Читать книгу Темна вежа - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 7

Один

На ґрунтовій дорозі, що привела їх до будинку письменника в Бриджтоні, Едді й Роланд натрапили на помаранчевий пікап з написом «ОБСЛУГОВУВАННЯ ЕЛЕКТРОМЕРЕЖ ЦЕНТРАЛЬНОГО МЕНУ». Неподалік обтинав гілки дерев, що загрозливо нависали над лініями електропередач, чоловік у жовтому шоломі й помаранчевому сигнальному жилеті. Чи відчув Едді щось тієї миті, якусь силу, що громадилася? Може, то був передвісник хвилі, що мчала Шляхом Променя їм назустріч? Згодом, коли він замислився над цим, то згадав, що відчуття таке було, але цілковитої певності не мав. Бог свідок, у той час він уже був у химерному настрої. А чом би й ні? Скільком людям випадає нагода зустрітися зі своїм творцем? Що ж… Стівен Кінг не створив Едді Діна, юнака, чий Кооп-Сіті був не в Бронксі, а в Брукліні. Ще не створив, бо ж то був рік 1977-й. Проте Едді не сумнівався, що з часом Кінг це зробить. А як інакше він міг тут опинитися?

Едді зупинив машину перед пікапом, вийшов і розпитав спітнілого чоловіка з гілкорізом у руці дорогу до Черепахової алеї, що в Ловеллі. Працівник «Електромереж Центрального Мену» доволі охоче розповів, як туди проїхати, а наприкінці додав:

– Як хочете дістатися Ловелла ще сьогодні, їдьте трасою дев’яносто три. Болотяною дорогою, як її називають місцеві.

Він підняв руку й похитав головою, неначе передбачаючи заперечення з боку Едді, хоча той насправді й слова не сказав після того, як запитав про дорогу.

– Вона довша на сім миль і вся у вибоїнах, але сьогодні через Іст-Стоунгем ви проїхати не зможете. Копи все перекрили. Патрульні зі штату, місцева поліція, навіть управління шерифа округу Оксфорд.

– Ви жартуєте, – сказав Едді. Така відповідь здалася йому найбезпечнішою.

Електрик похмуро похитав головою.

– Ніхто до пуття не знає, що там сталося, але стріляли, може, навіть з автоматів, і вибухи були, от. – Він постукав по рації, покоцаній і вкритій шаром білого пилу від зрізаних гілок, що висіла в нього на поясі. – Раз чи два за сьогодні я навіть чув слово на букву «т». Та це й не дивно.

Едді гадки не мав, про яке слово на букву «т» йдеться, але знав, що Роланд хоче рушати якнайшвидше. Він відчував стрільцеву нетерплячку в своїй голові, майже міг бачити нетерпеливе покручування пальцем, яким стрілець казав: «Їдьмо, їдьмо».

– Я про терористів, – стишуючи голос, пояснив електрик. – Люди не вірять, що в Америці може статися така дурня, приятелю. Але скажу тобі, ще й як може. Хай навіть не сьогодні, але рано чи пізно станеться. Хтось підірве Статую свободи чи Емпайр-Стейт-Білдінг, от що я думаю. Консерватори, або ліві, або трикляті араби. Забагато психів розвелося.

Едді, поверхово обізнаний з наступними десятьма роками історії, кивнув.

– Так, мабуть, ви праві. Та менше з тим. Дякую за інформацію.

– Це щоб ви не гаяли часу. – А коли Едді вже сідав за кермо «форда», що належав Джонові Каллему, спитав: – Містере, ви що, вскочили в халепу? У вас пом’ятий вигляд. І кульгаєте.

Атож, Едді втрапив у халепу: одна куля пройшла крізь його руку, друга застрягла в правій литці. Жодне поранення не було серйозним, і в подальшому вирі подій він майже про них забув. Але тепер вони нагадали про себе сильним болем. І чому, на Бога, він відмовився від флакона таблеток перкоцету, який пропонував йому Аарон Діпно?

– Ага, – кивнув він. – І тому їду в Ловелл. Мене вкусив собака одного мужика. Я ще з ним поговорю на цю тему. – Дивна історія, з погляду сюжету геть не трималася купи, але він не письменник. Сюжети хай Кінг вигадує. Втім, ця недолуга вигадка дала йому змогу сісти за кермо «форда-ґелексі», перш ніж електрик спитав у нього ще щось, і це, з точки зору Едді, робило її вдалою. Він швидко завів двигун і поїхав геть.

