Читать книгу Вовки Кальї: Темна вежа V - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 9

ОДИН

Упродовж того тривалого й насиченого дня Сюзанна спостерегла чимало цікавого – тому що Роланд дав їй змогу це робити, а ще тому, що, коли минулися ранкові млості, вона знову почувалася добре.

За мить до того, як Каллаген з компанією наблизилися на відстань звуку, Роланд пробурмотів їй на вухо:

– Стій біля мене і ні пари з вуст, поки не накажу. Якщо вони вирішать, що ти моя ша’він, нехай.

За інших обставин вона б пустила якусь шпильку й сказала все, що вона думає про те, щоб бути мовчазною незаконною дружиною Роланда, його нічною забавкою, але в них не було на це часу. І в тій справі було не до жартів – про це промовисто свідчив вираз його обличчя. Крім того, їй навіть була до смаку роль тихої відданої скво. Правду кажучи, будь-яка роль була їй до душі. Ще з дитинства найбільшою втіхою для неї було вдавати з себе когось іншого.

«Зрештою, в цьому вся ти, люба, нічого й додати», – подумала вона.

– Сюзанно? – вивів її з задуми голос Роланда. – Ти чула, що я сказав?

– Я добре тебе чую, – відказала вона. – За мене не хвилюйся.

– Якщо все піде так, як я хочу, тебе вони майже не помічатимуть, зате ти їх бачитимеш дуже добре.

Як чорношкіра жінка, яка виросла в Америці середини ХХ століття – читаючи «Людину-невидимку» Ральфа Елісона22, Одетта сміялася і нерідко плескала в долоні, розгойдуючись у кріслі, наче на неї зійшло осяяння, – Сюзанна чудово розуміла, про що йому йдеться. І вона зробить так, як він хоче. У глибині душі, там, де оселилася ущиплива Детта Волкер, вона обурювалася через Роландову зверхність, проте водночас корилася їй, бо розуміла, що він останній стрілець цього світу. Можливо, останній герой.

ДВА

Спостерігаючи, як Роланд представляв їх усіх (Сюзанну досить недбало відрекомендували останньою, після Джейка), вона мала час поміркувати над тим, як добре їй стало, коли щез тупий біль від газів у лівому боці. Чорт, навіть головний біль відпустив, а він уже більше тижня не давав їй спокою, озиваючись то на потилиці, то в одній скроні, то в другій, то просто над лівим оком, як мігрень, що жде своєї нагоди вп’ястися в тебе. А ще, звісно, були ранкові млості. Щоранку близько години її нудило, а ноги були ватяні й не слухалися. Вона ніколи не блювала, проте впродовж тієї години до блювання був один крок.

Дурною вона не була і чудово розуміла, до чого всі ці симптоми, але мала причину вважати, що вони анічогісінько не означають. Надіялася лише, що не осоромиться так, як мамина подруга Джесіка, до того ж двічі. Джесіку двічі роздувало від фальшивих вагітностей, і в обох випадках жінка мала такий вигляд, ніби от-от розродиться близнятами. Ба навіть трійнею. Проте Джесіка Бізлі вирішила, що носить дитину, бо в неї припинилася менструація. А Сюзанна знала, що не вагітна, бо мала на те найелементарнішу з причин: її місячні були регулярними. Почалися в неї в той самий день, коли вони отямилися на Шляху Променя, за двадцять п’ять чи тридцять миль від Зеленого палацу. Відтоді менструація повторилася ще раз. Обидва цикли протікали вкрай важко: знадобилося багато ганчір’я, щоби всотувало темний потік. Раніше її місячні завжди були легкими, часом зводячись до кількох плямок, які її мама називала «дамськими трояндами». Втім, Сюзанна не скаржилася, бо до того, як вона потрапила до цього світу, її менструації завжди супроводжувалися болем, інколи до сказу нестерпним. А тепер двічі поспіль, відколи вони повернулися на Шлях Променя, вона не відчувала болю взагалі. Якби не змокрілі ганчірки, що їх Сюзанна ретельно закопувала на узбіччі дороги, вона б і не здогадувалася, що в неї червоні дні календаря. Можливо, через те, що вода в цьому світі була такою чистою.

