Читать книгу Вовки Кальї: Темна вежа V - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 10

ОДИН

Близько другої години того дня вони вдесятьох сіли обідати, – точніше, розкошувати по-фермерському, як назвав це Роланд.

– Коли виконуєш ранкові обов’язки, то вдивляєшся в майбутнє з любов’ю, – пізніше сказав він своїм друзям. – А під час вечірніх озираєшся в минуле з ностальгією.

Едді подумав, що стрілець жартує, але з Роландом ніколи не можна було мати в цьому цілковиту впевненість. Гумор у Роланда перебував у зародковому стані, та й той був сухий, як порох.

Цей обід не був найпишнішим у житті Едді (бенкет у стареньких з Річкового Перехрестя досі посідав перше місце в його хіт-параді), але після тижнів, проведених у лісі, де вони харчувалися самими буритосами по-стрілецьки, а випорожнювалися твердими кролячими кульками десь двічі на тиждень, не частіше, таким харчам варто було віддати належне. Енді подав колосальних розмірів біфштекси з кров’ю, вкриті грибним соусом. Також була квасоля, якісь загорнуті штуки, що нагадували тако24, і смажена кукурудза. Скуштувавши її, Едді зрозумів, що вона тверда, проте смачна. Ще був капустяний салат, що його, як гордо повідомив їм Тіан Джефордс, приготувала його дружина. Ще їх частували смачнющим полуничним пудингом. І, авжеж, кава. Вони вчотирьох, прикинув Едді, мабуть, упорали цілий галон. Навіть Юк – і той трохи кави покуштував (Джейк налив йому трохи темного міцного напою в мисочку). Юк понюхав, сказав «Кав!» і швидко-швидко захлебтав.

Під час їжі ніхто не розмовляв про серйозні речі («Їда й бесіда несумісні» – такою була одна з багатьох премудростей, що їх вряди-годи висловлював Роланд), і все ж Едді багато чого дізнався від Джефордса та його дружини. Здебільшого йшлося про життя в цих краях, які Тіан і Залія називали «прикордонними». Едді сподівався, що Сюзанна (біля Оверголсера) і Джейк (коло хлопчиська, якого Едді вже подумки називав малюком Бенні) роздобули бодай половину цієї корисної інформації. Він думав, що Роланд сяде з Каллагеном, проте священик їв окремо від усіх. Він відніс свій харч трохи далі, помолився і взявся до їжі. Втім, її було небагато. Чи він досі був лютий на Оверголсера за те, що той перебрав на себе повноваження головного, а чи просто самітник від природи? За такий короткий час з’ясувати це було важко, проте, якби хтось приставив до голови Едді пістолет, він би проголосував за останній варіант.

Чи не найбільше Едді вражало те, наскільки збіса цивілізованою була ця частина світу. Порівняно з нею Лад, з його ворогуючими Сивими і Юнами, виглядав як Канібалові острови в дитячо-юнацькому романі про морські пригоди. У цих людей були дороги, були правоохоронці й система самоврядування, що нагадувала Едді міські збори в Новій Англії. Ці люди мали міську залу зібрань і надсилали перо, яке начебто правило їм за якийсь символ влади. Коли хтось хотів скликати збори, то надсилав перо, і ним обносили всіх мешканців. Якщо пера торкалася достатня кількість людей, збори відбувалися. Інакше не відбувалися. Несли перо двоє людей, їхнім підрахункам беззастережно вірили. Едді сумнівався, що подібне можна було б здійснити в Нью-Йорку, але для такого містечка цей спосіб керування видавався цілком непоганим.

На північ і на південь від Кальї Брин Стерджис дугою розташовувалося ще принаймні сімдесят інших Калій. Калья Брин Локвуд на півдні й Калья Еміті на півночі також складалися з ферм і ранчо. Вони теж потерпали від періодичних набігів Вовків. Далі на південь лежали Калья Брин Бауз і Калья Стефель, з їхніми величезними смугами фермерських угідь. Джефордс сказав, що й вони страждали через Вовків… принаймні він так думав. Далі на північ знаходилися Калья Сен-Піндер та Калья Сен-Хре – сільськогосподарські й вівчарські ферми.

– Ферми величенькі, – розповідав Тіан, – але що далі на північ, то дрібніші вони стають, а коли дійдеш туди, де падає сніг… так мені казали, сам я тих країв не бачив… то там роблять чудовезний сир.

– Подейкують, що люди на півночі носять дерев’яні черевики, – сказала Залія до Едді з задумою у погляді. Сама вона була взута у пошарпані грубі шкарбани, які в їхній місцевості називали шорбутсами.

Мешканці Кальї мандрували вкрай рідко, проте в їхньому розпорядженні були шляхи, якби раптом їм заманулося поблукати світом. Ці шляхи також були торговельними, й торгівля була дуже жвавою. На додачу до них була ще Вайє, яку іноді називали Великою рікою. Вона протікала південніше Кальї Брин Стерджис і впадала у Південні моря. Принаймні так розповідали знавці. Ще існували шахтарські Кальї й мануфактурні Кальї (де речі виготовляли за допомогою парового преса і навіть – о так! – електрики). А одна Калья була всуціль розважальною: там грали в азартні ігри, влаштовували дикі захопливі перегони, а ще…

Тут Тіан, який усе це розповідав, відчув на собі погляд Залії й присоромлено відійшов до казанка, щоб досипати собі ще квасолі. І капустяного салату для заспокоєння дружини.

– Тож, – сказав Едді й намалював патичком на землі вигнуту лінію. – Це землі прикордоння. Кальї. Це дуга, що тягнеться на північ і південь на… на яку відстань, Заліє?

– Це чоловіча справа, – відповіла вона. Тоді, побачивши, що її власний чоловік досі не відійшов від багаття й оглядає там казани, вона нахилилася ближче до Едді. – Ви обчислюєте у милях чи в колесах?

– В усьому потроху, але впевненіше почуваюся з милями.

Вона кивнула.

– Тоді десь миль зо дві тисячі туди… – вона показала на північ. – І вдвічі більше сюди. – На південь. Якусь хвильку вона зберігала таке положення, показуючи в обох напрямках, потім опустила руки, з’єднала їх на колінах і знову сіла в своїй скромній позі.

– А ці містечка… ці Кальї… вони простягаються аж до краю?

– Так нам казали купці. На північному заході звідси Велика ріка розпаровується на два рукави. Східний рукав ми кличемо Девар-Тете Вайє – по-вашому Маленька Вайє. Авжеж, частіше до нас припливають з півночі, бо ж річка тече з півночі на південь, бачте.

– Бачу. А що на сході?

Вона опустила погляд.

– Край грому, – сказала жінка так тихо, що Едді ледь розчув. – Туди не ходить ніхто.

– Чому?

– Там темно, – мовила вона, не зводячи очей зі своїх колін. Потім піднесла руку й показала в той бік, звідки прийшли Роланд і його друзі. Назад, на Серединний світ. – Там, кажуть, відбувається кінець світу. А там… – Вона тицьнула пальцем на схід і після цього підвела очі на Едді. – Там, у Краї грому, кінець світу настав. А посередині ми, ті, хто лише хоче жити в мирі й спокої.

– Як ти гадаєш, це можливо?

– Ні.

І Едді побачив, що вона плаче.

ДВА

Невдовзі Едді вибачився й відійшов у гущавину дерев, щоби справити природну потребу. Коли він припіднявся навприсядки, щоб дотягтися до листя, яким можна було б підтертися, просто за спиною в нього пролунав голос.

