Читать книгу Загублена земля. Темна вежа III - Стивен Кинг - Страница 8

1

Цілих три тижні Джон «Джейк» Чемберз відважно боровся з божевіллям, що поволі заповзало в його душу. Увесь цей час він почувався, наче остання людина на борту океанського лайнера, що йде на дно: відкачував воду з трюмів, щоб урятувати собі життя, намагався втримати корабель на плаву, доки не вщухне буря, небо не проясниться і не надійде допомога… будь-яка допомога. Від будь-кого. Тридцять першого травня тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого року, за чотири дні до шкільних канікул, він остаточно переконався, що допомоги не буде. Час здаватися, падати в обійми шторму.

Останньою краплею до чаші терпіння став екзаменаційний твір з англійської мови.

Джон Чемберз, тобто Джейк для трьох-чотирьох хлопців, що були майже його друзями (якби батько довідався про цей «фактик», то це б його точно розлютило), закінчував свій перший рік у школі Пайпера. Йому вже виповнилося одинадцять, і він ходив до шостого класу, але був надто дрібним для свого віку. І люди, що зустрічалися з ним уперше, думали, що він набагато молодший. І взагалі, не так давно (десь рік тому) його ще часто вважали дівчинкою, поки він не влаштував батькам істерику, і мама нарешті зглянулася над ним та дозволила підстригтися коротко. Батько, ясна річ, не мав нічого проти стрижки. Він просто вишкірив зуби в жорсткій залізній посмішці і сказав: «Малий хоче бути схожим на морпіха, Лорі. Це піде йому на користь».

Батько ніколи не називав його Джейком, лише Джоном, та й то дуже рідко. Для батька він зазвичай був просто «малим».

Минулого літа (на двохсотліття Незалежності – суцільні прикраси, прапори, і повно високих кораблів у Нью-Йоркській затоці) тато сказав йому, що школа Пайпера – це просто Найкраща, Трясця Її Матері, Школа в Країні Для Хлопця Твого Віку. І той факт, що Джейка туди прийняли, не має нічого спільного з грошима, наполегливо пояснював Елмер Чемберз. Він несамовито пишався цим, хоча навіть десятирічний Джейк підозрював, що це неправда, що насправді це лише брехня, яку батько перетворив на факт, аби час від часу ненароком вставляти у розмову за обідом чи на вечірці з коктейлями: «Як мій малий? Та він ходить до школи Пайпера. Найкращої, Трясця Її Матері, Школи в Країні Для Хлопця Його Віку. Туди за гроші не потрапиш. У школі Пайпера цінують тільки клепку, от що».

Джейк чудово розумів, що в палахкотючій печі свідомості Елмера Чемберза грубе вугілля бажань і власної думки дуже часто сплавлялося у тверді діаманти, які він називав фактами… а за менш офіційних обставин «фактиками». «Факт у тому, що…» – це була його улюблена фраза, котру він промовляв дуже часто, і шанобливо, і за будь-якої нагоди.

«Факт у тому, що до школи Пайпера просто так, за гроші не беруть, – сказав йому батько влітку на Двохсотліття, коли небо було синім-синім, і все навкруги прикрашене прапорами, і Високі Кораблі стояли у затоці. У Джейковій пам’яті це літо закарбувалося в золотистих тонах, бо тоді він ще не почав божеволіти і всі турботи були тільки про те, чи добре він себе зарекомендує у школі Пайпера, бо вона здавалася якимось гніздом, де висиджували геніїв. – До такого місця, як школа Пайпера, тобі допоможе потрапити тільки те, що в тебе ось тут. – Простягнувши руку над письмовим столом, Елмер Чемберз постукав сина по лобі твердим, вкритим плямами від нікотину пальцем. – Ясно, малий?»

Джейк кивнув. Розмовляти з батьком було не обов’язково, бо він ставився до всіх (разом із дружиною) так само, як до підлеглих на телебаченні, де він відповідав за складання телепрограми і вважався визнаним майстром «розправ», боротьби з конкурентами за успіх у глядача. Все, що вимагалося, – слухати його, кивати в потрібних місцях, і через деякий час він відпускав на волю.

