Читать книгу Вовки Кальї: Темна вежа V - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 8

ОДИН

Коли Роланд прокинувся вранці, Сюзанна ще спала, але Едді з Джейком уже були на ногах. На сірих кістках учорашнього багаття Едді розклав нове. Вдвох із хлопчиком вони грілися та їли буритоси по-стрілецькому. Вигляд у обох був схвильований і заразом стривожений.

– Роланде, нам треба поговорити, – сказав Едді. – Вночі з нами дещо трапилося…

– Я знаю, – перебив Роланд. – Ви були в тодеші.

– В тодеші? – перепитав Джейк. – А що воно таке?

Роланд розтулив було рота, щоб пояснити, але потім замовк і похитав головою.

– Якщо ми будемо розмовляти, Едді, краще розбуди Сюзанну. Так не доведеться повторювати першу частину двічі. – Він перевів погляд на південь. – Маю надію, наші нові друзі не перешкодять нам під час розмови. Їх це не стосується. – Але в його душу вже закрадалися сумніви щодо цього.

Цікавіше, ніж зазвичай, він спостерігав, як Едді будить Сюзанну, впевнений, проте не на всі сто, що розплющить очі саме Сюзанна, а не інша. Але то була вона. Сіла, потягнулася, прочесала пальцями свої тугі кучері.

– Що таке, котику? Я могла ще годинку поспати.

– Сьюз, нам треба поговорити, – сказав Едді.

– Все, що захочеш, але не зразу. Ого, нічого собі, та в мене все тіло болить!

– Це від спання на твердій землі, – сказав Едді.

«Не кажучи вже про полювання голою на болоті», – додумав Роланд.

– Злий мені водички, сонце. – Сюзанна простягнула долоні, складені ковшиком, і Едді наповнив їх водою з бурдюка. Вона хлюпнула собі в обличчя, скрикнула і сказала: – А водичка не літня.

– Літня! – повторив Юк.

– Ні, я ще молода, – засміялася жінка до пухнастика, – але ще кілька таких місяців, як ці попередні, і я посивію. Роланде, ви в Серединному світі знаєте, що таке кава?

Роланд кивнув.

– З плантацій у Зовнішній дузі. На півдні.

– Якщо раптом будемо проходити повз неї, назбираємо трішки? Пообіцяй.

– Обіцяю, – запевнив Роланд.

Але Сюзанна вже пильно дивилася на Едді.

– Що таке? Ви, хлопці, якось змарніли.

– Знову сни замучили, – сказав Едді.

– Мене теж, – додав Джейк.

– Це не сни, – мовив стрілець. – Сюзанно, а тобі як спалося?

Вона безтурботно глянула на нього. В її відповіді він не відчув ані тіні сумніву.

– Мов убита, як я завжди сплю. Єдине, що є доброго в цих поневіряннях, – те, що ти можеш забути про клятий «нембутал»9.

– Роланде, то що таке тодеш? – поцікавився Едді.

– Тодеш, – почав стрілець і пояснив їм так добре, як умів. З Ваннеєвих уроків він пам’ятав, що люди-манні тривалий час постували, щоб досягти належного стану розуму, мандрували в пошуках саме того місця, що дозволяло зануритися в тодеш. Це вони визначали за допомогою магніту й великих свинцевих тягарців.

– Щось мені підказує, що в Нідл-парку10 ці чуваки були б як удома, – сказав Едді.

– Будь-де у Ґрінвіч-Вілідж11, – додала Сюзанна.

– «Звучить по-гавайському, чи не так?» – процитував Джейк замогильним голосом, і всі розсміялися. Навіть Роланд, і той злегка всміхнувся.

– Тодеш – це ще один спосіб мандрувати, – сказав Едді, коли всі насміялися досхочу. – Як двері. І скляна куля. Правильно я кажу?

Роланд хотів було відповісти ствердно, та потім завагався.

– Я думаю, це можуть бути різновиди одного й того самого, – сказав він. – А ще Ванней розповідав, що кристали… частини чаклунської веселки… можуть полегшити занурення в тодеш, а часом навіть роблять його елементарним.

– А ми справді блимали, як… як лампочки? Як те, що ти називаєш ліхтарями-іскорками?

– Так… ви з’являлися й зникали. Коли вас не було, замість вас лишалося тьмяне світіння, неначе щось тримало для вас місце в цьому світі.

– Дякувати Богові, що тримало, – сказав Едді. – Коли все скінчилося… коли знову задзеленчали дзвіночки й стало темно… чесно кажучи, я засумнівався, що ми повернемося.

– Я теж, – тихо мовив Джейк. Небо знову затягло хмарами, й у тьмяному ранковому світлі хлопчик здавався дуже блідим. – Я тебе загубив.

– Ще ніколи в житті я не був такий щасливий, як тоді, коли розплющив очі й побачив цей шмат дороги, – сказав Едді. – І тебе поряд, Джейку. Навіть Роланд – і той здався мені красенем. – Він глянув на Юка, перевів погляд на Сюзанну. – Кохана, а з тобою нічого такого не трапилося вночі?

– Ми б її побачили, – сказав Джейк.

– Ні, якщо її тодешнуло деінде, – заперечив Едді.

Сюзанна стурбовано похитала головою

– Я всю ніч проспала. Я ж казала. А ти, Роланде?

– Нічого такого, – сказав Роланд. Він, як завжди, тримав усе в таємниці, поки інтуїція не підкаже йому, що настав слушний час. (До того ж брехати йому особливо не довелося.) Він пильно подивився на Едді й Джейка. – Якісь проблеми, правда ж?

Едді з Джейком перезирнулися, потім знову подивилися на Роланда.

