Читать книгу Темна вежа - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 8

Один

До салону старої машини Джона Каллема Едді повернувся так, як колись підлітком прокидався після нічних кошмарів: розгублений, задихаючись від жаху, повністю дезорієнтований, не розуміючи, хто він такий, не кажучи вже про те, де він.

Йому вистачило секунди, щоб збагнути, що вони з Роландом (хоч і здавалося це неймовірним) тримали один одного в обіймах, як ненароджені близнюки у лоні матері, хоч машина й не була лоном. Перед його очима повільно пропливли ручка і скріпка, а ще пластмасова коробка, в якій він упізнав касетну бобіну з магнітною стрічкою на вісім доріжок. «Не гай часу, Джоне, – подумав він. – У цього пристрою немає майбутнього, якщо пристрої з майбутнім взагалі існують».

Щось шкрябало йому потилицю. Плафон для лампочки на стелі старого «форда-ґелексі» Джона Каллема? Боже милий, а він подумав, щ…

І тут раптом повернулася сила тяжіння. Вона знову вступила в свої права, і вони впали, а довкола них посипався градом різний мотлох. Килимок, що літав у салоні «форда», накрив собою кермо. Едді вдарився грудьми об спинку переднього сидіння, й з грудей вирвалося зі свистом повітря. Роланд гепнувся поряд, до того ж на своє хворе стегно. Голосно скрикнувши, він став перелазити на переднє сидіння.

Едді відкрив було рота, щоб заговорити, але не встиг він і слова сказати, як у голові прогримів голос Каллагена: «Хайл, Роланде! Хайл, стрільцю!»

Скільки ж душевних сил знадобилося Каллагену, щоб пробитися до них з того, іншого світу? А за ним, тихі, проте відчутні, долинули утробні тріумфальні крики. Завивання, не слова.

Шокований, Едді зустрівся поглядом з блідо-блакитними Роландовими очима. Він узяв стрільця за ліву руку, думаючи: «Він відходить. Боже милосердний, здається, панотець відходить».

Знайди свою Вежу, Роланде, ввірвися до неї…

– …і дістанься аж до верхівки! – видихнув Едді.

Вони сиділи в машині Джона Каллема, котра досить вдало (хоч і трохи навскоси) приземлилася на узбіччі Канзас-роуд, у м’якому передвечірньому світлі літнього дня, але перед очима в Едді досі палахкотіло пекельне помаранчеве світіння того ресторану, що насправді був лігвом людожерів. Думати, що таке взагалі було можливо, що люди щодня проходили повз цю криївку і щодня, навіть не підозрюючи, що там, усередині, не відчуваючи поглядів голодних очей, які стежили за ними, вихоплюючи з натовпу, оцінюючи…

Але не встиг він закінчити думку, як крик болю розірвав йому груди – примарні зуби впиналися йому в шию, і щоки, і груди, його губи пекло кропивою, а мошонку протикало шпичаками. Він кричав і кричав, розчепіреною рукою роздираючи повітря, аж поки Роланд не примусив її опустити.

– Перестань, Едді. Припини. Їх уже немає. – Пауза. Зв’язок обірвався, і біль затих. Авжеж, Роланд був правий. На відміну від панотця, вони врятувались. Очі Роланда блищали від сліз, Едді це бачив. – Його теж немає. Панотця.

– Вампіри? Ну, людожери? Вони… Вони?.. – Едді забракло духу закінчити речення. Думка про те, що отець Каллаген міг стати одним з них, була надто жахлива, щоб вимовити її вголос.

– Ні, Едді. Зовсім ні. Він… – Роланд витяг з кобури револьвер. Сталь виблискувала у вечірньому світлі. Стрілець приставив дуло собі під підборіддя й промовисто глянув на Едді.

– Він утік від них, – мовив Едді.

– Еге ж. Уявляю, які вони люті.

Едді кивнув. Зненацька страшна втома накотила на нього. Знову розболілися рани. Ні, вони не боліли, вони ридали, до того ж ридма.

– Добре. А тепер сховай цю штуку туди, де їй і належить бути, поки випадково не застрелився. – І поки Роланд вкладав револьвер у кобуру: – Що з нами було? Знову тодеш чи ще один Променетрус?

– Гадаю, всього потроху, – відповів стрілець. – Є така річ, називається авен каль. Це щось на кшталт припливної хвилі, що тече Шляхом Променя. Нас підняло її потоком.

– І дало нам змогу побачити те, що ми й хотіли побачити.

Трохи над цим поміркувавши, Роланд зрештою впевнено похитав головою.

– Ми побачили те, що сам Промінь хотів нам показати. Він очікує, що ми вирушимо туди.

– Роланде, а в дитинстві ти це все вивчав? Тобто ваш старий друзяка Ванней викладав такі предмети, як… ну не знаю, Анатомія променів і дуг веселки?

Роланд усміхнувся.

– Так, нам втовкмачували такі речі на уроках історії та суми логікалес.

– Логіка-чого?

Роланд не відповів. Він дивився у вікно машини Джона Каллема, відсапуючись – не лише фізично, а й у переносному значенні. Хоча повернутися до нормального ритму дихання було не так уже й важко. Бути тут, у цій частині Бриджтона, нагадувало відчуття неподалік від певного пустища на Мангеттені. Бо десь поблизу працював генератор. Генератором був не сам сей Кінг, як попервах підозрював Роланд, але його потенціал… те, що сей Кінг був спроможний створити, маючи достатньо простору й часу. Чи сея Кінга теж підхоплювала авен каль? А може, то він сам витворював ту хвилю, на якій здіймався?

«Людина не може сама себе підняти за шнурівку, хоч як би вона не силкувалася це зробити», – втовкмачував їм Корт, коли Роланд, Катберт, Алан і Джеймі були ще малими дітьми. Тоді Корт ще говорив бадьоро і впевнено, але поволі, поки його останні учні росли й наближалися до випробувань на зрілість, його тон ставав різким і суворим. Та, можливо, щодо шнурівки Корт помилявся. Можливо, за певних обставин людина таки могла сама себе підняти. Чи породити зі свого пупка Всесвіт, як, за переказами, зробив Ґан. А в сутності, хіба творчість не була діянням, коли щось виникало з нічого, – коли в піщинці уздрівали цілий світ і людина сама себе піднімала вгору за шнурівку?