– Розпитав дорогу? – спитав Роланд.

– Ага.

– Добре. Едді, все навалилося одночасно. Нам треба якнайшвидше знайти Сюзанну. А також Джейка і панотця Каллагена. Та й дитина вже на підході. Може, навіть уже народилася.

Коли виїдете на Канзас-роуд, поверніть праворуч, сказав електрик (Канзас, як в історії про Дороті, Тото й тітоньку Ем, все навалилося одночасно). Й Едді повернув. Тепер вони котили на північ. Сонце ліворуч від них сховалося за деревами, й асфальтована дорога на дві смуги потопала в тіні. Едді практично відчував, як вислизає крізь пальці час, неначе якась казково дорога тканина, надто ковзка, щоби втримати її в руці. Він натиснув на газ, і старенький «форд» Каллема, хоч і розпачливо задеренчав, але трохи набрав швидкості. Едді розігнав машину до п’ятдесяти п’яти миль за годину й на цьому зупинився. В принципі, можна було й піддати газу, якби не дорога – звивиста й не дуже рівна.

З кишені сорочки Роланд витяг аркуш паперу з нотатника, розгорнув його і прикипів поглядом (хоча Едді сумнівався, що стрілець міг прочитати той документ, адже писані слова цього світу завжди будуть для нього загадкою). Угорі, над нерівним, проте розбірливим почерком Аарона Діпно (і вкрай важливим підписом Кельвіна Тауера) всміхався веселий мультяшний бобер, а під ним ішли слова: «СПРАВ, ХОЧ ГРЕБЛЮ З НИХ ГАТИ». Дурнуватий жарт.

«Дурних питань не треба, з тобою я не граюсь», – подумав Едді й зненацька широко всміхнувся. Саме такого принципу щодо нісенітниць досі дотримувався Роланд, і байдуже, що на Блейні Моно кілька вчасно поставлених дурних питань врятували їм життя. Едді відкрив було рота, аби зауважити, що документ, який міг виявитися найважливішим в історії людства (важливішим навіть за Велику хартію вольностей, Декларацію незалежності США чи теорію відносності Альберта Ейнштейна), мав замість заголовка тупий жарт, і спитати, як Роландові це подобається. Але не встиг він і слова сказати, як на них налетіла хвиля.

Два

Його нога зісковзнула з педалі газу, й це було добре. Якби вона лишилася на місці, вони з Роландом могли покалічитися чи навіть загинути. Коли їх накрила хвиля, контроль над «фордом-ґелексі» втратив пріоритетне значення для Едді Діна. Той стан був схожий на мить, коли кабіна американських гірок на мить зупиняється на верхівці першої «гірки»… нахиляється… стрімко летить униз… і ти разом з нею, а в лице вдаряє гаряче повітря літа, груди стискає і шлунок твій ширяє десь у тебе поза спиною.

Тієї ж миті Едді побачив, як усе, що було в салоні автомобіля Джона Каллема, злітає зі своїх місць у повітря – попільнички, дві ручки й скріпка з панелі приладів, дін Едді і сам дінів ка-мей, старий добрий Едді Дін власною персоною. Не дивно, що він загубив свій шлунок! (Він не розумів, що й сама машина, плавно зупинившись на узбіччі дороги, також злетіла, ліниво погойдуючись вперед і назад на висоті п’яти-шести дюймів над поверхнею землі, як маленький човник на хвилях невидимого моря.)

А потім обсаджена деревами сільська дорога зникла. Бриджтон зник. Увесь світ згинув. Задзеленчали дзвоники тодешу, той огидний, нудотний звук, що викликав у нього бажання заскреготати зубами на знак протесту… та тільки зуби його зникли разом зі світом.

Три

Як і Едді, Роланд добре відчув, що його спершу піднімає в повітря, а тоді підвішує, наче річ, що цілковито перестала слухатися сили земного тяжіння. Він почув дзеленькіт і мав відчуття, що його проносить крізь товщу всього сущого, але збагнув, що то не справжній тодеш, принаймні не того різновиду, через який вони проходили раніше. То було дуже схоже на авен каль, як називав його Ванней (ці два слова означали «бути підхопленим вітром» чи «віднесеним хвилею»). Та тільки словом каль, на відміну від звичнішого кас, іменували стихійну силу, що спричиняла катастрофічні наслідки. Не вітер – ураган. Не хвиля – цунамі.