– Та, – зітхнув Едді, – мабуть.

– Наскільки все погано? Ви знаєте?

– Здається, ні. А ти як думаєш, Джейку?

Джейк похитав головою.

– Але в мене є деякі міркування, – вів далі Едді. – І якщо вони справдяться, от тоді у нас виникне проблема. Велика. – Він важко проковтнув слину. Джейк торкнувся його руки, і стрілець з тривогою відзначив, як швидко і міцно той стиснув хлопчикову долоню.

Роланд і собі потягнувся та взяв за руку Сюзанну. Перед його внутрішнім зором промайнула картинка, як ця рука хапає жабу й вичавлює з неї тельбухи, але він прогнав од себе цю думку. Жінки, яка це зробила, з ними зараз не було.

– Розповідайте, – попросив він Едді й Джейка. – Розповідайте все до найменших деталей. Ми хочемо почути.

– Кожне слово, – підтакнула Сюзанна. – Заради ваших батьків.

ДВА

Вони детально розповіли про все, що з ними сталося в Нью-Йорку 1977 року. Роланд і Сюзанна зачаровано слухали історію про те, як вони йшли слідом за Джейком до книгарні й побачили авто Балазара та його джентльменів, яке підкотило до входу.

– Ти ба! – вигукнула Сюзанна. – Тут тобі й погані хлопці! Все майже як у романі Діккенса.

– Хто такий Діккенс і що таке роман? – запитав Роланд.

– Роман – це довга історія, викладена у книзі, – розтлумачила Сюзанна. – Діккенс написав їх із дюжину. Він був, либонь, одним з найліпших романістів усіх часів. У його романах люди у великому місті Лондоні зустрічаються з тими, кого знали колись давно чи познайомилися деінде. Один мій викладач у коледжі терпіти не міг такого розвитку подій. Казав, що в романах Діккенса повно випадкових збігів.

– Твій викладач або не знав про ка, або не вірив у його існування, – сказав Роланд.

– Так, авжеж, це ка, – закивав Едді. – Нема сумнівів.

– Мене більше зацікавила жінка, яка написала «Чарлі Чух-Чуха», ніж цей байкар Діккенс, – сказав Роланд. – Джейку, ти часом не…

– А я тебе випередив, – сказав Джейк, розстібаючи лямки свого наплічника. З побожним виглядом дістав почухрану книжку про пригоди локомотива Чарлі та його друга, Машиніста Боба. Усі подивилися на палітурку. Під картинкою досі стояло ім’я та прізвище Беріл Еванс.

– Блін, – сказав Едді. – Це так дивно. Я не хочу з’їжджати на бічну колію абощо… – Він замовк, збагнувши, що пожартував на залізничну тематику, потім продовжив. Усе одно Роланда не надто цікавили жарти й каламбури. – …але це дивно. Ту книжку, яку купив Джейк, Джейк Сімдесят Сім, написала Клаудія якась там Бахман.

– Інес, – озвався Джейк. – А ще там між іменами було «і». Маленьке «і». У когось є ідеї, що б це могло означати?

Ніхто не знав, але Роланд сказав, що подібні імена мали люди в Меджисі.

– Здається, це було щось на кшталт додатку, що свідчив про шанованість особи. І я не впевнений, що це побічна інформація. Джейку, ти сказав, що табличка на вітрині була інакшою, ніж колись. Що в ній було не так?

– Я не пригадую. Але знаєш що? Якби ти мене знову загіпнотизував… як тоді, патроном… то я б згадав.

– Можливо, іншим разом, – сказав Роланд. – Але нині вранці в нас обмаль часу.

«Знову, – подумав Едді. – Ще вчора час не існував, сьогодні його бракує. Але ж чомусь усе впирається в час, так? Роландові давні часи, наші давні часи, теперішнє. Це неспокійне теперішнє».

– Чому? – спитала Сюзанна.

– Наші друзі, – пояснив Роланд і кивнув на південь. – У мене відчуття, що невдовзі вони прийдуть знайомитися з нами.

– А чи вони наші друзі? – спитав Джейк.

– Оце вже справді неважливо, – сказав Роланд (але сам у цьому засумнівався). – Поки що звернімо око нашого кхефу до тієї книгарні для розуму чи як її там. Ви бачили, як розбійники з «Похилої вежі» мучили власника? Цього Тауера чи Торена.

– Тобто пресували його? – уточнив Едді. – Викручували йому руки?

– Так.

– Авжеж, мучили, – погодився Джейк.

– Учили, – вставив Юк. – Жеж учили.

– Закладаюся, що Тауер і Торен – насправді те саме прізвище, – сказала Сюзанна. – «Торен» голландською означає «вежа». – Побачивши, що Роланд відкриває рота, щоб заговорити, вона підняла руку. – У нашому куточку всесвіту, Роланде, люди так і роблять: міняють іноземне прізвище на більш… ну… більш подібне до американського.

– Ага, – підтвердив Едді. – Так Стемпович стає Стемпером… Яков – Джейкобом… або…

– Або Беріл Еванс стає Клаудією-і-Інес Бахман, – розсміявся Джейк. Але голос у нього був не дуже веселий.

Едді витяг з багаття напівобгорілого патика і став водити ним по землі. Одна по одній з’являлися великі літери: К… Л… А… У.

– Шнобель навіть сказав, що Тауер голландець. «Фріц воно і є фріц, правда, бос?» – Він питально глянув на Джейка, шукаючи підтвердження. Джейк кивнув, потім узяв паличку й продовжив: Д… І… Я.

– Те, що він голландець, багато що міняє, – сказала Сюзанна. – Колись голландці володіли більшою частиною Мангеттену.