«Добре, – сказав батько, запалюючи одну з вісімдесяти сигарет «Кемел», своєї добової норми. – Тоді вважатимемо, що ми порозумілися. Тобі доведеться добряче намуляти собі сідниці, але ти все зможеш. Якби не міг, то нам би не надіслали ось це. – Взявши зі столу лист про прийняття до школи Пайпера, він переможно стис його в руці. Жест цей чимось нагадував тріумф дикуна, наче лист був убитою на полюванні твариною, звіром, котрого він зараз обдере і з’їсть. – Тож працюй сумлінно. Заробляй гарні оцінки. Зроби так, щоб мама і татко пишалися тобою. Якщо ти закінчиш рік на відмінно, то поїдеш до Диснейленду. Заради цього можна й погарувати, правда ж, хлопчику мій?»

І Джейк заробляв гарні оцінки – з усіх предметів мав «відмінно». До останніх трьох тижнів. Мабуть, йому вдалося стати предметом гордощів мами й татка, хоча вони так рідко бували вдома, що Джейк нічого не міг сказати напевно. Зазвичай, коли він повертався додому, там нікого не було, крім куховарки Ґрети Шоу, тож урешті-решт він показував свої роботи, написані на «відмінно», їй. Після цього вони опинялися в темному кутку його кімнати. Часом Джейк їх роздивлявся і думав про те, чи є в них якийсь сенс. Йому б цього хотілося, та сумніви не полишали його думок.

Джейк не думав, що влітку поїде до Диснейленду, навіть якщо закінчить рік на відмінно.

Вірогіднішим варіантом видавалася божевільня.

О 8:45 тридцять першого травня, коли він переступав через поріг подвійних дверей школи Пайпера, перед його внутрішнім зором постало жахливе видіння. Хлопчик побачив свого батька: той сидів у своєму кабінеті в Рокфелер-плаза, 70, схилившись над письмовим столом. У кутику рота стирчала сигарета «Кемел», дим кільцями оповивав йому голову. Перед батьком стояв один із підлеглих. За спиною в Елмера Чемберза з великої висоти було видно, мов на долоні, весь Нью-Йорк, але від його гамору надійно захищали два шари термостійкого скла.

«Факт у тому, що до Санівейлського санаторію просто так, за гроші не беруть, – тоном похмурого вдоволення вичитував тато своїй «шістці». Простягнувши руку, він постукав підлеглого по лобі. – Єдине, що допоможе тобі потрапити в таке місце, – це коли тут, у черепушці, щось грандіозне перестане працювати як слід. З малим так і сталося. Але він, трясця його матері, вже всі сідниці собі намуляв. Кажуть, що краще за всіх плете ці трахані кошики. А коли його випустять – якщо випустять, – він поїде. Поїде до…

– …придорожньої станції, – пробурмотів Джейк і торкнувся лоба рукою, що прагнула затремтіти. Голоси поверталися. Крикливі, сварливі голоси, що доводили його до сказу.

Ти мертвий, Джейку. Тебе переїхала машина, і тепер ти мертвий.

Не клей дурника! Дивися – бачиш той плакат? ЗАПАМ’ЯТАЙ ПІКНІК СВОГО ПЕРШОГО РОКУ – написано на ньому. Хіба на тому світі їздять на пікніки всім класом?

Не знаю. Знаю тільки, що тебе переїхала машина.

Ні!

Так. Це сталося вранці, дев’ятого травня, о 8:25. Ти помер швидко, навіть хвилини не минуло.

Ні! Ні! Ні!

– Джоне?

Спохопившись, він злякано роззирнувся навкруги. Перед ним стояв містер Бісет, учитель французької, вигляд у нього був стурбований. За спиною в нього потік інших учнів уже вливався в Залу Скликань на ранкове зібрання. Майже ніхто не розбишакував, і криків теж не було чути. Мабуть, іншим учням так само, як і Джейкові, батьки втовкмачували, що їм страшенно пощастило потрапити до школи Пайпера, куди беруть не за гроші (хоча річна плата становила 22 тисячі доларів), а за тямущість. І мабуть, багатьом із них пообіцяли, що вони кудись поїдуть, якщо навчатимуться добре. Мабуть, батьки деяких щасливчиків навіть дотримають обіцянки. Мабуть…

– Джоне, з тобою все гаразд? – cпитав містер Бісет.