Але що ж він робить? Сидить і снує в голові довгі філософські думки, тоді як двоє з його ка-тету зникли?

– Заводь свою чортопхайку, – сказав Роланд, намагаючись не звертати уваги на приємне гучання, що відлунювало в голові: чи то голос Променя, чи то голос Ґана-Творця. – Ми маємо дістатися Черепахової алеї у тому Ловеллі й спробувати проникнути туди, де зараз перебуває Сюзанна.

І не лише заради Сюзанни. Якщо Джейку вдалося вирватися від чудовиськ у «Діксі-Піґ», він також вирушив туди, де перебувала зараз вона. У цьому Роланд ні на крихту не сумнівався.

Едді взявся за важіль коробки передач (попри всі струси, двигун старенького «ґелексі» Джона Каллема працювати не перестав), але відразу ж його рука опустилася. Він безрадісно подивився на Роланда.

– Що тебе тривожить, Едді? Кажи швидше, в нас обмаль часу. Будь-якої хвилини дитина може з’явитися на світ. Може, вже з’явилася. Зовсім скоро вона стане їм непотрібною.

– Я знаю, – сказав Едді. – Але ми не можемо їхати до Ловелла. – Його обличчя перекосила така страдницька гримаса, наче його терзав фізичний біль. І, напевно, таки терзав, здогадався Роланд. – Ще не час.

Два

Вони трохи посиділи мовчки – слухали приємний для вуха гук Променя, що часом переростав у радісний гомін голосів. Сиділи, вдивляючись у тіні, що згущувалися поміж дерев, де таїлися мільйони облич і мільйони історій. О, незнайдені двері, ви могли б сказати, загублені, могли б мовити.

Едді майже очікував, що Роланд накричить на нього (і не вперше) чи зацідить йому в пику, як це мав звичку робити старий стрільців учитель Корт, коли його учні повільно ворушили звивинами чи вступали з ним у суперечку. Та в глибині душі Едді був і не проти. Ніщо так добре не прочищає голову, як хороший удар у щелепу, Шардик їм свідок.

«Та тільки каша в голові – не проблема, і ти це знаєш, – подумав він. – У тебе голова ясніша, ніж у нього. Якби це було не так, ти б розпрощався з цим світом і полетів шукати свою загублену дружиноньку».

Нарешті Роланд заговорив.

– А що заважає? Оце? – Він нахилився і підняв аркуш, списаний дрібним почерком Аарона Діпно. Якусь хвилю Роланд вивчав його поглядом, а тоді кинув на коліна Едді, скривившись од відрази.

– Ти знаєш, як сильно я її люблю, – тихим напруженим голосом проказав Едді. – Добре знаєш.

Роланд кивнув, але очей на нього не підвів. Він вивчав поглядом свої старі пошарпані чоботи й брудну підлогу під пасажирським сидінням. І ті опущені очі, той погляд, що навмисне уникав його, змусив Едді Діна, котрий возвеличував Роланда з Ґілеаду мало що не до ідола, почуватися дуже нещасним. І все ж він наполягав. У них більше не було права на помилку. Тепер настав час для ендшпілю.

– Роланде, та якби я вважав, що це правильно, я б помчав до неї цієї ж таки хвилини. Та що я кажу, цієї ж секунди! Але ми мусимо закінчити справи в цьому світі. Бо він безповоротний. Щойно ми підемо звідси сьогодні, дев’ятого липня тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого року, то повернутися не зможемо ніколи. Ми…

– Едді, ми вже це обговорювали. – Досі уникаючи зустрітися з ним поглядом.

– Так, але чи до кінця ти розумієш? Це лише один постріл, один кидок Орізи. Найперше тому ми й приїхали до Бриджтона! Бог свідок, я хотів опинитися на Черепаховій алеї з тієї самої миті, коли Джон Каллем розповів нам про це місце, але я вирішив, що спершу ми маємо побачитися з письменником, поговорити з ним. І виявився правий, скажи? – Едді майже благав. – Хіба ні?

Нарешті Роланд подивився на нього. Й Едді зрадів. Адже становище, в якому він опинився, і без того було важким, нестерпно важким, а тут ще відвернутий і опущений погляд очей його діна…

– А до того ж невеличка затримка, можливо, нічого не вирішує. Якщо ми зосередимося на тих двох жінках, що лежали поряд на двох ліжках, Роланде… якщо зосередимося на Сьюз та Мії в тому вигляді, в якому ми їх побачили востаннє… хіба не може так бути, що ми вигулькнемо поряд з ними акурат у ту мить часу?

Настала довга, сповнена роздумів пауза, впродовж якої Едді забув дихати. Відтак стрілець кивнув. Звісно, такого не могло бути, якщо на Черепаховій алеї вони знайдуть «двері древніх», як їх подумки звик називати Роланд, бо ці двері були «призначеними» й завжди вели до одного й того самого місця. Але якби у Ловеллі, десь на Черепаховій алеї, їм вдалося знайти магічні двері, одні з тих, що лишилися після відходу Приму, тоді так – вони змогли б вийти куди завгодно. Але такі двері були й підступні. Це вони вже пізнали на власній шкурі в Печері голосів, адже тамтешні двері замість Роланда й Едді відправили до Нью-Йорка Джейка з Каллагеном, зруйнувавши їхні плани в Краї Дев’ятнадцяти.

– Що ще нам треба зробити? – спитав Роланд. Його голос не був сердитим, проте Едді почув у ньому втому й непевність.

– Хай би що то було, легко не буде. Це я тобі гарантую.

Едді взяв купчу грамоту й подивився на неї так само понуро, як усі Гамлети в історії театру вивчали поглядом череп бідного Йорика. Потім глянув на Роланда.

– Це дає нам право на володіння пустищем, де росте троянда. Але ми маємо віддати цей папірець Мозесу Карверу в «Голмс Дентал Індастріз». А де він є? Цього ми не знаємо.

– Якщо вже на те пішло, Едді, ми навіть не знаємо, чи він ще живий.

Едді голосно розреготався.

