Читать книгу Червоне і чорне - Стендаль (Мари-Анри Бейль) - Страница 4

На щастя, для престижу пана де Реналя як правителя міста виникла потреба звести вздовж міського бульвару величезний запобіжний мур проти зсування обриву висотою сто футів над Ду по схилу пагорба. Завдяки такій чудовій місцині звідси відкривається один з наймальовничіших краєвидів Франції. Проте щовесни дощі розмивали бульвар, всі доріжки пориті були рівчаками, й бульвар ставав непридатним для прогулянок. Саме ця незручність дала панові де Реналю щасливу нагоду увічнити своє правління спорудженням муру заввишки двадцять футів і завдовжки тридцять-сорок туазів.

Парапет муру, заради якого панові де Реналю довелося тричі їздити до Парижа, бо передостанній міністр внутрішніх справ виявився непримиренним ворогом вер'єрського бульвару, – здіймається нині на чотири фути над землею. Тому, ніби кидаючи виклик усім міністрам, сучасним і колишнім, його тепер облицьовують гранітними плитами.

Скільки разів, поринувши в спогади про бали недавно покинутого Парижа і спершись грудьми на масивні плити гарного синювато-сірого кольору, я милувався долиною Ду. Там, на лівому березі, звиваються п'ять-шість видолинків, на дні яких видніють струмочки. Ринучи, вони утворюють де-не-де водоспади і нарешті вливаються в Ду. В цих горах сонце пече нестерпно, а коли воно стоїть над головою, подорожній може помріяти на терасі в затінку розкішних платанів. Дерева вкриті гарним голубувато-зеленим листям і буйно розрослися на наносному Грунті, бо пан мер всупереч муніципальній раді звелів насипати землі вздовж муру й розширив таким чином бульвар більше як на шість футів (і хоч він ультрарояліст, а я – ліберал, я його за це хвалю). Ось чому, на його думку, а також на думку пана Вально, задоволеного життям директора Вер'єрського притулку для бідних, ця тераса нічим не поступається перед Сен-Жерменською терасою в Ле.

Я, зі свого боку, можу відзначити лише одну ваду Алеї Вірності, – цю офіційну назву можна прочитати в п'ятнадцяти чи двадцяти місцях на мармурових дошках, за які пана де Реналя нагороджено ще одним орденом, – це той варварський спосіб, за яким, з наказу начальства, підрізають та підстригають могутні платани. Краще було б, якби ті дерева не нагадували своїми низькими, круглими й приплюснутими кронами найвульгарнішу з городніх рослин, а буйно розросталися б, як в Англії. Проте воля пана мера непохитна, і двічі на рік усі громадські дерева підлягають нещадній ампутації. Місцеві ліберали кажуть, – хоч це, звичайно, перебільшення, що рука міського садівника стала ще безжальніша, відколи пан вікарій Маслон почав привласнювати собі плоди цієї стрижки.

Цього молодого духовного пастиря прислано кілька років тому з Безансона, щоб він наглядав за абатом Шеланом та деякими священиками з навколишніх сіл. Старий полковий лікар, учасник італійської кампанії, що оселився після відставки у Вер'єрі і був за свого життя, на думку пана мера, якобінцем і бонапартистом одночасно, якось наважився поскаржитись йому на періодичне калічення цих чудових дерев.

– Я люблю холодок, – відповів пан де Реналь із такою погордою, яку можна виявити в розмові з лікарем, кавалером ордена Почесного легіону, – я люблю холодок і наказую підстригати мої дерева, щоб вони давали затінок. Не розумію, для чого ще може служити дерево, коли воно не дає прибутку, як, наприклад, горіх.

Ось воно, те велике слово, яке все вирішує у Вер'єрі: давати прибуток; лише до цього і зводяться думки понад трьох чвертей всього населення.

Давати прибуток – ось що керує всім у цьому містечку, яке видалося вам таким гарним. Новій людині, котра потрапляє сюди, зачарована красою й свіжістю навколишніх долин, спершу здається, що жителі його чутливі до краси; адже вони так часто згадують у розмовах про красу свого краю: не можна заперечити, вони ним дорожать, але тільки тому, що він приваблює чужинців, чиї гроші збагачують власників готелів, а це, через міські податки, дає прибуток місту.

Якось погожого осіннього дня пан де Реналь прогулювався Алеєю Вірності під руку зі своєю дружиною. Слухаючи чоловіка, що поважно про щось просторікував, пані де Реналь тривожно стежила очима за трьома хлопчиками. Старший, на вигляд років одинадцяти, раз у раз підбігав до парапету і силкувався на нього видертися. Лагідний голос гукав тоді: «Адольфе!» – і хлопчик відмовлявся від свого сміливого заміру. Пані де Реналь виглядала років на тридцять, але була ще вродлива.

– Він іще пожалкує, цей парижанин, – ображено сказав ще блідіший, ніж завжди, пан де Реналь. – Я ще маю приятелів при дворі…

А втім, навіть збираючись на двохстах сторінках описувати провінцію, не такий я варвар, щоб нав'язувати вам довгі й марудні провінційні розмови.

Цей парижанин, осоружний вер'єрському мерові, був не хто-інший, як пан Аппер, що два дні тому якось умудрився побувати не тільки в тюрмі та Вер'єрському притулку для бідних, а й у лікарні, якою безплатно заправляв мер разом із найзаможнішими громадянами міста.

– Але, – несміливо заперечила пані де Реналь, – що вам може накоїти цей парижанин, коли ви правите майном бідняків з бездоганною чесністю?

– Він приїхав, щоб огудити нас і друкувати статейки в ліберальних газетах.

– Ви ж їх ніколи не читаєте, любий мій!

– Але нам раз у раз товчуть про оті якобінські статейки; все це і заважає нам творити добро. Ні, я ніколи не прощу цього нашому кюре!