Читать книгу Темна вежа - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 13

Один

Четверо мандрівників (чи п’ятеро – якщо рахувати Юка з Серединного світу), возз’єднані, стояли тепер у ногах Міїного ліжка, дивлячись на те, що лишилося від Сюзанниної твім, її близнючки. І якби не одяг, за яким вгадувалися певні обриси небіжчиці, ніхто з них не зміг би сказати напевне, що то таке. Навіть у волоссі на розколотій Міїній голові не було нічого людського: його легко можна було прийняти за винятково величезний жмут пилюки.

Роланд дивився на обличчя, риси якого вже стиралися, думаючи про те, як мало лишилося від жінки, чия одержимість – дитятко, дитятко, завжди лише дитятко, – мало не поклала край їхньому походу. А без них хто лишився б протистояти Багряному Королю та його диявольськи розумному радникові? Джон Каллем, Аарон Діпно та Мозер Карвер. Троє чоловіків, і одного з них точила чорнорота хвороба, яку Едді називав канцером.

«Як багато ти накоїла, – подумав він, роздивляючись запорошене напіврозпале обличчя. – І втнула б ще більше, еге ж, без упину і без усякого сорому. Як на мене, то так і загине світ. Він стане жертвою любові, а не ненависті. Бо ж любов завжди спричинялася до більших руйнувань».

Він нахилився вперед, вдихнув запах, що навіював спогад про старі квіти і задавнені прянощі, й дмухнув. І щось віддалено схоже обрисами на голову розлетілося, як пух молочаю чи кульбабки.

– Вона не бажала зла Всесвітові, – мовила Сюзанна не зовсім рівним голосом. – Вона лише прагнула того, на що має право кожна жінка: народити дитину. Любити й виховувати її.

– Еге ж, – погодився Роланд. – Правду кажеш. І від цього її смерть здається такою чорною.

– Часом я думаю, що нам усім було б краще, якби люди, в яких лише добрі наміри, заповзли кудись і здохли, – озвався Едді.

– Тоді й нам довелося б сконати, Великий Ед, – зауважив Джейк.

Усі замислилися, й Едді впіймав себе на думці про тих, кого вони вже вбили своїми найліпшими намірами. До лихих йому діла не було, проте решта… Сюзен, втрачена кохана Роланда, була лише однією з них.

Відійшовши від спорохнявілих решток Міїного тіла, Роланд наблизився до Сюзанни, яка сиділа на одному з сусідніх ліжок, затиснувши руки між стегон.

– Розкажи мені про все, що сталося з тобою, відколи ти кинула нас на Східному шляху, після бою, – попрохав він. – Нам потрібно…

– Роланде, я не хотіла вас кидати. То була Мія. Вона перебрала на себе контроль над тілом. І якби я не мала прихистку, Доґана, вона б витіснила мене повністю.

Роланд кивнув: мовляв, розумію.

– І все-таки розкажи, як ти потрапила до цього девар-тете. Джейку, те саме я хочу почути від тебе.

– Девар-тете, – повторив Едді. Ці слова здалися йому віддалено знайомими. Чи не від Чевіна з Чейвена, мутанта, якого Роланд позбавив страждань у Ловеллі, він їх чув? Напевно. – Що воно таке?

Роланд обвів рукою залу з усіма її ліжками, кожне з яких було оснащено шоломоподібним апаратом і гофрованим шлангом, ліжками, де лежало й перетворювалося на руїни бозна-скільки дітей із прикордонних Калій.

– Це означає «мала тюрма» чи «катівня».

– Не така вже вона й мала, як на мене, – похитав головою Джейк. Точно сказати, скільки в тій залі стояло ліжок, він би не зміг, але здогадувався, що їх десь із триста. Щонайменше.

– Може так статися, що попереду нам трапиться інша, значно більша. Розкажи свою історію, Сюзанно. І ти, Джейку, також.

– А куди ми вирушимо звідси? – поцікавився Едді.

– Може, розповідь нам підкаже, – відповів Роланд.