– Правду кажеш, і я дякую! А знаєш, Роланде, може, мені розвернути машину? Вернемося до будинку Стівена Кінга. Стрельнемо в нього двадцятку чи тридцятку… бо не знаю, чи ти помітив, братику, але в нас з тобою на двох у кишенях дубль пусто… а що важливіше – ми попросимо його написати для нас крутого приватного детектива, щоб він був зовні як Гемфрі Богарт, а пику міг будь-кому начистити незгірш за Клінта Іствуда. І нехай він шукає для нас того Карвера!

Він струсонув головою, неначе хотів, щоб у ній прояснилося. Гомін голосів приємно відлунював у вухах – чудова протиотрута до огидного передзвону тодешу.

– Моя дружина десь там, вона в біді, і хтозна, може, її там їдять живцем вампіри чи вампірські жуки, а я тут сиджу в машині на сільській дорозі з парубком, чий основний промисел – стріляти в людей, і викручую собі мізки, щоб допетрати, як же мені започаткувати одну довбану корпорацію!

– Не гарячкуй, – сказав Роланд, прийнявши рішення ще трохи побути в цьому світі, він наче заспокоївся. – Розкажи, що, по-твоєму, ми повинні зробити, перш ніж обтрусимо пил цього часу й світу зі своїх чобіт назавше.

Й Едді розповів.

Три

Більшу частину цієї оповіді Роланд уже чув, але не розумів до кінця, в якому непростому становищі вони опинилися. Так, справді, тепер їм належало пустище на Другій авеню, але підставою для володіння був написаний від руки документ, що дуже непереконливо виглядатиме в суді (якщо раптом Корпорація «Сомбра» вирішить нацькувати на них адвокатів).

Едді хотів передати купчу Мозесові Карверу (якщо це було можливо), а також переказати звістку, що його хрещена дочка Одетта Голмс, котру вважали зниклою безвісти за тринадцять років до літа 1977-го, жива-здорова й понад усе на світі хоче, щоб Карвер взявся охороняти не лише саме пустище, а й одну троянду, що на ньому росте.

Мозеса Карвера (якщо він досі був живий) слід було переконати, добряче переконати, щоб він об’єднав так звану корпорацію «Тет» з «Голмс Дентал Індастріз» чи навпаки. Ба більше! Він мав цілковито присвятити решту свого життя (а Едді здогадувався, що Карвер міг уже бути у віці Аарона Діпно) розбудові корпорації-гіганта, чиїм єдиним справжнім призначенням був би опір двом іншим гігантам, «Сомбрі» й «Північному центру позитроніки», на кожному їхньому кроці. За будь-якої можливості придушувати їхню активність і втримувати їх від переродження у монстра, який проїдеться котком по обширах Серединного світу, що вже й так поволі відмирають, і завдасть смертельної рани самій Темній вежі.

– Може, слід нам було залишити купчу в сея Діпно, – задумливо проказав Роланд, вислухавши Едді до кінця. – Принаймні він міг би визначити, де перебуває цей Карвер, відшукати його і розповісти нашу історію замість нас.

– Ні, ми правильно зробили, що забрали її з собою. – В цьому Едді якраз анітрохи не сумнівався. – Якби ми залишили цей клапоть паперу в Аарона Діпно, він би вже згорів синім полум’ям.

– Думаєш, Тауер би пошкодував про угоду й намовив друга знищити її?

– Переконаний, – кивнув Едді. – Та навіть якби Діпно витримав дзижчання свого друзяки у вухах, який, не сумніваюся, годинами б скиглив: «Спали це, Аароне, вони примусили мене, а тепер хочуть намахати, ти ж не гірше за мене знаєш, спали, а потім ми здамо цих мамзерів копам»… Навіть якби він не піддався, гадаєш, Мозер Карвер повірить нашій божевільній історії?

Роланд невесело всміхнувся:

– Повірить він чи ні – не в тому річ, Едді. Ти тільки подумай: чи багато з нашої божевільної історії насправді чув Аарон Діпно?

– Небагацько, – погодився Едді. Заплющив очі й притис до них тильні боки долонь. Міцно притис. – Я знаю лише одну людину, яка зуміла б переконати Мозеса Карвера зробити те, що нам потрібно. Але вона зайнята. В році дев’яносто дев’ятім. А на той час Карвер уже буде мертвий, як і Діпно, та й сам Тауер, мабуть.

– А що ми можемо зробити без неї? Що б тебе влаштувало?

Едді думав про те, що Сюзанна могла б вирушити до 1977-го без них, адже, на відміну від них, вона там ще не бувала. Ну… в тодеші вона сюди приходила, проте Едді не думав, що це рахується. Хоча підозрював, що доступ до 1977-го може бути для неї закритий на підставі того, що вона належить до їхнього з Роландом ка-тету. Чи на якійсь іншій підставі. Цього Едді не знав. Він ніколи не вчитувався в пункти договору, надруковані дрібним шрифтом. Він повернувся, щоб поцікавитися думкою Роланда, але той випередив його.

– Як щодо нашого дан-тете? – спитав стрілець.

Попри те, що Едді знав зміст виразу (це означало «бог-дитя» чи «маленький рятівник»), він спершу не зрозумів, про кого Роландові йдеться. Але потім до нього дійшло. Хіба не їхній дан-тете з Вотерфорда, спасибі йому, позичив їм цю машину?

– Каллем? Роланде, ти про нього? Чувак, у якого в шафі повно бейсбольних м’ячів з автографами?

– Правду кажеш, – відповів Роланд тим сухуватим тоном, що свідчив не про подив, а легке роздратування. – Тільки гляди не втопи мене в морі свого захвату з приводу цієї ідеї.

– Але… ти ж сказав, щоб він їхав! І він погодився!

– І наскільки охоче він згодився відвідати свого друга у Вермонзі?

– У Вермонті, – не зумівши сховати усмішку, виправив Едді. Втім, попри усмішку, він стривожився, почувши десь у надрах уяви бридке шкряботіння: мабуть, то Роландова скалічена рука прокручувала барабан револьвера.

Роланд стенув плечима: мовляв, куди Каллем збирався їхати: до Вермонту чи до баронії Ґарлен, – його не обходить.