Авжеж, вона знала, що тут до чого, це ж не квантова фізика, як полюбляв казати Едді. Шалені сумбурні сни, яких вона не могла згадати після пробудження, нудота й слабкість уранці, блудний головний біль, здуття живота й біль, яким воно супроводжувалося, й зрідка судоми – все зводилося до одного: вона хотіла від нього дитину. Понад усе в світі вона хотіла, щоб у її лоні росло дитя Едді Діна.

А вже чого не хотіла, то це розпухнути від принизливої удаваної вагітності.

«Зараз про це не думай, – наказала вона собі, коли до них наближалися Каллаген і компанія. – Поки що ти маєш спостерігати. Побачити те, чого не бачать Роланд, Едді та Джейк. Щоб нічого не вислизнуло з вашої уваги». І вона відчувала, що їй до снаги впоратися з цим завданням.

Справді-бо, ще ніколи в житті вона не почувалася так прекрасно.

ТРИ

Першим ішов Каллаген. Позаду нього крокували двоє чоловіків, одному на вигляд було близько тридцяти, другий здався Сюзанні щонайменше шістдесятирічним. Старший мав брезклі щоки, що за найближчі п’ять років погрожували перетворитися на обвислі сумки. Вздовж них від крил носа спускалися глибокі зморшки. «Лінії сваволі», як назвав би їх її тато (у Дена Голмса теж такі були, тож він у цьому тямив). На молодшому було пошарпане сомбреро, а на старшому – чистий білий «стетсон», що мимохіть викликав у Сюзанни усмішку. Цей капелюх мав такий вигляд, наче його начепили на хорошого хлопця в старому чорно- білому вестерні. Однак Сюзанна підозрювала, що це задоволення не з дешевих, і подумала, що його власник, мабуть, і є Вейн Оверголсер. «Великий фермер», як назвав його Роланд. Той, кого, за словами Каллагена, треба було переконати.

«Але ми цього не робитимемо», – подумки полегшено зітхнувши, подумала Сюзанна. Міцно стиснуті уста, пронизливий погляд і ті глибокі зморшки (чоло теж проорювала борозна, просто над очима) свідчили про те, що там, де йшлося про переконання, з сеєм Оверголсером була сама морока.

Позаду цих двох, за спиною молодшого з них, ішла висока вродлива жінка. Не чорношкіра, проте її шкіра була так само темною, як і в Сюзанни. Чолов’яга з чесним обличчям і в окулярах, вбраний як фермер, замикав загін. З собою він вів хлопчика, на два-три роки старшого за Джейка. Подібність між ними двома була такою разючою, що годі було помилитися: Слайтмени, старший і молодший.

«Цей хлопець, мабуть, набагато старший за нашого Джейка, – подумала вона. – Та все одно виглядає як дитина». Але це добре. А Джейк… для хлопчика, який ще навіть не вступив у пору юності, Джейк занадто багато бачив. А також забагато зробив.

Оверголсер глянув на їхні револьвери (Роланд і Едді мали в кобурах по одному великому револьверу з сандаловими руків’ями; нью-йоркський «рюгер» 44-го калібру висів у Джейка під пахвою в кріпильній муфті, як називав її Роланд), потім перевів погляд на Роланда. Недбало відсалютував, ковзнувши напівстиснутим кулаком десь у районі лоба. Не вклонився. Якщо Роланда це й образило, він і оком не змигнув. На його обличчі застиг вираз ввічливої цікавості.

– Хайл, стрільцю, – привітався чоловік, який ішов поряд із Оверголсером, і насправді опустився на коліно, схиливши голову й притуливши до чола кулак. – Я Тіан Джефордс, син Люка. А це моя дружина Залія.

– Хайл, – відповів стрілець. – Називай мене Роландом, коли твоя ласка. Нехай будуть довгими твої дні на землі, сей Джефордс.

– Тіан. Будь ласка. Тобі й твоїм друзям того самого, тільки вдвічі…

– Я Оверголсер, – грубо перебив чолов’яга в білому «стетсоні». – Ми прийшли познайомитися з вами, бо Каллаген і молодий Джефордс про це просили. Я волію оминути формальності та якнайшвидше взятися до справи. Тільки не ображайтеся, прошу.

– Даруйте, але все не зовсім так, – заперечив Джефордс. – На зборах чоловіки Кальї проголосували за…

І знову Оверголсер перебив. Як зрозуміла Сюзанна, він чинив так завжди, просто мав до цього схильність. І навряд чи усвідомлював це.

