Читать книгу Червоне і чорне - Стендаль (Мари-Анри Бейль) - Страница 12

Пан де Реналь, обійшовши всі кімнати замку, повернувся в дитячу кімнату разом зі слугами, що несли матраци. Раптова поява цього чоловіка була для Жульєна краплею, що переповнила чашу.

Блідіший і похмуріший, ніж звичайно, він кинувся до пана де Реналя. Той спинився й оглянувся на слуг.

– Пане, – сказав йому Жульєн, – невже ви думаєте, що ваші діти з будь-яким іншим учителем досягли б таких успіхів, як зі мною? Якщо ви відповісте – ні, – провадив Жульєн, не даючи панові де Реналю щось сказати, – то як насмілилися ви докоряти мені, що я не звертаю на них уваги?

Пан де Реналь, який уже отямився від переляку, вирішив, що цей селюк недарма дозволяє собі такий тон: мабуть, він дістав якусь вигідну пропозицію і хоче від них піти. А Жульєн уже не міг стримати люті.

– Я проживу і без вас, пане, – додав він.

– Мені дуже прикро, що ви так розхвилювалися, – відповів пан де Реналь, трохи затинаючись. Слуги були за десять кроків, вони застеляли ліжка.

– Це зовсім не те, чого я жадаю, пане, – скрикнув Жульєн у нестямі, – згадайте, якими образливими докорами ви мене закидали, та ще й у присутності жінок!

Пан де Реналь прекрасно знав, чого домагається Жульєн, і болісна боротьба точилась у його душі. І тут хлопець, оскаженівши від люті, крикнув:

– Я знаю, куди я піду, пане, з вашого дому! Почувши ці слова, пан де Реналь тієї ж миті уявив собі гувернера в домі пана Вально.

– Ну що ж, пане, – зітхаючи, відповів він нарешті таким тоном, яким кличуть хірурга, щоб зробити найболіснішу операцію, – я згоден вдовольнити вашу вимогу. Починаючи з післязавтра, – бо це буде перше число, – я вам платитиму щомісяця п'ятдесят франків.

Жульєн трохи не розсміявся; він остовпів, і весь гнів його вщух.

«Я ще мало зневажав цю тварюку! – розмірковував він. – Оце і є, певно, найбільше вибачення, на яке здатна ця ница душа».

Діти, які спостерігали цю сцену, пороззявлявши роти, побігли в сад сказати матері, що пан Жульєн страшенно гнівався, але тепер він діставатиме щомісяця п'ятдесят франків.

Жульєн, за звичкою, пішов слідом за ними, навіть не глянувши на пана де Реналя, якого покинув дуже роздратованим.

«Цей Вально, – подумав пан мер, – уже коштує мені сто шістдесят вісім франків. Треба йому рішуче нагадати про його постачання для притулку для бідних».

Не минуло й хвилини, як Жульєн повернувся до пана де Реналя:

– Мені треба піти на сповідь до пана Шелана; маю честь попередити вас, що буду відсутнім кілька годин.

– Мій дорогий Жульєне, – сказав пан де Реналь, вимушено засміявшись, – якщо хочете, то йдіть на півдня, ще й завтра на весь день! Візьміть коня в садівника, друже мій, їдьте у Вер'єр.

«Певно, іде дати відповідь панові Вально, – подумав пан де Реналь, – він мені нічого не обіцяв, але треба, щоб цей урвиголова трохи охолонув».

Жульєн хутко зібрався і попростував на гору великим лісом, яким можна було дістатися з Вержі до Вер'єра. Він не збирався йти зразу до пана Шелана. В нього не було ані найменшого бажання змушувати себе до розігрування лицемірної сцени: йому треба було розібратися у тому, що діялося в душі, і прислухатись до безлічі почуттів, які хвилювали його.

«Я виграв битву, – сказав він собі, як тільки виявився в лісі, де ніхто не міг його бачити. – Так, я виграв битву».

Ця думка змалювала йому те, що відбулося, в найвигіднішому світлі і повернула душевний спокій.

«Отже, я матиму п'ятдесят франків місячної платні; пан де Реналь, певно, перелякався. Але чого?»

Міркування про те, що саме могло налякати цю щасливу й впливову людину, проти якої годину тому він кипів гнівом, остаточно заспокоїло хлопця. Його навіть на мить зачарувала краса цього лісу. Величезні брили голих скель відірвалися колись від гори й скотилися в ліс. Могутні ясени сягали аж до вершин цих скель, у затінку яких була чудесна прохолода, хоча за три кроки немилосердно пекло сонце.

Жульєн спинявся на хвилину в холодку і знову брався вгору. Незабаром вузенька, ледве помітна стежечка, якою ходили тільки пастухи з козами, привела його на верхів'я величезної скелі, тут він відчув себе відокремленим від усіх людей. Це фізичне відчуття висоти викликало посмішку: воно говорило йому про те становище, якого прагнув досягти його дух. Чисте гірське повітря сповнило душу ясним спокоєм і навіть радістю. Пан де Реналь у його очах був і тепер уособленням усіх багатіїв і всіх нахаб світу; але хлопець почував, що його недавня ненависть, попри всю свою буйну силу, не мала в собі нічого особистого. Якби Жульєн більше не бачив пана мера, він за тиждень забув би і його, і замок, і собак, і дітей, і всю сім'ю. «Я змусив його, сам не знаю як, принести величезну жертву. Подумати тільки! Більше як п'ятдесят екю на рік! А за хвилину до того я ледве уник величезної небезпеки. Ось дві перемоги за один день. Щоправда, в другій не моя заслуга, і треба все ж таки відгадати, в чому тут причина. Та відкладемо на завтра неприємні міркування».

Жульєн стояв на високій скелі і дивився в небо, розпечене серпневим сонцем. На галявині під скелею сюрчали коники, а коли вони раптом замовкали, навколо западала німа тиша. Він міг охопити поглядом місцевість, що простяглася від його ніг на двадцять льє навкруги. Час від часу яструб злітав зі скелі над його головою й беззвучно креслив у небі величезні кола. Жульєн машинально стежив очима за хижим птахом. Його вражали спокійні могутні рухи, він заздрив силі яструба, самотності хижака.

Така доля була в Наполеона; чи не судилася вона і йому?