Читать книгу Сплячі красуні - Стивен Кинг - Страница 32

– Отже, Джінет… як наші справи?

Джінет розважила дебютний хід Клінта.

– Гм, нумо подивимося. Рі сказала, що цієї ночі їй снилося, як вона їсть торт із Мішель Обамою.

Вони удвох – тюремний психіатр і пацієнтка-утримувана – робили неспішні кола в прогулянковому дворі. Тут було порожньо о цій годині ранку, коли більшість ув’язнених зайняті на своїх різноманітних роботах (столярна майстерня, виробництво меблів, госпблок, прання, прибирання) або сиділи на уроках ЗОРу (у, як це називали в Дулінгському виправному закладі, Школі Тупих), або просто лежали в своїх камерах, байдикуючи.

До бежевої тюремної блузи Джінет було приколото пропуск у двір, підписаний самим Клінтом. Тож він відповідав за неї. З цим усе було гаразд. Вона належала до найулюбленіших його пацієнток-утримуваних («Одна з пещенок», – зазвичай казала директорка Дженіс Котс дратівливо) і завдавала найменше клопоту. На його погляд, місце Джінет було не тут – і не в іншому подібному закладі, а взагалі на волі. Це була не та думка, якою б він поділився з Джінет, бо що доброго це могло їй дати? Це ж Аппалачія. А в Аппалачії не випускають на волю за вбивство, і неважливо, якщо воно другого ступеня. Його впевненість у відсутності провини Джінет у смерті Дейміена Сорлі була вірою такого ґатунку, що висловити він її не міг нікому, крім своєї дружини, а може, навіть і їй. Останнім часом Лайла здавалася дещо відчуженою. Надто заклопотаною. Цього ранку, наприклад, хоча, можливо, це тому, що вона не виспалася. А ще оте, що сказала Ваннеса Лемплі про якийсь ваговоз із харчами для тварин, що перекинувся на Гостинно-Гірській дорозі минулого року. Яка існує ймовірність того, що протягом кількох місяців сталися дві ідентичні кумедні аварії?

– Агов, докторе Н, ви слухаєте? Я сказала, що Рі…

– Наснилося, що вона їла з Мішель Обамою, так.

– Так вона сказала спершу. Але вона це просто вигадала. Насправді їй снився вчитель, який запевняв її, що вона не в тій класній кімнаті. Абсолютно тривожний сон, як ви вважаєте?

– Може бути.

Це була одна з приблизно дюжини фраз-заготовок, якими він відповідав на запитання своїх пацієнток.

– Гей, доку, як гадаєте, Том Брейді86 може сюди приїхати?

Виступити з промовою, роздати автографи?

– Може бути.

– Знаєте, він міг би підписати кілька отих маленьких іграшкових м’ячів.

– Звісно.

Джінет стала.

– Що я оце щойно сказала?

Клінт задумався, потім розсміявся:

– Попався.

– Де це ви сьогодні витаєте, доку? Знову робите оте своє. Вибачте мені, що, типу, лізу у ваш особистий простір, але чи все гаразд у вас вдома?

З неприємним внутрішнім здриганням Клінт усвідомив, що він більше не певний, що це так, і це неочікуване запитання Джінет – її проникливість – бентежила. Лайла йому збрехала. Не було цієї ночі аварії на Гостинно-Гірській дорозі. Раптом він відчув щодо цього впевненість.

– Усе гаразд вдома. Що таке я роблю своє?

Вона насупилася, підняла кулак і притиснутим великим пальцем провела по кісточках.

– Коли ви отак робите, я знаю, що ви деінде, збираєте стокротки чи ще щось. Схоже на те, ніби ви згадуєте якусь свою давню бійку.

– А, – мовив Клінт. Це вже заходило на слизьке. – Стара звичка. Краще поговоримо про вас, Джінет.

– Моя улюблена тема.

Звучало добре, але Клінт знав, з ким має діло. Якщо він дозволить Джінет вести розмову, всю цю годину на сонечку вони проведуть у балачках про Рі Демпстер, Мішель Обаму, Тома Брейді і бозна-кого ще, куди лишень тільки її занесе потік свідомості. У жанрі вільних асоціацій Джінет була чемпіонкою.

– Гаразд. Що вам снилося цієї ночі? Якщо ми говоримо про сновидіння, поговорімо про ваші, а не про сни Рі.

– Я не пам’ятаю. Рі в мене питалася, і я їй так само сказала. Гадаю, це все оті нові ліки, що ви мені приписали.

– Отже, щось вам таки снилося.

– Ну… мабуть… – Джінет відвела очі, дивлячись на город, а не на нього.

– Це міг бути й Дейміен? Він же вам інколи сниться?

– Звісно, який він тоді був із себе. Геть посинілий. Але мені давно вже не снився той синій. Ой, а ви пам’ятаєте отой фільм, «Омен»?87 Про сина диявола? Того хлопця теж звали Дейміен.