Два

У німотному зачудуванні Едді та Роланд слухали, як Сюзанна й Джейк по черзі детально оповідали свої пригоди. Вперше Роланд перебив Сюзанну, коли вона говорила про Матьєссена ван Віка, котрий віддав їй свої гроші й забронював номер у готелі. Стрілець звернувся до Едді з питанням про черепашку в підкладці сумки.

– Я не знав, що то була черепаха. Думав, може, камінь.

– Я був би не проти ще раз послухати твою розповідь про цей епізод, – сказав Роланд.

Тож, ретельно все обмірковуючи, намагаючись згадати кожну дрібницю (бо здавалося, що то все було дуже давно), Едді переказав, як вони з панотцем Каллагеном піднялися до Печери дверей і відкрили скриньку з дерева привидів, де лежала Чорна Тринадцятка. Вони розраховували на те, що вона відчинить двері, і так сталося, але спершу…

– Ми поклали скриньку в сумку, – сказав Едді. – Ту, на якій було написано: «В Мідтаун-лейнз можливі лише страйки» у Нью-Йорку та «У Мідворлд-лейнз можливі лише страйки» в Кальї Брин Стерджис. Пам’ятаєте?

Всі закивали.

– І раптом я щось намацав у підкладці сумки. Я звернув на це увагу Каллагена, але він сказав… – Едді спробував згадати точні слова панотця. – Він сказав: «Зараз не найкращий час це з’ясовувати». Чи щось таке. Я погодився. Пригадую, подумав тоді, що таємниць нам і так не бракувало, тож цю слід було відкласти на інший день. Роланде, хто, на Бога, міг вкласти цю річ до сумки, як ти думаєш?

– Якщо вже на те, хто залишив ту сумку на пустищі? – докинула Сюзанна.

– А ключ? – і собі вставив Джейк. – На тому самому пустищі я знайшов ключ до будинку в Датч-Гіл. То троянда? Вона їх якось… ну не знаю… робила?

Роланд замислився над питанням.

– Якщо хочете почути мій здогад, – сказав він нарешті, – то, як на мене, ті знаки й сіґули залишив нам сей Кінг.

– Письменник, – мовив Едді. Подумки зваживши таку можливість, він повільно кивнув. Бо в пам’яті зринула невиразна згадка про одне поняття, про яке їм казали ще в школі. «Бог з машини» – так воно звучало. Ще був якийсь хитромудрий відповідник до цього латиною, але його він згадати не міг. Напевно, в той час, коли його однокласники слухняно писали конспект, він базграв у себе на парті ім’я та прізвище Мері Лу Кенопенськи. Хай там як, суть зводилася до того, що драматург, який дозволяв собі втрутитися в хід п’єси, міг послати героям бога, що являвся з неба на заквітчаній колісниці й витягав з халепи тих, хто в неї втрапив. Безсумнівно, це тішило релігійних театралів, які вірили, що Бог (не той спецефект, що спускався з якоїсь платформи вгорі, котру глядачі не могли бачити, а Господь, сущий на небесах) справді рятував людей, які на це заслуговували. У модерну добу такі ідеї, безперечно, вийшли з моди, але Едді здогадувався, що популярні письменники-романісти (а сей Кінг був на шляху до того, щоб стати одним з них), напевно, досі вдавалися до цього прийому, просто ретельніше його замасковували. Залишали собі маленькі такі лазівки. Картки з написами: «ВИХІД З ТЮРМИ», або «ВТЕЧА ВІД ПІРАТІВ», або «ВИМКНЕННЯ ЕЛЕКТРИКИ ВНАСЛІДОК НЕСПОДІВАНОЇ БУРІ, СТРАТУ ВІДКЛАДЕНО». Бог з машини (який насправді був письменником) терпляче працював, щоб оберігати персонажів, аби його історія не закінчилася неприємним рядком на зразок: «Отак ка-тет поліг на Єрихонському пагорбі і поганці перемогли, владарюй, Дискордіє, тож вибачте, наступного разу пощастить більше (та який там наступний раз, ги-ги), КІНЕЦЬ».

Маленькі страховки, такі як ключ. Не кажучи вже про черепашку зі слонової кості.