– А хочете знов почути щось у дусі Діккенса? – спитав Джейк. Дописав на землі «і» після «КЛАУДІЯ» і глянув на Сюзанну. – Як щодо моторошного будинку, через який я потрапив до цього світу?

– Маєток, – сказав Едді.

– Маєток у Датч-Гіл12, – нагадав Джейк.

– Датч-Гіл. Ну звісно. Хай йому грець.

– Переходьмо до суті, – сказав Роланд. – А я думаю, що суть полягає в угоді, яку ви побачили. І відчули, що повинні її побачити, так?

Едді кивнув.

– Ваша потреба все побачити здавалася нагальною вимогою Променя?

– Роланде, я думаю, то й був Промінь.

– Інакше кажучи, шлях до Вежі.

– Угу, – сказав Едді. Він думав про те, як хмари текли вздовж Шляху Променя, як тіні тяглися в той бік, куди вказував Промінь, як кожна гілка кожного дерева неначе повертала у той бік. «Усе слугує Променю», – не раз казав їм Роланд. І потреба Едді побачити папірець Балазара, якого той тицьнув під носа Кельвінові Тауеру, здавалася саме потребою, пронизливою і невідпорною.

– Розкажи мені, що там було написано.

Едді прикусив губу. Зараз йому було не так страшно, як тоді, коли треба було вирізьблювати ключ, що дозволив би їм урятувати Джейка й видобути його на цей бік, але відчуття були схожі. Оскільки це було не менш важливо, ніж ключ. Якщо він щось забув, це може призвести до краху світів.

– Я не пам’ятаю дослівно…

Роланд нетерпляче махнув рукою.

– Якщо буде потрібно, я тебе загіпнотизую і витягну з тебе все дослівно.

– Думаєш, це має значення? – спитала Сюзанна.

– Я думаю, все має значення, – відповів Роланд.

– А що, як гіпноз не подіє на мене? – поцікавився Едді. – Якщо я типу непіддатливий?

– Нехай це буде мій клопіт, – сказав Роланд.

– Дев’ятнадцять, – ні сіло ні впало озвався Джейк, і всі звернули погляди до нього. Він роздивлявся літери, що їх вони з Едді награмузляли біля пригаслого вогнища. – Клаудія-і-Інес Бахман13. Дев’ятнадцять літер.

ТРИ

Замислившись на мить, Роланд вирішив поки що на це не зважати. Якщо число «дев’ятнадцять» було якимось чином із цим усім пов’язане, з часом його значення саме про себе нагадає. А поки що їм трьом і без того було над чим помізкувати.

– Аркуш, – сказав він. – Спочатку про нього. Розповідай усе, що можеш згадати.

– То був юридичний документ із печаткою внизу й усім таким. – Едді замовк, бо його осяяла проста думка. Ймовірно, Роланд частково міг зрозуміти, про що йдеться – зрештою, він же був у своєму світі кимось на зразок правоохоронця, – та не завадило б переконатися. – Ти ж знаєш, хто такі юристи, правда?

Відповів Роланд найсухішим тоном з тих, що були в його арсеналі.

– Ти забуваєш, що я родом з Ґілеаду, Едді. Найцентральнішої з Внутрішніх бароній. У нас було більше купців, фермерів і фабрикантів, ніж юристів, але їх теж не бракувало.

– Ти нагадав мені про одну сцену з Шекспіра, Роланде, – розсміялася Сюзанна. – Двоє персонажів – точно не пригадую, може, Фальстаф і принц Гел – розмовляють про те, що зроблять, коли переможуть і війні настане край. І хтось із них каже: «Перш за все скараємо на горло всіх юристів».

– Для початку було б непогано, – сказав Роланд, і його серйозний замислений тон змусив Едді здригнутися. Потім стрілець знову повернувся до нього. – Продовжуй. Джейку, якщо згадаєш щось, то додай, будь ласка. І розслабтесь обидва, заради ваших батьків. Поки що я хочу про все почути в загальних рисах.

Хоч Едді й здогадувався про це, але ті слова Роланда додали йому наснаги.

– Гаразд. То був меморандум про договір. Назва стояла вгорі, великими літерами. Внизу було написано «Угоду підписали», а поряд два підписи. Один – Кельвіна Тауера. Другий – Річарда як-його-там. Джейку, ти не пам’ятаєш?

– Сейр, – підказав Джейк. – Річарда Патрика Сейр14. – Він замовк, ворушачи губами, а потім кивнув. – Дев’ятнадцять букв.

– І про що в ній ішлося, в тій угоді? – спитав Роланд.

– Правду кажучи, нічого особливого, – відповів Едді. – Чи то мені так здалося? Загалом, мова була про те, що Тауер володів пустирем на розі Сорок шостої вулиці й Другої авеню…

– Тим самим пустирем, – виправив Джейк. – Де росте троянда.

– Твоя правда, тим самим. Цю угоду Тауер підписав п’ятнадцятого липня 1976 року. Корпорація «Сомбра» відвалила йому сто штук. Натомість він, наскільки я розумію, пообіцяв їм не продавати ділянки нікому, крім самої «Сомбри», впродовж усього наступного року, дбати про неї, тобто сплачувати всі податки й таке інше, а потім надати «Сомбрі» привілей для придбання, звісно, якщо він доти ще не продасть їм пустиря. Чого він вочевидь не зробив станом на ту мить, коли ми його навідали. Проте до кінця терміну дії угоди ще лишалося півтора місяця.

– Містер Тауер сказав, що сто тисяч уже розійшлися, – вставив Джейк.

– У тій угоді було щось про те, що «Сомбра» має першочергове право купівлі? – уточнила Сюзанна.

Едді з Джейком задумалися, перезирнулися й похитали головами.