– Авжеж, – сказав Джейк. – Все гаразд. Просто я сьогодні трохи заспав. І ще не до кінця прокинувся.

Обличчя містера Бісета розслабилося, і він усміхнувся.

– Нічого, таке трапляється навіть із найкращими з нас.

– Тільки не з моїм татком. Майстер «розправ» ніколи не проспить.

– Ти підготувався до іспитової роботи з французької? – поцікавився містер Бісет. – Voulez-vous faire I’examen cet aprиs-midi?

– Гадаю, так, – відповів Джейк. Насправді він не знав, готовий він до іспиту чи ні.

І навіть не міг пригадати, чи готувався до письмової з французької.

Нині ніщо, крім голосів у голові, не мало особливого значення.

– Ще раз наголошую, що мені дуже сподобалося працювати з тобою, Джоне. Я хотів сказати про це твоїм батькам, але вони не прийшли на батьківський вечір…

– Вони дуже зайняті, – пробурмотів Джейк.

На знак розуміння містер Бісет кивнув.

– Ну, все одно мені приємно, що ти був моїм учнем. Ось і все, що я хотів сказати… а ще я сподіваюся побачити тебе наступного року на заняттях з поглибленого вивчення французької.

– Дякую, – відповів Джейк і подумав: а якої б заспівав містер Бісет, якби почув від нього «але навряд чи я вивчатиму наступного року французьку, хіба що ви надсилатимете мені матеріали до старого доброго Санівейла»?

У проході Зали Скликань з посрібленим дзвіночком у руці з’явилася Джоана Френкс, шкільний секретар. У школі Пайпера у дзвінок завжди калатала чиясь рука. Джейк подумав, що, напевне, це було ще однією принадою для батьків. Спогади про маленький червоний шкільний будиночок і таке інше. Сам він почував до цього відразу. Звук того дзвінка наче пронизував його голову…

«Я так довго не витримаю, – подумав він у відчаї. – Шкода, але я божеволію. Правда-правда, я божеволію».

Містер Бісет помітив міс Френкс, повернувся було до неї, але потім знову глянув на Джейка.

– Джоне, з тобою точно все гаразд? Ці останні кілька тижнів ти був якийсь заклопотаний. Навіть стурбований. Тебе щось тривожить?

У голосі містера Бісета звучала така непідробна доброта, що Джейк мало не розповів йому все. Але спохватився, уявивши вираз обличчя вчителя, коли він скаже: «Так. Мене щось тривожить. Один такий маленький гидотний фактик. Бачте, я помер і перейшов до іншого світу. А там знову помер. Ви скажете, що такого не може бути, і, звісно, матимете рацію. Частково я теж так думаю, але більша частина мого розуму каже, що ви помиляєтеся. Це сталося насправді. Я помер».

Якби він розповів щось подібне, то містер Бісет негайно кинувся б телефонувати Елмерові Чемберзу. І Санівейлський санаторій видався б Джейкові казковим курортом після того потоку слів, який виверг би із себе батько з приводу хлопців, у яких виникають глюки перед іспитовим тижнем. Хлопців, які вироблять таке, про що не розповіси під час обіду чи вечірки з коктейлями. Хлопців, Які Підводять Своїх Батьків.

Джейк вичавив із себе посмішку і глянув на містера Бісета.

– Просто я трохи нервуюся перед іспитами.

Містер Бісет підморгнув йому.

– Ти впораєшся, все буде добре.

І тут міс Френкс затрясла дзвіночком, скликаючи всіх на зібрання. Кожен удар язичка об стінку дзвоника ножем врізався у Джейкові вуха і маленькою ракетою проносився у голові.

– Ходімо, – сказав містер Бісет. – А то спізнимося. Адже не можна запізнюватися в перший день іспитового тижня, правда?

Вони проминули міс Френкс із її тріскучим дзвіночком, і містер Бісет попрямував до ряду сидінь, який називали Вчительськими Хорами. Хитромудрих назв, подібних до цієї, в школі Пайпера взагалі було чимало. Актова зала звалася Залою Зібрань, обідня перерва – Обідом, учні сьомих-восьмих класів – Старшими Хлопчиками й Дівчатками, і, звісно, складані стільці біля піаніно (на якому міс Френкс невдовзі почне тарабанити так само немилосердно, як калатала в дзвоник) були не більше й не менше, ніж Вчительські Хори. Усе це частина традиції, подумав Джейк. Якщо, скажімо, ти один із батьків, чия дитина ходить на поважний Обід до Зали Зібрань замість глитати бутерброди з тунцем у кафетерії, то ти можеш бути спокійний і впевнений, що якість освіти в цій країні – на належному рівні.