– Якщо він вписав ці речі в свою історію, – сказав Едді, – то сталося це вже через багато років по тому, як ми бачилися з ним у тисяча дев’ятсот сімдесят сьомому.

– Еге ж, – погодився Роланд.

– І навряд чи він їх вигадав, – сказав Едді. – Не думаю. Він просто… я не знаю, просто…

– Хамляр? – усміхнулася Сюзанна.

– Ні! – вигукнув Джейк трохи шоковано. – Не хамляр. Він передавач. Транслятор. – На думку йому спав батько та його робота на телебаченні.

– У яблучко, – сказав Едді, націливши на хлопчика палець. А одна думка потягла за собою іншу. Якби Стівен Кінг загинув дочасно і не встиг вплести ці речі в свою оповідь, ключа й черепашки не виявилося б під рукою, коли вони були потрібні. Джейка з’їв би охоронець дверей у Датч-Гіл… це, звісно, за умови, що він дістався б аж так далеко, що було сумнівно. А якби навіть він утік від чудовиська з Датч-Гіл, його все одно зжерли б Прародителі – Каллагенові вампіри першого типу – в «Діксі-Піґ».

Сюзанна подумувала, чи не розповісти, яке їй було видіння, коли Мія тільки починала свою останню подорож від готелю «Плаза-Парк» до «Діксі-Піґ». У тому видінні вона сиділа в тюремній камері в Оксфорді, штат Міссісіпі, й звідкись долинали голоси з телевізора. Чет Гантлі, Волтер Кронкайт, Френк Макґі – усі ці диктори монотонно виголошували імена та прізвища померлих. Деякі з них, як-от президента Кеннеді й братів Дьєм, вона знала. Інші (як Кріста Маколіф) були незнайомі. Але одне з імен було Стівен Кінг, у цьому вона була впевнена. Напарник Чета Гантлі

(доброго вечора Чете доброго вечора Девіде)

повідомляв, що Стівена Кінга збила на смерть машина, мінівен «додж», поки він прогулювався неподалік від свого дому. За словами Бринклі, Кінгу було п’ятдесят два роки.

Якби Сюзанна їм про це розповіла, багато подій змінило б свій хід чи не сталося б узагалі. Вона вже розтулила рота, щоб додати це до розмови, – камінець, що відколовся, вдаряє в більший камінь, а той зачіпає ще більший, а той збиває ще два, і так починається обвал, – та раптом брязнули, відчиняючись, двері і заклацали по підлозі кроки. Усі повернулися на звук, Джейк потягнувся до Орізи, решта – до револьверів.

– Хлопці, спокійно, – пробурмотіла Сюзанна. – Все гаразд. Я його знаю. – А до DNK 45932, ХАТНЬОГО ПОМІЧНИКА, промовила: – Я й не сподівалася так скоро тебе побачити. Хоча ні, я взагалі не сподівалася тебе побачити. В чому річ, друже ти мій Найджеле?

Тож цього разу те, що могло бути вимовлене, зосталося невисловленим, і deus ex machina, що міг спуститися, щоб урятувати письменника від побачення з міні-фургоном «додж» одного пополудня наприкінці весни 1999 року, залишився в своїх високостях, понад простими смертними, які грали відведені їм ролі внизу.

Три

На думку Сюзанни, хорошого в роботах було те, що більшість із них не пам’ятала образ. Найджел повідомив їй, що полагодити його прилади бачення виявилося нікому (хоча він міг би й сам це зробити, сказав він, якби мав доступ до потрібних деталей, дисків та інструкцій з ремонту), тому він повернувся сюди, йдучи за приладом інфрачервоного бачення, щоб забрати рештки розтрощеного (й нікому не потрібного) інкубатора. Він подякував їй за співчуття й відрекомендувався її друзям.

– Приємно познайомитися, Найдже, – сказав Едді, – але я знаю, тобі треба швидше братися до ремонту, тому ми тебе не затримуємо. – Голос в Едді був приємний, і револьвера він сховав у кобуру, але руки з руків’я не зняв. Насправді його трохи настрашила Найджелова подібність до певного робота-вістового, що мешкав у селі Калья Брин Стерджис. А той якраз був лихопомний.