– Так, громада. Люди нашої Кальї. Я прийшов, бажаючи прислужитися своєму рідному селу і своїм сусідам, але в мене зараз як ніколи гаряча пора…

– Чар’ю трі, – спокійно сказав Роланд. І попри інше, приховане значення цього виразу, значення, від якого Сюзанну досі продирав поза шкірою мороз, очі Оверголсера загорілися. Тієї ж миті в неї виникла перша підозра щодо того, як розвиватимуться події того дня.

– Слава жнивам, так, сер, кажу спасибі. – Стоячи збоку, Каллаген з підкреслено-терплячим виразом вдивлявся кудись у гущавину лісу. Тіан Джефордс і його дружина обмінялися за спиною в Оверголсера збентеженими поглядами. Слайтмени тільки мовчки чекали й спостерігали. – Бачу, в цьому ви тямите.

– Місто Ґілеад оточували ферми й фрігольди, – пояснив Роланд. – Свого часу я пововтузився з сіном і кукурудзою в коморі. А, ще й з гострокоренями.

Посмішка Оверголсера, яка призначалася стрільцеві, здалася Сюзанні доволі зневажливою. «Не мели дурниць, сей. Ми ж з тобою світські люди, знаємо, що до чого», – неначе промовляла вона.

– То звідки ви, сей Роланд?

– Е, друже, та тобі до лікаря треба, слух перевірити, – сказав Едді.

Оверголсер збентежено глянув на нього.

– Даруй, що ти сказав?

Едді розвів руками, мовляв, от бачите, це й треба було довести.

– Саме це я й мав на увазі.

– Едді, спокійно, – сказав Роланд. Досі ніжний і трепетний, мов весняний легіт. – Сей Оверголсер, як ввічливі, цивілізовані люди, ми маємо познайомитися і перекинутися кількома слівцями. Чи ж не так поводяться люди цивілізовані? – Роланд зробив коротку значущу паузу, а потім завершив думку: – У розбійників усе інакше, але ж серед нас нема розбійників.

Оверголсерові губи міцно стислися, і він рішуче зиркнув на Роланда, готовий дати відсіч. Але на стрільцевому обличчі не було ні сліду виклику, тож фермер трохи заспокоївся.

– Добре, – сказав він. – Отож як було сказано, Тіан і Залія Джефордси…

Залія присіла в реверансі, притискаючи незримі спідниці до зношених вельветових штанів.

– …а це Бен Слайтмен-старший і Бенні-молодший.

Батько підніс кулака до лоба й кивнув. Син з благоговійним виразом обличчя (цей трепет викликали револьвери, здогадалася Сюзанна) вклонився, виставивши вперед праву ногу п’ятою в землю.

– Старого ви вже знаєте, представляти нема потреби, – закінчив Оверголсер відверто презирливим тоном, який його самого образив би до глибини душі, якби призначався його дорогоцінному «я». Велике цабе серед фермерів швидко звикає розмовляти так, як йому до вподоби, подумала Сюзанна. І їй стало раптом цікаво, чи довго він ще так напосідатиметься на Роланда, поки не виявиться, що напосідатися йому ніхто не дозволить. Тому що є люди, з якими так не можна. Якийсь час вони вам підіграватимуть, а потім…

– Це мої супутники, – мовив Роланд. – Джейк Чемберз та Едді Дін з Нью-Йорка. А це Сюзанна. – Він недбало махнув у її бік, навіть не обертаючись. На обличчі Оверголсера миттю вигулькнув обізнаний, суто чоловічий погляд, який Сюзанна добре знала. Детта Волкер уміла стирати такі вирази з чоловічих писків, і навряд чи спосіб, у який вона це робила, припав би сею Оверголсеру до смаку.

Втім, вона лише стримано всміхнулася до Оверголсера та решти гостей і теж присіла у безспідничному реверансі. Їй здалося, що вона зробила це так само невимушено, як Залія Джефордс, але, звісно, коли в тебе немає нижче коліна ніг, то елегантно зробити реверанс не випадає. Авжеж, новоприбулі помітили, що вона без ніг, проте їхні почуття не надто її цікавили. Чим вона справді переймалася, то це тим, що вони могли подумати про її візок, той, що його Едді роздобув для неї у Топіці, де сконав Блейн Моно. Навряд чи ці люди бачили щось подібне раніше.

