Читать книгу Червоне і чорне - Стендаль (Мари-Анри Бейль) - Страница 11

Коли на другий день Жульєн побачив пані де Реналь, він кілька разів окинув її дуже дивним поглядом; він стежив за нею, наче за ворогом, з яким доведеться битися. Його вигляд, такий несхожий на учорашній, зовсім збентежив пані де Реналь: вона була дуже лагідна з ним, а він ніби гнівається. Вона не могла відвести від нього очей.

Присутність пані Дервіль дозволяла Жульєнові говорити менше і цілком зосередитися на тому, що він мав на думці. Цілий день Жульєн тільки те й робив, що намагався зміцнити себе читанням натхненної книги, яка гартувала його дух.

Він набагато раніше закінчив заняття з дітьми, і коли після цього присутність пані де Реналь знову змусила його поринути в думки про обов'язок і честь, він вирішив, що йому неодмінно треба сьогодні ж домогтися, щоб вона залишила свою руку в його руці.

Сонце заходило, наближалася вирішальна мить, і Жульєнове серце шалено калатало в грудях. Настала ніч. Він з радістю помітив – і це наче зняло з його грудей величезний тягар, – що ніч буде дуже темна. Теплий вітер гнав небом густі хмари, віщуючи грозу. Подруги довго гуляли. Все, що вони робили того вечора, здавалося Жульєнові якимсь особливим. Молоді жінки тішилися цією душною погодою, що для деяких чутливих натур немов посилює насолоду кохання.

Нарешті всі посідали – пані де Реналь біля Жульєна, а пані Дервіль коло своєї подруги. Думка про те, що він вирішив зробити, заполонила всю увагу Жульєна, і він не знаходив, що сказати. Розмова не клеїлась.

«Невже я буду таким самим нещасним боягузом на першій дуелі, яка мені трапиться?» – казав собі Жульєн; через свою надмірну недовіру і до себе, й до інших він не міг не усвідомлювати, в якому стані зараз перебуває.

Будь-яка небезпека була б для нього не такою страшною, як ця смертельна тривога. Скільки разів він бажав, щоб якась справа примусила пані де Реналь піти з саду додому. Він робив над собою надзвичайне зусилля, і в голосі його почулося хвилювання. Скоро й голос пані де Реналь затремтів, але Жульєн цього не помітив. Жорстока боротьба між обов'язком і несміливістю була така болісна, що він нічого довкола не помічав. На замковому годиннику вже пробило за чверть десяту, а він і досі ні на що не зважився. Обурений своєю несміливістю, він сказав сам собі: «Як тільки проб'є десяту годину, я виконаю те, що цілий день обіцяв собі зробити, – інакше піду до себе й застрелюсь».

Аж ось минула остання мить чекання й тривоги, коли Жульєн уже не тямив себе від хвилювання, і на башті, над його головою, пробило десяту. Кожен удар фатального дзвону відбивався у його грудях, і вони мимоволі здригались.

Нарешті, коли десятий удар пробив і ще відлунював у повітрі, він простяг руку і взяв руку пані де Реналь, – вона відразу поквапливо відсмикнула її. Жульєн, ледве усвідомлюючи, що робить, схопив її знову. Хоч який він був схвильований, його вразив крижаний холод руки пані де Реналь. Він судорожно стиснув її у своїй. Ще одне, останнє, зусилля вирватись, і нарешті її рука затихла в Жульєновій.

Жульєнова душа сповнилась щастям; не тому, що він любив пані де Реналь, а тому, що нарешті скінчилась жахлива мука. Щоб пані Дервіль нічого не помітила, він вважав за потрібне говорити; голос його зазвучав голосно й упевнено. А голос пані де Реналь, навпаки, тремтів від хвилювання, її подруга вирішила, що вона нездужає, і запропонувала піти додому. Жульєн відчув небезпеку: «Якщо пані де Реналь зараз піде до вітальні, я знов опинюся в тому жахливому становищі, в якому був сьогодні цілий день. Я так мало тримав її руку, що це не можна вважати за завойоване право».

Пані Дервіль знову запропонувала повернутися до вітальні, і в цю хвилину Жульєн міцно стиснув руку, яку йому покірно лишили.

