Читать книгу Темна вежа - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 9

Один

Час появи дитини невпинно наближався, і Сюзанна роззирнулася навколо, знову, як навчав її Роланд, рахуючи своїх ворогів. «Ніколи не витягай зброї, – казав він, – поки не знатимеш точного числа супротивників, чи не втішишся думкою, що вони незліченні, чи не вирішиш, що настав твій час помирати». От якби ще не доводилося давати собі раду з жахливим шоломом на голові, що непрохано ліз у думки… Але хай що воно таке було, його, здавалося, не турбували Сюзаннині спроби полічити присутніх при появі на світ Міїного дитятка. І то було добре.

Головним серед присутніх був Сейр. Один з ницих, з червоною цяткою, що пульсувала посеред лоба. Ще був Скавтер, лікар між Міїних ніг, він готувався прийняти пологи. Сейр нам’яв доку боки (коли той вирішив демонструвати свою зарозумілість), але, мабуть, обережно, щоб це не вплинуло на його працездатність. Окрім Сейра, в залі було ще п’ятеро ницих, але розібрати вона змогла лише два імені. Того, що мав щелепу бульдога і важке випнуте черево, звали Габером. Поряд з ним стояв птахолюд з головою, порослою коричневим пір’ям, і лихими очима-намистинами, як у яструба. Цю істоту звали чи то Джей, чи то Джі. З ним їх було семеро, всі озброєні чимось схожим на автоматичні пістолети, що висіли в кріпильних муфтах. Щоразу, коли Скавтер нахилявся, його пістолет недбало погойдувався, показуючись з-під білого халата. Сюзанна вже подумки примітила його для себе.

Ще біля Мії стояли троє блідих нашорошених людиноподібних істот. Вампіри, оповиті темно-синіми аурами, – в цьому Сюзанна нітрохи не сумнівалася. Напевно, з тих, кого Каллаген називав третім типом. З ними – десятеро. Двоє вампірів мали при собі арбалети, третій був озброєний якимось електричним мечем, що наразі лише тьмяно ряхтіли. Якщо їй удасться відібрати пістолет у Скавтера (коли ти його відбереш, любко, виправила вона саму себе – бо читала «Силу позитивного мислення»12 й досі вірила кожному слову, написаному препродобним Пілом), то першою її жертвою стане чоловік з електричним мечем. Хтозна, якого лиха могла накоїти така зброя, та дізнаватися про це Сюзанна Дін не мала ані найменшого бажання.

Ще поміж присутніх була медсестра з головою пацюка. Пульсуюче червоне око на її лобі остаточно переконало Сюзанну, що більшість ницих одягали маски, в яких ставали схожими на людей, напевно, для того, щоб не відлякувати дичину під час полювань на тротуарах Нью-Йорка. Може, й не всі вони під масками були схожі на щурів, але й на Роберта Ґоуле13 не скидалися, це вже точно. Щуроголова медсестра була єдиною, в кого Сюзанна не помітила зброї.

Загалом одинадцятеро. Одинадцятеро у величезній і здебільшого порожній лікарні, що точно розташовувалася не під Мангеттеном, Сюзанна це відчувала. Тож якщо вона хотіла з ними розібратися, то робити це слід було саме тоді, коли всю їхню увагу буде прикуто до Міїного немовляти – її дорогоцінного дитятка.

– Лікарю, почалося! – у нервовому екстазі заверещала медсестра.

Саме так. Сюзанна перестала рахувати, бо її тілом прокотилася найжахливіша хвиля болю. Їхнім тілом. Накриваючи їх із головою. Обидві закричали в унісон.

– Тужся, тужся! – наказував Скавтер Мії.

Сюзанна заплющила очі й також стала тужитися, бо то була і її дитина… раніше була. Відчуваючи, як тілом пропливає біль, ніби вода, що нуртує, стікаючи в темряву каналізації, вона зазнала найглибшого розпачу за все своє життя. Адже дитина повністю переходила до Мії, останні кілька рядків живого повідомлення, яке Сюзанну змусили передати через власне тіло, добігали кінця. Що б там не сталося далі, ця частина закінчувалася, і Сюзанна Дін випустила на волю крик, в якому злилися воєдино полегшення і жаль, крик, що сам по собі був піснею.

А тоді, ще до того, як почався весь жах – щось настільки жахливе, що кожну найдрібнішу деталь вона пам’ятатиме, немов освітлену яскравим сяйвом, аж до дня, коли піде на галявину, де закінчується земний шлях, – вона відчула, як її зап’ястя стискає чиясь маленька гаряча рука. Під важким неприємним натиском шолома Сюзанна повернула голову. Вона чула власне важке дихання. Їхні з Мією погляди зустрілися. Мія розтулила рот і вимовила одне слово. За криком Скавтера, котрий нахилився вперед, зазираючи Мії між ніг і тримаючи напоготові щипці, Сюзанна не могла його почути. Але почула і зрозуміла, що Мія намагалася виконати свою обіцянку.

«За першої ж нагоди я тебе звільню», – сказала якось її викрадачка. І те слово, що його Сюзанна тепер чула в своїй голові й прочитала по губах жінки, що народжувала, було часит.

Сюзанно, ти мене чуєш?

Чую тебе дуже добре, – відповіла Сюзанна.

І пам’ятаєш нашу домовленість?

Еге ж. Я допомагаю тобі з дитятком втекти від цих виродків, якщо мені це вдасться. А…

А якщо не вдасться, вбий нас! – несамовито прокричав голос, гучний, як ніколи. Сюзанна відчувала, що частково цей ефект викликав кабель, що їх поєднував. – Скажи це, Сюзанно, дочко Дена!

Я вб’ю вас обох, якщо ви…

Вона замовкла. Втім, Мія, здавалося, лишилась задоволена, і то було добре, бо Сюзанна не змогла б здійснити свій намір, якби від цього залежали їхні життя. Раптом її погляд зупинився на стелі велетенської зали, понад рядами ліжок. І там вона побачила Едді та Роланда. Їхні розпливчасті фігури ширяли під стелею, то виступаючи, то западаючи, дивлячись на неї, наче фантомні риби.

Знову біль, та цього разу не такий сильний. Вона відчувала, як напружуються в потугах стегна, проте це відчуття здавалося якимось далеким. І неважливим. Зараз мало значення лише те, чи справді вона може вірити своїм очам. Може, це її перенапружена свідомість, прагнучи порятунку, витворила цю галюцинацію, щоб хоч якось її втішити?

У це вона повірити могла. І повірила б, якби Едді та Роланд обидва не були голі, а навколо них не плавав різний непотріб: сірникова коробка у вигляді книжечки, горішок, попіл, монета. І килимок, Боже милосердний! Автомобільний килимок з написом «ФОРД».

– Лікарю, показалася голів…

Пролунав жалібний писк, бо лікар Скавтер, аж ніяк не джентльмен, безцеремонно відіпхнув медсестру Щуриху ліктем і нахилився ще ближче до того місця, де сходилися Міїні стегна. Неначе збирався витягти дитятко зубами. Яструбоподібна істота, яку звали чи то Джей, чи то Джі, збуджено балакала якоюсь деркотливою мовою з тим, що звався Габер.