«Каллаген міг бачити, – нагадала вона собі. – Бо Каллаген з нашого світу. Він…»

– Це що, пухнастик-шалапут? – зненацька озвався хлопчик.

– Прикуси язика, – сказав Слайтмен, шокований тим, що його син наважився заговорити.

– Та нічого, – заспокоїв фермера Джейк. – Так, це шалапут. Юк, гайда до нього. – І показав на Бена-молодшого. Юк потюпав круг вогнища до гостя й глянув на хлопчика знизу вгору своїми мудрими очиськами з золотою облямівкою.

– Я ще ніколи не бачив свійського шалапута, – зізнався Тіан. – Чути, звісно, чув, але ж світ не стоїть на місці.

– Можливо, не весь світ зрушив, – сказав Роланд і подивився на Оверголсера. – Можливо, ще є в світі осередки старих звичаїв.

– Можна його погладити? – спитав хлопчик у Джейка. – Не вкусить?

– Погладь, не вкусить.

Коли Слайтмен-молодший присів перед Юком навпочіпки, Сюзанна подумки стала благати, щоб Джейк не помилився. Не надто гарно вони себе зарекомендують, якщо шалапут відкусить малому носа.

Але Юк напрочуд стійко витримав те, що його гладили, і навіть витяг шию, щоб узяти пробу запаху з обличчя Слайтмена. Хлопчик розсміявся.

– Як, ти кажеш, його звати?

Та не встиг Джейк і рота розтулити, як пухнастик назвався сам.

– Юк!

Тепер засміялися усі, й отак простота сміху об’єднала їх на дорозі, що вела Шляхом Променя. Цей зв’язок був хисткий, проте його відчув навіть Оверголсер. Коли великий фермер сміявся, то виникало враження, що він може бути непоганим, зрештою, парубком. Щось у ньому таки було, попри весь його переляк і пиху.

Сюзанна не знала, радіти їй чи боятися.

ЧОТИРИ

– Я волів би перебалакати з тобою наодинці, як ти не від того, – сказав Оверголсер.

Двоє хлопчаків відійшли трохи вбік, Юк сидів між ними, а Слайтмен-молодший запитував у Джейка, чи шалапут навчений лічби, бо він чув, що деякі з цих тварин уміють рахувати.

– Не варто, Вейне, – миттю озвався Джефордс. – Ми домовлялися всім разом піти до нашого табору, розділити хліб-сіль і розповісти цим людям про свою біду. А потім, якщо вони погодяться піти з нами далі…

– Я не заперечую проти того, щоб перекинутися кількома словами з сеєм Оверголсером, – сказав Роланд, – гадаю, ти, сей Джефордс, теж не будеш проти. Адже він ваш дін, чи не так? – І перш ніж Тіан устиг заперечити (чи спростувати): – Сюзанно, почастуй гостей чаєм. Едді, підійди до нас на хвильку, як ти не від того.

Ця фраза, така незвична для їхніх вух, пролунала від Роланда так, наче він послуговувався нею змалечку. Сюзанні це здалося дивовижним. З її вуст ці слова пролунали б так, наче вона жалюгідна невдаха.

– У нашому таборі, південніше звідси, є їжа, – сказала Залія. – Їжа, і ґраф, і кава. Енді…

– Ми залюбки поїмо і вип’ємо вашої кави, – запевнив її Роланд. – Але спершу випийте чаю, прошу. Ми ненадовго, правда ж, сей?

Оверголсер кивнув. Його нашорошеність мов рукою зняло, він розслабився. На віддаленому узбіччі дороги (неподалік того місця, де жінка на ймення Мія минулого вечора прослизнула до лісу) хлопчики засміялися з якоїсь чергової мудрої витівки Юка – Бенні від подиву, Джейк від помітних гордощів.

Узявши Оверголсера за руку, Роланд повів його трохи далі дорогою. Едді спроквола рушив з ними. Спохмурнілий Джефордс і собі хотів було піти з ними, але Сюзанна торкнула його за плече.

– Не треба, – тихим голосом сказала вона. – Він знає, що робить.

Джефордс подивився на неї з сумнівом. Та потім здався.