– Ні, залишся, – втрутився Роланд. – Можливо, у нас буде для тебе робота. Але наразі я б хотів, щоб ти помовчав. Вимкнися, як ти не від того. – А навіть як і від того, виразно звучало в його тоні.

– Авжеж, сей, – відповів Найджел зі своїм британським презирливо-аристократичним акцентом. – Щоб повернути мене в робочий режим, скажіть: «Найджеле, ти потрібен».

– Дуже добре, – кивнув Роланд.

Найджел згорнув свої худі (проте безсумнівно сильні руки з іржостійкої сталі) на грудях і замовк.

– Повернувся, щоб підібрати розбите скло, – зачудовано промовив Едді. – Може, таких роботів могла б продавати корпорація «Тет». Кожна домогосподарка в Америці забажала б собі двох – одного для дому, другого для подвір’я.

– Що менше ми будемо причетні до науки, то краще, – похмуро мовила Сюзанна. Попри те що вона передрімала трохи, коли сиділа спиною до дверей між Федіком та Нью-Йорком, вигляд у неї був змучений, смертельно втомлений. – Подивіться, до чого вона довела цей світ.

Роланд кивнув Джейкові, й той заходився виповідати їхні з панотцем Каллагеном пригоди в Нью-Йорку 1999 року, починаючи з таксі, яке мало не збило Юка, й закінчуючи їхнім подвійним нападом на ницих людей та вампірів у обідній залі «Діксі-Піґ». Не оминув він увагою і те, як вони позбулися Чорної Тринадцятки, запхавши її до шафки для зберігання речей у Всесвітньому торговельному центрі, де вона надійно пролежить аж до початку червня 2002-го, і як знайшли черепашку, котру Сюзанна зронила, як послання в пляшці, в риштак біля «Діксі-Піґ».

– Такий відважний, – Сюзанна скуйовдила Джейкові волосся. Потім нахилилася, щоб попестити по голівці Юка. Пухнастик витягнув свою довгу шию, аби пестощі припали на більшу площу, його очі були напівзаплющені, а лисяча пичка розтяглася в усмішці. – Такий хоробрий, чорт забирай. Дякую-сей, Джейку.

– Дяку Ейк! – погодився Юк.

– Якби не та черепашка, вони б убили нас обох. – Голос у Джейка не тремтів, але сам він зблід. – А так панотець… він… – Джейк стер долонею сльозу й пильно поглянув на Роланда. – Ти скористався його голосом, щоб наказати мені йти далі. Я почув тебе.

– Еге ж, я був змушений, – кивнув стрілець. – Але він і сам цього хотів.

– Вампірам він не дістався, – сказав Джейк. – Він застрелився з мого «рюгера», перш ніж вони встигли випити його кров і перетворити на одного зі своїх. Хоча навряд чи вони б це зробили. Найпевніше, роздерли його на шматки і зжерли. Вони були страшенно люті.

Роланд кілька разів кивнув.

– Останнє, що я від нього почув… думаю, він промовив це вголос, хоч я не певен… – Джейк уже схлипував не криючись. Він спробував пригадати точні слова. – Він сказав: «Знайди свою Вежу, Роланде, ввірвися до неї й дістанься аж до верхівки». А тоді… – Хлопчик пхикнув крізь викривлені губи. – Згас. Як вогник свічки. Пішов у ті, інші світи, якими б вони не були.

Він замовк. І решта не зронили ні слова: панотця вшанували хвилиною мовчання. Потім Едді сказав:

– Гаразд. Ми знову разом. І що нам, у біса, робити далі?

Чотири

Роланд, морщачись, сів, відтак нагородив Едді Діна поглядом, що промовляв красномовніше за будь-які слова: «Навіщо ти випробовуєш моє терпіння?»

– Ну добре, добре, – примирливо сказав Едді. – Така в мене звичка. Не треба так дивитися.

– Яка звичка, Едді?