– Тільки не ці, сей, будь ласка. Ця рослина отруйна. Підітрешся нею, і сверблячки не уникнути.

Підскочивши від несподіванки, Едді рвучко обернувся, однією рукою вхопивши штани за пояс, а другою тягнучись до Роландової кобури, що висіла на гілляці найближчого дерева. Та побачивши, хто до нього заговорив у такий несподіваний спосіб, трохи розпружився.

– Енді, підкрадатися до людей зі спини, коли вони серуть, некошерно. – Він показав на густий зелений чагарник. – А оце? Чим мені це загрожує, як я підітруся оцим?

Робот мовчав, тільки клацало щось усередині.

– Що? – спитав Едді. – Я щось не те зробив?

– Ні, – відповів Енді. – Просто триває обробка інформації, сей. Некошерно: невідоме слово. Підкрадатися: я не підкрадався, я підійшов, коли ваша ласка. Срати: схоже на сленговий вираз на позначення випорожнення…

– Ага, – сказав Едді. – Так воно і є. Але послухай… якщо ти не підкрадався, Енді, то чому я тебе не почув? Тобто тут же скрізь підлісок. Більшість людей здіймають шум, коли йдуть через підлісок.

– Я не людина, сей, – відказав Енді. Едді здалося, що в його голосі прозвучали самовдоволені нотки.

– Ну чувак. Як такий здоровило може ходити так тихо?

– Програмування, – тільки й сказав Енді. – Ні, ці листки вам не нашкодять.

Едді підкотив очі й зірвав листок.

– Ну звісно. Програмування. Авжеж. Я мав би здогадатися. Дякую-сей, довгих днів, поцілуй мене в зад і відправляйся на небеса.

– Небеса, – сказав Енді. – Місце, куди людина потрапляє після смерті. Різновид раю. За словами Старого, ті, хто йдуть на небеса, сидять одесную Всемогутнього Бога-Отця, навіки віків.

– Та ти що? А хто ж тоді сидить ліворуч? Продавці «Тапервейву»25?

– Не знаю, сей. Слово «Тапервейв» мені не знайоме. Чи не бажаєте послухати свій гороскоп?

– А чом би й ні? – сказав Едді й пішов назад у табір, на звук дитячого сміху й гавкіт пухнастика-шалапута. Над ним вивищувався Енді, блискучий навіть попри відсутність сонця, що сховалося за хмарами. Крокував він абсолютно безгучно, чи так здавалося Едді. Йому стало моторошно.

– Коли ви народилися, сей?

Це питання не заскочило Едді зненацька.

– Козлячого Місяця, – сказав він, потім уточнив: – Козла, того, що з бородою.

– Сніг зимою повен болю, зимова дитина міцна, як звірина, – сказав Енді. Так, авжеж, у його голосі бриніла самовтіха.

– Міцний, як звірина, – це про мене, – сказав Едді. – Я вже цілий місяць нормально не мився, можеш мені повірити, що я міцний, як звірина. Чого ще ти від мене хочеш, старенький Енді? Долоню тобі показати, чи що?

– У цьому нема потреби, сей Едді. – Втіху, що звучала в голосі робота, не можна було сплутати ні з чим, і Едді подумав: «Це все я. Куди б я не пішов, усюди і всім я несу радість. Мене навіть роботи обожнюють. Це моє ка». – Зараз Повна Земля, подякуймо всі. Місяць червоний, у Серединному світі його називають Мисливцем. Ви вирушите в мандри, Едді! Далекі мандри! Разом з друзями! Нині вночі ви повернетеся до Кальї Нью-Йорк. Познайомитеся з темношкірою дамою. Ви…

– А от про подорож до Нью-Йорка, будь ласка, докладніше, – зупиняючись, сказав Едді. Перед ними лежав табір. Він був так близько, що Едді бачив, як туди-сюди сновигають люди. – Тільки без жартів, Енді.

– Ви зануритесь у тодеш, сей Едді! Ви й ваші друзі. Тільки будьте обережні. Коли почуєте каммен, тобто передзвін, ви маєте зосередитися одне на одному. Щоб не загубитися.

– Звідки ти все це знаєш? – спитав Едді.

– Програмування, – відказав Енді. – Гороскоп закінчено, сей. Грошей не треба. – А потім, остаточно доконавши Едді: – Сей Каллаген, тобто Старий, каже, що в мене немає ліцензії на ворожбитство, тож я не маю права брати гроші.

– Сей Каллаген має слушність, – підтвердив Едді. А потім, коли Енді знову посунув уперед: – Зачекай хвильку, Енді. Залишся, прошу. – Було щось абсолютно дивне в тому, як швидко він призвичаївся так говорити. Енді охоче зупинився і обернувся до Едді. Його сині очі палахкотіли. Едді мав близько тисячі питань про тодеш, але в ту мить його більше цікавило дещо інше.

– Ти знаєш про цих Вовків.

– О так. Я сказав сеєві Тіану. Він дуже розгнівався. – І знову Едді розчув у голосі Енді якусь самозадоволеність… та, звісно, це його і вразило. Адже робот, навіть вцілілий зі стародавніх часів, не міг зловтішатися з труднощів людей? Чи міг?

«А коротка ж у тебе пам’ять, зайчику, вже й забув про монопоїзд?» – спитав голос Сюзанни в його голові, а до нього приєднався Джейків голос. Блейн негідник. А тоді пролунав його власний голос: Якщо ти, друже Едді, сприйматимеш цього типа як звичайнісінький ворожильний автомат на карнавалі, тоді ти заслуговуєш на все, що тебе може спіткати.

– Розкажи про Вовків, – попрохав Едді.

– Що ви хочете почути, сей Едді?

– Для початку – звідки вони з’являються. Де те місце, де вони спокійно можуть задерти ноги на стіл і голосно перднути? На кого вони працюють? Чому крадуть дітлахів? І чому ті, кого вони забирають, повертаються додому руїнами? – Аж раптом його осяяло інше питання. Те, що було на поверхні. – А ще звідки ти дізнаєшся, що вони йдуть?

Усередині Енді заклацало, тривало це довго, мабуть, цілу хвилину. Коли Енді знову заговорив, його голос змінився. Він нагадав Едді поліцейського на прізвище Босконі, з тих часів, коли він ще жив у бідняцькому районі. Ділянкою роботи Боско Боба, як його називали, була Бруклін-авеню. Якщо ти просто зустрічав його, коли він неквапом прогулювався вздовж вулиці, крутячи в руках свого кийка, Боско заговорював до тебе так, наче ти людська істота і він, відповідно, теж: як життя, Едді, як там твоя матінка, твій ні-до-чого-не-здатний брат, чи запишешся ти в учнівську команду Поліцейської спортивної ліги, окей, побачимося в спортзалі, гляди, не кури, гарного тобі дня. Та якщо він запідозрив тебе в чомусь протиправному, Боско Боб перетворювався на чувака, якого б ти волів обходити десятою дорогою. Той офіцер Босконі вже не усміхався, і очі за окулярами нагадували кригу на калюжі у лютому (місяці, який тут, на цьому боці Великого Казна-що, називали Часом Козла). Боско Боб ніколи не бив Едді, проте кілька разів (один раз після того, як якісь розбишаки підпалили крамницю Ву Кіма) йому здавалося, що той недоносок у синій формі його таки відлупцював би, якби Едді забракло клепки й він почав огризатися. То не була шизофренія, принаймні не в тому чистому вигляді, як у Детти/Одетти, але до неї було недалеко. Існувало дві версії офіцера Босконі. В одній версії він був добрим хлопцем. А в другій – копом.