«Сам Промінь хоче звернутися до тебе, Базікало, – промовив у його свідомості Ванней. Базікало – давнє саркастичне прізвисько, що приліпилося до мовчазного сина Стівена Дескейна. Коли Роландові минув десятий рік, його кульгавий і неперевершений учитель перестав так його називати (певно, не без Кортового втручання). – І тобі піде тільки на користь, якщо послухаєш його».

«Я слухатиму дуже уважно», – відповів Роланд, і його жбурнуло вниз. Він захлинувся повітрям, відчуваючи невагомість і нудоту.

Знову дзвіночки. Аж раптом він знову ширяв у повітрі, цього разу над кімнатою, заставленою порожніми ліжками. Одного погляду вистачило, щоб збагнути: саме сюди приводили Вовки дітей, викрадених з прикордонних Калій. А на дальньому боці кімнати…

Його вхопила за руку чиясь рука, хоч Роланд навіть подумати не міг, що в такому стані це можливо. Він повернув голову ліворуч і побачив поряд Едді. Оголений, той ширяв у невагомості. Вони обидва були в чому мати народила, бо ж одяг їхній лишився у світі письменника.

Роланд уже побачив, куди показує Едді. Два ліжка на дальньому боці кімнати було зсунуто разом. На одному лежала біла жінка. Її ноги (ті самі, якими користувалася Сюзанна під час їхнього тодеш-набігу до Нью-Йорка) були широко розсунуті, а між них схилилася жінка з щурячою головою, жінка з роду тахінів – у цьому Роланд не сумнівався.

Поряд з білою лежала темношкіра, чиї ноги закінчувалися акурат під коліньми. І попри все: ширяння в повітрі голим, нудоту, тодеш, – Роланд ще ніколи в житті так щиро не радів, когось побачивши. Едді, звісно, відчував те саме. Роланд почув у думках, як той заволав од радості, і простягнув руку, щоб стримати молодого чоловіка. Він мусив його вгамувати, бо Сюзанна дивилася просто на них і (майже напевно) бачила їх. Тож, якщо вона щось їм скаже, він хотів почути кожне слово. Бо незважаючи на те, що ці слова поллються з її рота, до них, найпевніше, промовлятиме Промінь – голос Ведмедя або ж Черепахи.

На головах в обох жінок були металеві шоломи, з’єднані сталевим гофрованим шлангом.

«Це як злиття розумів у вулканців5, – прокоментував Едді, знову наповнюючи своїм голосом Роландову голову і витісняючи все. – А може…»

«Цить! – перебив його Роланд. – Цить, Едді, заради твого батька!»

Чоловік у білому халаті вхопив з таці страхітливі на вигляд хірургічні щипці й відштовхнув щуроголову тахінку- медсестру. Він нахилився, зазираючи Мії між ніг і здіймаючи щипці над головою. Поблизу, у футболці з написами, складеними зі слів світу Едді й Сюзанни, стояв тахін з головою хижого коричневого птаха.

«Він відчує нас, – подумав Роланд. – Якщо ми залишимося тут достатньо довго, він неодмінно нас відчує й здійме тривогу».

Проте Сюзанна дивилася на нього, її очі під лінією шолома схвильовано блищали. Блищали від розуміння. Вона їх бачила, еге ж, це правда.

Вона промовила одне-єдине слово, і в момент непоясненного, проте вартого довіри спалаху інтуїції Роланд збагнув, що слово походило не від Сюзанни, а від Мії. І водночас то був голос Променя, сили, наділеної розумом настільки, що вона відчувала всю серйозність загрози й прагнула захистити саму себе.

Часит – от яке слово вимовила Сюзанна. Він почув його в своїх думках, бо вони були ка-тет і ан-тет. У це слово безгучно склалися її губи, коли вона поглянула вгору, туди, де ширяли вони, ставши спостерігачами подій, що зараз, цієї миті, відбувалися в іншому часі й просторі.