– Впевнені? – не вгавала Сюзанна.

– Не зовсім, але майже, – відповів Едді. – Думаєш, це важливо?

– Не знаю, – похитала головою вона. – Така угода, про яку ви розповідаєте… без пріоритетного права купівлі вона не має сенсу. Якщо подумати, до чого вона зводиться? «Я, Кельвін Тауер, погоджуюся подумати про те, щоб продати вам свою ділянку. Ви платите мені сто тисяч доларів, і я буду думати цілий рік. Звісно, у вільні від шахів і кавування з друзями хвилини. А коли рік добіжить кінця, то я, може, продам вам пустир, а може, знайдеться покупець, який відвалить більше грошиків. А ви, мої лапенята, можете піти подутися, якщо вам щось не подобається».

– Ти забуваєш про одну річ, – м’яко нагадав Роланд.

– Яку? – здивувалася Сюзанна.

– Ця «Сомбра» – не звичайна законослухняна компанія. Сама подумай, чи законослухняна компанія найняла б когось на кшталт Балазара, щоб він переказував від неї повідомлення.

– А ти маєш рацію, – погодився Едді. – У Тауера жижки трусилися від страху.

– Все одно, – сказав Джейк, – це багато пояснює. Наприклад, ту табличку, яку я бачив на пустирі. Ця «Сомбра» також здобула право за свої сто тисяч «рекламувати майбутні проекти». Ти бачив той пункт, Едді?

– Здається, так. Одразу під пунктом про те, що Тауер зобов’язується не допускати арешту майна чи інших ускладнень, тому що «Сомбра» має свій «заявлений інтерес», правда?

– Так, – підтвердив Джейк. – На табличці, яку я бачив на пустирі, було написано… – Він замислився, потім підняв руки й подивився кудись поміж них, немовби читаючи лише йому одному видимий напис.

БУДІВЕЛЬНА КОМПАНІЯ «МІЛЛЗ» І «СОМБРА-НЕРУХОМІСТЬ».

МИ ЗМІНЮЄМО ОБЛИЧЧЯ МАНГЕТТЕНУ.

А далі:

НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ БУДЕ ЗВЕДЕНО

ЕЛІТНІ БУДИНКИ «ЗАТОКА ЧЕРЕПАХИ».

– То он навіщо їм ця земля, – сказав Едді. – Кондомініуми. Але…

– Що таке кондомініум? – наморщивши лоба, спитала Сюзанна. – Якесь занадто новомодне слівце.

– Це типу будинок, що перебуває у спільній власності мешканців, – розтлумачив Едді. – Думаю, тоді, коли ти жила в Нью-Йорку, такі теж були, тільки називалися по-іншому.

– Авжеж, – з різкими нотками у голосі сказала Сюзанна. – Ми називали їх кооперативами. А якщо викаблучувалися, то могли й багатоквартирним будинком назвати.

– Це не важливо, бо кондомініуми тут ні до чого, – втрутився Джейк. – Ніякого будинку вони й не збиралися зводити. То все лише для… чорт, як же це назвати?

– Для прикриття? – підказав Роланд.

– Саме так, прикриття! – просяяв Джейк. – Річ у троянді, а не в споруді! А вони не можуть накласти на неї лапу, поки не викуплять землі, на якій вона росте. Я в цьому впевнений.

– Можливо, ти маєш рацію: будинок потрібен лише про людське око, – сказала Сюзанна. – Проте назва «Затока черепахи» теж не випадкова, ви так не думаєте? – Вона глянула на стрільця. – Роланде, та частина Мангеттену так і називається – Тертл-Бей15.

Анітрохи не здивувавшись, він кивнув. Черепаха була одним з дванадцяти Вартових, і майже не лишалося сумнівів у тому, що охороняла вона дальній край Променя, вздовж якого вони тепер прямували.

– Може, будівельникам з «Міллз» нічого не відомо про троянду, – сказав Джейк, – але я впевнений, що корпорація «Сомбра» дуже добре в цьому обізнана. – Він запустив руку в шерсть Юка, настільки густу на шиї, що пальці, занурившись у неї, зникли. – Гадаю, десь у Нью-Йорку, в якомусь бізнес-центрі, напевно, в істсайдському Тертл-Бей, є двері з написом «Корпорація “Сомбра”». А десь за тими дверима – ще одні двері. З тих, що ведуть до цього світу.

Якусь мить вони в повній тиші думали про це – про світи, що обертаються на єдиній осі нетривкої гармонії, – і ніхто не промовив ні слова.

ЧОТИРИ

– А тепер послухайте, як я собі все уявляю, – сказав нарешті Едді. – Сьюз, Джейку, якщо я в чомусь помиляюся, виправте. Цей чувак Кел Тауер – хтось типу опікуна троянди. Можливо, сам він цього не усвідомлює, але так є. До того ж не лише він, а й усі його родичі-попередники мусили про неї дбати. Це пояснює, чому в них таке прізвище.

– Тільки він останній, – додав Джейк.

– Сонечко, ти не можеш цього знати напевно, – заперечила Сюзанна.

– У нього не було обручки, – відповів Джейк, і Сюзанна кивнула, визнаючи (бодай тимчасово) його правоту.

– Можливо, свого часу в Нью-Йорку була купа Торенів, які володіли купою ділянок міської землі, – продовжив Едді, – але ті часи давно в минулому. Тепер єдине, що перешкоджає корпорації «Сомбра» дістатися до троянди – це напівзбанкрутілий черевань, який узяв собі інше прізвище. Він… як називають людину, що любить книжки?

– Бібліофіл, – підказала Сюзанна.