Коли Енді заговорив знову, його голос більше не звучав, наче в того добродушного й трохи недоумкуватого дядечка, який беззастережно вірив у всі ті історії в дешевих журналах про хлопчика- алігатора і про те, що Елвіс не помер та живе в Буенос-Айресі. Цей, інший Енді говорив відсторонено та якось мертво.

Як справжній робот.

– Ваш пароль, сей Едді.

– Га?

– Пароль. У вас десять секунд. Дев’ять… вісім… сім…

Едді згадав шпигунські фільми, які він бачив.

– Тобто я маю сказати щось на кшталт: «У Каїрі квітнуть троянди», а ти маєш відповісти: «Лише в садку у місіс Вілсон», а потім я скажу…

– Пароль неправильний, сей Едді… два… один… нуль. – У нутрощах Енді пролунав низький глухий звук, що видався Едді вкрай неприємним, – наче лезо гострого різницького ножа розітнуло шмат м’яса і встромилося в дерево дошки. Він уперше впіймав себе на думці про Древніх, які, поза сумнівом, створили Енді (а може, то були люди, що жили ще до Древніх, скажімо, Супердревні – хто їх там зна?). І якщо звироднілі рештки їхнього племені в Ладі були представниками цього народу, то Едді не хотів би з ними познайомитися.

– У вас є ще одна спроба, – промовив холодний голос. Він був трохи подібний до того голосу, що запитував Едді, чи він, бува, не хоче почути свій гороскоп, але подібність була віддаленою. – Хочете спробувати знову, Едді з Нью-Йорка?

Едді міркував швидко.

– Ні, – сказав він. – Не хочу. Інформація конфіденційна, ге?

Кілька клацань. Потім:

– Конфіденційна: не для розголосу, службова, як інформація у даному документі чи на к’ю-диску. Доступ обмежено колом осіб, що мають право на використання такої інформації. Для санкціонованого доступу слід повідомити пароль. – Чергова пауза для обдумування, і Енді сказав: – Так, Едді. Ця інформація конфіденційна.

– Чому? – спитав Едді.

Почути відповідь він не сподівався, але Енді відповів:

– Директива дев’ятнадцять.

Едді поплескав його по сталевому боці.

– Друже ти мій, скажи, і чому я не здивований? Директива дев’ятнадцять, атож.

– Хочете послухати свій розширений гороскоп, Едді-сей?

– Ні, я пас.

– А як щодо пісні, яка називається «Я пила вчора ввечері сім’яний сік»? У ній багато цікавих куплетів. – Десь у діафрагмі Енді прозвучала гугнява нота камертона-дудки.

Дещо стривожившись від думки про багато цікавих куплетів, Едді пришвидшив ходу.

– Може, як-небудь іншим разом? – спитав він у робота. – Зараз я б не відмовився від ще однієї чашечки кави.

– Все задля вашої втіхи, сей, – сказав Енді, проте голос у нього був доволі нещасний. Як у Боско Боба, коли ти повідомляв йому, що влітку ти не матимеш часу на Поліцейську спортивну лігу.

ТРИ

Роланд сидів на камені, сьорбаючи каву. Він мовчки вислухав Едді, лише в одному місці розповіді вираз його обличчя трохи змінився: на словах «Директива дев’ятнацять» на мить піднялися брови.

На протилежному боці галявині Слайтмен-молодший витяг з кишені якусь іграшку, за допомогою якої можна було видмухувати напрочуд тривкі мильні бульбашки. За ними ганявся Юк, хапав їх зубами. Після того, як кілька бульбашок луснули, він начебто допетрав, чого хотів від нього Слайтмен – зганяти бульки в тремку копичку світла. Та копичка нагадала Едді про чаклунську веселку, ті лихі магічні кристали. Невже у Каллагена справді був один такий? Найгірший з усього кодла?

За спинами у хлопців, на краю галявини, стояв, згорнувши на сталевих грудях сріблясті руки, Енді. Напевно, чекаючи часу, коли можна буде прибрати після їжі, яку сам приніс і зготував. Ідеальний слуга. Куховарить, прибирає, розповідає про темну леді, яку ти зустрінеш. Та навіть не надійся порушити Директиву дев’ятнадцять. Якщо ти не знаєш пароля.

– Підійдіть усі до мене, будь ласка, – попрохав Роланд, трохи підвищуючи голос. – Настав час для бесіди. Вона буде недовгою, і це добре, принаймні для нас чотирьох, бо ж ми вже мали розмову перед тим, як до нас прийшов сей Каллаген. А з часом будь-яка розмова вичахає.

Всі підійшли й посідали коло нього, як слухняні діти: люди з Кальї й люди, що прийшли сюди з далеких країв, маючи попереду ще довший шлях.

– Спочатку я б хотів послухати, що вам відомо про цих Вовків. Едді розповів мені, що Енді не має права казати, яким чином він дізнається про їх наближення.

– Твоя правда, – промимрив Слайтмен-старший. – Або ті, хто його зробили, або їхні наступники змусили його мовчати про це, хоча він завжди попереджає нас про їхній прихід. На інші теми він язиком горох товче.

Роланд подивився на великого фермера Кальї.

– Може, ти почнеш, сей Оверголсер?

Тіан Джефордс вочевидь засмутився, що не до нього звернулися з цим проханням. Його жінка теж засмутилася – через нього. Слайтмен-старший кивнув з таким виглядом, наче іншого вибору він від Роланда і не сподівався. Проте сам Оверголсер не наприндився, як індик, хоч Едді цього очікував. Фермер просто опустив погляд на свої схрещені ноги й стоптані шорбутси й дивився на них десь тридцять секунд, потираючи щоки, розмірковуючи. На галявині було так тихо, що Едді чув, як шкряботить фермерова рука об триденну щетину. Врешті-решт Оверголсер зітхнув, кивнув і подивився на Роланда.

– Дякую. Мушу зізнатися, ти інакший, ніж я собі уявляв. І твій тет. – Оверголсер обернувся до Тіана. – Ти правильно зробив, що привів нас сюди, Тіане Джефордс. Ця зустріч була нам потрібна, і я дякую.

– То не я вас сюди привів, – відповів Джефордс. – То Старий.

Оверголсер кивнув Каллагенові. Священик відповів кивком і накреслив рукою, вкритою шрамами, у повітрі хрест – наче кажучи, подумав Едді, що то не він їх покликав сюди, а Господь. Може, й так, але коли йшлося про те, щоб загрібати жар голими руками, Едді поставив би по два долари на Роланда з Ґілеаду проти кожного долара, який ставив на Господа й Людину-Ісуса, цих небесних стрільців.

Роланд чекав, його обличчя виражало спокій і ввічливість.

Зрештою Оверголсер заговорив. Його розповідь тривала близько п’ятнадцяти хвилин, була повільною, але завжди посутньою. Почав він з двійнят. Мешканці Кальї розуміли, що діти, які народжуються по двійко, в інших частинах світу, в іншу пору минулого були радше винятком, ніж правилом. Але в їхньому регіоні Великої Дуги якраз одиначки, як-от Аарон у Джефордсів, становили рідкість. Величезну рідкість.

А років десь так сто двадцять тому (чи сто п’ятдесят – з тим дивним плином часу, якого він тепер набув, ніхто вже не міг напевне стверджувати такі речі) почали набігати Вовки. Вони з’являлися не раз у покоління, тобто за кожні двадцять років, а трохи рідше. Проте ненабагато.