– Дай-но я роздмухаю для тебе багаття, сей, – мовив Слайтмен-старший, співчутливо глянувши на її скалічені ноги. – Бо я бачу в ньому лише кілька жаринок.

– Коли ваша ласка, – відповіла Сюзанна, подумавши водночас, як це все дивовижно. Дивовижно і дивно водночас. А ще вся ця справа може чаїти в собі смертельну небезпеку. Проте вона вже знала, що в цьому є свої принади. День тому й здавався таким світлим, що ввечері на землю мала спуститися пітьма.

П’ЯТЬ

Троє чоловіків стояли разом на дорозі за сорок футів від інших. Здавалося, з них трьох говорив лише Оверголсер, часом підкріплюючи свою думку активною жестикуляцією. Він говорив так, наче Роланд був якимось волоцюгою, що швендяв цією дорогою з кількома своїми підозрілими друзяками. Він пояснив стрільцеві, що Тіан Джефордс йолоп (але йолоп з добрими намірами), який не розуміє реального життя. Сказав, що Джефордса слід угамувати, щоб він охолонув – не лише для його власного добра, а для добра цілої Кальї. Він наполягав на тому, що коли чимось можна зарадити, то він, Вейн Оверголсер, син Алена, буде першим, хто це зробить. У своєму житті він ще ніколи не уникав відповідальності, проте ставати на герць з Вовками – це чистий безум. До речі, якщо вже мова про безумство, сказав він, притишуючи голос, то є ще Старий. У себе в церкві, з ритуалами, він був на своєму місці. В таких справах трохи божевілля не шкодило, було як пікантний соус до страви. Але це ж геть інша річ. Еге ж, цілковито інша.

Усе це Роланд вислухав, вряди-годи киваючи й не зронивши ні слова. Коли Оверголсер нарешті замовк, то просто з цікавістю втупився у чоловіка зі зброєю, який стояв перед ним. Здебільшого його увагу полонили линяло-блакитні очі.

– Ви ті, за кого себе видаєте? – врешті-решт спитав великий фермер із Кальї Брин Стерджис. – Скажи мені правду, сей.

– Я Роланд з Ґілеаду, – відповів стрілець.

– З роду Ельда? Не обманюєш?

– Слово честі, – сказав Роланд.

– Але ж Ґілеад… – завагався Оверголсер. – Ґілеаду давно немає.

– А я є.

– Ви нас усіх вб’єте чи спричинитеся до нашої загибелі? Не мовчи, прошу.

– А що б ти обрав, сей Оверголсер? Не пізніше, не через день, чи тиждень, чи місяць, а просто зараз?

Оверголсер довго стояв мовчки, переводячи погляд з Роланда на Едді. Цей чоловік не звик міняти своїх рішень. Якщо перед ним поставала така необхідність, це завдавало йому болю. Віддалік на дорозі лунав веселий хлоп’ячий сміх: Юк приніс те, що жбурнув Бенні, – дрючок завбільшки з самого пухнастика.

– Я б послухав, – нарешті мовив Оверголсер. – Я б зробив це, їй-бо.

– Іншими словами, він виклав нам усі причини, чому ця вигадка з протистоянням марна, – розповідав пізніше Едді Сюзанні, – а потім зробив саме те, чого від нього хотів Роланд. Магія, та й годі.

– Іноді магія – це сам Роланд, – промовила вона.

ШІСТЬ

Загін мешканців Кальї розташувався табором неподалік, на верхівці мальовничого пагорба трохи південніше від дороги, та все ж убік від Шляху Променя, бо хмари над цією місциною висіли непорушно й так низько, наче до них можна було торкнутися рукою. Дорогу туди крізь ліс ретельно позначили зарубками на деревах, і подекуди, як помітила Сюзанна, ці зарубки були завбільшки з долоню. Може, у своєму фермерському ділі ці люди були знавцями, та в лісі почувалися не в своїй тарілці – це було очевидно.

– Чи дозволите, добродію, забрати у вас на якийсь час цього візка? – спитав Оверголсер у Едді, коли їм лишалося зійти на пагорб. Сюзанна вже відчувала запах смаженого м’яса і подумки здивувалася: хто ж там куховарить, якщо весь загін Каллагена-Оверголсера ходив знайомитися з ними? Здається, жінка казала про якогось Енді. Можливо, про слугу? Так, казала. Слуга Оверголсера? Ймовірно. Бо чоловік, що мав гроші на такий розкішний «стетсон», як той, що тепер сидів на його маківці, міг собі дозволити мати лакея.