– Відповідай на моє питання.

– Ну…

Насправді Каллем був не в захваті від ідеї. Від самого початку він реагував радше як один з них, ніж один з травоїдних, серед яких жив (Едді дуже легко розпізнавав травоїдних, бо ж сам був таким, допоки Роланд не викрав його й не почав давати йому свої смертоносні уроки). Стрільці (а також їхні справи у його маленькому містечку) вочевидь заінтригували Каллема. Проте Роланд умів наполягти на своєму, і люди зазвичай корилися його наказам.

Тепер же він нетерпляче, за давньою звичкою крутив правою рукою. Швидше, заради твого батька. Або сери, або злазь із горщика.

– Здається, він не хотів їхати, – сказав Едді. – Але це не означає, що він і досі в своєму будинку в Іст-Стоунгемі.

– Він там. Він нікуди не поїхав.

Чимале зусилля знадобилося Едді, щоб не відвисла щелепа.

– Звідки ти знаєш? Ти можеш торкнутися його думок, так?

Роланд похитав головою.

– Тоді як…

– Ка.

– Ка? Ка?! І що це, бляха-муха, означає?

Обличчя Роланда було виснажене і змучене, під засмагою прозирала блідість.

– Кого ще ми знаємо в цьому світі?

– Нікого, але…

– Отже, це він. – Роланд говорив спокійним рівним тоном, неначе пояснював дитині якусь очевидну життєву істину: угорі – це над головою, внизу – це там, де твої ноги торкаються землі.

Едді хотів було заявити йому, що це тупо, це очевидний забобон. Але не став цього робити. Не рахуючи Діпно, Стівена Кінга й огидного Джека Андоліні, Джон Каллем таки був єдиною людиною, яку вони знали в цьому світі (чи на цьому рівні Вежі, кому як більше подобалося). А після всього того, що Едді довелося побачити за останні кілька місяців – чорт, та за останні кілька тижнів! – хто він був такий, щоб підсміюватися з забобонів?

– Гаразд, – сказав він. – Мабуть, варто спробувати.

– Як ми з ним зв’яжемося?

– Можемо зателефонувати йому з Бриджтона. Хоча в романі, Роланде, другорядний персонаж, такий як Джон Каллем, ніколи б не підвівся з лави запасних, щоб урятувати ситуацію. Це вважалося б нереалістичним.

– А в житті, – сказав Роланд, – це трапляється повсякчас. Я впевнений.

І Едді розсміявся. А що, в біса, залишалося робити? Адже то було так по-роландівськи.

Чотири

БРИДЖТОН ХАЙ-СТРИТ 1

ГАЙЛЕНД-ЛЕЙК 2

ГАРРІСОН 3

ВОТЕРФОРД 6

СВІДЕН 9

ЛОВЕЛЛ 18

ФРАЙБУРГ 24

Щойно вони проїхали повз цей знак, Едді сказав:

– Роланде, покопирсайся-но у бардачку. Побачимо, чи ка, Промінь або інші сили не лишили нам трохи дріб’язку для таксофону.

– Бардачку? Ти маєш на увазі цю коробку?

– Ага.

Спершу Роланд спробував крутити хромовану ручку, але потім зметикував і штовхнув її. Те, що панувало всередині, цілком виправдовувало назву, і короткий час, упродовж якого «форд-ґелексі» перебував у невагомості, не сприяв наведенню ладу. Там були чеки до кредитних карток, старезний тюбик, що його Едді назвав «зубною пастою» (слова «ГОЛМС ДЕНТАЛ» Роланд добре зумів розібрати), фотеґраффія маленької усміхненої дівчинки – мабуть, племінниці Каллема – на поні, предмет циліндричної форми, який Роланд прийняв за вибухівку, поки Едді не пояснив, що то сигнальний фальшфеєр, для екстрених випадків. Ще всередині лежав журнал, що начебто називався «ЯНКМІ»… і коробка для сигар. Написаного на ній слова Роланд прочитати не зміг, але йому здалося, що це слово – палата. Він показав коробку Едді, й у того загорілися очі.

– Тут написано «ПЛАТА7», – пояснив він. – Може, ти й правий щодо Каллема та ка. Відкрий її, Роланде, як ти не від того.

Дитина, що подарувала власникові машини цю коробку, з любов’ю (хоч і не надто вправно) приладнала спереду защіпку. Роланд підняв її, відкрив коробку й показав Едді, що всередині повно срібних монет.

– Цього вистачить, щоб зателефонувати до сея Каллема?

– А то, – відказав Едді. – Цього вистачить, щоб зателефонувати аж у Фербенкс, штат Аляска. Але якщо Каллем уже в дорозі до Вермонта, то користі нам з цих грошей – пшик.

П’ять

З одного боку міської площі Бриджтона розташувалися аптека й піцерія, з іншого – кінотеатр («Чарівний ліхтар») і універмаг («Реніз»). Між кінотеатром і магазином була маленька площа з кількома лавками й трьома таксофонами.

Едді подзеленчав дріб’язком у коробці й видав Роландові шість доларів четвертаками.

– Я хочу, щоб ти пішов он туди, – показав він рукою на аптеку, – й купив мені флакон аспірину. Впізнаєш, який він на вигляд?

– Астин. Упізнаю.

– Мені потрібен найменший флакон з тих, що вони мають, бо шість баксів – це не так багато. Потім піди в той заклад, над яким вивіска «Піца й сандвічі Бриджтона». Якщо в тебе ще лишатиметься хоча б шістнадцять монеток, замов там хоуґі8.

Роланд кивнув, проте Едді цього було замало.

– Я хочу почути, як ти це вимовляєш.

– Хоґґі.

– Хо-у-ґі.

– Хуу-ґі.

– Хо… – Але тут Едді здався. – Роланде, скажи «пуер бой9».

– Пуер бой.

– Добре. Якщо матимеш шістнадцять четвертаків, замовляй пуер бой. А «побільше майонезу» можеш сказати?

– Побільше майонезу.

– Отак. А якщо раптом монет буде менше шістнадцяти, попроси сандвіч із салями й сиром. Не брутербот, а сандвіч.