Він непомітно прослизнув на сидіння в задній частині зали й там затих, пропускаючи повз вуха ранкові оголошення. У голові безперестану клубочився жах, змушуючи хлопчика почуватися загнаним щуром у колесі. Він намагався зосередитися на чомусь позитивному, на світлому прийдешньому, але бачив попереду тільки темряву.

Корабель його здорового глузду потопав.

На кафедру зійшов директор Школи, містер Гарлі, й урочисто виголосив коротеньку промову про важливість Іспитового Тижня і те, що здобуті оцінки стануть черговим кроком на Великій Дорозі Життя. Він сказав, що школа покладається на них, він сам особисто на них дуже покладається і батьки теж покладаються. Бракувало тільки того, щоб доля цілісінького вільного світу залежала від них, але директор прозоро натякав, що це взагалі-то можливо. Наприкінці промови він повідомив, що на час Іспитового Тижня всі дзвінки скасовуються (і це була єдина приємна новина з усього, що Джейк почув того ранку).

Міс Френкс, котра давно вже зайняла своє місце за піаніно, вдарила по клавішах, беручи кличний акорд. Учні – сімдесят хлопчиків і п’ятдесят дівчаток, усі в охайних строгих вбраннях, що свідчили про гарний смак і стабільне фінансове становище батьків, – піднялися як один, і заходилися співати шкільний гімн. Джейк теж розтуляв рота, вдаючи, ніби співає, а сам тим часом думав про те місце, де прийшов до тями після смерті. Спочатку йому здалося, що це пекло… а коли з’явився чоловік у чорній сутані з каптуром, він у цьому впевнився.

А потім, ясна річ, прийшов той, інший. Чоловік, якого Джейк майже полюбив.

Але він допустив, щоб я впав. Він убив мене.

Джейк відчув, як на потилиці і між лопатками виступають краплі поту.

Боже, ну й гидотна пісня, подумав Джейк, і йому тут же спало на думку, що його таткові вона, мабуть, припала б до смаку.

2

На першому уроці була англійська, єдиний предмет, де не було письмового іспиту в класі. Завдання написати іспитовий твір їм дали додому. То мусив бути друкований текст обсягом від тисячі п’ятисот до чотирьох тисяч слів, і його тема, яку продиктувала їм міс Ейвері, звучала так: «Що таке правда і як я її розумію». На іспитовий твір припадало двадцять п’ять відсотків семестрової оцінки.

Увійшовши до класу, Джейк сів на своє місце в третьому ряду. Усього цей предмет відвідувало одинадцять учнів. Джейк пригадав, як минулого вересня у них був День ознайомлення і містер Гарлі сказав їм, що в школі Пайпера «кількість учителів і учнів – у найкращій пропорції з-поміж усіх приватних середніх шкіл». Щоб надати своїй думці особливої ваги, він кілька разів постукав кулаком по кафедрі в Залі Зібрань. На Джейка ця інформація справила не надто колосальне враження, та він переказав її батькові. Думав, що таткові таке неодмінно сподобається, і не помилився.

Він розстебнув блискавку на рюкзаці й обережно видобув звідти синю течку, в якій лежав Іспитовий Твір. Поклав її на парту, збираючись переглянути востаннє, аж раптом його увагу привернули двері, що були у класі з лівого боку. Вони вели до роздягальні, але сьогодні стояли зачинені, бо в Нью-Йорку було сімдесят за Фаренгейтом і всі учні вдяглися легко. Там було порожньо, тільки ряд мідних гачків для пальт тягнувся вздовж стіни та довгий гумовий килимок – для чобіт – лежав на підлозі. У дальньому кутку зберігалося кілька коробок зі шкільною всячиною (крейдою, зошитами для іспитових робіт і подібним).

Нічого особливого.

Та все одно Джейк встав з місця, покинувши нерозкриту течку на парті, й подався до дверей. Він чув, як тихо гомонять однокласники, гортаючи сторінки Іспитових Творів у пошуках неправильно сформульованих речень чи розпливчастих фраз, але ці звуки долинали наче здаля.