Едді хотів було запитати в Оверголсера і Слайтмена, як Древні змусили Енді не патякати про Вовків, якщо Вовки почали вилазити з Краю грому не так давно, менш ніж два століття тому, але вирішив не морочити собі голову. Ставити питання, на які немає відповідей, – марна справа, сказав би йому на це Роланд. Та все ж йому було цікаво. Цікаво гадати про те, коли ж хтось (або щось) востаннє запрограмував Енді-вістового (і-багато-інших-функцій).

І чому.

Дітей, розповідав Оверголсер, по одному з кожної пари віком від трьох до чотирнадцяти років забирали на схід, до Краю грому. (На цих словах Едді помітив, як Слайтмен-старший оповив плечі свого хлопчика рукою.) Там вони залишалися протягом нетривалого періоду часу – чотири-вісім тижнів. Потім більшість із них поверталися. Щодо тих, хто не повертався, припускали, що вони помирали в Країні пітьми, що той лиховісний обряд, який над ними виконували, вбивав їх замість просто знищити душу.

Ті ж, хто повертався, в найліпшому випадку виявлялися сумирними ідіотами. П’ятирічне дитя, яке до викрадення вміло розмовляти й правильно вимовляти звуки, верталося безмовним, лише белькотіло щось і тягнулося до тих речей, які хотіло взяти. Забуті два чи три роки тому підгузки знову ставали потрібними й могли залишатися такими доти, доки такій дитині-рунтові не виповнювалося десять чи навіть дванадцять років.

– Холєра ясна, наша Тія досі мочиться під себе раз на шість днів, а раз на місяць обов’язково обсереться, – сказав Тіан.

– Слухайте його, – похмуро кивнув Оверголсер. – Мій брат Веланд був такий самий аж до смерті. Також за ними треба більш-менш постійно пильнувати, бо якщо їм до рук потрапить щось для них смачне, то вони їстимуть, поки не луснуть. Хто дивиться за твоєю, Тіане?

– Мій брат, – випереджуючи Тіана, сказала Залія. – Геддон і Гедда також можуть уже трохи допомагати, вони вже в тому віці, коли… – Неначе збагнувши, що говорить, вона урвала розмову. Скривилася і замовкла. Проте Едді зрозумів: так, Геддон і Гедда тепер могли допомагати. Наступного року хтось один із них так само зможе допомагати. А от другий…

Викрадена десятирічна дитина, повернувшись, мала кілька рудиментарних залишків мови, але це й усе, на що вона була спроможна й надалі. Найгірше велося тим, кого забирали в найстаршому віці, бо вони начебто верталися з якимось тьмяним усвідомленням того, що з ними зробили. Що в них украли. Ці зазвичай дуже багато плакали чи просто кудись ховалися й вдивлялися на схід, як загублені створіння. Наче бачили там свої нещасні мізки, які кружляли в темному небі, мов ті птахи. За всі ці роки шестеро рунтів наклали на себе руки. (На це Каллаген знову перехрестився.)

Десь до шістнадцяти років рунти зберігали дитячу статуру, мову й поведінку. А потім, зненацька, більшість вимахували до зросту юних велетнів.

– Ви й гадки не маєте, що це таке. Це треба побачити й пережити, – сказав Тіан, дивлячись у попіл багаття. – Ви не уявляєте, як їм боляче. Ви знаєте, як плачуть немовлята, коли в них ріжуться зубки?

– Так, – мовила Сюзанна.

Тіан кивнув.

– А це так, наче зуби ростуть у всьому їхньому тілі.

– Слухайте його, – сказав Оверголсер. – Цілих шістнадцять чи вісімнадцять місяців мій брат тільки те й робив, що спав, їв, плакав і ріс. Я пригадую, що він плакав навіть уві сні. Я подводився з ліжка, підходив до нього й чув, як із його грудей, ніг і голови лине якийсь шепіт. То був шепіт кісток, що росли вночі, розумієте?

Едді уявив собі цей жах. Всі ці історії про велетнів-людожерів він чув – «людським духом пахне» і таке інше, але дотепер ніколи не думав про те, як це – ставати велетнем. «Наче зуби ростуть у всьому їхньому тілі», – подумав Едді і здригнувся.

– Півтора року, не довше, і все закінчувалося. Але я не знаю, чи довгим цей період здавався їм, бо вони після повернення відчували плин часу не більше, ніж птахи чи кузьки.

– Нескінченним, – сказала Сюзанна. Її обличчя зблідло, голос видавав її тривогу. – Він здавався їм нескінченним.

– Той шепіт уночі, коли ростуть кістки, – сказав Оверголсер. – Той головний біль, коли росте череп.

– Якось Залман кричав дев’ять днів безперестану, – сказала Залія. Її голос був позбавлений емоцій, але Едді помітив у її очах переляк. – Його вилиці випиналися у нас на очах. Його лоб опуклювався дедалі дужче, а притулившись вухом, можна було почути, як тріщать кістки, коли він розростався. То був такий звук, наче гілка дерева вгиналася під вагою криги…

…Дев’ять днів він кричав. Дев’ять. Уранці, вдень, глупої ночі. Все кричав і кричав. Сльози лилися рікою. Ми молилися всім богам, щоб він захрип, молилися навіть, щоб він онімів, але цього не сталося. Якби в нас була зброя, ми б його пристрелили просто на його лежанці, щоби покласти край його стражданням. Мій старий татусь ледь не збожеволів, поки це припинилося. Його кістки ще трохи росли – тобто його скелет – але найгірше було з головою. На щастя, ріст спинився, слава богам і Людині-Ісусу.

Вона кивнула Каллагенові. Той відповів кивком і простягнув у її бік руку, на мить затримавши її в повітрі. Залія повернулася до Роланда і його друзів.

– Тепер у мене п’ятеро своїх, – сказала вона. – На щастя, Аарон у безпеці, але Геддонові й Гедді десять. Саме той вік. Лайманові й Лії лише п’ять років, але п’ять – це вже чимало. П’ять – це…

Вона затулила обличчя руками й більше нічого не казала.

ЧОТИРИ

Щойно стрімкий ріст припинявся, розповідав Оверголсер, декого з них можна було поставити до роботи. Решта – більшість – не здатні були навіть до найпростішого: корчувати пеньки чи копати ями під стовпи. Такі зазвичай сиділи на східцях Тукової крамниці або часом вешталися групками по полях, молоді чоловіки й жінки, колосальні за зростом, вагою і дурістю. Іноді вони либилися одне до одного й щось белькотіли, іноді просто витріщалися в небо.

Вони не парувалися – хоча б за це треба було дякувати. Хоч не всі виростали до велетенських розмірів і мали різні розумові та фізичні здібності, одне в них було спільне: вони поверталися байдужими до сексу.

– Даруйте за нечемність, – сказав Оверголсер, – але я думаю, що після повернення в мого брата Веланда не було жодного стояка, навіть ранкового. Заліє? Чи ти коли-небудь бачила, щоб у твого брата… ну ти розумієш…

Залія похитала головою.

– Скільки тобі було років, коли вони прийшли, сей Оверголсер? – спитав Роланд.

