Читать книгу П'ятеро в ліфті, не рахуючи Музи - Стефан Піпа - Страница 8

Люди злізли з високих крісел, обійшли рецепцію і з тильної сторони побачили невеличкий, оточений стінами подіум висотою двадцять сантиметрів, а на ньому великий круглий дерев’яний стіл з п’ятьма сплетеними з лози кріслами.

Мандрівники всілися, роззираючись довкола. Жодних атрибутів кафетерію, крім вищезгаданих крісел і стола, не спостерігалося.

– Що за кафешка гавняна, – першим висловив своє враження молодий чоловік. Але його перебив дзвінкий дівочий голос:

– Обережніше зі словами, а то наїсися тим, про що говориш.

Інга обернувся. Поряд стояла Офіціантка в синьому комбінезоні, картатій сорочці, з червоною хустинкою на голові. В руках вона тримала п’ять великих малинових папок із золотистим тисненням на кожній – «МЕНЮ». Зробивши таке зауваження, вона поклала перед мандрівниками меню та пішла геть.

Всім так хотілося їсти, що без жодних коментарів вони розібрали екземпляри меню та занурилися в процес ознайомлення з асортиментом кулінарних пропозицій. Перелік страв нічим особливим не виділявся і не відрізнявся від баченого колись в минулому. Загалом увесь список поміщався на одному аркуші паперу: «перше: борщ, солянка, жульєн; друге: горохове пюре, картопля по-домашньому, рис; котлети, тефтелі, люля-кебаб; салати: мімоза, весняний, вітамінний; наопої: сік в асортименті, чай, кава; хліб». Дивувала хіба відсутність легких та міцних алкогольних напоїв.

Люди швидко ознайомилися із лаконічним переліком, зробили подумки вибір та мовчки сиділи. Через 45 секунд гнітючої тиші Грубий розпочав розмову:

– Мєнт народився, – і скоса зиркнув на Інгу. А той байдуже дивився на поверхню столу.

– А в нас, коли тиша раптом наступає, – промовив Солунський, – говорять, що ангел пролетів.

– Де це у вас? – поцікавився Інга.

– В нашому селі, – мрійливо із задоволеною посмішкою на вустах одповів вусань.

– Панове, давайте не будемо відволікатися, – втрутився Іван Тимофійович, – У нас є спільна проблема: ми потрапили невідомо куди, і поки що нам ніхто нічого не роз’яснює, і ніхто не допомагає звідси вибратися. В кожного з вас, я розумію, є свої справи, – дідо задумався, – Гм, гм, там, – і він невиразно махнув рукою, вказуючи напрям. – Тому пропоную обговорити нашу спільну проблему, замість того, щоб гаяти час на ангелів та мєнтів.

– Дєд, ти вузько мислиш, – перебив його Інга, – може ми якраз інтуїтивно рухалися до вирішення, як ти кажеш, нашої спільної проблеми, а ти своїм раціональним умовиводом обламав весь процес.

– Іван Тимофійович все правильно каже, – промовив вусань, – Ми он, поки разом йшли, то грішним ділом подумали, що, може ліфт, обірвався, і ми всі в раю опинилися.

– Гнила версія, – заперечив Інга. – Або це не рай, або ми не померли. Тому що мені особисто, на відміну від вас, рай не світить, значить, якщо ми померли, і ви поряд зі мною, то ми не в раю…

– А чого ні? – раптом втрутився Грубий, – А вдруг наверху амністія? Нам грішки наші земні скостили і всіх в рай, – коротун задоволено посміхнувся.

– Добре, а яка у Вас версія? – звернувся до Інги дідо.

– О, ми як в клубі знатоків, – засміявся Грубий і, простягнувши руку до центру стола, покрутив уявну дзиґу та заіржав: – Іііго-го-го… – подивився на інших, – Тільки нас п’ятеро.

– Шестеро, – з’явилася офіціантка із маленьким блокнотом та ручкою в руках, – З вами ще Муза. Замовляйте.

– Дєвушка, – вальяжно звернувся Інга, – Півка, пжалуста.

– Пива нема, – відрізала офіціантка.

– А чого? – єхидно запитав Інга.

– Тут і так вставляє, без пива, – почув він у відповідь.

– А мене не вставляє, – Інга розвів руками і криво посміхнувся.

– Ваші проблеми, – відповіла на те Офіціантка. – Замовляйте!