– Так, він один з них. А Джордж Бйонді (хоч він аж ніяк не Ейнштейн) сказав одну розумну річ, коли ми підслуховували. Він сказав, що Торенів заклад був не справжньою крамницею, а дірою, де безслідно щезали гроші. Там, звідки ми родом, таких, як він, – хоч греблю гати, Роланде, й відбувається з ними одне й те саме. Коли моя мама бачила по телику якогось багатія… ну наприклад, Доналда Трампа…

– Кого? – зачудувалася Сюзанна.

– Ти його не знаєш, у шістдесят четвертому він ще пішки під стіл ходив. До того ж це не має значення. «Три покоління нероб, – ось що вона казала. – Оце по-американському, хлопчики».

Отож Тауер, як Роланд, – останній зі свого роду. Час від часу він продає якусь нерухомість, платить з цих сум податки, розраховується за помешкання, поповнює кредитні картки, віддає борги лікарям, сплачує за поповнення книжкового асортименту. Звісно, я це все вигадую… але чомусь таке відчуття, що насправді все так і відбувається.

– Так, – тихо промовив Джейк. – Насправді так і є.

– Ви могли розділити з ним його кхеф, – пояснив Роланд. – А ще ймовірніше, прочитали його думки. Як це колись робив мій давній друг Алан. Продовжуй, Едді.

– І щороку він переконує себе в тому, що розкрутиться і справи в книгарні підуть угору. Що раптом усе налагодиться, як це часом трапляється в Нью-Йорку. Чорна смуга закінчиться, почнеться біла, і тоді він буде в дамках. Але врешті-решт у нього залишається один-єдиний шмат нерухомості: ділянка двісті дев’яносто вісім у дев’ятнадцятому кварталі в Тертл-Бей.

– Два, дев’ять і вісім у сумі дають дев’ятнадцять, – сказала Сюзанна. – Хотіла б я знати, чи це справді щось означає, чи це просто «синдром синьої тачки».

– Що таке «синдром синьої тачки»? – поцікавився Джейк.

– Щойно ти придбаєш собі синє авто, тобі скрізь починають ввижатися сині машини.

– Тільки не тут, – сказав Джейк.

– Не тут, – вставив Юк, і всі подивилися на нього. Днями, навіть тижнями Юк міг мовчати, лише зрідка луною повторюючи їхні слова. А потім з доброго дива видавав щось дуже подібне до результату оригінального мислення. Але впевненим у цьому ніхто не був. Навіть Джейк.

«Так само, як ми нічого не знаємо напевно про дев’ятнадцять», – подумала Сюзанна і погладила пухнастика по голові. У відповідь Юк добродушно підморгнув.

– Він триматиметься за цю ділянку до кінця, – сказав Едді. – Блін, та навіть та вошива будівля, де в нього магазин, йому не належить. Він лише її орендує.

Далі розповідь продовжив Джейк.

– «Делікатеси від Тома і Джеррі» прогоріли, і Тауер наказує крамничку знести. Оскільки якась частина його душі хоче продати ділянку. Та частина, яка нашіптує йому, що він був би несповна розуму, якби відмовився від пропозиції. – Джейк замовк, думаючи про те, що деякі думки зринають глупої ночі. Божевільні думки, шалені ідеї, голоси, що не хочуть замовкати. – Проте в його душі говорить ще один голос…

– Голос Черепахи, – тихо докинула Сюзанна.

– Так, Черепахи чи Променя, – погодився Джейк. – Напевно, це одне й те саме. Цей голос каже йому, що він має будь-що триматися цієї ділянки, не віддавати її. – Він глянув на Едді. – Думаєш, він знає про троянду? Ходить туди час від часу й дивиться на неї?

– Чи кролик паскудить у лісі? – відповів Едді питанням на питання. – Звісно, паскудить. І, звісно, він про це знає. Мусить якось знати. Тому що кутова ділянка на Мангеттені… Сюзанно, як гадаєш, скільки таке може коштувати?

– У мої часи, напевно, мільйон баксів. А вже в тисяча дев’ятсот сімдесят сьомому – хтозна. Три? П’ять? – Вона знизала плечима. – Достатньо для того, щоб сей Тауер до кінця життя не бідуючи продавав книжки зі збитками. За умови, що він вдало інвестує основний капітал.

– У цьому шоу все говорить за те, що він руками й ногами опирається, щоб не продавати, – сказав Едді. – Сьюз уже звернула нашу увагу на те, що за свої сто штук «Сомбра» одержала дулю з маком.

– Щось вони все-таки отримали, – заперечив Роланд. – Щось надзвичайно важливе.

– Він поклав їм пальця до рота, – сказав Едді.

– Правду кажеш. А тепер, коли термін угоди добігає кінця, вони надсилають свою версію Великих мисливців за трунами. Крутих перців. Якщо жадібність чи злидні не змусять Тауера продати їм землю з трояндою, то вони залякають його до смерті й змусять продати.

– Так, – кивнув Джейк. І хто ж стане на Тауерів бік? Можливо, Аарон Діпно. А можливо, жодна душа. – То що нам робити?

– Купити землю самим, – осяяло Сюзанну. – Ну звісно.

П’ЯТЬ

Якусь мить всі приголомшено мовчали. Потім Едді задумано кивнув.

– Чом би й ні? За угодою, корпорація «Сомбра» не має привілейованого права купівлі… Думаю, вони всіляко намагалися проштовхнути це в свою угоду, але Тауер не піддався. Тож, звісно, ми купимо землю. Як ти думаєш, яку ціну в оленячих шкурах він загилить? Сорок? П’ятдесят? Якщо він любить поторгуватися, можемо підкинути йому ще якогось мотлоху, що лишили по собі Древні. Ну типу чашок, тарілок і наконечників стріл. Ото вже справлять фурор на коктейль-вечірках.

