, смарагдова галявина і п’ятеро істот на ній.

Нарешті два представники протиборчих сторін зрозуміли, що поле їхньої битви змінилося кількісно – значно розширилося у розмірах; та якісно – замість твердої підлоги ліфту вони відчули м’яку пружну приємну на дотик траву. Від нових вражень вони завершили спаринг, всілися і захекано розгледілися довкола.

Тим часом двері ліфта зачинилися і за якусь мить вже неможливо було сказати де ті двері відкривалися. Потім до людських вух долинула мелодія – так би мовити музичне тло довколишнього світу, в якому зненацька опинилися пасажири ліфту.

П’ятеро людей вслухалися в композицію і впізнали: «Jingle Bells». Видавалося, що музика створена якимось електронним приладом, тому, напевно, від неї і віяло чимось штучним та чужорідним. Слів не було, тільки музика без зупинки, без пауз, ніби конвеєр штампує нота за нотою і на кожній тридцятій секунді чувся вигук низьким басом: «HOU! HOU! HOU!».

Послухавши музику хвилини зо дві, усі п’ятеро одночасно усвідомили певну невідповідність – всі вони звикли чути «Jingle Bells» наприкінці грудня, взимку, коли холодно і всюди сніг. А зараз смарагдова трава і небесна блакить скоріше нагадували про спекотне літо. Чомусь від отакої розбіжності усім стало трохи моторошно.

А ще відчуття стерильності, яка витає у повітрі…

Мовчати з такими враженнями дуже складно.

– Опанькі, – першим промовив тілистий коротун, – Що це за зимній сад такий? Куди це ми попали?

– Та нікуди, – ще важко дихаючи, відповів йому втомлений чоловік без течки (в нього знову звідкись взялася втома), – Просто дешеві понти. Тривимірна графіка, – далі пояснив, але радше самому собі: – Грошей їм нікуди дівати. От і з жиру бісяться, – і додав, смакуючи слово: – Сволочі…

До двох, сидячих на траві, наблизилися двоє інших. Вусань і далі усміхався, але в посмішці цій прозирала легка стурбованість:

– Це все прекрасно і гарно. Але в мене терміновий виклик, людина чекає, а я тут…

Дідо почав його заспокоювати:

– Не переживайте, шановний. Зараз усе стане зрозуміло, розберемося за лічені секунди, – і дідо демонстративно дістав з внутрішньої кишені мобільний телефон. – У мене тут знайомий працює. Зараз він нам усе і роз’яснить.

Надрукувавши ці рядки, Вона ледь всміхнулася і подумала: «Ти що, діду, думаєш так просто усе вирішити? Це ж буде нецікаво. Винайшли собі усілякої техніки і думають, що полегшують цим собі життя. Наївні».

Проте, на превелике здивування діда, мобільний телефон не подавав жодних, хоча б мінімальних, ознак життєдіяльності:

– Дивно, телефон ніби розрядився.

– Візьміть мій, – моментально запропонував вусань, але виявилося, що і його телефон не здатний ані надсилати, ані приймати дзвінки.

Тут підійшов до гурту юний хлопець і кинув перед двома забіяками їхні речі, борсетку і течку, та всівся на землю.

Борсетка впала, перекрутившись у повітрі, і блимнула світлом, відбивши промінчик сонця від маленької золотавої таблички, прикріпленої до неї. Дідо, нахилившись, прочитав на табличці одне-єдине слово «БрендА» і, забувши про негаразди зі зв’язком, швидко звернувся до коротуна:

– Гарна у Вас борсетка.

Коротун підозріло зиркнув на діда, швидко забрав борсетку та заховав її собі за спину:

– Ну, то й що? Сам знаю. Вам яке до неї діло?

– Можна ближче глянути? – попросив дідо.

– Не можна! – категорично відмовив коротун.

– Справа в тому, що вона, – спробував пояснити дідо, але коротун його різко, емоційно та безапеляційно перебив:

– Дєд, ти шо, заривки шукаєш? А? Ну, шо ти пристав? Ти вообщє, куди збирався? А? Дай отдохнуть…

Дідо аж знітився від активної відсічі. З ним в такому тоні вже давно не розмовляли. І йому навіть на мить здалося, що табличка та, а особливо слово «БрендА» на ній, просто йому привиділися.

Вусань, передбачаючи, що такий стиль розмови може призвести до чергової бійки, вирішив згладити гострі кути:

– Панове, облиште. Давайте шукати вихід. Мене клієнт чекає.

Втомлений чоловік витер носовою хустинкою течку від коньяку і, підклавши її собі під голову, вже встиг розлягтися у всю довжину свого тіла на траві, але за розмовою слідкував і вставив своїх «п’ять копійок»:

– Що значить, давайте шукати? Вам треба, то йдіть. А мені й так добре. Ну їх всіх в баню…

Вусань подивився на втомленого чоловіка. З усього його вигляду було зрозуміло, що найближчим часом він нікуди йти не збирається. Далі він перевів погляд на коротуна – той теж не вважав за потрібне йти негайно вже і, киваючи головою на діда, промовив до вусаня:

– Йди, йди. І дєда з собою забери. А то він тут загострює… накаляє обстановку…

Втомлений чоловік з течкою, не дивлячись на співбесідників, ліниво підтримав коротуна:

– Да-да…

Подивився вусань і на юного хлопця. Той сидів, обхопивши коліна руками, і про щось думав, і не те що йти, а й навіть розмовляти не збирався. Останнім вусань з надією подивився на діда:

– Ви залишаєтеся чи йдете?

Дідо швидко відповів, ніби щойно прийняв важливе рішення:

– Та певно, що йду, – і до коротуна, – Ми ще зустрінемося, але зараз – ад’ю!

І двоє швидким кроком вирушили в напрямку «куди очі дивляться» на пошуки виходу.

Через деякий час юний хлопець теж піднявся і мовчки пішов в протилежний від перших двох мандрівників бік.

Решта двоє сиділи ще хвилин зо п’ять. Потім втомлений чоловік з течкою рвучко здійнявся на ноги і злісно промовив:

– Задрала вже та музика. Не дадуть спокійно полежати.

Тілистий коротун теж встав і запропонував:

– Ну, то йдемо.

Втомлений чоловік з течкою прискіпливо та підозріло подивився на свого недавнього супротивника, вагаючись, що ж йому відповісти, а коротун додав:

– Ну, не дітей ж нам разом хрестити?

Після цих слів втомлений чоловік з течкою ствердно хитнув головою і вони обрали третій напрям та пішли вдвох на зустріч з майбутнім.