Тахін з головою яструба підвів очі – можливо, простежив її погляд чи почув щось своїм надприродно гострим слухом. А тоді лікар опустив щипці й увігнав їх під Міїну сукню. Вона пронизливо закричала, й Сюзанна заволала разом з нею. І неначе безтілесне Роландове єство могла відштовхнути геть сила цих злитих воєдино криків, стрілець відчув, що втрачає зв’язок з цим місцем, мчить угору, неначе кульбабка, підхоплена вітром. Але він відчайдушно тримався за те слово, щоб не загубити його. Воно принесло з собою яскравий спогад про маму, яка схилилася над його ліжечком. То було в кімнаті, де буяло різнобарв’я, в дитячій, кольори якої він тепер, звісно, знав, та маленьким хлопчиком міг лише сприймати їх, як діти щойно після пелюшкового віку сприймають усе – з цілковитим і беззастережним зачудуванням, з невимовним здогадом, що то все магія.

Вікна дитячої були з вітражного скла, яке, ясна річ, зображало дуги Чародійської веселки. Він згадав свою матір, яка нахилялася до нього. На її обличчі грали різні барви того прегарного й дивовижного світла, її каптур лежав на спині, тож маленький Роланд бачив своїми очима

(це все магія)

і душею дитини, яка любить, вигин її шиї. Згадав, що мріяв, як упадав би коло неї, як відбив би її у батька, якби вона погодилася, як би вони одружилися й народили власних дітей та жили вічно у казковому Осяйному королівстві; згадав, як вона співала йому, як Ґабріела Дескейн співала своєму маленькому хлопчику, а він урочисто дивився на неї своїми широко розплющеними оченятами, і його обличчя вже мало на собі печать мінливих кольорів мандрівного життя; вона співала мелодійну безглузду пісеньку:

«В кошик насипати», – думав він, коли його жбурляло, невагомого, крізь пітьму й жахливе дзеленчання тодешу. Одного разу, коли він спитав, мама відповіла, що ці слова були не повною нісенітницею, а числівниками давньої мови. Чусит, чисит, часит: сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять.

«Часит – це дев’ятнадцять, – подумав він. – Авжеж, це все дев’ятнадцять». А потім вони з Едді знову опинилися на світлі, гарячковому помаранчевому світлі, і там були Джейк і Каллаген. За лівою ногою в Джейка сховався Юк – його шерсть відстовбурчилася, зуби він шкірив у оскалі.

«Чусит, чисит, часит, – подумав Роланд, дивлячись на свого сина, такого маленького перед величезним кагалом ворогів у обідній залі «Діксі-Піґ». – Часит – це дев’ятнадцять. В кошик насипати. Але який кошик? Що це означає?»

Чотири

На узбіччі Канзас-роуд у Бриджтоні дванадцятирічний «форд» Джона Каллема (сто шість тисяч миль на одометрі, а машинка ще тільки-но розбíгалася, любив розповідати Каллем людям) ліниво погойдувався над м’якою землею, передні шини торкалися її, тоді здіймалися, щоб і задні могли на мить діткнутися ґрунту. Двоє чоловіків у салоні, що, здавалося, не лише знепритомніли, а й стали прозорими, перекочувалися ліниво в такт рухам машини, як трупи на затонулому човні. А довкола них плавав у повітрі різний мотлох, що його зазвичай повно в кожній машині, якою часто користуються: попільнички й ручки, скріпки й найдавніший у світі арахіс, монетка з заднього сидіння й соснова глиця з килимків на підлозі, ба навіть сам килимок. У темряві відділення для рукавичок несміливо торохкотіли об зачинену кришку різні предмети.

Якби в цей час нагодився хтось із перехожих, його б не на жарт перелякало це видиво предметів – і людей! людей, може, навіть мертвих! – які плавали в машині, як уламки катастрофи у космічній капсулі. Але ніхто не пройшов повз них. Мешканці цього боку озера Лонг-Лейк здебільшого дивилися на той берег, у бік Іст-Стоунгема, хоч там насправді вже нічого було видивлятися. Навіть дим – і той майже розвіявся.

Ліниво гойдалася машина, і в її салоні Роланд з Ґілеаду повільно здійнявся до стелі, де його шия вперлася в брудну оббивку даху, а ноги з переднього сидіння потяглися за ним. Едді спочатку утримувало на місці кермо, але раптом машину гойднуло вбік, і він теж, вивільнившись, здійнявся вгору. Його обличчя було мляве й сонне. У кутику рота з’явилася срібляста цівка слини і витекла в повітря, блискуча й сповнена мікроскопічних бульбашок, біля щоки, вкритої кіркою засохлої крові.