Останнім часом Едді не так часто згадував той свій рік життя з Генрі, сповнений травматичної залежності, але тієї миті згадати довелося. От тільки говорити про це йому не хотілося. Не тому, що було соромно (Едді справді вважав, що подолав болісні спогади), а через те, що він відчував, як наростає невдоволення стрільця: надто вже часто Едді виправдовував різні свої вчинки впливом старшого брата. Зрештою, може, Роланд і мав рацію. Так, Генрі справді був визначною, формотворчою силою в житті Едді. Так само, як Корт у житті Роланда… але ж стрілець не згадував про свого старого вчителя повсякчас.

– Ставити питання, на які я вже знаю відповіді, – сказав Едді.

– І якою буде відповідь цього разу?

– Перш ніж вирушати до Вежі, ми повернемося до Краю Грому. А там або повбиваємо Руйначів, або випустимо їх на свободу. Байдуже що, аби тільки вберегти Промінь. Потім уб’ємо Волтера, чи Флеґґа, чи як там він себе величає. Бо він їхній фельдмаршал, адже так?

– Був фельдмаршалом, – підтвердив Роланд, – але тепер на сцені з’явився новий гравець. – Він зиркнув на робота. – Найджеле, ти потрібен.

Найджел опустив руки й підвів голову.

– Чим можу служити?

– Знайди мені щось, чим можна писати. Є тут щось таке?

– Ручки, олівці й крейда – в кабінці наглядача на дальньому боці видобувальної палати, сей. Принаймні були, коли я востаннє туди заходив.

– Видобувальна палата, – задумливо повторив Роланд, вивчаючи поглядом щільні ряди ліжок. – Так ви її звете?

– Так, сей. – А потім майже несміливо: – Голосові елізії й фрикативи свідчать про те, що ви сердитеся. Це справді так?

– Сюди приводили дітей, сотнями й тисячами… здорових дітей зі світу, де досі забагато народжуються хворими… і висмоктували з них розум. І чого б це я сердився?

– Сей, я певен, що не знаю, – сказав Найджел. Мабуть, він уже шкодував про своє рішення повернутися. – Але запевняю вас, у процедурах видобування я не брав жодної участі. Я керую господарчими справами, в тому числі технічним обслуговуванням.

– Принеси мені олівець і шмат крейди.

– Сей, ви ж не знищите мене, правда? Останні дванадцять-чотирнадцять років процедурами видобування керував доктор Скавтер, а доктор Скавтер мертвий. Його застрелила ця леді-сей, з його власного пістолета. – Враховуючи вузький діапазон голосових можливостей Найджела, легкий докір прозвучав особливо виразно.

Та Роланд лише повторив:

– Принеси мені олівець і шмат крейди, і швидше, швидше.

Найджел пішов виконувати наказ.

– Кажучи про нового гравця, ти мав на увазі дитину, – сказала Сюзанна.

– Безперечно. У нього двоє батьків, у цього ба-бо.

Сюзанна кивнула. На згадку їй спала історія, яку Мія розповіла під час їхнього тодеш-візиту до покинутого Федіка – покинутого, за винятком Сейра та його посіпак, Скавтера і Вовків-мародерів. Дві жінки, одна чорна, друга біла, одна вагітна, друга – ні, сиділи на стільцях перед салуном «Джин-Паппі». Там Мія багато розповіла дружині Едді Діна – напевно, більше, ніж було відомо кожній з них.

«Це там вони мене змінили», – повідала їй Мія, під «ними», ймовірно, маючи на увазі Скавтера та групу інших лікарів. Плюс чарівники? Як манні, тільки такі, що перекинулися на інший бік? Можливо. Хто міг це знати? У видобувальній палаті її зробили смертною. А тоді, коли Роландове сім’я вже було в ній, сталося щось іще. Цього епізоду Мія майже не пам’ятала, все, що збереглося в пам’яті, – червона пітьма. Тепер Сюзанна думала: а чи не Багряний Король навідував її власною персоною і вилазив на неї в подобі велетенського старезного павука? А може, його гидючу сперму доставили якимось чином, щоб змішати з Роландовою. Як не крути, а дитина в її череві зробилася страхітливим покручем, якого бачила Сюзанна: перевертнем, хай не вовком, зате павуком. А тепер він був десь там. Чи десь тут, спостерігав за ними, поки вони провадили розмову, а Найджел повернувся з письмовим приладдям.