– Як ви не від того, – сказав Едді, не наважившись додати «прошу» («Для нього це досі звучить неприродно», – подумала Сюзанна), відступив убік і передав ручки керування візком Оверголсерові. Фермер був аж ніяк не худим чоловіком, схил круто йшов угору, жінка у візку важила близько ста тридцяти фунтів, проте його дихання, хоч і важке, залишалося рівним.

– Сей Оверголсер, можна тебе дещо спитати? – звернувся до нього Едді.

– Авжеж, питай, – відповів фермер.

– Яке твоє друге ім’я?

Те, що візок на мить уповільнив своє просування вперед, Сюзанна списала на рахунок подиву.

– Дивне питання, юначе. А нащо тобі?

– У мене таке хобі, – сказав Едді. – Я вмію гадати на других іменах.

«Обережніше, Едді, обережніше», – подумки наказала йому Сюзанна, та сама мимохіть зацікавилася розмовою.

– Та невже?

– Так, – кивнув Едді. – Отже, ви. Закладаюся на що завгодно, ваше друге ім’я починається з… – він зробив вигляд, наче щось подумки вираховує, – …з літери «Д». – Тільки назву букви він вимовив з придихом, на зразок Великих літер Високої Мови. – І, напевно, воно коротке. П’ять букв? А може, не більше чотирьох?

Візок знову пригальмував.

– Трясця твоїй матері! – вигукнув Оверголсер. – Звідки ти взнав? Кажи!

Едді знизав плечима.

– Вираховую і вгадую, не більше. Насправді я помиляюся не рідше, ніж угадую.

– А то й частіше, – прокоментувала Сюзанна.

– Моє друге ім’я – Дейл, – сказав Оверголсер. – Може, мені й пояснювали, звідки воно взялося, та я забув. Батьки померли, коли я ще був молодим.

– Співчуваю, – сказала Сюзанна, полегшено помітивши, що Едді десь подівся. Можливо, пішов розповісти Джейкові, що вона мала рацію щодо другого імені. Вейн Дейл Оверголсер. Дев’ятнадцять літер23.

– Цей юнак розумака чи йолоп? – спитав у Сюзанни Оверголсер. – Скажи, прошу, бо сам я ніяк не доберу.

– Всього потроху.

– Але щодо цього візка в мене сумнівів ніяких. Він точний, як компас.

– Кажу спасибі, – сказала вона й подумки полегшено зітхнула. Фраза прозвучала природно, можливо, тому, що вона не збиралася її вимовляти.

– Де його зробили?

– Далеко-далеко звідси, – відповіла Сюзанна. Цей поворот розмови не надто їй подобався. Вона вважала, що розповідати (чи не розповідати) їхню історію має Роланд. Адже саме він був їхнім діном, очільником їхнього ка-тету. Крім того, в розповіді однієї людини не могло бути різних версій тих самих подій. Втім, дещо вона таки могла повідомити. – Існує один тонкохід. Ми були на іншому його боці й пройшли крізь нього. Там усе геть інакше. – Вона повернула шию, щоб озирнутися на нього. Щоки й шия фермера почервоніли, та поза тим він дуже непогано давав собі раду з візком – як для чоловіка, що вже давно розміняв шостий десяток. – Ви розумієте, про що я говорю?

– Так. – Він відхаркнув і сплюнув кудись ліворуч. – Але на власні очі я його не бачив і на власні вуха не чув. Далеко я не мандрую, часу нема – на фермі роботи сила-силенна. Та й бачте, народ тут, у Кальї, не надто любить блукати лісами.

«Та бачу», – подумала Сюзанна, помітивши ще одну насічку, завбільшки з обідній таріль. Найімовірніше, нещасне дерево не переживе наступної зими.

– Енді безліч разів розповідав про тонкохід. Каже, що ця штука має звук, але що воно таке, не знає.

– Хто такий Енді?

– Ти скоро сама з ним познайомишся, сей. А ти теж з того Калья-Йорка, що і твої друзі?