«Вони насправді тут, – подумала Сюзанна. – Килимок це доводить». Як саме килимок це доводив, вона не знала, але доводив. І вона вимовила самими губами те слово, яке дала їй Мія: часит. То був пароль. Щонайменше він відчиняв одні двері. Ймовірно, безліч дверей. Сумніватися в Міїній правдивості навіть не спало Сюзанні на думку. Бо вони були поєднані: не лише кабелем і шоломами, а чимось первісним (і набагато могутнішим) – народженням дитини. Ні, Мія не збрехала.

– Тужся, ти, клята ледача сучка! – проревів Скавтер, і зненацька Едді та Роланд зникли назовсім, розчинившись у стелі, неначе їх здмухнуло самою лише силою подиху цього чоловіка. І, наскільки зрозуміла Сюзанна, це справді було так.

Вона перевернулася на бік, відчуваючи, що волосся прилипло до голови, а піт із тіла струменить галонами. Вона підтягнулася трохи ближче до Мії, ближче до перехресного карбування на руків’ї автоматичного пістолета, що теліпався у Скавтера під халатом.

– Лежи тихо, сестро, послухай мене, прошу, – сказав один з ницих і торкнув Сюзанну за руку. Його долоня була холодна і в’яла, вся в якихось товстих кільцях. Від цього дотику її шкірою побігли мурашки. – За хвилину все скінчиться, а тоді настануть зміни в усіх світах. Побачиш, як він приєднається до Руйначів у Краю Грому…

– Стули пельку, Стро! – увірвав Габер і штурхонув того, хто намагався заспокоїти Сюзанну. А тоді знову всю свою увагу звернув на пологи.

Стогнучи, Мія вигнулася у спині. Щуроголова медсестра поклала руки їй на стегна й обережно притисла їх до ліжка.

– Нє, нє, стегнами тужся.

– Іди в сраку, суко! – заверещала Мія.

Але Сюзанна відчула лише невиразний посмик її болю, та й усе. Зв’язок між ними слабшав.

Збираючи докупи всю свою здатність зосередитися, Сюзанна закричала у криницю свого мозку:

– Гей! Гей, позитронна дамочко! Ви ще там?

– З’єднання… завершено, – промовив приємний жіночий голос. Як і раніше, звучав він у Сюзанниній голові, але тепер здавався нечітким і не страшнішим за голос по радіо, що через якісь атмосферні завади лине наче здаля. – Повторюю: з’єднання… завершено. Сподіваємося, ви й надалі обиратимете продукцію «Північного центру позитроніки», що відповідає всім потребам покращення роботи мозку. А також продукцію Корпорації «Сомбра», лідера розумових телекомунікацій з десятитисячних років!

Десь у надрах Сюзанниної голови пролунало зубодовбальне БІ-ІІІІП, і зв’язок обірвався. Це стало зрозуміло не лише з того, що приємний жіночий голос зник, а з усього разом. Відчуття було таке, наче Сюзанна звільнилася з пастки, яка болюче стискала все тіло.

Мія знову закричала, і Сюзанна закричала теж. Але не лише тому, що не хотіла, аби Сейр і його поплічники збагнули, що зв’язок між ними увірвався. Її туга була щира й справжня. Вона втратила жінку, що по-своєму стала їй сестрою.

Сюзанна! Сьюз, ти там?

Зачувши цей новий голос, вона аж зіп’ялася на лікті, на мить геть забувши про жінку поруч із собою. То був…

Джейк? Це ти, дорогенький? Це ж ти, правда? Ти мене чуєш?

ТАК! – закричав він. – Нарешті! Боже мій, з ким ти балакала? Покричи ще трохи, щоб я міг визначити, де т…

Голос обірвався, але перед тим вона встигла почути віддалений гуркіт пострілів. Джейк у когось стріляв? Малоймовірно. Швидше за все, хтось стріляв у самого Джейка.

Два

– Зараз! – закричав Скавтер. – Давай, Міє! Тужся! Заради твого життя! З усіх сил! ТУЖСЯ!

Сюзанна спробувала підкотитися ближче до Мії – О, я тривожуся і хочу, щоб мене втішили, бачите, яка я стривожена, стривожена і хочу, щоб втішали, от і все, – але Стро відтягнув її назад. Гофрований сталевий кабель розгойдувався і розтягувався між ними.

– Тримай дистанцію, суко, – порадив Стро, і Сюзанні вперше спало на думку, що вона може зазнати невдачі, що до пістолета Скавтера її можуть не допустити. Чи до будь-чийого пістолета.

Мія знову закричала, кличучи чужою мовою якогось чужого бога. Вона знову спробувала піднятися над ліжком, і знову медсестра (Алія, згадала Сюзанна, її звали Алія) притисла її до простирадла. А Скавтер, схоже, задоволений, щось уривчасто викрикнув і викинув щипці.

– У чому річ, нащо ти це зробив? – владно запитав Сейр. Простирадло під Мією змокріло від крові, і бос, здавалося, стривожився.

– А вони не потрібні! – безтурботно відповів Скавтер. – Вона створена для виношування й народження дітей, на полі вродила б, збираючи рис, і рядка не пропустила б.

Скавтер хотів було взяти велику миску, що стояла на ліжку поряд, але передумав, зрозумівши, що не встигне, і натомість підставив під Міїне лоно свої рожеві руки без рукавичок. І цього разу, коли Сюзанна зробила чергову спробу підсунутися ближче, Стро її не зупинив. Усі: і вампіри, і ниці люди, – затамувавши погляд, спостерігали за останнім етапом пологів, скупчившись у ногах двох зсунутих докупи ліжок. Лише Стро й досі лишався близько до Сюзанни. Вампіра зі світловим мечем щойно відсунули далі. Вона вирішила, що першим буде Стро.

– Ще раз! – прокричав Скавтер. – Заради твоєї дитини!

Подібно до ницих і вампірів, Мія геть забула про Сюзанну. Погляд її сповнених болю очей зосередився на Сейрі.

– Сер, ви залишите його мені? Будь ласка, скажіть, що я зможу його мати, хоча б ненадовго!

Сейр узяв її за руку. Маска, що вкривала його справжнє обличчя, всміхнулася.

– Так, моя люба, – пообіцяв він. – Дитя буде твоїм ще довгі роки. Тільки зроби ще одне маленьке зусилля, натужся.

«Міє, не вір, він бреше!» – закричала Сюзанна, але крик пішов у нікуди. Хоча то було й на краще. Для неї ж ліпше, якщо про неї наразі забудуть.

Сюзанна повернула хід думок в інший бік.

Джейк! Джейку, де ти?

Відповіді не було. Погано. Будь ласка, Господи, зроби так, щоб він був ще живий.

Може, він просто зайнятий. Тікає… ховається… стріляє. Мовчанка не обов’язково означає, що він…

Тужачись, Мія вивергнула з себе низку непристойностей. Губи її піхви, вже й без того розширеної, розійшлися ще більше, і з них полився струмок крові, долучаючись до брудного трикутника на простирадлі. А тоді, в ясно-червоній масі, Сюзанна побачила корону з білого та чорного. Білим була шкіра. Чорним – волосся.