Кліо вирішила не вдаватися в подробиці опису та переліку хто що собі замовив. Водночас Вона погоджувалася з думкою, що для уважного дослідника інформація такого роду може принести неабияку користь. Просто ж, відверто кажучи, їй не хотілося робити зайвих рухів пальцями по клавішах друкарської машинки. Тому Вона обмежилася лаконічним реченням: «Прийнявши замовлення, Офіціантка пішла геть».

Прийнявши замовлення, Офіціантка пішла геть.

– Так яка у Вас версія? – повернувся до початої розмови дідо.

– Раунд другий. Бам! – прокоментував Грубий і знову заіржав.

– Дурять нас, – відповів Інга, – Наставили декорацій. З жиру бісяться.

– До речі, – вставив слово Антон. – ота зелена трава і синє небо, словом, в мене картинка така в комп’ютері, заставка на робочий стіл. Вона входить в стандартний набір для кожного компа.

– Точно-точно, – підтримав Інга. – Я вже пригадую, що теж колись бачив таке.

– Значить, у нас є три версії, – підсумував дідо. – Потойбічний світ: чи то рай, чи то пекло, чи то щось третє; комп’ютер і декорація в офісі.

– Запиши четверту, – активно втрутився Грубий, – СІЗО, – і він за допомогою чотирьох пальців двох рук зобразив решітку та урочисто продемонстрував її своїм співбесідникам.

– Що це у вас за нахил такий: СІЗО, амністія, мєнти, – обережно зауважив вусань.

– Обґрунтуйте, – попросив дідо.

Грубий задумався, подивився вгору.

– Народна мудрість: «Від тюрми і від суми не зарікайся».

Іван Тимофійович запитально глянув на коротуна, а той продовжив:

– От ти, дєд, нарушав закон хоть коли-небудь?

– Ні, – твердо відповів Іван Тимофійович.

– А ти його читав, той закон? – продовжував коротун.

– Ні, – вже не так впевнено відповів Іван Тимофійович.

– О! – констатував Грубий, – От прикинь, дєд, щас заканає сюда слєдак з папочкою, зачитає тобі закон, розчеше тобі красіво, і вийде, що ти всю свою жизнь тільки те й робив, що закон нарушав. Зшиють дєлюгу в три сєкунди. Не зчуєшся, як на нарах лежати будеш: «И небо в клеточку, друзья в полосочку», – завершив Грубий.

– Гм. Гм – задумався дідо, – Що ж, версія робоча…

Тут знову з’явилася Офіціантка з величезною тацею, заставленою тарілками і склянками. Вона швидко поставила їжу на стіл та пішла геть.

– Смачного, – побажав дідо, і всі дружно почали їсти.

Муза вирішила опустити і опис сцени обіду. «Зрештою, – думала Вона, – обіди, вечері та сніданки дуже поширене явище на цьому світі. Про них й читати не треба, достатньо піти в будь-який заклад громадського харчування і просто подивитися».

Потім Кліо прийшла до висновку, що детальним описам їжі є гідне місце – а саме, – підручник з гігієни харчування для студентів-медиків.

Поки Вона думала про освітню літературу, п’ятеро людей вже закінчили свою трапезу.

Через сорок хвилин на столі стояли порожні тарілки. Знову з’явилася Офіціантка.

– Спасібо, баришня, дуже вкусно, – подякував Грубий.

– «Спасібо» в кишеню не покладеш, – відповіла на те Офіціантка.

– Нє вапрос, баришня, – Грубий несподівано і цілком невмотивовано перейшов у режим «плачу за все»; дістав з кишені сто умовних одиниць і недбало простягнув дівчині. – На, здача на чай.

Інші четверо затихли від такого несподіваного пасажу і з цікавістю спостерігали за перебігом подій, наче глядачі в театрі.

Дівчина взяла купюру двома пальцями і недбало відкинула її:

– Вася, твоє лаве тут не канає. Хто посуд буде мити? – Офіціантка запитально і пильно поглянула на всіх.

Грубий тим часом перемістився з крісла на підлогу і навкарачки поліз за грошима, примовляючи:

– Тут не канає. В іншому місці заканає, – режим «плачу за все», так і не досягнувши свого апогею, перейшов у режим «активного пошуку і накопичення грошових знаків».

Антон підвівся і спокійно сказав:

– Я помию.

Офіціантка підійшла до столу, допомогла хлопцю зібрати брудний посуд і разом вони пішли геть.

Грубий нарешті підібрав цінний папірчик, сів на крісло, розпрямив на столі гроші, розгладив їх, подмухав на них, примовляючи:

– От баби, не канає їм бабло, натурою хочуть.