– У вас є син…

– То й що? – тепер вона вже дивилася на нього трохи набурмосена.

– Ну, хтось міг би сказати, що ваш чоловік був дияволом у вашому житті, і таким чином Боббі…

– Син диявола! «Омен 2»! – залилася вона сміхом, показуючи пальцем на нього. – Ох, та це вже зовсім кумедно! Боббі – найлагідніший хлопчик у світі, весь пішов характером у рідню, що з моєї матінки боку. Він кожного місяця приїздить сюди аж із Огайо з моєю сестрою, щоб зі мною побачитись. Ви ж самі знаєте. – Вона ще посміялася: звук не частий для цього обгородженого парканом акра землі під суворим наглядом, але такий ніжний. – Знаєте, що я думаю?

– Ні. Я ж лише мозкоправ, а не якийсь там читач думок.

– Я думаю, це може бути класичний випадок перенесення, – вона поворушила в повітрі двома пальцями обох рук, беручи в лапки процитоване нею слово. – У тім сенсі, що це вас турбує, що ваш хлопець – син диявола.

Настала черга розсміятися Клінту. Сама думка про Джареда бодай якось пов’язаного з дияволом, Джареда, котрий змахує москітів собі з рук, замість того, щоб їх давити, була сюрреалістичною. Авжеж, син його турбує, але не тому, що той може колись опинитися за ґратами і колючим дротом, як Джінет, і Рі Демпстер, і Кітті Мак-Дейвід, і як та бомба, що в ній цокотить годинниковий механізм, знана як Ейнджел Фіцрой. Чорти забирай, у хлопця навіть не вистачає духу, щоб запросити Мері Пак піти разом з ним на весняний бал.

– Джаред у порядку, і я певен, що Боббі також. Як ці ліки впливають на ваші… як ви їх називаєте?

– Помутніння. Це коли я просто не можу людей ясно бачити і ясно їх чути також не можу. Уже краще, відтоді як я почала ці нові пігулки.

– Ви це кажете не просто, щоб щось сказати? Бо ви мусите бути зі мною чесною, Джінет. Пам’ятаєте, як я завжди кажу?

– ЧПД, чесність приносить дивіденди. І я щира з вами.

Мені краще. Хоча інколи мене підломлює, і тоді я починаю плисти, і помутніння повертаються.

– Є якісь винятки? Хтось, хто пробивається гучно і ясно, навіть коли вас накриває? Й, можливо, навіть вишпортує вас із того стану?

– Вишпортує! Мені це подобається. Ха, Боббі, може. Йому було п’ять, коли я сюди потрапила. Зараз дванадцять. Він грає на клавішних в одній групі, ви можете в таке повірити? І співає.

– Ви можете пишатися.

– Я й пишаюся. Ваш мусить бути десь такого ж віку, правильно?

Клінт, який розумів, коли котрась з його панянок намагається змінити тему розмови, видав нерозбірливий звук, замість сказати їй, що Джаред уже наближається до того віку, коли мають право голосувати, хай яким чудернацьким це не здається його батькові.

Вона штовхнула його в плече:

– Не забувайте нагадувати йому про кондоми.

Від притіненого парасолем охоронного поста біля північної стіни прогримів підсилений гучномовцем голос:

– АРЕШТАНТКО! ФІЗИЧНІ КОНТАКТИ ЗАБОРОНЕНО!

Клінт скинув руку, махнувши тому офіцерові (важко вгадати через гучномовець, але йому подумалося, що уніформа в садовому кріслі – це той гівнюк Дон Пітерз), щоб показати: тут усе тип-топ, а потім сказав Джінет:

– Я тепер думатиму, як обговорити це з моїм психотерапевтом.

Вона розсміялася, задоволена.

Клінтові спало на думку, і то не вперше, що, якби обставини були цілком іншими, йому б хотілося бути з Джінет Сорлі друзями.

– Слухайте, Джінет. Ви знаєте, хто такий Ворнер Вулф? – Нумо, до відео! – вмент відгукнулася вона показово зімітованою фразою. – А чому ви питаєте?

Гарне питання. Дійсно, чому він це запитав? Хіба стосувався тут бодай чогось той старий спортивний оглядач? І яке значення могло мати те, що його поп-культурна компетенція (як і його зовнішність) були дещо неактуальними?

Інше, краще, запитання: чому Лайла йому збрехала?

– Та хтось згадав про нього в розмові. Мені це здалося забавним.

– Овва, мій батько його любив, – сказала Джінет.

– Ваш тато.

Уривок «Гей, Джуд» пролунав з його телефону88. Поглянувши на екран, Клінт побачив фото своєї дружини Лайли, котра зараз мала б перебувати вглибині країни снів; Лайли, котра може пам’ятати, а може й не пам’ятати Ворнера Вулфа; Лайли, котра йому збрехала.