«Так, – подумала вона. – Він спостерігає за нами. І ненавидить нас. Але не всіх однаково. Найбільше дан-тете ненавидить Роланда. Свого першого батька».

І вона здригнулася.

– Роланде, Мордред хоче вбити тебе, – сказала вона. – В цьому полягає його завдання. Для цього його створили. Щоб покінчити з тобою, твоїми пошуками й Вежею.

– Так, – кивнув Роланд, – і посісти місце свого батька-короля. Адже Багряний Король старий, і я що далі, то більше переконуюся, що він чомусь ув’язнений. А якщо так, то він більше не становить для нас реальної загрози.

– Ми підемо до його замку на іншому боці Дискордії? – спитав Джейк, котрий за останні півгодини не промовив ні слова. – Підемо, правда ж?

– Думаю, так, – відповів Роланд. – Ле Кас Рой Рюс, як називають його в стародавніх легендах. Ми вирушимо туди всім ка-тетом і знищимо всіх, хто там мешкає.

– Хай буде так, – сказав Едді. – На Бога, хай буде й так.

– Еге ж, – погодився Роланд. – Але спершу ми візьмемося за Руйначів. Той променетрус, який ми відчули в Кальї Брин Стерджис, перед тим, як відправитися сюди, свідчить про те, що їхню роботу вже майже завершено. Та навіть якщо це не так…

– Покласти край тому, що вони роблять, – наш обов’язок, – закінчив за нього Едді.

Роланд кивнув. Вигляд у нього був ще втомленіший, ніж зазвичай.

– Так, – сказав він. – Убити їх чи випустити на волю. У будь-якому разі ми маємо покінчити з ними, щоб вони не чіпали два позосталі Промені. А також треба знищити дан-тете. Того, що належить Багряному Королю… і мені.

П’ять

Найджел врешті-решт виявився доволі помічним (хоча, як згодом з’ясувалося, не лише Роландові та його ка-тету). Найперше, що він зробив, – приніс два олівці, дві ручки (і одна з них була такою старожитністю, що пасувала б якому-небудь діккенсівському писареві) та три шматки крейди, один з яких був у срібному тримачі, схожому на тюбик губної помади. Його й обрав собі Роланд, віддавши ще шмат Джейкові.

– Я не зможу написати слова, які ви легко зрозумієте, – сказав він, – але наші цифри однакові чи досить близькі. Джейку, пиши друкованими літерами збоку те, що я буду казати, і пиши чітко.

Джейк зробив так, як його просили. У результаті постала карта з поясненнями, груба, але цілком розбірлива.

– Федік, – сказав Роланд, показуючи на цифру 1, і провів крейдою коротку лінію до 2. – А тут замок Дискордія, під яким є двері. Судячи з того, що нам відомо, величезна мішанина різних дверей. Десь має бути прохід, який нас приведе звідси туди, в замкове підземелля. А тепер, Сюзанно, розкажи, яким шляхом ідуть Вовки і що вони роблять. – Він передав їй свою крейду в футлярі.

Вона взяла, не без захвату побіжно відзначивши, що крейда загострювалася, коли нею писали. Дрібниця, але приємно.

– Вони проїжджають на конях через двері, що ведуть в один кінець, тобто сюди, – вона провела відрізок від 2 до 3, яку Джейк позначив як «Станція “Край Грому”». – Ми маємо впізнати ці двері, коли побачимо, бо вони будуть великі. Якщо тільки Вовки не проїжджають у них вервечкою.

– Може, й проїжджають, – докинув Едді. – Якщо я не помиляюся, їм доводиться обходитися тим, що залишив їм стародавній народ.

– Ти не помиляєшся, – мовив Роланд. – Сюзанно, продовжуй. – Він уже сидів не навпочіпки, а на підлозі, витягнувши вперед праву ногу й тримаючи її рівно. Едді хотів би знати, чи дуже йому болить стегно, а ще чи не завалялося в його віднайденому кошелі флакончика Розалітиної котячої олії. Сумнівно.