– Так, – відповіла вона, знову насторожуючись. Він об’їхав візком стародавню акацію. Тепер дерев поменшало, а пахощі їжі стали відчутнішими. М’ясо… кава. В неї забурчало в животі.

– Але ж вони не стрільці, – кивнув Оверголсер у бік Джейка та Едді. – Тільки не кажи, що вони стрільці.

– Коли настане для цього час, ви самі повинні будете це вирішити, – ухилилася од відповіді Сюзанна.

Якусь хвилю він не відповідав. Колеса візка шурхотіли на камінні гірської породи, що виступала з-під землі. Попереду них між Джейком і Бенні Слайтменом тюпав Юк. Хлопчаки потоваришували надприродно швидко. На таке здатні лише діти. «Але чи добре це?» – замислилася Сюзанна. Бо хлопчики були надто різними. На їхню біду, з часом це стане очевидним.

– Він налякав мене, – озвався нарешті Оверголсер, але так тихо, що його було ледь чути. Неначе розмовляв сам з собою. – Думаю, річ у його очах. Здебільшого в очах.

– То це не змусило вас змінити свою думку? – спитала Сюзанна. Вона намагалася, щоб питання прозвучало якомога невинніше, і розуміла, що це не надто їй вдалося. Та все ж була вражена тим, як розлютився фермер.

– Ти що, жінко, з глузду з’їхала? Звісно, ні. І не змусить, доки я не побачу виходу з цієї коробки, в якій ми сидимо. Слухай мене уважно! Той хлопчисько… – Він показав на Тіана Джефордса, який крокував попереду з дружиною, – той хлопчисько виставив мене йолопом. Перед усіма нагадав, що в мене немає дітей того віку, який цікавить Вовків. Зате у нього вони є. Невже ти думаєш, я бовдур, який не розуміє, чого це все нам коштує?

– Я так не думаю, – заспокійливо промовила Сюзанна.

– А він? Я вже починаю думати, що він мене за такого має. – У голосі Оверголсера вчувалася боротьба, яку вели в його душі гординя і страх. – Невже я хочу віддавати діток Вовкам? Діток, які повертаються рунтами, овочами й нидіють потім до самого скону? Ні! Але я також не хочу, щоб якийсь зарізяка змусив нас припуститися помилки, за якою нема вороття!

Знову озирнувшись через плече, вона помітила дивовижну річ. Зараз він хотів сказати «так». Знайти причину, щоб сказати «так». Ось у який бік, не промовивши ні слова, навернув його думки Роланд. Без слів, просто… ну, просто на нього поглянувши.

Бічним зором вона помітила якийсь рух.

– Господи Ісусе! – вигукнув Едді. Сюзаннина рука притьмом опустилася до револьвера, якого не було. Вона знову повернулася вперед. З манірною обережністю, яка здалася Сюзанні потішною навіть попри її подив, до них наближався металевий чоловік заввишки щонайменше сім футів.

Джейк опустив руку до кріпильної муфти й руків’я револьвера, що з неї стирчала.

– Спокійно, Джейку! – сказав Роланд.

Металевий чоловік з очима, в яких спалахували сині іскри, зупинився перед ними. Близько десяти секунд він стояв непорушно, і цього часу Сюзанні з лишком вистачило, щоби прочитати слова, вибиті в нього на грудях. «Північний центр позитроніки, – подумала вона. – Знову на сцені. Не кажучи вже про Ламерк Індастріз».

Робот підняв свою сріблясту руку й притулив сріблясту долоню до сталевого лоба.

– Хайл, стрільцю з далеких країв, – сказав він. – Довгих днів і приємних ночей.

Роланд теж приклав пальці до чола.

– І тобі того самого, тільки вдвічі більше, Енді-сей.

– Дякую. – У незбагненних і глибоких надрах робота щось клацало. Він нахилився до Роланда, і сині очі заяскріли ще жвавіше. Сюзанна побачила, як рука Едді непомітно підбирається до сандалового руків’я стародавнього револьвера. Роланд, проте, навіть оком не змигнув.

– Я приготував смачний обід, стрільцю. Багатими дарами наділила нас земля. О так.

– Красно дякую, Енді.

– Ні за віщо. – Всередині робота знову щось клацнуло. – А чи не маєте ви охоти послухати свій гороскоп?