– Тобто вперше? Нам з Веландом було дев’ять. – Оверголсер заговорив швидко, й тому складалося враження, що він виголошує заздалегідь підготовану промову, проте Едді сумнівався, що це було так. Оверголсер був великим цабе у Кальї Брин Стерджис, великим фермером, спаси нас Боже й зроби так, щоб ворони закам’яніли. Йому було важко подумки повертатися до того часу, коли він був дитиною, маленькою, безпорадною і наляканою. – Мама з татом спробували сховати нас у льоху. Так мені сказали, сам я цього не пам’ятаю. Мабуть, я змусив себе забути про це. Так, думаю, це цілком імовірно. Хтось може пам’ятати більше за інших, Роланде, але суть одна: одного забирають, один залишається. Той, кого викрадають, згодом повертається рунтом, може бути трохи помічним у господарстві, та нижче пояса мертвим. А потім… коли їм перевалює за третій десяток…

Коли їм перевалювало за третій десяток, рунти старішали, раптово і страхітливо. Їхнє волосся сивіло й часто геть випадало. Очі ставали каламутними. М’язи, такі непомірні (як тепер у Тії Джефордс і Залмана Гуніка) здувалися й обвисали. Часом вони вмирали тихо і спокійно – уві сні. Але частіше їхній кінець був важким. Виступали виразки – у когось на шкірі, але частіше в шлунку чи в голові. У мозку. Всі ці смерті були передчасними: якби не Вовки, вони жили б ще довго. І багато хто з них умирав у таких самих муках, як тоді, коли виростали з нормальних дітей до велетнів, – з криком болю на вустах. Едді подумав, що смерть цих недоумкуватих дуже нагадувала кінцеву стадію раку. І багатьох із них, напевно, родичі просто душили чи присипляли якимось міцним заспокійливим, що забирало їх далеко за межі сну, далеко за межі болю. Таких питань ставити не слід, але він здогадувався, що таке спіткало багатьох рунтів. Роланд часом уживав слово «дела», зазвичай легенько поводячи рукою у бік обрію.

Багатьох.

Відвідувачі з Кальї посміливішали, горе розв’язало їм язики й звільнило від пут пам’ять, тож вони могли говорити й говорити, нагромаджуючи сумні історії. Та Роланд їм цього не дозволив.

– Тепер розкажіть про Вовків, прошу. Скільки їх зазвичай?

– Сорок, – сказав Тіан Джефордс.

– По всій Кальї? – засумнівався Слайтмен-старший. – Ні, більше сорока. – І до Тіана, трохи вибачливим тоном: – Тіане, коли вони налітали востаннє, ти мав років дев’ять, не більше. А мені щойно минув двадцятий. У самому селі було їх, мабуть, із сорок, але на прилеглі ферми й ранчо вони теж нападали. Я б сказав, що в цілому їх було шістдесят, Роланде-сей, може, навіть вісімдесят.

Роланд питально подивився на Оверголсера, здійнявши брови.

– Минуло двадцять три роки, – сказав Оверголсер, – але мені здається, що справді десь шістдесят.

– Ви називаєте їх Вовками, але хто вони насправді? Це люди? Чи якісь істоти?

Оверголсер, Слайтмен, Тіан і Залія: якусь мить Едді відчував потоки їхнього кхеф, як вони обмінювалися ним, майже чув їх. І від цього почувався самотнім та відстороненим, наче тоді, коли бачиш парочку, яка цілується на розі вулиці, огорнувши одне одного в обійми, зазираючи одне одному в вічі, геть розчиняючись у почутті. Та чому б він мав так почуватися? У нього був свій ка-тет, свій кхеф. Не кажучи вже про свою жінку.

Тим часом Роланд ледь помітно, але нетерпляче крутив пальцем. Той жест Едді надто добре знав. «Швидше, люди, – промовляв він. – Марнуємо час».

– Ми не можемо сказати напевне, хто вони, – нарешті промовив Оверголсер. – Зовні подібні до людей, але носять маски.

– Вовчі маски, – сказала Сюзанна.

– Еге ж, дамочко, сірі, як їхні коні.

– То, ви кажете, вони всі приїжджають на сірих конях? – спитав Роланд.

Цього разу мовчанка було коротшою, але Едді досі мав те відчуття кхефу і ка-тету, обміну думками за посередництвом чогось настільки первісного, що його навіть не можна було назвати телепатією. То було щось сильніше за телепатію.

– Холєра ясна! – сказав Оверголсер, вочевидь маючи на увазі: «Трясця твоїй матері, якщо не хочеш мене образити, не повторюй цього питання». – Всі на сірих конях. І в сірих штанях, начебто шкіряних. Чорні чоботи з лихими гострими шпорами зі сталі. І маски. Ми знаємо, що то маски, бо знаходили їх викинуті. Зовні вони скидаються на сталеві, але на сонці гниють, як плоть. Гидота.

– Ага.

Оверголсер зиркнув на нього знущально, мовляв: «Ти тупий чи просто повільно доходить?» Потім Слайтмен сказав:

– Їхні коні прудкі, як вітер. Деякі садовлять одну дитину поперед сідла, а другу – ззаду, за спиною.

– Справді? – спитав Роланд.

Слайтмен значуще кивнув.

– Як богам спасибі. – Він побачив, що Каллаген знову креслить у повітрі хрест, і зітхнув. – Пробачте, панотче.

Каллаген стенув плечима.

– Ви жили тут задовго до того, як з’явився я. Закликайте всіх богів, які вам до вподоби, головне, аби ви знали, що я вважаю їх фальшивкою.

– І приходять вони з Краю грому, – сказав Роланд, пускаючи останню репліку священика повз вуха.

– Еге ж, – мовив Оверголсер. – До нього десь сотня коліс. – Він показав на південний схід. – Тому що ми виходимо з лісу на останнє узвишшя землі перед Великою Дугою. Звідси відкривається вся Східна рівнина, а за нею лежить велика пітьма, як дощова хмара на обрії. Кажуть люди, що колись давно там можна було побачити гори.

– Як Скелясті гори з Небраски, – видихнув Джейк.

Оверголсер глянув на нього.

– Що кажеш, Джейку-сеу?

– Нічого, – збентежено всміхнувся Джейк до великого фермера. А Едді про себе відзначив, як назвав його Оверголсер. Не сей, а сеу. Ще одна цікава деталь.

– Ми чули про Край грому, – сказав Роланд. Без будь-яких емоцій його голос звучав страшнувато, і коли Едді відчув долоню Сюзанни в своїй руці, то подумки зрадів.

– Легенди розповідають, що це край, де мешкають вампіри, привиди і тахін, – сказала Залія. Її голос легенько, майже невідчутно тремтів. – Звісно, ці оповідки давні…

– Але вони правдиві, – втрутився Каллаген. Його власний голос був грубим, проте Едді почув у ньому страх. Виразно почув. – Вампіри таки існують… інші створіння, найпевніше, теж, а Край грому – їхнє кишло. Ми можемо поговорити про це іншим разом, стрільцю, як ти не від того. Тепер же просто послухайте мене, прошу. Про вампірів я знаю чимало. Навряд чи Вовки відводять до них дітей, але так, вампіри – це не вигадка.

– Чому ти говориш так, ніби я сумніваюся? – спитав Роланд.

Каллаген опустив погляд.

– Бо мало хто в це вірить. Я й сам колись не вірив. Я багато що ставив під сумнів і… – Його голос надломився. Він прочистив горло, проте здобувся лише на шепіт: – …собі на згубу.

Якусь хвилю Роланд мовчав, сидячи навпочіпки, припіднявши підошви своїх розбитих чобіт. Він обіймав руками свої кістляві коліна й легенько погойдувався вперед і назад. Нарешті мовив до Оверголсера:

– О якій порі дня вони з’являються?

– Мого брата Веланда забирали вранці, – відказав фермер. – Щойно після сніданку. Я пам’ятаю це, бо Веланд спитав у нашої матусі, чи може він взяти з собою до льоху своє горнятко кави. Та минулого разу… тоді, коли викрали Тіанову сестру і брата Залії та багатьох інших…

– Я втратив двох небог і небожа, – сказав Слайтмен-старший.