Сюзанна дивилася на нього з докором.

– Ну гаразд, це не смішно, – погодився Едді. – Але нам треба тверезо оцінювати наші можливості, крихітко. Ми купка волоцюг з брудними дупами, що втрапила в якусь паралельну реальність. Адже ми вже навіть не в Серединному світі.

– А ще, – наче виправдовуючись, сказав Джейк, – ми були там не насправжки, принаймні не так, як тоді, коли заходиш у котрісь із тих дверей. Вони відчували нашу присутність, але бачити нас не могли.

– Не квапмося, все по черзі, – заперечила Сюзанна. – Що стосується грошей, у мене їх повно. За умови, що зможемо до них дістатися.

– А скільки в тебе є? – поцікавився Джейк. – Я знаю, це неґречно з мого боку… моя мама зомліла б, якби почула, що я про таке питаю, але…

– Ми трохи занадто далеко зайшли, щоб перейматися через ввічливість, – заспокоїла його Сюзанна. – Правду кажучи, мій хороший, я й сама не знаю. Мій татко винайшов кілька новітніх процедур у стоматології, що стосувалися протезування зубів, і завдяки цьому розбагатів. Заснував компанію «Голмс Дентал Індастріз» і всі фінансові справи аж до тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року вів самотужки.

– До того року, коли Морт скинув тебе під поїзд, – мовив Едді.

Вона кивнула.

– Це було в серпні. Минуло близько шести тижнів, і в татка стався серцевий напад. Перший з багатьох. Думаю, частково в усьому винен стрес від того, що трапилося зі мною, але я не вважаю себе винною на сто відсотків. Він просто видихався, от і все.

– Ти не мусиш картати себе, ти ні на крихту не винна, – запротестував Едді. – Ти ж не сама стрибнула під колеса, Сьюз.

– Авжеж. Але твої відчуття і те, як довго вони тривають, не завжди мають багато спільного з реальним станом речей. Відколи померла мама, піклуватися про нього мусила я. Мусила, проте не зуміла. За всі ці роки я так і не змогла переконати себе в тому, що не винна.

– Що було, те загуло, – без особливого співчуття сказав Роланд.

– Дякую, – сухо відповіла Сюзанна. – У тебе просто-таки талант перекреслювати минуле. Хай там як, після першого нападу тато передав справи своєму фінансистові, давньому другу Мозесу Карверу. А після татової смерті дядечко Моз продовжував вести справи вже замість мене. Гадаю, що на ту мить, коли Роланд витяг мене з Нью-Йорка до цієї чарівної глушини, я була варта восьми чи десяти мільйонів доларів. Цього вистачить, щоб придбати ділянку містера Тауера – якщо він, звісно, схоче її нам продати?

– Якщо Едді не помиляється щодо Променя, то Тауер продасть її навіть за оленячі шкури, – сказав Роланд. – Я вважаю, що глибинне, приховане «я» містера Торена – ка, що змушувало його так довго не продавати ділянку, – чекає на нас.

– Чекає на прибуття кінноти, – пожартував Едді. – Як Форт-Орд у останні десять хвилин кіно з Джоном Вейном.

Роланд глянув на нього серйозно, без усміху.

– Він чекає на Світлих – воїнів Білості.

Сюзанна подивилася на свої коричневі руки, піднісши їх до обличчя.

– Тоді, думаю, на мене він точно не чекає, – зрештою сказала.

– Ні, – заперечив Роланд. – Чекає. – А сам замислився на мить, якої раси та, інша. Мія.

– Нам потрібні двері, – сказав Джейк.

– Як мінімум двоє дверей, – докинув Едді. – Одні – щоб дістатися до Тауера. Але перед тим ми маємо потрапити до Сюзанниного часу, а для цього потрібні ще одні двері. І щоб цей час був якнайближчий до того, звідки забрав її Роланд. Ото вже буде облом, якщо ми повернемося до сімдесят сьомого, перетремо з тим чуваком Карвером і довідаємося, що він оголосив Одетту Голмс мертвою ще в сімдесят першому. А все її майно відійшло родичам у Ґрін-Бей16 чи Сан-Берду17.

– Чи потрапимо до шістдесят восьмого, а там виявиться, що містер Карвер здимів, – сказав Джейк. – Перевів усе на свої власні рахунки й гайнув доживати віку на Коста-дель-Соль18.

За інших обставин шокований погляд Сюзанниних круглих від подиву очей міг би здатися кумедним.

– Дядечко Моз на таке не здатен! Він же мій хрещений!

– Пробач, – сконфужено промовив Джейк. – Я читав багато детективів – Агату Крісті, Рекса Стаута, Еда Макбейна. У цих книжках таке трапляється повсякчас.

– До того ж, – додав Едді, – великі гроші міняють людей.

Вона змірила його холодним оцінюючим поглядом – неприродним і чужим для її очей. Роланд (якому було відомо те, чого не знали Едді та Джейк) подумав, що цей погляд призначено для ропух, з яких вичавлюють нутрощі.

– А тобі звідки знати? – спитала вона. Але відразу ж оговталася: – Ой, вибач, серденько. Я не хотіла.

– Та пусте, – сказав Едді й усміхнувся, проте усмішка вийшла вимушеною і непевною. – Зірвалося з язика, буває. – Потягнувшись, він узяв її за руку й стис. Вона відповіла таким самим потиском. Усмішка на обличчі Едді трохи поширшала й стала природною.

– Просто я знаю Мозеса Карвера. Він у житті цента чужого не взяв.

Едді підняв руку, сигналізуючи не так про довіру до її слів, як про те, що він більше не хоче продовжувати цю розмову.