– Сандіч з саломі.

– Ну, майже. Але більше ні пари з вуст, хіба що без цього ніяк не обійдешся.

Роланд кивнув. Едді правду казав – краще йому не розмовляти. Єдиного погляду на нього людям було достатньо, щоб зрозуміти: він не тутешній. Також люди воліли його оминати. Тож краще не викликати зайвих підозр.

Повертаючись, щоб вийти надвір, стрілець за давньою звичкою опустив руку до лівого стегна, та заспокоєння це не дало – обидва револьвери лежали в багажнику машини Джона Каллема, загорнуті в патронташі.

Та не встиг він вилізти, як Едді взяв його за плече. Стрілець рвучко обернувся, здійняв брови і питально глянув світлими очима на свого друга.

– У нашому світі, Роланде, є приказка: такий-то такий-то хапається за соломинку.

– І що це означає?

– Те, що ми з тобою робимо зараз, – невесело промовив Едді. – Побажай мені успіху, друже.

Роланд кивнув.

– Еге ж, бажаю. Нам обом.

Він знову намірився вийти, та Едді його гукнув. На обличчі в Роланда з’явився вираз легкого роздратування.

– Переходячи дорогу, не потрап під машину, – сказав Едді, а потім, копіюючи манеру Джона Каллема, додав: – Цих літніх туристів тут більше, ніж на собаці бліх. І не на кониках вони їздють.

– Не зволікай з дзвінком, Едді, – нагадав Роланд, вийшов з машини й перетнув головну вулицю Бриджтона – тією самою неквапною ходою, якою переходив тисячі інших вулиць у тисячах інших маленьких містечок.

Провівши його поглядом, Едді пішов до таксофону і погортав телефонний довідник. А по тому зняв слухавку і набрав номер довідкової служби.

Шість

Він не поїхав, упевнено сказав стрілець про Джона Каллема. А звідкіля така впевненість? Бо Каллем був для них останньою можливістю, більше дзвонити було нікому. Іншими словами, трикляте старе ка Роланда з Ґілеаду.

Чекати довелося недовго. Оператор довідкової служби видала номер Каллема, й Едді спробував його запам’ятати (що-що, а цифри він завжди добре запам’ятовував, не дарма ж Генрі називав його Маленьким Ейнштейном), але цього разу покластися на свої здібності чомусь не зміг. Здавалося, щось трапилося чи то з його процесом мислення в цілому (в що він не вірив), чи то зі спроможністю запам’ятовувати певні речі, які належали до цього світу (а це вже було ймовірніше). Перепитуючи номер і ґрамузляючи його пальцем на пилюці, що зібралася на поличці в телефонній будці, Едді несподівано для себе замислився над тим, чи зміг би тепер читати книжку чи стежити за розвитком подій у фільмі з послідовності кадрів на екрані. Щодо цього він мав великі сумніви. Але яке це мало значення? У «Чарівному ліхтарі» показували «Зоряні війни», й Едді подумав, що коли вже судилося прожити життя й дістатися галявини, де закінчується земний шлях, так більше ні разу й не побачивши Люка Скайвокера й не почувши шумного дихання Дарта Вейдера… то нічого страшного, він якось переживе.

– Дякую, мем, – промовив він у слухавку і вже хотів було набирати номер далі, як тієї ж миті десь у нього за спиною пролунала низка вибухів. Едді крутнувся на місці, відчуваючи, як стрибає у грудях серце. Права рука опустилася до стегна – він очікував побачити Вовків, чи розбійників, чи, може, того сучого сина Флеґґа…

Але натомість побачив кабріолет, під зав’язку набитий засмаглими старшокласниками з дурнуватими пиками й усмішками до вух. Один з них щойно запустив феєрверки, що лишилися від святкування Четвертого липня, – дітлахи їхнього віку в Кальї Брин Стерджис називали їх бахкалками.

«Мені б зараз револьвер, ох я би підстрелив парочку цих піжонів, – подумав Едді. – Щоб знали, що буває, коли дуріють». Так. Хоча… А може, й ні. Хай там як, йому слід було визнати, що в більш цивілізованих світах він став небезпечний для людей.

– Доведеться з цим жити, – промимрив Едді й для переконливості додав улюблене слівце великого мудреця й видатного наркаша, призначене для розв’язання маленьких життєвих негараздів: – Забий.

На допотопному дисковому апараті він набрав номер Джона Каллема, і коли механічний голос (мабуть, він належав пра-пра-пра-пра-прабабці Блейна Моно) попросив опустити дев’яносто центів, Едді вкинув долар. Не час бути жмикрутом, коли рятуєш світ.

Пролунав один гудок… два… і трубку зняли!

– Джон! – мало не заволав на радощах Едді. – Бляха, як добре! Джоне, це…

Але голос на тому кінці дроту говорив далі. Й Едді – дитя кінця вісімдесятих – знав, що нічого доброго це не віщує.

«…подзвонили до Джона Каллема зі “Служби охорони угідь Каллема”», – сказав голос Каллема зі знайомим протяглим акцентом янкі. – Мене тут терміново викликали в одне місце, але точно сказати, коли вернуся, я не можу. Якщо я вам дуже потрібен, звиня-я-йте. А поки можете дзенькнути Ґері Ґровелу, номер 926-55-55, або Джуніору Баркеру, 929-42-11».

Щойно записаний дрижачий голос Каллема повідомив, що він, Каллем, не знає, коли повернеться, Едді зітхнув полегшено (поле-е-кшено, як сказав би сам власник голосу). Бо він був там, у своїй гобітській хатинці на західному березі озера Ківейдін: або сидів на своїй маленькій м’якій гобітській канапі або в своєму не менш м’якому гобітському крісельці. Сидів і слухав повідомлення на своєму ну-точно-громіздкому автовідповідачеві середини дев’яностих. А Едді знав це, бо… ну…

Бо просто знав.

Примітивний запис не міг повністю приховати пустотливих ноток гумору, що закралися в голос Каллема наприкінці повідомлення.

«Авжеж, якщо вам ну ніхто не підходе, крім вашого покірного слуги, можете залишити мені повідомлення після сигналу. Але говоріть коротко». – Останнє слово прозвучало як «куоротко».