– Того разу дзвін на Залі зібрань заледве виголосив полудень. Ми завжди знаємо день, коли це трапиться, бо про нього нас сповіщає Енді. Принаймні це він може нам сказати. Ще ми чуємо гуркіт їхніх копит і бачимо на сході хмару куряви, яку вони здіймають…

– Отож ви знаєте, коли вони йдуть, – сказав Роланд. – А дізнаєтеся про це одразу з трьох джерел: від Енді, зі звуку копит і за хмарою куряви.

Збагнувши, на що натякає Роланд, Оверголсер густо почервонів, од пухких щік аж до шиї.

– Щоб ти знав, Роланде, вони мають зброю. Вогнепальну – рушниці, револьвери, такі, як носить ваш тет, гранати, – але не тільки. Інша їхня зброя, виготовлена ще за часів Древніх, страшна. Світляні палиці, що вбивають одним дотиком, дзизкучі кулі, що літають: їх ще називають гудючками чи сничами. Палиці начорно спалюють шкіру й зупиняють серце. Мабуть, вони електричні, а може…

Наступне слово, вимовлене Оверголсером, Едді розчув як «ант-ОМІЧНІ». Спершу він подумав, що фермерові йдеться про анатомію. І лише за мить збагнув, що, найімовірніше, те слово було «атомні».

– Щойно гудючки вас унюхають, вони сядуть вам на хвіст і наздоженуть, хоч би як швидко ви бігли, – енергійно доповів Слайтменів син. – Викрути й петляння теж не рятують. Скажи, тату?

– Холєра ясна, – підтвердив Слайтмен-старший. – А тоді порскають лезами, які летять так швидко, що їх навіть не видно. І розтинають вас на шматки.

– Всі на сірих конях, – замислено протягнув Роланд. – Усі однакового кольору. Ще щось?

Скидалося на те, що все вже розповіли. Вовки приїжджали зі сходу того дня, який провіщав Енді, й на годину Калья перетворювалася на кошмар: гуркіт копит сірих коней і крики безпорадних батьків. У повітрі майоріли зелені плащі. Вищирялися вовчі маски, що на вигляд здавалися металевими, але розкладалися під сонцем, як шкіра. Забирали дітей. Часом одну-дві пари могли недогледіти й залишити цілими та неушкодженими, і це наводило на думку про те, що чуття Вовків мало свої вади. Поза тим, подумав Едді, воно було майже бездоганним, адже якщо батьки кудись вивозили дітей (це траплялося нерідко) чи переховували вдома (а це відбувалося постійно), то Вовки однаково їх знаходили, до того ж украй швидко. Навіть під кучугурами гострокоренів чи під копицями сіна. Тих мешканців Кальї, що пробували чинити опір, убивали пострілом, підсмажували світляними палицями – чи то були якісь лазери? – або різали на шматки гудючками-летючками. Намагаючись уявити собі ці гудючки, Едді згадав кривавий фільм, на який його колись затягнув Генрі. «Фантазм»26 – так він називався. Дивилися вони його в старому доброму «Маджестіку», на розі Бруклін і Маркі-авеню. Як і решта його колишнього життя, в «Маджестіку» смерділо сечею, попкорном і вином, яке продають у коричневих пакетах. Часом у проходах між сидіннями валялися голки від шприців. Нічого доброго, мабуть, у тому не було, але все-таки часом (зазвичай уночі, коли довго не йшов сон) у глибині душі він плакав за тим, давнім життям, часткою якого був «Маджестік». Плакав, як украдена дитина плаче за своєю мамою.

Дітей забирали, грім копит стихав у тому напрямку, звідки прилітали на конях Вовки, і все закінчувалося.

– Ні, не може бути, – сказав Джейк. – Вони ж повинні якось їх привозити назад, хіба ні?

– Ні, – відповів Оверголсер. – Рунти повертаються на поїздах, я можу показати вам цілу купу брухту, на який ті перетворюються, і… Що таке? Що? – У Джейка відвисла щелепа, обличчя стало як з крейди витесане.

– Нещодавно в нас була неприємна пригода на потязі, – пояснила Сюзанна. – А ті поїзди, що привозять ваших дітей назад… вони моно?

Поїзди були звичайними. Насправді Оверголсер, Джефордс і Слайтмени гадки не мали, що таке монопоїзд. (Лише Каллаген мав уявлення, бо підлітком бував у Діснейленді.) Поїзди, на яких поверталися діти, тягнули прості старі локомотиви (сподіваюся, серед них не було такого собі Чарлі, подумав Едді), без машиністів, і складалися з однієї, щонайбільше двох відкритих платформ, причеплених до локомотива. На них купчилися дітлахи. Вони плакали від жаху (а також від сонячних опіків, якщо погода на захід від Краю грому видавалася ясною і спекотною), оточені харчами й власним підсохлим лайном, а до всього ще й напівмертві од зневоднення. У місці, де закінчувалися рейки, не було станції (хоча Оверголсер висунув припущення, що колись, багато століть тому, вона таки існувала). Щойно дітей забирали, короткі поїзди кіньми знімали з рейок і відтягали геть. Едді спало на думку, що так можна з’ясувати кількість набігів Вовків: полічивши брухт, подібно до того, як вік дерева можна визначити за кількістю кружал у пеньку.

– Як ви гадаєте, чи довго триває ця їхня поїздка? – спитав Роланд. – Судячи з їхнього стану на час прибуття?

Оверголсер глянув на Слайтмена, потім перевів погляд на Тіана й Залію.

– Два дні? Три?

Обоє знизали плечима й кивнули.

– Два-три дні, – звертаючись до Роланда, заявив Оверголсер, упевненіше, ніж це дозволяла ситуація, судячи з виразу на обличчях решти людей. – Достатньо довго, щоб одержати сонячні опіки й поїсти майже всі харчі…

– Чи завазюкатися ними, – пробурчав Слайтмен.

– …але не настільки довго, аби померти від перегріву, – підсумував Оверголсер. – Якщо ви хочете таким чином визначити, чи далеко їх відвозять од Кальї, то можу лише побажати вам успіху в розплутуванні цього клубка, бо ніхто не знає, яку швидкість може розвинути потяг, коли перетинає відкриту рівнину. На дальньому боці ріки він вповільнюється, але це несуттєво.

– Так, – погодився Роланд. – Несуттєво. – Він замислився. – Лишилося двадцять сім днів?

– Тепер уже двадцять шість, – тихо промовив Каллаген.

– Є одна річ, Роланде. – Оверголсер говорив, наче вибачаючись, проте його нижня щелепа виступила вперед. Едді подумав, що він знову повернувся до амплуа людини, яку можна незлюбити з першого погляду. Звісно, якщо ти не надто товаришуєш з представниками органів влади, а саме з ними в Едді ніколи не складалися стосунки.

Роландові брови піднялися в німому питанні.

– Ми ще не дали своєї згоди. – Оверголсер глянув на Слайтмена- старшого, наче шукаючи в нього підтримки, і Слайтмен кивнув, погоджуючись.

– Зрозумій, ми ж не знаємо напевне, що ви ті, за кого себе видаєте, – з нотками вибачення в голосі промовив Слайтмен. – В дитинстві в мене не було книжок, на ранчо їх також майже немає – я старший над усіма робітниками на «Рокінг Б» в Айзенгарта, – тільки книжки про те, як вирощувати худобу, але змалечку я, як будь-який хлопчисько, чув чимало оповідок про Ґілеад, про стрільців і Артура Ельда… чув про Єрихонський пагорб, та й інших кривавих вигадок наслухався… але я ніколи не чув про стрільця, якому бракувало б двох пальців, про темношкіру жінку-стрільця чи про малого безвусого стрільця, який ще навіть голитися не скоро почне.