Пані де Реналь, що вже була підвелась, знову сіла й ледь чутно сказала:

– Я справді щось нездужаю, але на свіжому повітрі мені буде краще.

Її слова довершили Жульєнове щастя, і він був у цю хвилину на сьомому небі: він говорив щиро, забувши своє прикидання, і здавався обом подругам, які його слухали, найприємнішою людиною у світі. Проте в раптовому нападі красномовства було трохи й боягузтва. Жульєн боявся, що пані Дервіль, занепокоєна сильним вітром, який віщував грозу, здумає повернутись додому. Тоді йому довелося б лишитись віч-на-віч з пані де Реналь. Йому якось майже випадково вистачило сліпої сміливості зробити те, що задумав, але він почував, що не зможе промовити жодного слова до пані де Реналь. Хоч би як лагідно вона дорікала йому, він однаково відчує себе переможеним, і щойно здобута перемога зійде нанівець.

На щастя, цього вечора його зворушливі й піднесені промови заслужили визнання навіть пані Дервіль, яка загалом вважала, що він незграбний, як дитина, і нецікавий. Що ж до пані де Реналь, рука якої лежала в руці Жульєна, то вона не думала ні про що, вона була немов у забутті. Години, проведені тут, під величезною липою, яку посадив, за переказом, іще Карл Сміливий[23], стали для неї найщасливішою порою життя. Вона з насолодою слухала, як зітхає вітер у густому листі липи і як зрідка стукають дощові краплі, що вже починали падати на найнижчі листочки. Жульєн навіть не помітив однієї речі, яка могла б його зовсім заспокоїти: пані де Реналь на хвилинку встала, щоб допомогти кузині підняти вазон з квітами, перекинутий вітром їм під ноги, але, сівши знову, вона відразу ж майже без опору віддала йому руку, наче між ними це було наперед домовлено.

Давно вже пробило північ; час було нарешті йти з саду; вони розійшлись. Пані де Реналь, у палкому захваті від кохання, перебувала в такому блаженному невіданні, що майже ні за що не докоряла собі. Солодке хвилювання не давало їй заснути. Жульєн, зовсім знесилений боротьбою, яку весь день вела в його душі боязкість і гордість, враз поринув у глибокий сон.

На другий день його збудили о п'ятій. Для пані де Реналь було б жорстоким ударом, якби вона знала, що він і не згадав про неї. Він виконав свій обов'язок, героїчний обов'язок. Сповнений щастя від усвідомлення цього, він зачинився у себе в кімнаті і з якоюсь новою насолодою поринув в описи подвигів свого героя.

Коли подзвонили до сніданку, Жульєн, начитавшися реляцій великої армії, уже забув про вчорашню перемогу. Спускаючись у вітальню, він весело подумав: «Треба буде сказати їй, що я її кохаю».

Але замість поглядів, сповнених любовної знемоги, які він сподівався зустріти, він побачив сердите обличчя пана де Реналя, який дві години тому приїхав з Вер'єра і не приховував свого незадоволення з того, що Жульєн цілий ранок не вчив дітей; не можна уявити собі нічого бридкішого, ніж цей бундючний пан, коли він бував чимось незадоволений і вважав, що має право виявляти свій поганий настрій.

Кожне в'їдливе чоловікове слово краяло серце пані де Реналь. Але Жульєн усе ще перебував у такому екстазі від великих подій, які протягом кількох годин хвилювали його уяву, що йому важко було враз опуститися на землю й прислухатись до грубих зауважень пана де Реналя. Нарешті він відповів йому досить різко:

– Я нездужав.

Тон його відповіді міг би образити й не таку вразливу людину, як вер'єрський мер. Йому схотілося негайно вигнати Жульєна, і його стримало тільки те, що він узяв собі за правило ніколи не поспішати в справах.

«Цей нікчемний хлопчисько, – подумав він, – створив собі певну репутацію в моєму домі. Вально може взяти його до себе або він одружиться з Елізою і в обох випадках у глибині душі сміятиметься з мене».