Дочекавшись сигналу, Едді сказав:

– Джоне, це Едді Дін. Я знаю, що ти там, думаю, ти чекаєш на мій дзвінок. Не питай, звідки я це знаю, бо я й сам до пуття не розумію, але…

Просто у вусі Едді пролунало гучне клацання, і голос Каллема (живий, справжній) сказав:

– Здоров був, синку, ну як там, у добрих руках моя машинка?

Спершу Едді був надто приголомшений, щоб відповісти. Бо у Каллема з його акцентом Штату ходового вітру10 ці слова набули геть іншого змісту: «Ну як там, у добрих руках моє ка?»11

– Хлопче? – стривожився мовчанкою Каллем. – Ти ще на дроті?

– Так, – відповів Едді. – І ти так само. А я думав, ти, Джоне, у Вермонт поїдеш.

– От що я тобі скажу. В наших краях так весело не було відтоді, як у Саут-Стоунгемі згоріла взуттєва крамниця, а сталося це тисяча дев’ятсот двадцять третього року. Копи перекрили всі дороги.

Едді не сумнівався, що людей пропускали, коли ті показували належні посвідчення, але вирішив натомість спитати про щось інше.

– Хочеш сказати, ти не зміг знайти таку лазівку з міста, де не було б копів, якби добре цього забажав?

Повисла коротка пауза, під час якої Едді відчув, що хтось підійшов з-за спини і став біля його ліктя. Але не озирнувся, бо й так знав, що то Роланд. А хто ще в цьому світі міг так тонко й ненав’язливо, проте стопудово пахнути іншим світом?

– Ну, – протягнув нарешті Каллем. – Може, й знаю одну-дві дороги в лісі, які ведуть до Ловелла. Літо було посушливе, мабуть, по них навіть можна проїхати пікапом.

– Одну-дві?

– Ну, гаразд, три-чотири. – Потім пауза, яку Едді перечекав, бо веселився від душі. – П’ять-шість. – На це Едді теж вирішив не відповідати. – Вісім, – нарешті зізнався Каллем і розсміявся разом з Едді. – Синку, то що ти хотів мені сказати?

Едді глянув на Роланда, котрий простягав йому пляшечку аспірину, затиснуту між двома позосталими пальцями правої руки. Едді вдячно кивнув.

– Я б хотів, щоб ти приїхав у Ловелл, – сказав він у слухавку. – Здається, ми ще не про все поговорили.

– Угу, і я мав би про це здогадатися, – відповів Каллем. – Хоча не можу сказати, що ця думка крутилася в мене в голові. Думав я про те, що скоро поїду дорогою на Монпельє, та все одно щось мене тут тримало, я знаходив собі різні заняття, щоб відтягнути від’їзд, то те, то се. П’ять хвилин тому, якби ти подзвонив, у мене було б зайнято – я балакав з Чарлі Бімером. Його жінку й невістку вбили в магазині, розумієш. А потім я подумав: «Якого біса, поприбираю в хаті, а тоді закину лахи у фургон і поїду». Думати про це я не думав, але підсвідомо чекав твого дзвінка, відколи вернувся додому. То де ви будете? На Черепаховій алеї?

Едді відкрив аспірин і жадібно глянув на пігулки. Наркоманом ти був, наркоманом і лишився, подумав він. Навіть якщо в руках лише безневинний аспірин.

– Угу, – сказав він. Відколи Роланд «познайомився» з ним на борту літака авіакомпанії «Дельта», що мав сісти в аеропорту Кеннеді, він добре насобачився імітувати місцеві говірки. – Ти казав, що ця дорога кільцева і простягається на дві милі від сьомого шосе, так?

– Казав. На Черепаховій алеї стоїть кілька гарних будиночків. – Коротка пауза на роздуми. – І багато з них продаються. А останнім часом там бачили чимало нахожих. Але я, здається, вже казав. Такі події змушують людей нервуватися, а багатії можуть собі дозволити втекти від того, що не дає заснути вночі.

Едді більше не міг чекати. Він узяв три пігулки аспірину й закинув їх до рота, відчуваючи гіркий смак, коли вони танули на язиці. Хоч як йому зараз дошкуляв біль, він готовий був терпіти й удвічі сильніші муки, якби знав, що за це почує хоч півслова від Сюзанни. Але вона мовчала. Він підозрював, що той зв’язок, який існував між ними і навіть за найліпших обставин був хисткий, обірвався з народженням проклятущої Міїної дитини.

– Ви, хлопці, як приїдете на алею, тримайте краще свої стволи під рукою, – сказав Каллем. – А я закину в фургон свій дробовик.

– Чом би й ні? – погодився Едді. – Коли будеш їхати, орієнтуйся на свій «форд», добре? Ти його побачиш.

– Угу, стареньку «ґелексі» важко не помітити. А скажи-но мені, синку, таке. У Вермонт я не поїду, але щось мені підказує, що ви маєте намір кудись мене відправити, якщо я на це погоджуся. То, може, скажеш, куди?

Едді подумав, що наступний розділ життя Джона Каллема (поза всіляким сумнівом, розмаїтого життя) Марк Твен міг би назвати «Янкі з Мену при дворі Короля Багряного». Але вирішив за краще помовчати.

– Ти бував у Нью-Йорку?

– Так, чорт забирай. Сорок вісім годин там якось провів у звільненні, коли був у армії. – Останнє слово в Каллема вийшло особливо протяглим. – Ходив у мюзик-хол «Редіо-Сіті», бачив Емпайр-Стейт-Білдінг. Це те, що пам’ятаю. Мабуть, ще в кілька місцин для туристів зазирав, бо з гаманця тоді кудись ділися тридцять доларів, а за кілька місяців лікар знайшов у мене гонорею.

– Цього разу, щоб підчепити гонорею, в тебе не буде часу. І прихопи кредитні картки. Я знаю, що в тебе вони є, бачив квитанції в бардачку. – Едді придушив у собі шалене бажання розтягнути останнє слово, сказати «в бардаа-ааачку».

– Там такий гармидер, бачив? – спокійно спитав Каллем.