Чорно-біла цятка стала знову занурюватись у ясно- червоне, і Сюзанна подумала, що дитина вирішила повернутись, що вона не готова прийти в цей світ. Але Мії набридло чекати. Вона штовхнула, наскільки стало сили. Її руки, стиснуті в кулаки, тремтіли перед очима, очі звузилися до щілин, зуби вишкірилися. Посередині лоба небезпечно пульсувала вена, ще одна виступила на горлі.

– ХЕЙЯАААА! – закричала вона. – КОМАЛА, МІЙ МАЛИЙ! КОМАЛА, ПРИЙДИ, ПРИЙДИ!

– Дан-тете, – промурмотів Джей, людина-яструб, і решта підхопили шанобливо й пошепки: – Дан-тете, дан-тете… комала дан-тете. Поява маленького бога.

Цього разу показалася не лише маківка – уся голівка дитини ринула вперед. Сюзанна побачила її ручки, стиснуті на скривавлених грудях у крихітні кулачки, що тремтіли від повноти життя. Побачила сині очі, широко розплющені, що вражали своїм свідомим виразом і подібністю до Роландових. Побачила чорні, як сажа, вії, оздоблені крихітними намистинами крові, первісними прикрасами новонароджених. Сюзанна побачила – і ніколи б не змогла забути, – як нижня губа немовляти на мить зачепила внутрішню губу материної вульви. Рот дитини на мить розтулився, оголивши ряд досконалих маленьких зубок на нижній щелепі. То були саме зуби (не ікла), але бачити їх у роті немовляти було моторошно. Так само в Сюзанни побігли мурашки від вигляду пеніса малюка, непропорційно великого й ерегованого. Здавалося, він довший за Сюзаннин мізинець.

Виючи від болю й тріумфу, Мія зіп’ялася на лікті. Її очі вилазили з орбіт, з них струменіли сльози. Коли Скавтер спритним рухом підхопив дитину, вона залізною хваткою вхопила Сейра за руку. Той вереснув і спробував звільнитися, але з таким самим успіхом він міг би… ну, скинути з себе руку помічника шерифа в Оксфорді, штат Міссісіпі. Тихі наспіви стихли, й на мить запанувала шокована тиша. Своїм загостреним до межі слухом Сюзанна виразно чула, як скрегочуть кістки в зап’ястку Сейра.

– ВІН ЖИВИЙ? – пронизливо заверещала Мія в обличчя переляканого Сейра, забризкуючи його слиною. – СКАЖИ МЕНІ, МЕРЗЕННЕ ШЛЬОНДРИНЕ ПОРІДДЯ, ЧИ МІЙ СИН ЖИВИЙ?

Скавтер підняв немовля, щоб їхні обличчя опинилися на одному рівні. Карі очі лікаря зустрілися з синіми очима дитини. Поки малий висів у повітрі з виклично настовбурченим пенісом, Сюзанна добре роздивилася на його лівій п’ятці багряну пляму, що виглядала так, наче ту ніжку вмочили в кров якраз перед тим, як немовля залишило утробу матері.

Замість поляскати малого по сідничках, Скавтер вдихнув повітря і видихнув короткими подмухами просто йому в очі. Міїне дитятко заблимало очима від кумедного (і, поза сумнівом, людського) подиву. Потім саме вдихнуло повітря, на мить затримало його, а тоді видихнуло. І хай там ким він був: Королем Королів чи руйначем світів, – але про себе цей хлопчик повідомив так само, як і безліч дітей до нього – голосним сердитим плачем. Зачувши його, Мія сама розридалася від щастя. Демонічні створіння, що скупчилися навколо породіллі, були прислужниками Багряного Короля, але це не залишило їх незворушними перед тим, що відбулося щойно на їхніх очах. Вони вибухнули шаленими аплодисментами та сміхом. І Сюзанна з огидою піймала себе на тому, що сміється й плескає в долоні разом з ними. Немовля роззирнулося навколо, й на його обличчі читався щирий подив.

Мія плакала, з її носа звисала прозора шмаркля. Вона простягнула руки.

– Дайте мені його! – плачучи, зажадала вона. Так, плакала Мія, нічия дочка й одного мати. – Дайте мені його потримати, прошу, дайте мені мого сина! Я хочу обійняти своє дитятко! Мого дорогоцінного синочка!

І немовля повернуло голову на звук материного голосу. Сюзанна сказала б, що це неможливо, але так само неможливим, звісно, було, щоб дитина народилася, усвідомлюючи все навколо, з повним ротом зубів та ерекцією. Проте в усьому іншому малюк здавався Сюзанні цілковито нормальним: повнощокий і зграбненький, схожий на людську дитину, а тому чудовий. Так, на його п’ятці була червона пляма, але скільки людських дітей, з кожного погляду нормальних, народжувалися з різними родимими плямами? Хіба її рідний батько, як говорила родинна легенда, не народився з плямою на всю руку? А цієї мітки на п’ятці ніхто й не помітить, хіба що на пляжі.

Все ще тримаючи новонародженого на рівні свого обличчя, Скавтер глянув на Сейра. Повисла пауза, під час якої Сюзанна могла легко вихопити у Сейра пістолет. Але навіть не подумала це зробити. Вона забула про все: про Джейків телепатичний крик, навіть про дивний візит Роланда та її чоловіка. Так само, як Джея, Стро, Габера і решту, її полонило диво народження дитини у цьому змученому, зношеному світі.

Сейр майже непомітно кивнув, і Скавтер опустив малого Мордреда, що досі лементував (і досі озирався через плече на свою матір), у Міїні розкриті обійми.

Мія одразу розвернула його до себе обличчям, щоб мати змогу подивитися на нього, і в Сюзанни все похололо всередині від жаху. Бо Мія збожеволіла. Це ясно читалося в її очах, це видно було з того, як її губи водночас кривилися і всміхалися, а слина, рожева й густа від крові з покусаного язика, стікала цівками на підборіддя. Але найбожевільнішим був її тріумфальний сміх. Можливо, здоровий глузд повернувся б до неї прийдешніми днями, але…

«Сучці знесло дах, вона не оклигає, – не без співчуття сказала Детта. – Її зламало те, шо доносила його і народила. Їй труба, ти розумієш це не гірше за мене».

– О, який красунчик! – затуркотіла Мія. – Які в тебе сині оченята, а шкіра біла, немов небо перед першим снігом на Широку Землю! Які в тебе пиптики – мов ягідки, який маленький краник, а яєчка гладенькі, наче персики! – Вона роззирнулася. Спершу глянула на Сюзанну. Її погляд ковзнув, не затримуючись на Сюзанниному обличчі, без найменшого натяку на впізнавання, і перекинувся на решту присутніх. – Дивіться, яке в мене дитятко, ви, безталанні, ви, ґоніки, мій скарб, моя крихітка, моє хлопченятко! – вона кричала їм, вимагала, сміючись божевільними очима і плачучи викривленим ротом. – Дивіться, заради кого я пожертвувала вічністю! Дивіться на мого Мордреда, добре його розглядайте, бо щастя побачити когось такого, як він, вам не випаде більше ніколи!