Незважаючи на всі його мудрі міркування, невдоволення пана де Реналя все-таки вибухнуло в грубій лайці, яка помалу роздратувала Жульєна. Пані де Реналь насилу стримувала сльози. Як тільки сніданок кінчився, вона попросила Жульєна провести її на прогулянку і по-дружньому сперлася на його руку. Але на все, що йому казала пані де Реналь, він тільки стиха повторював:

– Ось вони які, ці багатії!

Пан де Реналь ішов поруч з ними; його присутність іще збільшувала лють Жульєна, який раптом помітив, що пані де Реналь підкреслено сперлася на його руку. Жульєнові стало неприємно, він різко відштовхнув її і відсмикнув руку.

На щастя, пан де Реналь не побачив цього нового зухвальства, його помітила тільки пані Дервіль; її подруга розплакалась. Саме цієї хвилини пан де Реналь почав кидати камінцями в якусь сільську дівчинку, що йшла забороненою стежкою через сад.

– Пане Жульєне, благаю вас, вгамуйтеся, подумайте: в усіх буває поганий настрій, – поквапливо сказала йому пані Дервіль.

Жульєн кинув на неї холодний погляд, у якому відбилася безмежна зневага.

Цей погляд здивував пані Дервіль; але він вразив би її ще більше, якби вона вгадала його справжнє значення: вона прочитала б у ньому якусь невиразну надію на найлютішу помсту. Безперечно, саме такі хвилини приниження створюють робесп'єрів.

– Ваш Жульєн якийсь несамовитий, він лякає мене, – прошепотіла пані Дервіль подрузі.

– Як же йому не гніватись? – відповіла пані де Реналь. – Після того коли він домігся від дітей таких чудових успіхів, яке це має значення, якщо він перебуде один ранок, не навчаючи їх? Ні, справді, чоловіки дуже брутальні.

Уперше в житті пані де Реналь відчула щось схоже на бажання помститися чоловікові. Люта зненависть Жульєна до багатіїв готова була ось-ось вибухнути. На щастя, пан де Реналь покликав садівника і заходився разом з ним перегороджувати протоптану через садок стежку колючим гіллям. Жульєн не відповідав жодним словом на всі ті милі речі, які чув під час прогулянки від супутниць. Як тільки пан де Реналь відійшов, обидві подруги, пославшись на втому, взяли Жульєна попід руки.

Він ішов між двома жінками, розчервонілими від хвилювання й збентеження; і який дивний контраст становило поряд з ними його бліде обличчя, погордливий, похмурий і рішучий вираз! Він зневажав обох жінок і всі ніжні почуття.

«От лихо! – думав він. – Немає в мене навіть п'ятисот франків ренти, щоб закінчити навчання. Ех, послав би я його під три чорти!»

Поринувши в похмурі думки, Жульєн ледве чув лагідні слова обох дам; те, що доходило до його свідомості, здавалося йому безглуздим, нікчемним, безпорадним, одне слово – «бабським базіканням».

Пані де Реналь, аби про щось говорити і підтримати розмову, між іншим сказала, що її чоловік приїхав з Вер'єра, бо сторгував у якогось фермера очистки кукурудзяних качанів (у цих краях ними набивають матраци).

– Чоловік зараз не повернеться до нас, – додала пані де Реналь. – Вони з садівником і камердинером набиватимуть матраци в усьому домі. Вранці вони вже понабивали всі матраци на другому поверсі, тепер пішли на третій.

Жульєн змінився на обличчі; він якось дивно глянув на пані де Реналь і, наддавши ходи, пішов з нею трохи вперед; пані Дервіль не стала їх доганяти.

– Врятуйте мене, – сказав Жульєн пані де Реналь, – тільки ви можете це зробити. Ви знаєте, що лакей мене страшенно ненавидить. Я мушу признатись вам, пані, що в мене є один портрет, я його сховав у матраці свого ліжка.

Почувши це, пані де Реналь теж зблідла.

– Тільки ви, пані, можете зараз зайти в мою кімнату. Пошукайте так, щоб ніхто не помітив; у тому кутку матраца, що ближче до вікна, ви знайдете маленьку картонну коробочку, чорну й гладеньку.

– І в ній портрет? – вимовила пані де Реналь, ледве тримаючись на ногах.