– Мушу відповісти, – сказав він Джінет, – але я недовго. Можете поки пройтися туди, до городу, повисмикувати якісь бур’яни, а, можливо, заодно згадаєте, що вам снилося вночі.

– Зрозуміло, приватність, – сказала вона і вирушила до городу.

Клінт знову махнув у бік північної стіни, показуючи тому офіцерові, що пересування Джінет санкціоноване, а потім натиснув «ПРИЙНЯТИ».

– Агов, Лайло, ну як наші справи? – враз зрозумівши, щойно це вискочило в нього з рота, що саме такими словами розпочинає співбесіди зі своїми пацієнтками.

– Ой, та як звичайно, – сказала вона. – Вибух метової лабораторії, подвійне вбивство, виконавиця під замком. Я її запопала, коли вона майже геть вгашена чимчикувала вгору Головатим Пагорбом.

– Це ж жарт, авжеж?

– Боюся, ні.

– Свята срака. З тобою все гаразд?

– Дію на чистому адреналіні, а так у порядку. Втім, потребую певної допомоги.

Вона пояснювала деталі. Клінт слухав, не перепитуючи. Джінет взялася до роботи вздовж рядка горошку, вириваючи траву і наспівуючи щось життєрадісне про те, як піде у передмістя до річки Гарлем, щоби в ній втопитися89. У північному кінці тюремного двору до садового крісла підійшла Ваннеса Лемплі, щось сказала Донові Пітерзу і зайняла його місце, а Пітерз тим часом потюпав до адміністративного крила, похнюпивши голову, наче школяр, якого викликали в кабінет директора. Якщо хтось і заслуговував на такий виклик, то саме цей мішок тельбухів і рідин.

– Клінте, ти мене ще слухаєш?

– Я на місці. Просто думаю.

– Просто думаєш, – повторила Лайла. – Про що?

– Про цей процес. – Те, як дружина на нього наперла, спантеличило Клінта. Це майже скидалося на те, ніби вона з нього глузує. – В теорії таке можливе, але мені треба порадитися з Дженіс…

– Тоді зроби це, будь ласка. Я можу приїхати за двадцять хвилин. І якщо Дженіс треба переконати, переконай її. Тут мені потрібна твоя допомога, Клінте.

– Заспокойся, я все зроблю. Побоювання щодо самоскалічення – вагома підстава.

Джінет закінчила один рядок і вже взялася до іншого, рухаючись назад у бік Клінта.

– Я просто кажу, що звичайним порядком тобі треба було б повезти до Святої Террі, щоб її там оглянули. Я так зрозумів, що обличчя собі вона розтовкла добряче.

– Її обличчя для мене не є невідкладною проблемою. Одній людині вона майже відірвала голову, а головою іншого парубка пробила стіну трейлера. Ти справді думаєш, що я мушу привести її в оглядовий кабінет до якогось двадцятизчимось-річного медика?

Він хотів було знову запитати, чи з нею все гаразд, але в теперішньому її стані вона б оскаженіла, бо коли ти вимотаний і розсотаний, ти саме це й робиш – зганяєш свій гнів на когось безпечного. Інколи – незрідка навіть – Клінт відчував обурення через те, що він безпечний.

– Мабуть, ні.

Тепер він уже чув звуки вулиці, Лайла вийшла з будівлі надвір.

– Річ не лише в тому, що вона небезпечна. І не лише в тому, що вона несповна розуму. Це як… як це казав Джаред, «мене моя павуча чуйка проймає»90.

– Може, коли йому було ще років сім.

– Я ніколи в житті її раніше не бачила, можу присягнутися на цілому стосі біблій, але вона мене знає. Вона назвала мене на ім’я.

– Якщо на тобі формена сорочка, а я певен, що так і є, то на грудях у тебе нашивка з твоїм іменем.

– Правильно, але там написано просто «НОРКРОСС».

Вона ж звернулась до мене «Лайло». Я мушу закінчувати цю розмову, просто скажи мені, що коли я з нею туди приїду, там буде розстелено вітальний килим.

– Буде. – Він почув, як вона гмикнула.

– Дякую тобі, любий.

– Нема за що, але ти мусиш зробити мені ласку. Не вези її сама. Ти змучена.

– Рід Берровз буде за кермом. Я поїду пасажиркою.

– Добре. Кохаю тебе.

Він почув, як відчинилися двері машини, мабуть, Лайлиного крузера.

– Теж кохаю тебе, – сказала вона і вимкнулася.

Чи було там легеньке вагання? Нема зараз часу про це думати, колупатися в цьому, поки воно не вилляється в щось, чим воно, певне, не є, що буде тільки на краще.

– Джінет, – а коли вона обернулась до нього, – я мушу перервати наш сеанс. Тут дещо термінове.