Важко дихаючи, вона вкривала поцілунками закривавлене обличчя немовляти, яке пильно дивилося на неї, аж поки її вимащений рот не почав нагадувати губи п’янички, що намагалася накласти помаду. Вона сміялася і цілувала пухкеньке подвійне підборіддя немовляти, його сосочки, його пупок, кінчик пеніса і – підіймаючи його тремтячими руками все вище й вище, дитину, яку вона збиралася назвати Мордредом і яка роздивлялася її круглими оченятами, в яких застиг кумедний вираз щирого подиву, – поцілувала його коліна, а потім кожну крихітну ніжку. Сюзанна почула перше поцмокування в тій залі: не дитя смоктало груди матері, а Мія цмокала кожен бездоганної форми пальчик.

Три

«Твоя дитина – смертний вирок моєму дінові, – холодно подумала Сюзанна. – Найменше, що мені варто зараз зробити, – вихопити у Скавтера пістолет і пристрелити її. Справа двох секунд».

З її спритністю, надприродною спритністю стрільця, це, найпевніше, була правда. Але вона відчула, що не може поворухнутися. Багато фіналів цієї дії п’єси вона передбачала, але тільки не той, у якому Мія з’їде з глузду, у жодному разі не той, і це заскочило її зненацька. Сюзанні спало на думку, що їй справді пощастило, коли зв’язок між ними через прилад «Північного центру позитроніки» увірвався, інакше бути б їй зараз так само божевільною, як Мія.

Але зв’язок може повернутися, сестро, – ти не думаєш, що тобі краще поквапитися, поки ще є така змога?

Та вона не могла, в тому-то й річ. Вона закам’яніла від подиву, досі перебувала в його полоні.

– Негайно це припини! – заверещав Сейр. – Твоє завдання – не облизувати його, а годувати! Якщо хочеш, щоб він залишився у тебе, ворушися! Дай йому груди! Чи мені покликати годувальницю? Багато хто з жінок дав би собі очі виколоти за таку можливість!

– НІЗАЩО… В… ЖИТТІ! – сміючись, викрикнула Мія, але немовля опустила і нетерпляче шарпонула просту білу сорочку, оголюючи груди. Сюзанна зрозуміла, чому чоловіки в захваті від неї. Навіть зараз, після пологів, її груди були досконалими півкулями з кораловими кінчиками, що здавалися призначеними радше для чоловічих пестощів, ніж для вигодовування дитини. Мія піднесла до них немовля. Спочатку хлопчик жадібно накинувся на грудь, але не менш кумедно, ніж перед тим витріщався на матір: обличчям ударився об сосок і наче відсахнувся. Проте повторна спроба була вже вдалішою: рожевий бутончик його рота зімкнувся на затверділому соску її грудей і заходився цмулити.

Не перестаючи сміятись, Мія погладила сплутані й просяклі кров’ю чорні кучері. Сюзанні той сміх здався криком.

Важкою ходою до них наблизився робот. Зовні дуже подібний до Енді, робота-вістового – та сама худа статура, той самий височенний зріст (сім-вісім футів), ті самі електрично-сині очі, те саме блискуче тіло з безліччю металевих суглобів. В руках він тримав велику скляну коробку, повну зеленого світла.

– На біса ця довбана штука? – гаркнув Сейр, розлючений і заінтригований водночас.

– Це інкубатор, – пояснив Скавтер. – Я подумав, що береженого бог береже.

Коли він повернувся, щоб подивитися, його наплічна кобура гойднулася в бік Сюзанни. То був найкращий з усіх можливих шансів, іншого такого могло й не випасти, вона це розуміла. Але скористатися ним не встигла, бо Міїне дитятко змінилося.

Чотири

Сюзанна побачила, як гладенькою шкірою немовляти, від маківки до заплямованої п’яти, пробігло червоне світло. І того світла був не потік, а спалах, що освітив дитину ззовні: в цьому Сюзанна готова була заприсягтися. А тоді, поки хлопчик, стискаючи губами Міїн сосок, лежав у неї на животі, що тепер став пласким, червоний спалах змінився чорнотою, що росла й розпросторювалася, перетворюючи малюка на темного гнома, на негатив того рожевого немовляти, що вийшло з Міїного лона. Водночас його тіло почало зіщулюватися, а ноги видовжувалися і зливалися з животом. Його голова поповзла вниз, тягнучи за собою Міїну грудь, вростаючи у шию, що роздмухувалася, як горло у жаби. Очі почорніли, та потім знову стали синіми.

Сюзанна спробувала закричати, але не змогла видушити із себе ні звуку.

На боках чорного створіння виступили пухлини, з яких прорвалися назовні лапи. Червоний знак на п’яті досі було видно, але ось він уже став маленькою плямою, як ясно-червона мітка на череві чорної вдови. Павук – ось чим була ця істота. Втім, і від немовляти щось залишилося. На спині в павука виднів білий наріст, у якому Сюзанна розгледіла крихітне деформоване обличчя й сині іскри-очі.

– Що?.. – промовила Мія і знову спробувала зіп’ятися на лікті. З її груді потекла кров, яку немовля пило, як молоко, жадібно, не втрачаючи ні краплини. Біля Мії непорушно застиг, як вирізьблений з каменю, Сейр. Очі йому полізли на лоба, а рот розтулився. Вочевидь він очікував від народження цієї дитини чогось іншого (хай там чого йому наказали очікувати). Детта в Сюзанні по-дитячому злостиво зраділа, забачивши його розгублений вираз. Він скидався на гумориста Джека Бенні14, що випрохував у публіки сміх.

На одну-єдину мить Мія, здавалося, збагнула, що сталося, бо її обличчя почало видовжуватися від жаху впізнавання і, напевно, болю. Та потім усмішка, та янгольська усмішка мадонни, повернулася до неї. Вона простягнула руку й погладила потвору на своїх грудях, яка досі змінювала свою подобу, чорного павука з крихітною людською голівкою і червоною позначкою на щетинястому череві.

– Ну хіба він не красень? – вигукнула вона. – Хіба мій син не красень? Він гарний, як літнє сонечко!

То були її останні слова.

П’ять

Її обличчя радше не застигло, а знерухоміло. Щоки, чоло й горло, ще за хвилину перед тим червоні від пологової натуги, набули парафіново-білої барви пелюсок орхідеї. Блискучі очі зупинилися в очницях. Зненацька Сюзанні здалося, що вона дивиться не на жінку в ліжку, а на малюнок жінки. Напрочуд вдалий малюнок, та все одно щось створене на папері чорним олівцем і кількома блідими кольорами.

Сюзанна згадала, як повернулася до готелю «Плаза-Парк-Хаятт» після перших відвідин принадного замку Дискордія і як прийшла сюди, у Федік, після останньої своєї розмови з Мією в простінку між фортечними зубцями. Як небо, і замок, і сам камінь зубчастої стіни розірвалися. І зненацька, немовби сама її думка це спричинила, Міїне обличчя розірвалося теж, від лінії волосся до підборіддя. Нерухомі осклянілі очі завалилися на один бік, губи роз’єдналися на дві вищирені усмішки-близнючки. Але з тріщини, що все ширшала, полилася не кров – звідти посипався білий порошок із затхлим запахом. Сюзанні пригадалися уривки з Т. С. Еліота

(пусті люди напхані люди голова повна соломи)

та Льюїса Керролла

(та ви ж лише колода карт)

а тоді Міїн дан-тете підвів свою невимовно бридку голову від першої своєї їжі. Його вимащені кров’ю губи розійшлися, і він вмостився, шукаючи опори нижніми лапами, на материному животі, що западався буквально на очах. Верхні лапи, здавалося, були спрямовані на Сюзанну.