– Угу, не те слово, схоже на черевики, які собака пожував і виплюнув. До зустрічі в Ловеллі, Джоне, – сказав Едді й повісив слухавку. Подивився на пакет у руках Роланда й питально здійняв брови.

– Сендіч «пуер бой», – відзвітував Роланд. – Побільше майонезу чи як там його. Особисто я волів би їсти соус, не схожий на сперму, але діло твоє.

Едді підкотив очі.

– Роланде, ти молодець, умієш розбурхати апетит.

– Правду кажеш?

Едді довелося вкотре нагадати собі, що Роланд майже позбавлений почуття гумору.

– Правду, правду. Ходімо. Сандвічі зі спермою і сиром я можу їсти й за кермом. До того ж нам треба обговорити план дій.

Сім

План дій, за обопільною згодою Роланда й Едді, полягав у тому, щоб Джон Каллем почув їхню історію рівно в такому обсязі, наскільки йому вистачить, аби повірити і не збожеволіти. А потім, якщо все піде добре, вони довірять йому цінну купчу й відправлять до Аарона Діпно. З суворим наказом поговорити з Діпно наодинці, без ненадійного Кельвіна Тауера.

– Разом Каллем і Діпно зможуть відшукати Мозеса Карвера, – сказав Едді. – Я думаю, Каллему можна дати інформацію про Сьюз… приватну інформацію, яка переконає Карвера, що вона досі жива. А далі… що ж, багато залежить від того, наскільки переконливими зуміють бути ці двоє. І наскільки охоче співпрацюватимуть з корпорацією «Тет» у роки свого надвечір’я. Але вони ще можуть нас здивувати! У костюмі й краватці я Каллема уявити не можу. Але як він мандрує країною й встромляє палиці в колеса «Сомбрі»? – Едді замислився, задерши догори голову, а потім усміхнувся. – Так, це я чудово можу собі уявити.

– Сюзаннин хрещений і сам може виявитися старим вередуном, – зауважив Роланд. – Лише з іншим кольором шкіри. Такі люди в колі своїх, ан-тет, розмовляють власною мовою. Може статися, що я маю річ, яка переконає Джона Каллема нам допомагати.

– Сіґул?

– Так.

Едді був заінтригований.

– А який?

Але не встиг Роланд відповісти, як вони побачили щось таке, що змусило Едді натиснути на педаль газу. Вони вже були в Ловеллі, їхали трасою № 7. А попереду хиткою непевною ходою плентався узбіччям старий чоловік з розкошланим і сплутаним волоссям, вбраний у жахливе брудне лахміття, що його навіть з великим перебільшенням не можна було назвати одежиною. На його кістлявих руках й ногах живого місця не було від подряпин і чиряків, що палали темно-брунатною барвою. На босих ногах видніли огидні й загрозливі на вигляд жовті пазурі. Під пахвою він затискав потріскану дерев’яну річ, схожу на поламану ліру. Едді подумав, що недоречніше і розгубленіше на цій дорозі, де єдиними перехожими були серйозні на вигляд бігуни, вочевидь «здалеку», такі підтягнуті й зібрані в своїх нейлонових шортах для бігу, бейсболках і футболках (в одного навіть був на грудях напис «НЕ СТРІЛЯЙТЕ У ТУРИСТІВ»), не був ніхто.

Істота, що брела узбіччям траси № 7, повернулася до них обличчям, і в Едді мимоволі вирвався крик жаху. Очі старого зливалися на переніссі в суцільну криваву пляму, нагадуючи розбите на пательні яйце з двома жовтками. З ніздрі, схоже на тверду «козу», стирчало ікло. Але найгірше було те, що обличчя істоти світилося темно-зеленим, неначе на її шкіру нанесли тонкий шар флуоресцентної мазі.

Побачивши їх, старий прожогом метнувся в ліс, тільки побита ліра лишилася лежати на землі.

– Господи! – скрикнув Едді. Якщо то був нахожий, він сподівався більше ніколи на них не натрапляти.

– Едді, стоп! – закричав Роланд і вперся долонею в панель приладів, бо старий «форд» різко загальмував, здійнявши куряву, неподалік від того місця, куди метнувся старий. – Підніми задню кришку, – сказав він, відчиняючи дверцята. – І дістань мого овдовлювача.

– Роланде, ми взагалі-то трохи поспішаємо, а до Черепахової алеї ще три милі на північ. Мені здається, нам варто…

– Заткни свого дурного рота і дістань його! – прогримів Роланд. А наступної миті вже мчав у бік лісу. Набравши в легені побільше повітря, стрілець гукнув навздогін блукальцю, та так, що від його голосу Едді холодом обдало. Двічі-тричі він чув, щоб Роланд говорив таким тоном, але вже встиг призабути, що в його венах текла кров великого Короля.

Кількох його фраз Едді не зміг зрозуміти, але зрештою одну таки розібрав:

– Тож підійди, о Дитя Родерикове, зіпсоване, згублене, і схили голову переді мною, Роландом, сином Стівена, з роду Ельда!

Якусь мить не відбувалося нічого. Едді відчинив багажник «форда» і приніс Роландові його револьвер. Роланд начепив на себе кобуру, навіть не глянувши на Едді, не кажучи вже про слова подяки.

Так минуло близько тридцяти секунд. Едді вже хотів було заговорити і розтулив рота. Аж раптом запилюжене листя при дорозі затремтіло, й за мить чи дві звідти визирнуло нещасне створіння. Опустивши голову й похитуючись, воно рушило вперед. Спереду на його одежині розпливалася велика мокра пляма. На Едді війнуло смородом сечі, міцним і нестримним.

Проте хвора істота опустилася на коліно і приречено піднесла покривлену руку до лоба на знак васальної вірності, від чого Едді мало не просльозився.

– Хайл, Роланде з Ґілеаду, Роланде з роду Ельда. Чи покажеш ти мені який-небудь сіґул?

У містечку, що називалося Річковим Перехрестям, тітонька Таліта обдарувала стрільця срібним хрестиком на тонкому ланцюжку, й відтоді він завжди носив його на шиї. Тож зараз він дістав його з-за пазухи й показав укляклому старому – пришелепуватому мутантові, що помирав від променевої хвороби, Едді був у цьому впевнений, – і створіння надтріснутим голосом зойкнуло від подиву.