Жульєн помітив її збентеження і негайно скористався з нього.

– В мене до вас іще одне велике прохання: благаю вас, пані, не дивіться на цей портрет – це моя таємниця.

– Це таємниця! – повторила ледь чутно пані де Реналь.

Але, хоч вона й виросла серед людей, що чванилися багатством і були байдужі до всього, крім наживи, кохання збудило в ній великодушність. Вона була прикро вражена, але з найщирішою самовідданістю почала розпитувати Жульєна про деякі подробиці, потрібні для того, щоб як слід виконати його доручення.

– Отже, – повторила вона, ідучи, – кругла коробочка з чорного картону, зовсім гладенька.

– Так, пані, – відповів Жульєн тим суворим тоном, який з'являється в хвилину небезпеки.

Бліда, немов ідучи на смерть, пані де Реналь зійшла на третій поверх. На довершення мук вона відчула, що ось-ось знепритомніє; але свідомість того, що конче треба допомогти Жульєнові, повернула їй сили.

«Потрібно за всяку ціну дістати ту коробочку», – казала вона собі, прискорюючи ходу.

Було чути, як її чоловік розмовляє з лакеєм саме в кімнаті Жульєна. Та, на щастя, вони перейшли в дитячу кімнату. Вона підняла матрац і засунула руку в солому так рвучко, що подряпала усі пальці. Хоч яка чутлива до болю, пані де Реналь зараз його навіть не помітила, бо майже тої самої хвилини намацала гладеньку поверхню картонної коробочки. Вона схопила її і вибігла з кімнати.

Ледве пані де Реналь позбулася страху, що її побачить чоловік, як думка про цю коробочку так жахнула її, що вона й справді мало не впала непритомна.

«Значить, Жульєн закоханий, і ось тут, у мене в руках, портрет жінки, яку він кохає».

Опустившись на стілець у передпокої біля дверей його кімнати, пані де Реналь поринула в муки ревнощів, її недосвідченість допомогла їй і тут. Здивування, яке вона відчула, полегшувало її муки. Увійшов Жульєн, схопив коробочку, не сказавши ні слова, не подякувавши, побіг до себе в кімнату, розпалив камін і кинув коробку в огонь. Блідий і знесилений, він дуже перебільшував небезпеку, що йому загрожувала.

«Портрет Наполеона! – казав він сам собі, похитуючи головою. – І його зберігає у себе людина, яка висловлює палку зненависть до узурпатора! І раптом цей портрет знаходить затятий рояліст Реналь, такий розгніваний на мене зараз! А на довершення необережності – на звороті портрета рядки, писані моєю рукою. Тут уже не може бути ніякого сумніву щодо мого захоплення Наполеоном! І кожне з цих освідчень датоване. Останнє – позавчорашнім числом.

Так би й загинуло в одну мить моє добре ім'я! – подумав Жульєн, дивлячись, як горить коробочка, – а це все, що я маю, тільки ним я й живу… От життя, Боже праведний!»

Через годину, знесилений, сповнений жалю до самого себе, він зовсім розчулився. Зустрівшися з пані де Реналь, він узяв її руку і поцілував з незвичною для нього щирістю. Вона аж зашарілася від щастя, але майже в ту саму мить відштовхнула Жульєна в пориві ревнощів. Та через нещодавно вражену гордість хлопець нічого в цю хвилину не зрозумів. Жульєн знов бачив у пані де Реналь тільки багату даму; він зневажливо випустив її руку і пішов геть. У глибокій задумі блукав він по саду, і на губах його з'явилася гірка посмішка.

«Я так спокійно гуляю, наче сам собі хазяїн. Дітьми не займаюсь, знову доведеться вислуховувати принизливі докори пана де Реналя, і він матиме рацію».

Жульєн подався в дитячу кімнату.

Пестощі найменшого хлопчика, якого він дуже любив, трохи заспокоїли його пекуче горе.

«Цей іще не зневажає мене», – подумав Жульєн. Але незабаром він став докоряти собі за своє м'якосердя, вважаючи, що це не що інше, як вияв слабкості, «їхні діти пестять мене, як оте куплене їм учора мисливське цуценя».