Павук заверещав від тріумфу. І якби тієї миті він вирішив напасти на другу жінку, що виносила його в собі, Сюзанна Дін відправилася б на той світ слідом за Мією. Та натомість він повернувся до здутої груді, з якої зробив свій перший ковток, і відірвав її від тіла. Пережовував неквапом, плямкаючи. За мить він пірнув головою в утворену діру, і біле людське обличчя павука зникло, а Міїне лице тимчасом засипав пил, що валив з голови. Пролунав різкий звук, наче запрацював промисловий насос, і Сюзанна подумала: «Він висмоктує з неї всю рідину, всю вологу, що залишилася. Боже, який він! Розпухає на очах! Наче п’явка на кінській шиї!»

Саме тоді голос зі сміховинно англійським акцентом (та гордовитими нотками слуги, що все життя пропрацював у джентльмена) сказав:

– Певепрофую, панове, але навіщо вам тепер інкубатор? Дозволю собі зауважити, що ситуація дещо змінилася.

Цей голос привів Сюзанну до тями. Однією рукою вона сперлася на ліжко, підводячись над ним, а другою вхопилася за автоматичний пістолет Скавтера. Смикнула, проте пістолет тримав ремінець, перекинутий через руків’я, і зірвати його не вдалося. Тоді Сюзанна намацала вказівним пальцем запобіжник і пересунула його. І повернула пістолет разом з кобурою до грудної клітки Скавтера.

– Якого дідь… – почав він, але тут вона натиснула середнім пальцем на гачок, водночас що стало сили смикаючи за кобуру. Грубі ремені, якими пістолет кріпився до плечей Скавтера, витримали, але тонший, той, що притримував руків’я, лопнув. Тож коли Скавтер повалився боком на підлогу, намагаючись подивитися вниз на чорну діру в своєму білому халаті, з якої курився димок, його пістолет залишився в руках у Сюзанни. Одразу ж вона застрелила Стро і вампіра з електричним мечем. Якусь мить вампір ще стояв і витріщався на бога-павука, що попервах був такий схожий на немовля, а тоді його аура згасла, як свічка. А разом з нею зникла й плоть. У повітрі залишилися стояти лише порожні джинси, в які було заправлено пусту сорочку. Наступної миті вони впали на підлогу.

– Вбийте її! – закричав Сейр, хапаючись за власний пістолет. – Вбийте цю суку!

Сюзанна відкотилася подалі від павука, що сидів на трупі своєї матері, яка все зменшувалася у розмірах. Падаючи з ліжка, вона силкувалася зірвати з себе шолом. Тіло пронизав пекельний біль, їй уже здавалося, що шолом не відпустить, але потім вона впала на підлогу, вільна від нього. Шолом звисав збоку від ліжка, обрамлений бахромою з її волосся. Павук, скинутий зі свого сідала, коли тіло його матері смикнулося, сердито зашипів.

Над головою в неї прокотилася черга пострілів, і Сюзанна притьмом закотилася під ліжко. Одна куля брязнула об пружину. Побачивши волохаті ноги щуроголової медсестри, Сюзанна випустила кулю їй в коліно. Істота закричала, розвернулася і пошкутильгала геть, волаючи на все горло.

Сейр схилився, націлюючи дуло пістолета на ліжко туди, де лежало Міїне тіло. У простирадлі вже видніли три чорні діри від пострілів. Та не він встиг зробити четверту, як павук простягнув лапу й провів нею по його щоці, роздираючи маску й оголюючи волохате обличчя. Сейр із криком відсахнувся. Павук повернувся до нього і невдоволено щось пропхинькав. Білий горб з людським обличчям на його спині розлючено сяйнув очима, застерігаючи, щоб Сейр не наближався до його трапези. Відтак його увагу знову полонила жінка, яку вже й жінкою назвати було годі: вона більше скидалася на рештки якоїсь неймовірно стародавньої мумії, що вже струхла на ганчір’я і порох.

– Я скажу так: мене це справді трохи спантеличує, – зазначив робот з інкубатором у руках. – Чи варто мені зараз піти? Я можу повернутися, коли ситуація проясниться.

Сюзанна змінила напрям і викотилася з-під ліжка. А там побачила, що двоє ницих уже дали драла. Яструб Джей нерішуче застиг, не знаючи, на що зважитися. Залишатися чи тікати? Сюзанна вирішила за нього, всадивши кулю в лискучу коричневу голову. В усі боки порснули пір’я та кров.

Сюзанна підвелася, наскільки була змога, спираючись на ліжко для рівноваги й цілячись поперед себе з пістолета Скавтера. Її кулі спостигли чотирьох. Щуроголова медсестра та інший ниций утекли. Сейр кинув пістолета й намагався сховатися позаду робота з інкубатором.

Сюзанна пристрелила двох вампірів, що залишилися, і ницого з мордою бульдога. Цей Габер про неї не забув: він утримував позиції і чекав нагоди вистрелити. Але вона була спритніша і з відчуттям глибокої сатисфакції подивилася, як він падав на спину. Габер, подумала вона, був найнебезпечнішим з усіх.

– Мадам, а чи не могли б ви мені сказати… – почав робот, і Сюзанна двома пострілами в його сталеве обличчя згасила сині електричні очі. Про цей фокус вона чула від Едді. Одразу ж озвалася оглушлива сирена. В Сюзанни було таке відчуття, що вона напевне оглухла б, якби довелося слухати її довго.

– МЕНЕ ОСЛІПЛЕНО ШЛЯХОМ ОБСТРІЛУ! – волав робот, не втративши, проте, свого абсурдного акценту: чи-не-бажаєте-чашечку-чаю-мадам. – НУЛЬОВА ВИДИМІСТЬ, ПОТРЕБУЮ ДОПОМОГИ, КОД СІМ, ПОВТОРЮЮ, ПОТРІБНА ДОПОМОГА!

Здійнявши вгору руки, Сейр вийшов з-за металевої спини й відступив убік. Через завивання сирени й балаканину робота Сюзанна не могла його чути, але по губах того покидька прочитала: здаюся, чи не відпустите ви мене під обіцянку не воювати?

Від цієї кумедної думки Сюзанна всміхнулася, не усвідомлюючи, що всміхається. Бо цей усміх був без тіні гумору й жалю та означав лиш одне: вона шкодувала, що не змусить його лизати кукси своїх ніг, як він змусив Мію вилизувати його чоботи. Але для цього було замало часу. В тому, як розтяглися її губи, він побачив свою смерть і розвернувся, щоб тікати, і тієї ж миті Сюзанна двічі вистрелила йому в потилицю – раз за Мію і раз за панотця Каллагена. З черепа Сейра порснули мізки й кров. Він ухопився за стіну, спробував втриматися за полицю, повну різного причандалля, і звалився мертвий на підлогу.