– Чи хочеш ти нарешті знайти спокій наприкінці свого шляху, о Дитя Родерика? Чи хочеш побачити тиху галявину?

– О так, любий володарю, – схлипуючи, відказало створіння і видало цілу тираду тарабарщиною, якої Едді, ясна річ, не зрозумів. Він роззирнувся в обидва боки траси № 7, очікуючи, що побачить машини (зрештою, стояв розпал літа), але на дорозі було порожньо. Принаймні поки що фортуна була на їхньому боці.

– Скільки вас таких у тутешніх краях? – спитав Роланд, уриваючи словесний потік нахожого. Водночас витяг свого револьвера й підніс стародавню машину смерті до грудей.

Не підводячи погляду, Дитя Родерика махнуло рукою в бік обрію.

– Дела, стрільцю, – сказав старий, – бо світи тут тонкі, анро кон фа; сей-сей десен фанно біллет кобер кан. Ай Чевін девар дан до. Бо мені було їх шкода. Кан-тої, кан-та, кан-Дискордія, авен ла кам мах кан. Май-мі? Іффін лах вайнен, етх…

– Скільки дан девар?

Істота замислилася над Роландовим питанням, потім розчепірила пальці (їх було десять, Едді порахував) й показала п’ять разів. П’ятдесят. Хоча п’ятдесят чого, Едді гадки не мав.

– І Дискордія? – різко спитав Роланд. – Ти правду кажеш?

– О так, правду кажу я, Чевін із Чейвена, син Геміла, менестреля Південних Рівнин, що колись були мені вітчизною.

– Скажи, як називається містечко, що лежить біля замку Дискордія, і я тебе звільню.

– Ох, стрільцю, там усі мертві.

– Я так не думаю. Кажи.

– Федік! – пронизливо закричав Чевін із Чейвена, мандрівний музика, який ніколи й подумати не міг, що його життя обірветься в таких віддалених і чужих краях. Не на рівнинах Серединного світу, а біля гір Західного Мену. Зненацька він підвів своє жаске, осяване світінням обличчя до Роланда й широко розкинув руки, неначе його розпинали. – Федік на дальньому боці Краю Грому, на Шляху Променя. На Шляху Шардика, Шляху Матурина, на Дорозі до Темної в…

Один раз прогримів револьвер. Куля влучила закляклій потворі в лоб, довершивши руйнування її обличчя. Поки старий падав на спину, його плоть на очах у Едді задиміла, випаровуючись, зеленкуватим димом, прозорим, наче крило шершня. На мить Едді навіть бачив зуби Чевіна з Чейвена, що зависли в повітрі, як примарна низка коралів, а тоді зникли.

Роланд прибрав револьвер у кобуру, потім виставив мізинець і вказівний палець, що лишилися неушкодженими на його правій руці, й провів ними згори вниз перед обличчям, неначе благословляв.

– Спочивай з миром, – мовив він. Потім зняв з себе патронташ і став знову загортати в нього револьвер.

– Роланде, це був… пришелепуватий мутант?

– Еге ж, можна й так сказати, бідолашний старий. Але Родерики походять з тих країв, де я не бував, хоча перед тим, як світ зрушив з місця, вони присягли на вірність Артуру Ельду. – Він повернувся до Едді, сині очі палали вогнем на змученому обличчі. – Я не маю жодних сумнівів, що саме до Федіка збиралася Мія, щоб народити свою дитину. Те місце, куди вона забрала Сюзанну. Біля останнього замку. Згодом нам все одно доведеться повернутися до Краю Грому, але спершу треба навідатися у Федік. Бодай щось ми знаємо напевно, це добре.

– Він сказав, що йому когось було шкода. Кого?

Роланд лише похитав головою, та на питання не відповів. Повз них промчала вантажівка «Кока-Коли», а далеко на заході прогуркотів грім.

– Федік біля Дискордії, – промимрив натомість він. – Федік Червоної Смерті. Якщо ми зуміємо врятувати Сюзанну… і Джейка… то повернемося до Калій. Та лише по тому, як закінчимо свої справи у Федіку. А коли знову звернемо на південний схід…

– Що? – стривожився Едді. – Роланде, що тоді?

– Тоді більше не зупинятимемося аж до самої Темної вежі. – Він підніс руки й дивився, як дрібно вони тремтять. Відтак перевів погляд на Едді. Його обличчя було стомлене, проте без жодних слідів страху. – Ще ніколи я не підходив так близько. Я чую, як усі мої втрачені друзі та їхні втрачені батьки шепочуть до мене. Вони шепочуть з кожним подихом Вежі.

Хвилину Едді дивився на Роланда, зачаровано і налякано. Але потім майже з фізичним зусиллям розбив чари.

– Що ж, – мовив він, рушаючи до дверцят сидіння водія у «форді», – якщо раптом котрийсь із тих голосів нашепче тобі, що казати Каллему, як його схилити до того, що нам треба, обов’язково дай мені знати.

Не чекаючи відповіді, Едді зачинив за собою дверцята. Перед його очима досі стояла картина, як Роланд опускає свого великого револьвера. Як націлює його на вкляклу постать і натискає на гачок. То був чоловік, якого він називав діном і другом. Та чи міг він напевне сказати, що так само Роланд не вчинить із ним… чи зі Сьюз… чи з Джейком… якщо серце йому підкаже, що це наблизить його до Вежі? Ні, такої певності Едді не мав. Та все ж він збирався йти з ним. Пішов би, навіть якби в душі знав – о, ні, Боже, тільки не це! – що Сюзанна померла. Бо він мусив. Бо Роланд став для нього кимось більшим за діна й друга.

– Він став мені батьком, – пробурмотів Едді собі під носа, за мить до того, як Роланд відчинив дверцята і всівся на пасажирське сидіння.

– Едді, ти щось сказав? – перепитав стрілець.

– Так, – відповів Едді. – «Швидше, заради твого батька». От що я сказав.

Роланд кивнув. Едді ввімкнув передачу, і «форд» покотив у напрямку Черепахової алеї. Все ще віддалік, але вже трохи ближче, знову прогримів грім.