– Послухайте-но, чи я правильно вас зрозумів, – сказав Роланд. – По-перше, все залежить від того, чи вдасться нам повернутися до Нью-Йорка у вашому світі. До того ж моментів часу, до яких ви плануєте втрапити, цілих два.

Настала пауза: всі перетравлювали цю інформацію. Потім Едді кивнув.

– Точно. Для початку тисяча дев’ятсот шістдесят четвертий рік. Сюзанна щезла пару місяців тому, але шукати її не перестали, ніхто ще не втратив надії. Вона ефектно з’являється на публіці – публіка аплодує. Повернення блудної дочки. Ми забираємо грошенята, хоча це може забрати трохи часу…

– Найважче буде вмовити дядечка Моза дати нам гроші, – сказала Сюзанна. – Коли йдеться про гроші в банку, він стоїть намертво. Я впевнена, що в глибині душі він досі вважає мене восьмирічною дівчинкою.

– Але ж за законом гроші твої? – спитав Едді. Роланд помітив, що він дуже обережно добирає слова. Ще не до кінця оговтався від «А тобі звідки знати?» і від погляду, яким вона супроводила ці слова. – Тобто він не зможе завадити тобі їх забрати?

– Ні, любий. Тато й дядечко Моз заснували для мене трастовий фонд, але в п’ятдесят дев’ятому році, коли мені виповнилося двадцять п’ять, я отримала право сама розпоряджатися грішми. – Вона перевела на нього погляд своїх очей – темних, напрочуд гарних і виразних. – Ну от. Тепер ти більше не дійматимеш мене питаннями, скільки мені років. Сам можеш вирахувати, якщо вмієш віднімати.

– Це неважливо, – сказав Едді. – Час – це лише обличчя на воді.

Від цих слів у Роланда по руках побігли мурашки. Десь далеко – либонь, на розкішному полі криваво-червоних троянд, од якого їх досі відділяла чимала відстань, – через його могилу перечалапав птах расті.

ШІСТЬ

– Нам потрібна готівка, – сухо й по-діловому сказав Джейк.

– Га? – Едді насилу відірвав погляд від Сюзанни.

– Кажу: готівка потрібна, – повторив Джейк. – Ніхто не прийме чека, хай навіть виданого самим банком, якщо це чек тринадцятирічної давності. Особливо якщо він на суму декілька мільйонів доларів.

– Джейку, звідки ти про таке знаєш? – поцікавилася Сюзанна.

Джейк знизав плечима. Хоч-не-хоч (зазвичай неохоче), але мусив визнати, що він син Елмера Чемберза. Той не належав до хороших хлопців цього світу (Роланд би нізащо в житті не назвав його воїном Білості), проте досконало володів мистецтвом «забою», як називали це телевізійники. «Великий мисливець за трунами в країні ТеБе», – подумав Джейк. Можливо, це було трохи несправедливо, але сказати, що Елмер Чемберз знав різні лазівки, було якраз справедливо. І авжеж, він був Джейком, сином Елмера. Він не забув обличчя свого батька, хоча іноді дуже про це шкодував.

– Готівка, – підтвердив Едді. – Така оборудка має оплачуватися лише готівкою. Як буде чек, ми обміняємо його на зелені в шістдесят четвертому, а не в сімдесят сьомому. Складемо гроші в спортивну сумку… Сьюз, у шістдесят четвертому вже продавалися спортивні сумки? Хоча байдуже. Забудь. Ми запхаємо їх до сумки й заберемо до сімдесят сьомого. Не обов’язково це повинен бути день, коли Джейк купив «Чарлі Чух-Чуха» і «Книгу загадок», але має бути близенько.

– І щоб не після п’ятнадцятого липня сімдесят сьомого, – докинув Джейк.

– Точно, – кивнув Едді. – Після п’ятнадцятого з’ясується, що Балазар переконав Тауера продати землю, і гарна ж буде картина: ми з торбою бабосів у руці й з дурнуватими усмішками на пиках, бо день довгий, а грошей багато.

Хвильку всі мовчали – можливо, обмірковували цю зловісну картину. Першим порушив мовчанку Роланд:

– У вас усе так просто. Чом би й ні? Вам трьом видається, що дверні проходи між моїм світом і вашим з усіма тими тек-сі, астином і фотеграфіями – це щось настільки ж повсякденне, як для мене їхати верхи на мулі. Чи ховати шестизарядник. Звісно, у вас є всі причини так вважати, бо ж кожному довелося пройти крізь ті двері. А Едді навіть двічі – спершу до цього світу, а потім назад до свого.

– Скажу тобі, що повертатися до Нью-Йорка було не прикольно, – сказав Едді. – Забагато стрілянини. Не кажучи вже про відрізану голову мого брата, що покотилася підлогою в кабінеті Балазара.

– Проходити крізь двері у Датч-Гіл теж було непросто, – додав Джейк.

Роланд кивнув, беззастережно приймаючи їхні аргументи.

– Усе життя я вірив у те, що ти сказав тоді, коли ми з тобою познайомилися вперше, Джейку… те, що ти сказав перед смертю.

Збліднувши, Джейк опустив очі й нічого не відповів. Він не любив про це згадувати (на щастя, й самі спогади, що їх зберегла пам’ять, були нечіткі, розмиті), та й Роланд теж – Джейк це знав напевно. «Все правильно! – подумав він. – Логічно, що ти волієш про це забути! Ти впустив мене у прірву! Ти кинув мене вмирати!»