Всю його увагу полонили двері.

Останні десять днів чи десь так, поки голоси у нього в голові лунали дедалі гучніше й гучніше, Джейк почав усерйоз цікавитися різними дверима… всіма без винятку. Лише за останній тиждень, він, мабуть, п’ять сотень разів відчиняв двері, що вели з коридору на горішньому поверсі до його кімнати, а двері до ванної – так взагалі тисячу. І щоразу відчував, як у грудях напинається тугий клубок надії й сподівання, наче розв’язання його турбот лежало десь за цими чи тими дверима, і він неодмінно його знайде… врешті-решт. Втім, щоразу перед очима з’являвся лише коридор, або ванна, або подвір’я, абощо.

Минулого четверга він повернувся додому зі школи, впав на ліжко і заснув. Схоже, відтепер сон став його єдиним прихистком. Та минуло три чверті години, і він прокинувся, стоячи в дверях до ванної і напівпритомно витріщаючись на такі цікавинки, як унітаз і раковина. На щастя, його ніхто не бачив.

Зараз, наближаючись до дверей роздягальні, Джейк відчув той самий сліпучий спалах надії, певність у тому, що двері відчиняться не в темну гардеробну, де навіки оселилися запахи зими – фланелі, гуми й вологої вовни, а до якогось іншого світу, в якому він знову зможе стати цілісним. На підлогу класної кімнати трикутником проллється сліпуче гаряче світло, трикутник ставатиме більшим, і Джейк побачить, як у світло-блакитному небі ширяють птахи, у небі кольору

(його очей)

старих потертих джинсів. Пустельний вітер зачеше йому волосся назад і висушить піт, що від хвилювання виступив на лобі.

Він ступить через поріг і зцілиться.

Джейк повернув ручку й відчинив двері. Всередині на нього чекали лише пітьма й ряд блискучих мідних гачків. Біля стосів зошитів у кутку лежала чиясь з давніх-давен забута рукавичка.

Серце впало, і зненацька Джейкові захотілося просто прокрастися до цієї темної кімнати з її запахами зими й крейдяного пилу. Він посуне рукавичку вбік і сяде в кутку під гачками для пальт. Він сяде на гумовому килимку, куди взимку зазвичай ставлять чоботи. Він сяде, засуне собі до рота великого пальця, підтягне коліна до грудей, заплющить очі і… і…

І просто поступиться.

Ця думка і полегшення, яке вона обіцяла, були неймовірно принадними. Настане кінець страхові, розгубленості й безладу. Найгіршим був безлад – це постійне відчуття, що життя перетворилося на дзеркальний лабіринт божевільні.

Та, попри все, Джейк Чемберз, подібно до Едді та Сюзанни, мав у собі глибоко заховане сталеве осердя. І зараз воно спалахнуло в темряві, осяявши її синім світлом маяка-дороговказа. Жодних поступок. Нехай у нього в душі вирує божевілля і врешті-решт воно переможе, але Джейк нещадно з ним боротиметься. І нехай його грім поб’є, якщо він поступиться.

«Ніколи! – люто подумав він. – Ніколи! Нік…»

– Джоне, якщо ти вже все шкільне приладдя в гардеробній перелічив, то, коли твоя ласка, приєднайся до нас, – сухим культурним тоном сказала в нього за спиною міс Ейвері.

І поки Джейк відвертався від дверей, рядами учнів розлігся смішок. Міс Ейвері стояла за своїм столом, злегка спираючись на нього пальцями, і зі спокійним інтелігентним виразом обличчя дивилася на хлопця. Сьогодні на ній був синій костюм, а волосся зачесане в звичний вузол. З-за її плеча на Джейка похмуро зирив портрет Натаніеля Готорна.

– Вибачте, – пробелькотів Джейк і причинив двері. Непереборний потяг відчинити їх знову, подивитися ще раз, а раптом там є інший світ з його розпеченим сонцем і пустелею, накотив на хлопчика, але він не піддався і пішов на місце. Петра Джессерлінг вже пускала йому бісики. – Наступного разу візьми мене з собою, – прошепотіла вона. – Тоді хоч подивитися буде на що.

