Читать книгу Червоне і чорне - Стендаль (Мари-Анри Бейль) - Страница 17
Червоне і чорне
Частина перша
XV. Крик півня
ОглавлениеЛюбов «амор» зоветься по-латині,
Бува, що й смерть несе вона людині,
Коли закохані терпіть повинні
Гризоти, сльози й муки безупинні.
Пісенник «Герб любові»
Якби Жульєн мав хоч трохи проникливості, яку так безпідставно собі приписував, він міг би пишатись наступного дня з того враження, яке справила його подорож у Вер'єр. Він пішов, і всі його промахи були забуті. Але Жульєн був похмурий цілий день. Увечері в нього з'явилася зухвала думка, про яку він одразу ж дуже сміливо сповістив пані де Реналь.
Як тільки вони сіли в саду, Жульєн, не діждавшись навіть, поки стемніє, нахилився до вуха пані де Реналь і, ризикуючи зовсім скомпрометувати її, сказав:
– Пані, цієї ночі, о другій годині, я прийду до вас у кімнату, мені треба вам щось сказати.
Жульєн тремтів від страху – що, як вона згодиться на його домагання? Роль звабника так його гнітила, що якби він міг дати собі волю, то на кілька днів зачинився б у себе в кімнаті, щоб не бачити цих жінок. Він розумів, що вчора своєю «мудрою» поведінкою звів нанівець усі досягнуті напередодні успіхи, і вже й сам не знав, що робити.
Пані де Реналь відповіла на його зухвалу заяву з щирим, анітрохи не перебільшеним обуренням. В її відповіді, промовленій майже пошепки, йому виразно почулось «пхе». Пославшися на те, що він має щось сказати дітям, Жульєн пішов у їхню кімнату, а повернувшися, сів біля пані Дервіль, якомога далі від пані де Реналь. Таким чином він позбавив себе можливості взяти її руку. Розмова набула серйозного тону, і Жульєн загалом з честю її підтримував, якщо не рахувати кількох пауз, коли він знову починав ламати собі голову: «Що б його вигадати, щоб примусити пані де Реналь знову виявити до мене ту прихильність, яка три дні тому дала мені підставу думати, що пані де Реналь моя!»
Жульєн був дуже пригнічений тим майже безнадійним станом, в якому опинились його справи. А проте успіх завдав би йому ще більшої прикрості.
Коли опівночі всі розійшлися, Жульєн дійшов невтішного висновку, що пані Дервіль його глибоко зневажає і що, мабуть, не кращі почуття і в пані де Реналь.
У гнітючому настрої, почуваючи себе приниженим, Жульєн не міг заснути. Але він не припускав і думки, щоб покинути гру, відмовитись від своїх планів і жити біля пані де Реналь, задовольняючись, як дитина, тими радощами, які приносить кожен новий день.
Він ламав собі голову, вигадуючи всілякі плани, які через хвилину здавалися йому безглуздими. Одне слово, він почував себе глибоко нещасним, коли раптом годинник на замку пробив другу годину ночі.
Цей звук розбудив його так само, як крик півня розбудив святого Петра. Він відчув, що настала найтяжча мить. З тієї хвилини як Жульєн зважився на свою зухвалу пропозицію, він про неї не згадав ні разу – адже її було так погано сприйнято!
«Я сказав їй, що прийду о другій, – подумав він, підводячись, – нехай я неотеса і невіглас, – яким і має бути селянський син (пані Дервіль мені це добре дала зрозуміти), – але принаймні я не буду легкодухим».
Жульєн мав підстави пишатися своєю мужністю, однак ніколи ще він не силував себе так тяжко. Відчиняючи двері своєї кімнати, він так тремтів, що коліна його підтинались, і довелося прихилитись до стіни.
Він був босий. Підійшовши до кімнати пана де Реналя, він прислухався; за дверима чулось голосне хропіння. Жульєна охопив глибокий розпач. Значить, у нього не було жодного приводу не йти до неї. Але, Боже праведний, що ж він там робитиме?! Він не мав ніякого плану, а коли б і мав, то почував би себе тепер таким розгубленим, що все одно не зміг би його здійснити.
Кінець кінцем, страждаючи в тисячу разів більше, ніж коли б ішов на смерть, Жульєн вийшов у коридорчик, який вів до спальні пані де Реналь. Тремтячою рукою він відчинив двері, що лунко заскрипіли.
У кімнаті горіло світло: на каміні стояв нічник; такої біди він не чекав. Побачивши його, пані де Реналь миттю схопилася з ліжка.
– Нещасний! – вигукнула вона.
Обоє розгубилися. Жульєн забув усі свої честолюбні плани і став самим собою; не сподобатись такій чарівній жінці здалося йому найбільшим нещастям. У відповідь на її докори, він кинувся їй до ніг і обхопив руками її коліна. Вона суворо картала його, і він раптом розридався.
Через кілька годин, коли Жульєн вийшов з кімнати пані де Реналь, про нього можна було сказати, висловлюючись мовою романів, що йому не лишалось більш нічого бажати. Справді, кохання, що він до себе викликав, і несподіване враження, яке справили на Жульєна її принади, дали йому перемогу, якої він ніколи не домігся б своїми незграбними хитрощами.
Але навіть у найсолодші хвилини наш герой, будучи жертвою своїх безглуздих гордощів, намагався грати роль покорителя жіночих сердець: він докладав усіх зусиль, щоб зіпсувати те, що було в ньому привабливого. Не помічаючи палких поривів, які він збуджував, і докорів сумління, які ще збільшували їхню силу, він ні на мить не дозволяв собі забути про свій «обов'язок». Він боявся, що потім гірко докорятиме собі й навіки осоромиться, якщо відступиться від ідеалу, який сам собі вигадав. Одне слово, саме те, що робило Жульєна вищою істотою, заважало йому втішатись щастям, яке само ішло йому до рук. Так юна шістнадцятирічна дівчина з чарівним кольором обличчя, ідучи на бал, безглуздо накладає на щоки рум'яна.
Смертельно перелякана появою Жульєна, пані де Реналь неспроможна була опанувати своїх украй збентежених почуттів. Сльози й розпач Жульєна схвилювали її до глибини душі.
Навіть тоді, коли їй не було вже в чому відмовляти Жульєнові, вона знову відштовхувала його в пориві щирого обурення й відразу ж кидалась йому в обійми. Вона вважала себе навіки пропащою, і, щоб відігнати з-перед очей примару пекла, осипала Жульєна нестримними пестощами. Одне слово, нічого не бракувало для блаженства нашого героя, – аж до палкої чутливості його бранки, – аби лиш він умів втішатися всім цим. Жульєн уже пішов, а пані де Реналь ще довго трепетала від жагучих поривів пристрасті й каралась муками сумління.
«Боже мій! Так оце й є щастя кохання? Оце й усе?» – така була перша думка Жульєна, коли він повернувся до себе в кімнату. Він був у тому стані здивування й розгубленості, що опановує душу людини, яка тільки що домоглася того, до чого давно прагнула. Вона звикла бажати, але бажати вже нічого, а спогадів вона ще не має. Немов солдат, що повернувся з параду, Жульєн уважно пригадував усі деталі своєї поведінки. «Чи не схибив я в чомусь проти свого обов'язку? Чи добре я зіграв свою роль?»
А яка ж це роль? Роль чоловіка, що звик бути чарівним із жінками.