Тепер Сюзанна взяла в приціл бога-павука. Крихітна людська голова на його чорній волохатій спині втупилася в неї синіми очима, такими моторошно подібними до Роландових, що палали від люті.

Ні, ти не можеш! Ти не повинна! Бо я єдиний син Короля!

Не можу? – відповіла вона думкою на думку, прицілюючись. – О, любчику, тут ти… дуже… ПОМИЛЯЄШСЯ!

Але натиснути на гачок не встигла, бо хтось вистрелив у неї ззаду. Повз шию, вжаливши, просвистіла куля. Сюзанна відреагувала миттєво: повернулася і кинулася боком у прохід. Один з ницих, що дав драла, набрався хоробрості й повернувся. Сюзанна прикінчила його двома кулями в груди, змусивши тим самим смертельно пошкодувати про свій учинок.

Вона розвернулася, жадаючи продовження – так, саме цього вона хотіла, для цього була створена і завжди схилялася перед Роландом, котрий показав їй це, – але решта або були мертві, або давно кинулися навтьоки. Павук, переставляючи лапи, спустився з ліжка, залишивши труп своєї матері, подібний до пап’є-маше. Голова немовляти на мить повернулася до Сюзанни.

Ти пропустиш мене, Чорнушко, інакше…

Вона вистрелила, але перечепилася через простягнуту руку людини-яструба, тож куля, яка мала б убити почвару, трохи відхилилася від курсу й лише відірвала одну з восьми волохатих лап. З того місця, де лапа з’єднувалася з тілом, потекла жовтувато-червона рідина, більше схожа на гній, ніж на кров. Створіння заверещало від болю й подиву. Нескінченне циклічне ревіння робота притлумило цей крик, але Сюзанна чітко і ясно почула його в своїй голові.

Я помщуся тобі! Мій батько і я, ми тобі помстимося! Ми змусимо тебе благати про смерть!

У тебе не буде такої змоги, любчику, – телепатично сказала Сюзанна, намагаючись вкласти у свою відповідь усю впевненість, на яку тільки була спроможна, адже не хотіла, щоб істота розгадала її думку: в автоматичному пістолеті Скавтера більше не було набоїв. Вона ретельно прицілилася, хоча в цьому вже й не було потреби, і павук стрімголов шаснув геть, спершу метнувся за спину робота, що не змовкав, а далі зник у темряві дверного проходу.

Гаразд. Нічого доброго, звісно, кінець бою не найкращий. Та принаймні вона лишилася жива, а це вже само по собі було грандіозно.

А те, що всі члени банди сея Сейра або лежали мертві, або розбіглися? Теж непогано.

Сюзанна викинула пістолет Скавтера й вибрала собі інший, цього разу «Вальтер-ППК». Його вона витягла з кріпильної муфти, яку носив на собі Стро. Попорпавшись у нього в кишенях, знайшла дюжину запасних обойм. Зважувала ще, чи не додати до свого арсеналу електричний вампірів меч, та потім відкинула цей варіант. Завжди ліпше застосовувати те, з чим ти обізнана.

Вона спробувала встановити телепатичний зв’язок із Джейком, але, не почувши власних думок, повернулася до робота.

– Гей, здорованю! Може, заткнеш свою кляту сирену?

Вона й гадки не мала, чи це спрацює, але подіяло. Миттєво запанувала тиша, чудова й дотикальна, приємна, як мокрий шовк. Тиша могла бути корисною. У разі контратаки вона б почула наближення ворога. А брудна правда полягала в тому, що Сюзанна сподівалася контратаки, хотіла, щоб вони повернулися, і байдуже, безглуздо це чи ні. У неї був пістолет і шаленіла у венах кров. Лише це мало значення.

(Джейку! Джейку, ти чуєш мене, малий? Якщо чуєш, озвися до своєї старшої сестрички!)

Нічого. Навіть тріскотняви пострілів віддалік. Він був поза…

А тоді одне-єдине слово – та й чи слово то було?

(вімове)

А найважливіше – чи був то Джейк?

Вона не знала напевне, але думала, що так. Та й слово було їй звідкілясь знайоме.

Сюзанна зібрала докупи всю свою здатність зосередитися, щоб цього разу вже покликати гучніше, але раптом їй сяйнула дивна думка, надто сильна, щоб списати її на інтуїцію. Джейк зачаївся і намагався сидіти тихо. Він що… сховався? А може, готувався вистрибнути з засідки? Ідея здавалася божевільною, але хтозна, раптом у нього теж розбушувалася кров? Вона не знала напевне, але подумала: він передав їй це химерне слово

(вімове)

навмисне чи воно просто вислизнуло? Хай там як, краще наразі облишити його.

– Повторюю: мене осліплено шляхом обстрілу! – наполягав робот, але вже голосом, що принаймні наближався до нормального. – Я ні чорта не бачу, а ще цей інкубатор…

– То кинь його, – порадила Сюзанна.

– Але…

– Кинь його, Чамлі15.

– Я певепрофую, мадам, але мене звуть Найджел Дворецький, і я не можу…

Під час цього невеличкого обміну люб’язностями Сюзанна підібралася ближче (зрозумівши, що навіть попри нетривалий перепочинок, що його дало їй користування ногами, не забула, як воно – пересуватися на руках) і прочитала ім’я та серійний номер, вибиті на хромовано-сталевих грудях робота.

– Найджел Ді-Ен-Кей 45932, кинь цей довбаний скляний ящик і скажи спасибі!

Робот («ХАТНІЙ ПОМІЧНИК», як свідчив напис під серійним номером) впустив інкубатор і запхинькав, коли той розбився в нього під сталевими ногами.

Наблизившись до Найджела, Сюзанна збагнула, що бореться зі страхом перед тим, щоб узяти робота за трипалу руку. Їй довелося нагадати собі, що це не Енді з Кальї Брин Стерджис і що Найджел не міг про нього знати. Цілком імовірно, що конструкція робота-дворецького була досить складною, щоб він міг жадати помсти (це доводив приклад Енді) але жадати того, про що не знаєш, не можна.

Принаймні так вона сподівалася.

– Найджеле, підніми мене.

Загули сервомотори – робот нахилився.

– Ні, любчику, ти маєш трохи пройти вперед. Перед тобою купа битого скла.

– Певепфошую, мадам, але я сліпий. Гадаю, це ви стріляли мені в очі.

А. Он воно що.

– Ну, – вона сподівалася, що роздратований тон приховає її страх, – я ж не зможу зробити тобі нові очі, якщо ти не піднімеш мене, правда? А тепер пройди трохи вперед, як ти не від того. Час спливає.

Найджел виступив уперед, трощачи ногами бите скло, і підійшов на звук її голосу. Сюзанна насилу стрималась, щоб не відсахнутися, але дотик робота-помічника виявився на диво делікатним. Він підняв її на руки.

– Тепер неси мене до дверей.

– Певепфошую, мадам, але в Шістнадцятому багато дверей. А під замком ще більше.

