Читать книгу Сплячі красуні - Стивен Кинг - Страница 27

Трейлер, що належав покійному Трумену Мейвезеру, не був приємним місцем, коли Террі Кумс відвідував його минулого разу (щоб вгамувати домашню бучу за участю однієї з багатьох Труменових «сестер», котра невдовзі по тому звільнила від себе цю резиденцію), але цього ранку він виглядав як м’ясне чаювання68 в пеклі. Мейвезер лежав розпростертий під обіднім столом з кавалками власного мозку в себе на голих грудях. Меблі (здебільшого придбані на придорожніх розпродажах різношерстих залишків у «Доларовому Дисконті»69 або у «Статті 11»70 – гадав Террі) були розкидані навсібіч. Телевізор догори дриґом у лускатій від іржі душовій кабіні. У раковині тостер товаришував з підремонтованим клейкою стрічкою одним кедом «Конверс». Усі стіни заляпані кров’ю. Плюс, звісно, там було скоцюблене тіло з головою, яка стирчала знадвору трейлера, що світило напівголою сракою, яка вилізла з його безпоясних джинсів. В портмоне на підлозі трейлера знайшлося посвідчення містера Джейкоба Пайла з міста Літл-Рок у штаті Арканзас.

«Скільки ж це треба мати сили, щоб отак пробити стіну людською головою?» – чудувався Террі. Зрозуміло, що стіни в цього трейлера тонкі, та все ж.

Він усе ретельно сфотографував, а потім ще й зробив 360-градусний панорамний знімок офісним айпадом. Всередині він не затримався довше, ніж пішло часу на те, щоб відправити фотодокази Лінні Марс в управу. Вона роздрукує весь комплект знімків для Лайли і заведе дві теки: одну цифрову і одну паперову. Лайлі Террі послав лаконічне текстове повідомлення:

«Знаю, що ви втомлена, але краще вам прибути сюди». Слабенько, але дедалі гучніше почувся звук єдиної цілком обладнаної санітарної машини лікарні Святої Терези, не на повнім газу ГИРР-ГИРР-ГИРР, а якесь манірне чмих – чмих-чмих.

Роджер Елвей з повислою в кутику губ сигаретою напинав жовту стрічку з написом: «МІСЦЕ ЗЛОЧИНУ, ХОДИТИ ЗАБОРОНЕНО». Террі гукнув йому зі східців трейлера:

– Якщо Лайла взнає, що ти курив на місці злочину, вона тебе на шмаття порве.

Роджер витяг сигарету з рота, подивився на неї так, ніби ніколи раніше не бачив такої речі, загасив її об підошву черевика і запхнув недокурок до кишені сорочки.

– А де Лайла, до речі? Заступник окружного прокурора вже їде, він очікує, що й вона тут буде.

Під’їхала санітарна машина, двері розчахнулися, і звідти, натягаючи рукавички, швидко вилізли Дік Бартлет і Енді Емерсон, парамедики, з якими Террі вже працював раніше. Один із ношами «спінальна дошка», інший ніс портативний шпиталь, який вони називали «Торбою негайної допомоги».

Террі пробурчав:

– Тільки сраний ЗОП, еге ж? Два трупи, і все одно ми не заслуговуємо на верховода.

Роджер знизав плечима. Тим часом Бартлет з Емерсоном після початкової метушні заклякли біля трейлера, де зі стіни стирчала людська голова.

Емерсон сказав:

– Не думаю, щоб цьому джентльменові надто покращало від наших послуг.

Бартлет обтягнутим гумою пальцем показав на те місце, де видавалася шия:

– Здається, в нього на шиї витатуйовано містера Генкі. – Оте балакуче гівенце з «Південного парку»? Серйозно? – Емерсон підступив ближче, щоб роздивитися. – О, авжеж. Дійсно так.

– Прии-віі-тики! – проспівав по-генківськи Бартлет.

– Гей, – втрутився Террі. – Це все чудово, хлопці. Колись вам варто виставити ваше шоу на «Ютюб». Але наразі ми маємо всередині інший труп, і жінку в нашому крузері, якій не завадило б трішки допомоги.

Роджер спитав:

– Ти певен, що хочеш її розбудити? – Він смикнув головою в бік Патруля Чотири. Там пасмо немічного, брудного волосся пристало до заднього вікна. – Подруга вирубилася.

Бозна, крізь що вона пройшла.

Бартлет з Емерсоном захаращеним мотлохом подвір’ям підійшли до крузера, і Бартлет постукав у шибку.

– Мем? Міс?

Нуль реакції. Він постукав дужче.

– Нумо, прокидаймось-прокидаймося.

Так само нічого. Він посмикав ручку дверей і, коли та не піддалася, озирнувся на Террі з Роджером.

– Треба, щоб ви відімкнули.

– Ох, – сказав Роджер. – Звичайно.