Джейк неуважно всміхнувся і всівся на місце.

– Дякую, Джоне, – мовила міс Ейвері своїм безмежно спокійним тоном. – А зараз, перш ніж ви здасте іспитові твори… а я впевнена, що всі вони будуть гарними, дуже охайними і в чомусь неповторними… я роздам програмний список рекомендованої літератури на літо. Про деякі з цих чудових книжок я розповім…

Говорячи це, вона передала Девідові Суррі стосик друкованих брошур. Девід почав їх роздавати, а Джейк розкрив течку, щоб востаннє глянути на те, що написав на тему «Що таке правда і як я її розумію». Цікавість була непідробною, бо ж він не пам’ятав, чи писав іспитовий твір, так само, як не пригадував підготовки до іспиту з французької.

Одного погляду на титульний аркуш виявилося достатньо, щоб у ньому почала наростати тривога. В центрі аркуша стояв охайний друкований напис «ЩО ТАКЕ ПРАВДА І ЯК Я ЇЇ РОЗУМІЮ, Виконав Джон Чемберз». І все було б гаразд, якби він з якогось дива не приліпив унизу дві фотографії. На одній з них були двері (мабуть, це двері будинку №10 на Даунінг-стрит у Лондоні, подумав Джейк), а інша зображувала поїзд на залізниці. Кольорові знімки вирізано, поза сумнівом, з якогось журналу.

Навіщо я це зробив? І цікаво коли?

Він перегорнув аркуш і втупився в першу сторінку іспитового твору, не вірячи власним очам і не розуміючи, що перед ним. А потім, коли крізь первинний шок почало пробиватися розуміння, Джейк відчув, як його охоплює жах. Нарешті це сталося. Нарешті він дійшов до такої межі, коли інші помітять, що він несповна розуму.

3

ЩО ТАКЕ ПРАВДА І ЯК Я ЇЇ РОЗУМІЮ

Виконав Джон Чемберз

Я покажу вам страх у жмені землі.

Т. С. «Бутч» Еліот

Спочатку я подумав: він бреше безсоромно.

Роберт «Санденс» Браунінґ

– Надзвичайно важливо, щоб ви всі прочитали «Володаря мух», – говорила міс Ейворі чистим, але якимось невиразним голосом. – А прочитавши, маєте поставити собі деякі питання. Часом гарний роман нагадує низку загадок у загадках, а цей роман – дуже гарний, один з найкращих у літературі другої половини двадцятого століття. Тож спершу спитайте в себе, яке символічне значення може мати мушля. По-друге…

Далеко. Дуже-дуже далеко. Тремтячою рукою Джейк відкрив другу сторінку іспитового твору, залишивши на першій пляму від поту.

Джейк поволі підвів очі. Серце калатало так сильно, що він бачив перед собою яскраве світло, наче відбиток спалаху, світло, що пульсувало, наближаючись і віддаляючись із кожним титанічним ударом його серця.

Перед його внутрішнім зором постала картина: ось міс Ейвері віддає його твір матері й батькові. Коло міс Ейвері зі скорботним виглядом стоїть містер Бісет. Джейк почув, як міс Ейвері промовляє своїм чистим безбарвним голосом: «Ваш син потребує невідкладної допомоги лікарів. Якщо вам потрібен доказ, погляньте на цей іспитовий твір».

«Останні три тижні Джон ходив сам не свій, – додає містер Бісет. – Часом він якийсь наляканий і постійно перебуває в якомусь заціпенінні… так, наче думками він десь далеко… якщо ви розумієте, про що мені йдеться. Je pense que John est fou… comprenez-vous?7

Знову міс Ейвері: «Можливо, ви тримаєте вдома якісь психотропні ліки і він їх знайшов?»

Про психотропні ліки Джейк нічого не знав, а от кілька грамів кокаїну точно лежали в нижньому ящику батькового стола в кабінеті. Тато б неодмінно вирішив, що синочок туди заліз.

– А зараз кілька слів про «Пастку-22», – сказала міс Ейвері зі свого чільного місця в класній кімнаті. – Це дуже непроста книжка, як для учнів шостих-сьомих класів, але якщо ви зумієте відчути її неповторний шарм, то вже не зможете відірватися. Якщо вам так більше сподобається, то можете вважати цей роман комедією сюрреалізму.