– А скільки? – не змогла приховати цікавості Сюзанна.

Коротка пауза.

– На мою думку, в експлуатації на даний момент перебуває п’ятсот дев’яносто п’ять.

Сюзанна одразу ж відзначила, що п’ятсот дев’яносто п’ять у сумі дають дев’ятнадцять. У сумі дають часит.

– А ти не проти віднести мене до тих дверей, через які я прийшла до того, як почалася стрілянина? – Сюзанна махнула рукою в бік дальньої стіни зали.

– Ні, мадам, я аж ніяк не проти, але, на жаль, мушу вас поінформувати, що користі з цього буде мало, – сказав Найджел своїм зазнайкуватим тоном. – Ті двері, «НЬЮ-ЙОРК № 7/ФЕДІК», ведуть лише в один бік. – Пауза. Під сталевою банею його голови клацали реле. – А після останнього використання двері ще й згоріли. Пішли, так би мовити, на галявину, де закінчується земний шлях.

– Чудово! – вигукнула вона, розуміючи водночас, що Найджел не здивував її своєю новиною. Вона згадала уривчасте диркання, яке почула щойно перед тим, як Сейр грубо штовхнув її у двері, згадала, як подумала тоді, попри свій біль, що двері не витримають і ґиґнуть. А й справді, вони ґиґнули. – Просто чудово!

– Я відчуваю, що ви засмучені.

– Ще й яка засмучена, чорт забирай! Мало того, що кляті двері відчинялися в один бік! То тепер вони ще й зачинилися навіки!

– Але є ще типові, – кивнув Найджел.

– Типові? Що ти маєш на увазі, типові?

– Тобто «НЬЮ-ЙОРК № 9/ФЕДІК», – розповів їй Найджел. – Колись існувало понад тридцять односкерованих порталів «Нью-Йорк – Федік», але з них, по-моєму, залишився тільки один – дев’ятий. Усі команди, що стосувалися дверей «НЬЮ-ЙОРК № 7/ФЕДІК», тепер скеровуються на номер дев’ять.

«Часит, – подумала вона… майже молячись. – Він говорить про часит, я думаю. О Боже, сподіваюся, що так і є».

– Найджеле, ти маєш на увазі паролі й таке інше?

– Атож, мадам.

– Віднеси мене до дверей номер дев’ять.

– Як скажете.

Найджел швидко закрокував проходом між сотнями порожніх ліжок, охайні білі простирадла яких світилися під сліпучими лампами. Сюзаннина уява миттєво населила залу наляканими дітьми, що кричали від жаху, дітьми з Кальї Брин Стерджис, а може, і з сусідніх Калій. Вона побачила не одну щуроголову медсестру, а цілі їх батальйони, готові начепити на голови викрадених дітей шоломи й розпочати процес, що… що він робив? Руйнував їх, от що. Висмоктував з їхніх голів розум, примушував сказитися гормони росту і руйнував їх назавжди. Напевно, думала Сюзанна, їх спочатку заспокоював приємний голос у голові, голос, що запрошував їх у чарівний світ «Північного центру позитроніки» й Корпорації «Сомбра». Плач припинявся, очі сповнювалися надії. Напевно, навіть медсестри, попри їхні відразливі волохаті пики й жовті ікла, починали здаватися їм добрими. Такими ж добрими, як голос приємної леді.

А тоді починалося гудіння, поступово наростаючи, воно просувалося досередини їхніх голів, і зала знову виповнювалася їхніми нажаханими криками.

– Мадам? З вами все гаразд?

– Так. Чому ти запитуєш, Найджеле?

– Здається, ви здригнулися.

– Не зважай. Просто віднеси мене до дверей, що ведуть у Нью-Йорк. До тих, які ще працюють.

Шість

Щойно вони вийшли з лазарету, Найджел швидко поніс її першим коридором, потім другим. Вони підійшли до ескалаторів, що виглядали так, ніби зупинилися багато століть тому. Посеред одного з них, спускаючись, Сюзанна побачила сталеву кулю на ніжках, що спалахнула помаранчевими очима до Найджела і гукнула: «Хуп! Хуп!»

– Хуп, хуп! – відповів Найджел і сказав Сюзанні (довірчим тоном пліткарки, що обговорює Тих, Кому Не Пощастило): – Це Бригадир механіків, застряг там більш ніж вісімсот років тому. Напевно, якісь плати згоріли. Бідолаха! Але він досі намагається робити те, що вміє.

Двічі Найджел перепитав її, чи вона справді вважає, що його очі можна замінити. Спершу Сюзанна відповіла йому, що не знає. Вдруге (трохи жаліючи його й, безперечно, думаючи про нього як про живу істоту) спитала, що він сам думає.

– Я думаю, дні моєї служби наближаються до кінця, – зізнався він, а від його наступних слів мороз продер Сюзанні поза шкірою: – О Дискордія!

«Брати Дьєм мертві, – подумала вона, згадавши (чи був то сон? видіння? образ її Вежі, що відкрився їй?) щось із часів їхнього співжиття з Мією. Чи то було за часів її візиту до Оксфорда, штат Міссісіпі? Чи наклалося все разом? – Папа Док Дювальє мертвий. Кріста Маколіф мертва. Стівен Кінг мертвий, популярного письменника вбито під час полуденної прогулянки. О Дискордія, о втрачена!»

Але хто такий Стівен Кінг? А Кріста Маколіф?

Дорогою їм трапився ниций, що був присутній при народженні Міїного монстра. Він лежав, скрутившись, на запилюженій підлозі, наче креветка в людській подобі, з пістолетом у руці й діркою в лобі. Сюзанна зрозуміла, що він сам заподіяв собі смерть. У принципі, це мало сенс. Бо ж усе пішло не за планом, правда? Якщо Міїна дитина самотужки не зуміє дістатися до своїх, Великий Червоний Таточко розлютиться. А може, казитиметься так чи інак, навіть якщо Мордред сам якось знайде дорогу додому.

Його інший батько. Бо то був світ близнюків і віддзеркалень, і Сюзанна тепер розуміла значно більше, ніж хотілося б, з того, що бачила. Мордред також був близнюком, Джекілом і Хайдом в одній подобі, з двома батьками, чиї лиця він муситиме пам’ятати.

Інших трупів на шляху теж не бракувало, і всі вони здавалися Сюзанні самогубцями. Вона спитала Найджела, чи може він це визначити напевне (за запахом чи ще якось), але він заявив, що не спроможний на це.

– Як гадаєш, скільки їх ще тут? – спитала вона. На ту мить її кров уже достатньо охолола і вона починала нервуватися.

– Небагато, мадам. Я думаю, більшість із них уже далеко. Найпевніше, перебралися до Дерви.

– Що таке Дерва?

На це Найджел відповів, що йому, мовляв, страшенно прикро, але цю інформацію засекречено і видати її він може, лише коли почує пароль доступу. Сюзанна спробувала «часит», проте безуспішно. Так само не підійшли ні «дев’ятнадцять», ні «дев’яносто дев’ять». На цьому вона й зупинилася, подумавши, що мусить задовольнитися самим лише знанням про те, що більшості ворогів тут уже нема.