Ці слова шокували й спантеличили його сина. Слайтмен і сам збентежився, проте з притиском повів далі.

– Благаю прощення, якщо мої слова ображають вас, мені справді шкода…

– Слухайте його, слухайте, – промимрив собі під носа Оверголсер. Едді подумав, що коли його щелепа випнеться вперед ще бодай трохи, то відламається і впаде на землю.

– …але будь-яке наше рішення ще не раз нам відгукнеться. Ви повинні це розуміти. Якщо ми приймемо неправильне рішення, це означатиме смерть для нашого села й усіх його мешканців.

– Вухам своїм не вірю! – обурено закричав Тіан Джефордс. – Вони вам що, крутії якісь? Ви що, не бачите його? Не бачите…

Дружина взяла його за руку й стисла, та так міцно, що на засмаглій шкірі лишилися сліди від кінчиків пальців. Поглянувши на неї, Тіан принишк, але його губи стислися у вузьку смужку.

Десь віддалік закаркала ворона, і їй відповів ще пронизливішим вереском расті. Потім усе стихло. Одне за одним люди повертали голови до Роланда з Ґілеаду – почути, якою буде його відповідь.

П’ЯТЬ

Завжди одне й те саме, як йому вже остогидло. Їм потрібна допомога, проте без рекомендаційних листів вони її не приймуть. І параду свідків, якщо їх можна роздобути. Вони хочуть порятувати свої шкури без ризику: просто заплющити очі – і все, їх урятовано.

Роланд повільно гойднувся вперед-назад, обхопивши коліна руками. Потім кивнув, наче у відповідь на власні думки, й підвів погляд.

– Джейку, – сказав він. – Підійди до мене.

Глянувши на свого нового друга Бенні, Джейк піднявся і пішов до Роланда. Юк, як завше, потрюхикав назирці.

– Енді, – сказав Роланд.

– Сей?

– Принеси мені чотири тарелі з тих, обідніх. – Поки Енді пішов по тарілки, Роланд сказав Оверголсерові: – Сей, ви втратите трохи начиння. Коли до міста приходять стрільці, починаються руйнування. Така правда життя.

– Роланде, сумніваюся, що нам треба…

– А зараз помовч. – Хоч Роланд говорив увічливо, проте Оверголсер миттю замовк. – Ви розповіли свою історію, тепер ми розповідатимемо свою.

На Роланда впала тінь Енді. Стрілець забрав у нього тарілки, ще не помиті, масні й блискучі. Потім обернувся до Джейка, з яким сталася помітна зміна. Коло Бенні-молодшого, спостерігаючи за хитромудрими витівками Юка й від гордості за улюбленця всміхаючись на всі кутні, Джейк виглядав, як будь-який дванадцятирічний хлопчисько, – безтурботний і веселий. Тепер усмішка зникла з його обличчя й важко було навіть збагнути, скільки йому років. Погляд його синіх очей схрестився з Роландовим, майже того самого відтінку блакиті. Під пахвою в нього висів «рюгер», якого Джейк забрав зі стола свого батька в тому, іншому житті. Спусковий гачок було закріплено за допомогою петлі сирицевої шворки, яку Джейк розв’язав наосліп, одним рухом.

– Скажи свій урок, Джейку, сину Елмера, і будь непохитним.

Роланд чекав, що Едді або Сюзанна втрутяться, але вони мовчали. Глянувши на них, він побачив, що їхні обличчя так само холодні й суворі, як і Джейкове. То добре.

Джейків голос був безбарвний, проте слова звучали суворо і впевнено.

– Я цілюся не рукою. Той, хто цілиться рукою, забув лице свого батька. Я цілюся оком. Я стріляю не рукою…

– Не розумію, до чого тут… – почав Оверголсер.

– Замовкни, – наказала Сюзанна, наставивши на нього вказівний палець.

Джейк наче й не чув. Він невідривно дивився у вічі Роландові. Права рука з розставленими пальцями лежала на грудях.

– Той, хто стріляє рукою, забув лице свого батька. Я стріляю розумом. Я вбиваю не з револьвера. Той, хто вбиває з револьвера, забув лице свого батька.

Пауза. Джейк втягнув повітря. І видихнув його зі словами:

– Я вбиваю серцем.

– Убий їх, – сказав Роланд і одразу ж підкинув чотири тарілки високо в повітря. Кружляючи, вони здійнялися вгору, чорні круги на тлі білого неба, й розлетілися в різні боки.

Не встигли всі спам’ятатися, як Джейкова рука, та, що спочивала на грудях, блискавично витягла рюгер з муфти, рвучко здійняла його вгору і, здавалося, натисла на спусковий гачок ще тієї миті, коли Роланд кидав тарілки. Вони вибухнули не одна по одній, а неначе всі водночас. На галявину пролилися дощем уламки скла. Декілька впало у вогнище, здійнявши фонтан попелу й іскор. Один-два шматки цокнули об сталеву голову Енді.

Роландові руки замигтіли в повітрі. Едді й Сюзанна вчинили так само (хоч він і не давав їм такої команди), поки гості з Кальї Брин Стерджис затуляли вуха й кривилися, налякані гучними пострілами. І їхньою блискавичністю.

– Погляньте, будь ласка, – Роланд простягав до них руки. Едді й Сюзанна теж. Едді впіймав три черепки, Сюзанна мала п’ять (і неглибокий поріз на пучці пальця). Роланд нахапав цілу дюжину окрушин тієї шрапнелі. Здавалося, їх можна було склеїти докупи й отримати майже цілу тарілку.

Шестеро відвідувачів з Кальї з недовірою втупилися у скалки. Малий Бенні, який досі затуляв вуха долонями, повільно опустив руки. На Джейка він дивився так, як дивляться на привида чи з’яву з небес.

– О… Боже, – сказав Каллаген. – Наче якийсь фокус зі старого вестерну.

– Це не фокус, – заперечив Роланд, – не думайте так. Це Шлях Ельда. Ми ан-тет, кхеф і ка, частки одного цілого. Ми стрільці. А тепер я розповім вам, що ми робитимемо. – Він поглянув у вічі Оверголсерові. – Я кажу «робитимемо», бо ми чинимо так з власної волі, а не на чиєсь прохання. Втім, я думаю, мої слова не надто вас занепокоять. – Роланд стенув плечима. «А якщо занепокоять, що ж, ваші проблеми» – неначе промовляв цей жест.

Він кинув черепки на землю й обтер руки.

– Якби то були Вовки, – мовив він, – то з шістдесяти ваших кривдників лишилося б п’ятдесят шість. Ви й оком не встигли змигнути, а четверо вже лежали б на землі й не дихали, загинувши від рук хлопчика. – Він глянув на Джейка. – Чи того, хто виглядає на хлопчика. – Роланд помовчав. – Ми звикли до нерівних шансів.

– Мушу визнати, стріляє хлопець так, що аж дух перехоплює, – сказав Слайтмен-старший. – Але глиняні полумиски й Вовки на конях – це не одне й те саме.

– Для тебе, сей, можливо. Але не для нас. Щойно ми почнемо стріляти, для нас немає різниці. Ми вбиваємо все, що рухається. Хіба ж не тому ви нас шукали?

– А що, як їх не можна вбити з револьвера? – спитав Оверголсер. – Раптом їх не можна вколошкати кулями навіть найбільшого калібру?