Він тицьнув кнопку відкриття на своєму брелку-контролері. Дік Бартлет відчинив задні двері, і Тіффані Джонс вивалилася звідти, наче мішок брудної білизни. Бартлет підхопив її якраз вчасно, щоб вона не забилася об порослий травою гравій.

На поміч йому підскочив Емерсон. Роджер залишився на місці з дещо знудженим виразом.

– Якщо і вона себе викреслила з нашого меню, Лайла оскаженіє, як та ведмедиця. Вона ж єдиний сві…

– Де її обличчя? – запитав Емерсон. Ошелешеним голосом. – Де, чорти забирай, її обличчя?

Це спонукало поворушитися Террі. Він підступив до крузера, де двоє парамедиків делікатно опускали Тіффані на землю. Террі підхопив її обвисле волосся – ну, сам не знаючи чому – та тут же й відпустив, коли щось масне мазнуло йому крізь пальці. Він витер долоню собі об сорочку. Її волосся було перевите чимось білим, перетинчастим. І обличчя також прикрите, ледь видиме, немов крізь оту вуаль, яку в цій країні «дякую тобі, Ісусе» досі носять на капелюшках деякі літні пані, коли виходять до церкви.

– Що воно за штука? – Террі все ще витирав руку. Штука була неприємною, слизькою, трохи щипучою. – Павутиння?

Роджер озирався собі через плече, з очима, витріщеними від зачарування й огиди:

– Тер, воно лізе в неї з носа! І з очей! Що це за хуйня?

Парамедик Бартлет відірвав клапоть цієї гиді з підборіддя Тіффані і теж витер руку собі об сорочку, але ще до того Террі встиг помітити, що воно щезає, щойно відділилося від обличчя. Він подивився на свою руку. Шкіра була сухою і чистою. І на сорочці нічого, хоча якусь мить тому було.

Емерсон приклав пальці збоку до шиї Тіффані.

– Пульс є. Гарний, рівний. І дихання в неї добре. Я бачу, як це лайно здіймається і западає. Спробуймо «МАБІС»71.

Бартлет витяг з торби негайної допомоги помаранчевий комплект усе в одному «МАБІС», завагався, потім знову поліз до торби по одноразові рукавички. Один пакуночок подав Емерсону й дістав інший для себе. Террі дивився, зовсім не бажаючи торкатися цього павутиння на шкірі Тіффані.

А що, як воно отруйне?

Вони виміряли кров’яний тиск, і Емерсон сказав, що він нормальний. Парамедики все ніяк не могли дійти між собою згоди, чи варто розчистити їй очі, щоб перевірити зіниці, і, хоча тоді вони цього не знали, дійшли рятівного для власного життя рішення цього не робити.

Поки вони балакали, Террі побачив дещо, що йому не сподобалося. Оплетений павутинням рот Тіффані звільна розкривався і закривався, ніби вона пережовує повітря. Язик у неї став білим. З нього росли волоконця, колихливі, як планктон.

Бартлет підвівся:

– Нам треба доправити її до Святої Терези, терміново, поки не почали виникати якісь проблеми. Кажу так, бо варто це зробити, поки вона на вигляд стабільна… – подивився він на Емерсона, і той кивнув.

– Погляньте на її очі, – сказав Роджер. – Геть білі. Ригати хочеться.

– Нумо, беремо її, – сказав Террі. – Схоже, допитати її ми не зможемо.

– А ті два покійники? – спитав Бартлет. – Ця штука на них росте?

– Ні, – відповів Террі і показав на голову, що стирчала зі стіни. – Цього ви самі бачите. І на Трумені, на тому парубку, що всередині, теж нема.

– А в раковині нічого? – спитав Бартлет. – В унітазі? Душі? Я кажу про сирі місця.

– У душовій кабіні телевізор, – сказав Террі, що не було відповіддю, і взагалі прозвучало цілком безглуздо, але це першим спало йому на думку.

І далі йому подумалося безглуздя: «Чи відкрилося вже “Рипливе Колесо”? Ще рано, звісно, але такого ранку можна було б собі дозволити пару пива; з кошмарними трупами і таким лячним лайном на людських обличчях мусить діяти послаблення правил». Він не відривав очей від Тіффані Джонс, котру повільно, але неухильно ховав під собою напівпрозорий білий туман із… чогось. Террі змусив себе відповісти на запитання:

– Тільки на ній.

Тут Роджер Елвей висловив те, про що вони всі думали:

– Хлопці, а що, як воно заразне?

Ніхто не відповів.

Бічним зором Террі вловив якийсь рух і різко розвернувся, дивлячись на трейлер. Він спершу подумав, що та зграя, яка знялася з даху, то метелики, але ж метелики яскравокольорові, а ці були просто брунатно-сірими. Не метелики, а нетлі. Сотні їх.