Найджел повернув ліворуч, в інший коридор, обабіч якого йшли двері. Вона попросила його зупинитися, щоб відчинити одні з них, але всередині не було нічого особливого, просто кабінет, до того ж давно покинутий, судячи з товстого шару пилюки. Сюзаннин погляд привернув плакат, що висів на стіні й зображав підлітків у шаленому ритмі танцю. Під картинкою великими синіми літерами було написано:

АГОВ, КРУТІ КОТЯРИ Й ГРАЙЛИВІ КОШЕНЯТА!

Я ВІДСМАЛЮВАВ РАЗОМ З АЛАНОМ ФРІДОМ16!

КЛІВЛЕНД, ОГАЙО, ЖОВТЕНЬ 1954

Сюзанна була певна, що виконавцем на сцені був Річард Пеннімен. Серед клубних завсідників, таких як вона сама, вважалося добрим тоном зневажати тих, чий темп був швидшим, ніж у Філа Окса, проте Сьюз завжди мала невеличку слабкість до Літл Річарда17. «Чорт забирай, міс Моллі, а побавитись ви завжди готові». Напевно, то була Деттина примха.

Може, колись давно ці люди користалися дверима для подорожей в різні «де» й «коли»? Вдавалися до сили Променів, щоб перетворити певні рівні Вежі на туристичні принади?

Вона запитала в Найджела, але той відповів, що йому нічого про це не відомо. Голос у робота був зажурений: він усе ще сумував за втраченими очима.

Врешті-решт вони ввійшли до лункої ротонди. Вздовж усієї чималої окружності зали розташовувалися двері. Мармурові кахлі підлоги було викладено чорно-білою шахівницею, що її Сюзанна пам’ятала з неспокійних снів, у яких Мія годувала своє дитятко. Угорі, високо над головою, під синім склепінням, на якому зміїлося чимало тріщин, блимали сузір’я електричних зірок. Це місце нагадувало їй Колиску Лада, але ще дужче – вокзал «Гранд-Сентрал». Десь у стінах іржаво шуміли кондиціонери чи витяжки. У повітрі витав якийсь на диво знайомий запах. Після певних зусиль Сюзанна його впізнала: пахло засобом для миття «Комет». Ця марка була спонсором телегри «Правильна ціна», яку вона часом дивилася, коли вранці бувала вдома.

«Я Дон Пардо, а тепер привітаймо нашого ведучого, містера Білла Каллена!»

Відчувши, як запаморочилося в голові, Сюзанна заплющила очі.

Білл Каллен мертвий. Дон Пардо мертвий. Мартін Лютер Кінг мертвий, застрелений у Мемфісі. Пануй, Дискордіє!

О Господи, ці голоси, чому вони не замовкають?

Вона розплющила очі й побачила двері з написом «ШАНХАЙ/ФЕДІК» і «БОМБЕЙ/ФЕДІК», а далі ще одні – «ДАЛЛАС (ЛИСТОПАД 1963) /ФЕДІК». Інші написи було зроблено рунами, яких вона прочитати не могла. Нарешті Найджел зупинився перед дверима, які вона впізнала.

ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЗИТРОНІКИ, ЛТД

Нью-Йорк/Федік

Максимальний рівень безпеки

Усе це Сюзанна бачила на тому боці. Але внизу, під словами «ВХІД ЗА СЛОВЕСНИМ ПАРОЛЕМ» зловісно блимали червоним слова:

№ 9 ОСТАТОЧНІ, ТИПОВІ

Сім

– Що бажаєте робити далі, мадам? – поцікавився Найджел.

– Опусти мене, любчику.

Не встигла вона подумати: а що було б, якби робот відмовився це зробити, – як Найджел без вагань поставив її на підлогу. Звичним своїм способом, поповзом-підстрибом, вона підібралася до дверей і притулила до них долоні. На дотик – ні метал, ні дерево. Сюзанні здалося, що вона чує дуже слабке гудіння. Вона подумала, чи не спробувати промовити часит (свою версію «Сезам, відкрийся», як в Алі-Баби), але вирішила не завдавати собі клопоту. На дверях не було навіть ручки. Однобічні, значить, однобічні, вирішила вона. Не обдуриш.

(ДЖЕЙКУ!)

Щосили заволала вона подумки.

Відповіді не було. Навіть того слабенького

(вімове)

безглуздого слова. Вона почекала ще трохи, потім розвернулася і сіла, спершись спиною об двері. Кинула запасні обойми на підлогу між коліньми й підняла «Вальтер-ППК» у правій руці. Хороша зброя, вирішила вона, коли сидиш спиною до зачинених дверей. Їй подобалося відчувати його вагу. Колись давно її та решту навчали технік протесту, що називалися пасивним опором. Лягти на підлогу закусочної, прикрити живіт і геніталії – все, що є в тебе м’якого. Не відповідати тим, хто тебе б’є, обзиває, кляне твоїх батьків. Співати в ланцюгах, як море18. І що б сказали її давні друзі, побачивши, якою вона стала?

– А знаєш що? – сказала вона сама до себе. – Мені до сраки. Пасивний опір теж мертвий.

– Що, мадам?

– Нічого, Найджеле.

– Мадам, чи можу я спитати?..

– Що я роблю?

– Саме так, мадам.

– Чекаю одного друга, Чамлі. Просто чекаю друга.

Вона думала, що DNK 45932 нагадає їй своє ім’я – Найджел, але він цього не зробив. Натомість спитав, чи довго вона збирається ждати друга. Доки рак на горі не свисне, відповіла Сюзанна. Це викликало тривалу паузу. Врешті-решт Найджел спитав:

– Чи можу я йти, мадам?

– А як ти зможеш бачити?

– Я перемкнувся на інфрачервоний режим. Це гірше, ніж макробачення з потрійним збільшенням, але його вистачить, щоб дістатися до ремонтних боксів.

– Гадаєш, у ремонтних боксах буде кому тебе підлатати? – без особливої цікавості спитала Сюзанна. Вона натиснула на кнопку, що звільняла обойму з рукоятки «вальтера», і знову заштовхнула обойму на місце, відчуваючи якусь глибинну насолоду від маслянисто-металевого клацання.

– Напевне сказати не можу, мадам, – відповів Найджел, – хоча, звісно, ймовірність дуже низька, менш ніж один відсоток. Якщо ніхто не прийде, я чекатиму, як і ви.

Сюзанна кивнула, зненацька відчувши страшенну втому і певність, що скінчить свою велику подорож тут, отак, притулившись спиною до дверей. Але здаватися не можна, правда? Здаються боягузи, а не стрільці.

– Най тобі добре ведеться, Найджеле. Дякую, що підвіз. Довгих днів і приємних ночей. Сподіваюся, що ти отримаєш назад свої очі. І вибач, що прострелила їх тобі, але я була у непростому становищі й не знала, на чиєму ти боці.

– Вам теж усього найкращого, мадам.

Сюзанна кивнула. Важкі кроки Найджела віддалилися, і вона залишилася сама, сидячи спиною до дверей, що вели в Нью-Йорк.

Єдині звуки, що долинали до її вух, – іржаве напівмертве сипіння машинерії в стінах.