П’ять

Роланд знав, що Сюзанна побачила його. І, напевно, угледіла Едді. От чому вона так старалася вимовити те єдине слово. Втім, Джейк і Каллаген їх не помітили. Хлопчик і панотець переступили поріг «Діксі-Піґ» – той учинок був або дуже хоробрий, або дуже нерозважний, і тепер вони мусили всю свою увагу звернути на те, що їх там чекало.

Попри всю Джейкову нерозсудливість, Роланд страшенно ним пишався. Він побачив, що хлопчик встановив між Каллагеном і собою канда – ту відстань (завжди різну для різних обставин), що гарантувала двом стрільцям перед лицем чисельнішого супротивника можливість уникнути смерті від одного пострілу. Обидва підготувалися до бою. Каллаген тримав Джейків «рюгер»… і ще щось, якусь різьблену фігурку. Роланд був майже впевнений, що то кан-та, одне з маленьких божеств. У хлопчика були Сюзаннині тарілки та плетена сумка. Звідки вони в нього – лише боги відали.

Стрілець помітив огрядну жінку, чия подібність до людини закінчувалася вище шиї. Над трійцею відвислих підборідь висіла пошматованими клаптями маска. Роздивляючись щурячу голову, що видніла під маскою, Роланд зненацька багато зрозумів. Зрештою, рано чи пізно все б і так прояснилося, просто його увагу (як цієї миті увагу хлопчика й панотця) було зосереджено на інших речах.

Наприклад, ці ниці люди Каллагена. Вони могли бути тахінами, істотами, народженими не в Примі чи природному світі, а байстрюками з якогось міжсвіття. Безперечно, вони не належали до тих істот, що їх Роланд називав пришелепуватими мутантами, які з’явилися внаслідок катастрофічних експериментів і непродуманих воєн стародавніх народів. Ні, ці люди могли бути лише справжніми тахінами. Часом їх ще називали «третім народом», чи кан-тої. Так, Роланд мав би це знати. Скільки тахінів нині було на службі в істоти, знаної як Багряний Король? Декілька? Багато?

Усі?

Якщо правильною виявиться третя відповідь, то дорога до Вежі буде справді важкою, передчував Роланд. Але не в стрільцевих звичках було зазирати далі обрію, і в цьому випадку брак уяви обернувся для нього благословенням.

Шість

Він побачив те, що йому потрібно було побачити. Кан-тої з усіх боків оточили Джейка й Каллагена (ті й не помітили, що за їхніми спинами, відрізаючи їм шлях до відступу на Шістдесят першу вулицю, стоять ще двоє), але панотець загіпнотизував їх різьбленою фігуркою, як колись Джейк зібрав довкола себе натовп за допомогою ключа, знайденого на пустищі. Жовтий тахін з тілом людини й головою уазо6 мав під рукою щось подібне на вигляд до зброї, але навіть не намагався нею скористатись.

Проте на них чигав ще один клопіт, що його треноване Роландове око, звикле розпізнавати найрізноманітніші пастки й засідки, помітило одразу. Нечестиву пародію на останню учту Ельдового братства на стіні він помітив і зрозумів усе її значення буквально за лічені секунди до того, як її зірвали. І той запах: не просто м’яса – людського м’яса. Це він теж збагнув би раніше – якби мав час на роздуми… та тільки життя в Кальї Брин Стерджис залишало йому мало часу на те, щоб сісти й подумати. У Кальї, ніби в якійсь книжці оповідок, життя складалося з подій, що текли клятим неперервним потоком.

Утім, тепер усе стало на свої місця, чи не так? Ниці люди могли бути лише тахінами, людожерами з дитячих казок, якщо хочете. А за гобеленом правили свій бенкет ті, кого Каллаген називав вампірами першого типу, а сам Роланд знав під іменням Прародителів – певно, найогидніших і наймогутніших пережитків стародавнього занепаду Приму. Таких, як тахіни, сіґул у Каллагена в руках міг зупинити, вони могли ще довго так стояти й витріщатися на нього. Але Прародителі на нього б навіть не глянули.

З-під столу потоком посунули, клацаючи об підлогу, жуки. Таких Роланд уже бачив раніше, і всі сумніви щодо тих, хто ховався за гобеленом, остаточно відпали. Жуки були паразити, кровопивці, одвічні переслідувачі – блохи Прародителів. У присутності шалапута їх можна було не боятися, але якщо маленькі лікарі скупчувалися в таких кількостях, це завжди означало, що неподалік Прародителі.