– Вовки їдуть з Краю Грому уздовж рейок залізниці, – повела вона далі. – Принаймні доти, доки не виїжджають із тіні… чи пітьми… чи що воно таке. Розумієш, Роланде?

– Ні, але скоро все проясниться. – Він нетерпляче покрутив рукою, спонукаючи говорити далі, як робив це завжди.

– Вони переходять річку, їдуть у Кальї та забирають дітей. А коли повертаються на станцію «Край Грому», то, я думаю, вантажать своїх коней і полонених на поїзд і далі вже їдуть на ньому до Федіка, бо скористатися дверима вже не можуть.

– Еге ж, думаю, так усе й відбувається, – кивнув Роланд. – Наразі вони оминають Девар-Тої, в’язницю, яку ми позначили цифрою 8.

– Скавтер і його лікарі-нацисти використовували ті штуки з шоломами на ліжках, аби витягти щось із дітей. Це те, що вони дають Руйначам. Або згодовують, або роблять ін’єкцію, як я собі це уявляю. Діти й мозкова речовина відправляються назад на станцію «Край Грому» через двері. Дітлахів відряджають до Кальї Брин Стерджис чи, може, й до інших Калій, а в тому місці, яке ти називаєш Девар-Тої…

– Хазяїне, просю до столу, – понуро промовив Едді з акцентом англійського дворецького.

Зачувши це, Найджел скинувся і з абсолютно щасливими нотками в голосі запропонував:

– Сеї, а чи не бажаєте ви перекусити?

Джейк звірився зі своїм животом і зрозумів, що в ньому бурчить. То було жахливо – зголодніти так швидко після того, як панотець помер, а ще після всього, що він бачив у «Діксі-Піґ». Але він нічого не міг з собою вдіяти.

– А що, Найджеле, тут є якась їжа? Невже справді?

– Так, юначе, справді є. На жаль, лише консервована. Але я можу запропонувати більше двадцяти різновидів консервів на вибір, включаючи печені боби, тунця, кілька різновидів супу…

– Я їстиму дудця, – замовив Роланд. – Але неси всячину, якщо вже нестимеш.

– Авжеж, сей.

– Мабуть, нічого й сподіватися, що ти зробиш мені сандвіч «Особливий по-елвісівському», – замріяно сказав Джейк. – Арахісове масло, банан і бекон.

– Господи, малий, – скривився Едді. – Не знаю, чи тобі видно в цьому світлі, але я вже позеленів.

– На жаль, бекону й бананів я не маю, – слово «бананів» Найджел вимовив з підкреслено британським акцентом: ба-НАУ-нів, – зате арахісове масло є, а ще три види желе. І яблучне масло.

– Яблучне масло підійде, – кивнув Джейк.

– Сюзанно, продовжуй, – попросив Роланд, коли Найджел пішов виконувати доручення. – Хоча, думаю, не варто так тебе підганяти. Коли поїмо, нам конче потрібно поспати. – Несхвальні нотки у його голосі свідчили, що ця думка аж ніяк його не надихала.

– Та, по-моєму, вже більше й розказувати особливо нічого, – сказала Сюзанна. – Звучить усе плутано… та й виглядає плутано, здебільшого, бо на нашій маленькій карті немає масштабу, – але кожну добу чи десь так вони роблять петлю: з Федіка до Кальї Брин Стерджис, потім назад до Федіка з дітьми, щоб з них там могли все витягти. Потім вони повертають дітей до Калій, а розумову поживу – до тюрми, де сидять ті Руйначі.

– До Девар-Тої, – уточнив Джейк.

Сюзанна кивнула.

– Питання в тому, як нам розірвати цей цикл.

– Ми пройдемо через двері на станцію «Край Грому», – сказав Роланд, – а зі станції вже подамося туди, де утримують Руйначів. А там… – Він обвів поглядом увесь свій ка-тет по черзі, потім підніс пальця й зробив холодний та промовистий жест: постріл.

– Але там будуть охоронці, – зауважив Едді. – Швидше за все, багато охоронців. Що, як вони переважатимуть нас чисельністю?

– Нам не звикати, – відказав на це Роланд.