– Навіщо ви марнуєте час, коли його й так немає? – спокійно відказав Роланд. – Ви чудово знаєте, що вони смертні, інакше ніколи не прийшли б до нас. Я не ставив цього питання, бо відповідь очевидна.

Оверголсер знову залився багрянцем.

– Благаю прощення, – сказав він.

Тим часом Бенні не зводив з Джейка зачарованого погляду, і Роланд відчув укол жалю до обох хлопчаків. Досі вони ще могли потоваришувати, але те, що сталося щойно, безповоротно все змінить, усе буде інакше, ніж у простій дружбі, коли хлопчики безтурботно ділять свій кхеф. І це було ганебно, адже Джейк був лише дитиною, коли не виконував свої обов’язки стрільця. Дитиною віку Роланда, коли його самого спіткала потреба пройти випробування на мужність. Але його дитинство скоро скінчиться. І це було ганебно.

– Слухайте мене, – сказав Роланд, – уважно слухайте. Невдовзі ми залишимо вас, підемо до свого табору й там порадимося. Завтра ми прийдемо до містечка й навідаємося до когось із вас…

– Приходьте до «Семи миль», – запросив Оверголсер. – Ми залюбки вас приймемо, Роланде.

– Наша домівка значно менша, – сказав Тіан, – але ми з Залією…

– …будемо дуже раді, якщо ви в нас погостюєте, – завершила думку чоловіка Залія. І почервоніла, так само густо, як Оверголсер. – Авжеж, будемо раді.

– Сей Каллаген, у тебе, крім церкви, є ще й будинок? – поцікавився Роланд.

– Так, дякувати Богові, – всміхнувся Каллаген.

– Першу ніч у Кальї Брин Стерджис ми хотіли б перебути у тебе, – сказав Роланд. – Це можливо?

– Авжеж, буду вам дуже радий.

– Ти показав би нам свою церкву. Розкрив її таємниці.

Каллаген не відвів погляду.

– Я зроблю це з величезною втіхою.

– Надалі, – всміхаючись, мовив Роланд, – ми радо скористаємося з гостинності інших мешканців містечка.

– Вам її не бракуватиме, – запевнив Тіан, – це я вам обіцяю.

Оверголсер і Слайтмен в унісон закивали.

– Якщо обід, яким ви нас почастували, промовисто свідчить про вашу гостинність, то жодних сумнівів у ній я не маю. Ми дякуємо тобі, сей Джефордс, дякуємо поодинці й усі разом. Впродовж тижня ми вчотирьох оглядатимемо ваше містечко і в усе пхатимемо носа. Можливо, це забере більше часу, але я думаю, тижня вистачить. Вивчимо рельєф місцевості й розташування будинків – з огляду на появу Вовків. Поговоримо з людьми, а люди поговорять з нами – сподіваюся, ті з вас, хто тут присутній, подбають про це?

Каллаген кивнув.

– За манні я ручатися не можу, але впевнений, що решта охоче побалакають з вами про Вовків. Бачить Бог і Людина-Ісус, це не таємниця. Всі мешканці Дуги смертельно їх бояться. Якщо вони побачать, що є бодай один шанс, що ви нам допоможете, то зроблять усе, як ви попросите.

– Манні не відмовляться розмовляти зі мною, – сказав Роланд. – Я й раніше мав з ними бесіди.

– Заповзяття Старого може зіграти з тобою лихий жарт, Роланде, – сказав Оверголсер, застережливо здійнявши в повітря пухку руку. – У місті є й інші люди, яких доведеться переконувати…

– І серед них Воун Айзенгарт, – сказав Слайтмен.

– Еге, і Ебен Тук, – додав Оверголсер. – Його ім’я лише на крамниці, але він володіє ще й заїжджим двором і ресторацією перед ним… половиною платної стайні… а ще тримає закладні на більшу частку фрігольдів у окрузі.

– Коли вже ми заговорили про фрігольди, не варто забувати й про Бакі Хав’єра, – прогримів Оверголсер. – Він не найбільший серед них землевласник, але тільки тому, що віддав половину всього, що мав, на посаг сестрі, коли та виходила заміж. – Оверголсер нахилився до Роланда. Видно було, що його аж розпирає від бажання трохи поплескати язиком про міську історію. – Роберті Хав’єр, сестричці Бакі, здорово поталанило. Коли Вовки набігали востаннє, їй і її двійняті був усього рік. Тож їх не займали.

– Близнюка самого Бакі забирали перед тим, – докинув Слайтмен. – Буллі помер чотири роки тому. Від тієї хвороби. Звідтоді Бакі не знає, як догодити цим двом молодшеньким. Але вам варто з ним перебалакати. У Бакі більше вісімдесяти акрів землі, з ним треба рахуватися.

«Вони так і не зрозуміли», – подумав Роланд. Але вголос відповів:

– Дякую. Наше завдання полягатиме в тому, щоб передусім роздивлятися й дослухатися. Потім ми попросимо людину, яка тримає в себе перо, скликати збори. А там уже розповімо вам, чи можна буде тримати оборону міста й скільки людей нам для цього знадобиться, якщо оборона можлива.

Побачивши, що Оверголсер надимається, щоб розтулити рота й заговорити, Роланд похитав головою.

– В будь-якому разі підмога знадобиться невелика, – сказав він. – Ми стрільці, а не армія. Ми міркуємо й чинимо інакше, ніж армія. Ми можемо попросити, щоб з нами виступило п’ятеро. Можливо, навіть менше – двоє чи троє. Але для підготовки нам потрібно буде більше.

– Чому? – спитав Бенні.

Роланд усміхнувся.

– Цього, синку, я наразі сказати не можу, бо ще не бачив, як там усе у вашій Кальї. Але в таких випадках, як цей, зазвичай потужною зброєю стає несподіванка. А щоб підготувати хорошу несподіванку, потрібно багато людей.

– Найбільшою несподіванкою для Вовків буде те, що ми взагалі опиратимемось, – сказав Тіан.

– А якщо ви вирішите, що обороняти Калью неможливо? – спитав Оверголсер. – Що тоді, скажіть, прошу.

– Тоді ми з друзями подякуємо вам за гостинність і підемо далі, – відповів Роланд, – бо далі на Шляху Променя нас чекають справи. – Помітивши, як спохмурніли обличчя Тіана і Залії, він додав: – Але я сумніваюся, що оборона буде неможлива. Зазвичай така можливість є.

– Якщо зібрання людей її ухвалить, – уточнив Оверголсер.

Роланд завагався. То була саме слушна мить, коли він міг приголомшити їх правдою, якби захотів. Якщо ці люди вважали, що тет стрільців зважатиме на те, що вирішили збори скотарів і фермерів, то вони справді втратили відчуття реальності світу, яким він був колись. Та чи було це так кепсько? Зрештою, все вирішиться й стане часткою його довгої історії. Чи не стане. Якщо не стане, то його історія і його пошуки закінчаться в Кальї Брин Стерджис, спорохнявіють під могильним каменем. Можливо, навіть каменя не буде – вони з друзями загинуть десь на сході міста й розкладатимуться, поки круки та расті дзьобатимуть їхні трупи. Вирішальне слово скаже ка. Втім, як завжди.

Тим часом усі погляди було звернено до нього.

Роланд підвівся, скривившись від спалаху болю, що пронизав його праве стегно. Наслідуючи його приклад, Едді, Сюзанна і Джейк також зіп’ялися на ноги.

– Наше знайомство вважаю вдалим, – сказав Роланд. – Що ж до прийдешнього, то вода буде, як на те Божа воля.

– Амінь, – мовив Каллаген.