Як тільки Юк накинувся на жуків, Роланд з Ґілеаду зробив єдине, що спало йому на думку: пірнув униз, до Каллагена.

У його розум.

Сім

Отче, я тут.

Так, Роланде. Що…

Немає часу. НАКАЖИ ЙОМУ ЙТИ ЗВІДСИ. Ти мусиш. Виведи його звідси, поки ще є час!

Вісім

І Каллаген спробував. Звісно, хлопець затявся, не хотів йти. Дивлячись на нього крізь очі Каллагена, Роланд з гіркотою подумав: «Я мав би виховати з нього ліпшого зрадника. Хоча, всі боги мені свідки, я доклав усіх зусиль».

– Іди, поки ще є змога, – сказав Каллаген Джейкові, щосили намагаючись, щоб голос його звучав спокійно. – Наздожени її, якщо вдасться. Це наказ твого діна. А також воля Білості.

Це мало б переконати Джейка, але він не здавався – о боги, та він такий самий упертюх, як Едді! – тож Роланд вирішив більше не чекати.

Панотче, дозвольте мені.

Не чекаючи на відповідь, Роланд перебрав на себе контроль. Він уже відчував, що хвиля, авен каль, починає спадати. І будь-якої миті могли ввірватися Прародителі.

– Джейку, йди! – заволав він, використовуючи панотцеві рот і голосові зв’язки, як гучномовець. Якби довелося замислитися, як таке можливо, він би геть розгубився. Але роздуми не були його звичкою, тому він вдячно помітив, як Джейкові очі від подиву широко розкриваються. – У тебе є один-єдиний шанс, і ти мусиш ним скористатися! Знайди її! Як твій дін, я наказую тобі!

А потім, як і в лікарняній палаті з Сюзанною, він відчув, як його підкидає догори і виштовхує з тіла й свідомості Каллагена, мов невагому пушинку кульбаби чи павутинку. Якусь мить він намагався опиратися, пробитися назад – так плавець змагається з сильною течією, щоб дістатися берега, – але це було неможливо.

Роланде! В голосі Едді бринів переляк. Господи помилуй, Роланде, що це за поторочі?

Гобелен уже відлетів убік. У прохід ринули стародавні й страшні створіння. Їхні чаклунські обличчя були спотворені від величезних нерівних зубів, роти розпирало від іклів завтовшки зі стрільцеві зап’ястки, їхні зморщені щетинисті підборіддя були слизькі від крові й залишків м’яса.

Але хлопчик – боги, о боги! – не зрушив з місця.

– Першим вони вб’ють Юка! – закричав Каллаген, та тільки Роланд здогадався, що волав не Каллаген. Він подумав, що то Едді скористався голосом Каллагена, як перед тим це зробив він, стрілець. Якимось чином Едді знайшов чи то сприятливіші потоки, чи то більше сили в собі. Достатньо, щоби прорватися всередину після того, як звідти винесло Роланда. – Прикінчать його в тебе на очах і вицмулять кров!

Нарешті подіяло. Хлопчик розвернувся і помчав геть, а слідом за ним припустив і Юк. Він пробіг просто під носом у птаха-тахіна і між двох ницих, але жоден з них не зробив ані найменшої спроби його схопити. Вони все ще зачаровано витріщалися на черепаху, здійняту в руках Каллагена.

Прародителі не звернули жодної уваги на хлопчика, що втікав. Але Роланд розумів, що й не звернуть. З розповіді панотця Каллагена він знав, що один з Прародителів оселився в маленькому містечку Салемз-Лот, де панотець недовгий час служив проповідником. Каллаген зостався живим – річ надзвичайна для тих, хто залишався сам на сам з цими чудовиськами, втративши свою зброю й сіґули влади, – але, перш ніж відпустити його, істота змусила Каллагена напитися своєї гнилої крові. Позначила його для цих, для решти.

Останнє, що побачив Роланд, – як Каллаген виставляв проти них свій сіґул-хрест. А далі його засмоктало назад у темряву й залунали дзвіночки, доводячи до сказу своїм боєм. Звідкілясь, наче здалеку, долинав до нього крик Едді. Роланд потягнувся до нього в непроглядній пітьмі, торкнувся його руки, загубив її, знову пошукав і намацав його долоню. Вони переверталися знову і знову, тримаючись один за одного, намагаючись не загубитися, сподіваючись не заблукати в цій темряві між світами, до якої не вели жодні двері.