– Ти сказав, що цей світ не єдиний, існують інші, – вів далі Роланд, – і це справді так. Нью-Йорк у всьому своєму розмаїтті – це лише один з багатьох світів. Те, що нас знову і знову притягує туди, пов’язано з трояндою. У цьому я нітрохи не сумніваюся. Так само, як не сумніваюся в тому, що певним, не зрозумілим навіть мені самому чином, троянда – це і є Темна вежа. Або…

– Або це ще одні двері, – пробурмотіла Сюзанна. – Ті, що ведуть до самої Темної вежі.

Роланд кивнув.

– Мені вже не раз спадала ця думка. Хай там як, але про існування інших, паралельних світів знали манні. В певному сенсі вони присвячували їм своє життя. Вони вважали тодеш найсвятішим з ритуалів і найпіднесенішим з усіх можливих станів. Я вже розповідав вам, що мій батько та його друзі тривалий час знали про те, що існують чарівні кристали. А про те, що чаклунська веселка, тодеш і ці магічні двері якось пов’язані між собою, що вони фактично одне, ми здогадалися.

– До чого ти хилиш, дорогенький? – спитала Сюзанна.

– Просто нагадую вам, що я довго мандрував, – відповів стрілець. – Через зміни, що сталися з часом – через його пом’якшення, яке ви всі відчули на собі, – я шукав Темну вежу більше тисячі років, іноді перестрибуючи через цілі покоління, як морський птах перелітає з гребеня однієї хвилі на іншу, лише трохи вмочивши лапи у піну. Жодного разу за весь той час я не бачив таких дверей між світами, як ті, що стояли на березі Західного моря. Уздрівши їх, я й гадки не мав, що то таке, хоч і володів певними знаннями про тодеш і дуги чаклунської веселки.

Роланд подивився на них чесним, відкритим поглядом.

– А ви говорите так, нібито в моєму світі стільки ж чарівних дверей, скільки у вашому… – Він замислився. – …літаків або автобусів. Ви помиляєтеся.

– Зараз ми перебуваємо зовсім не там, де ти був раніше, Роланде, – сказала Сюзанна й обережно торкнулася його зап’ястка, вкритого темною засмагою. – Ми більше не в твоєму світі. Ти ж сам це сказав там, у тій версії Топіки, де Блейн нарешті врізав дуба.

– Згода. Я просто хочу, щоб ви усвідомили: шукати такі двері може виявитися складнішим завданням, ніж ви собі думаєте. До того ж ви говорите навіть не про одні двері, а про двоє. Двері, що відчиняються у потрібний вам час, так, неначе це револьвер, який можна націлити.

«Я цілюся не рукою», – подумав Едді й здригнувся.

– Ти так говориш, Роланде, що я починаю сумніватися.

– То що нам робити далі? – спитав Джейк.

– У цьому я можу вам допомогти, – сказав чийсь голос за їхніми спинами.

Всі обернулися. Не здивувався тільки Роланд. Наближення незнайомця він почув ще посеред їхньої бесіди. Проте озирнувся зацікавлено, й одного погляду на чоловіка, що стояв на відстані двадцяти футів од них, на узбіччі дороги, було достатньо, щоб зрозуміти: новоприбулий походив або зі світу його друзів Едді, Сюзанни й Джейка, або зі світу, який з ним сусідив.

– Хто ти такий? – запитав Едді.

– І де твої друзі? – додала Сюзанна.

– Звідки ви прийшли? – спитав Джейк. Його очі аж палали цікавістю.

Незнайомець був убраний в довге чорне пальто, розстебнуте біля коміра, з-під якого видніли чорна сорочка і комірець католицького священика. Його довге сиве волосся стояло сторч по боках і спереду, наче з переляку. На лобі був шрам у формі літери Т.

– Мої друзі трохи відстали, – сказав він, показуючи кудись собі за спину великим пальцем, але навмисне не вказуючи чіткого напряму. – Тепер мій дім – Калья Брин Стерджис. Перед тим я жив у Детройті, штат Мічиган, працював у притулку для безхатьків і проводив збори анонімних алкоголіків. Словом, виконував добре знайому роботу. А ще раніше ненадовго зупинявся у Топіці, що в Канзасі.

Він спостеріг, що троє молодших аж сіпнулися від згадки про цю назву.

– До Топіки був Нью-Йорк. А до Нью-Йорка – маленьке містечко Джерусалемз-Лот у штаті Мен.

СІМ

– Ти з нашого світу, – видихнув Едді. – Святий Боже, ти наш!

– Здається, так, – відповів чоловік у повернутому комірці. – Мене звуть Доналд Каллаген.

– Ти священик, – сказала Сюзанна, переводячи погляд з золотого хрестика на шиї (маленького й непомітного, проте блискучого) на грубіший хрест у нього на чолі.

– Вже ні, – похитав головою Каллаген. – Колись ним був. Можливо, колись настане той день, коли я з благословення небес знову стану священиком, але зараз я просто людина Божа. Чи можу я спитати… з якого ви часу?

– Тисяча дев’ятсот шістдесят четвертий, – відповіла Сюзанна.

– Сімдесят сьомий, – сказав Джейк.

– Вісімдесят сьомий, – і собі відрекомендувався Едді.

Почувши останню цифру, Каллаген зблиснув очима.

– Вісімдесят сьомий. А я прибув сюди з вісімдесят третього за тодішнім рахунком. Молодий чоловіче, для мене дуже важливо знати те, про що я вас зараз спитаю. На вашій пам’яті «Ред Сокс» виграли «Ворлд Сіріз»19?

Закинувши назад голову, Едді щиро розсміявся – здивовано й весело водночас.

– Ні, чоловіче, мені шкода. Торік вони були близькі до перемоги – приймав стадіон «Шеа», грали проти «Метс», – а тоді той Білл Бакнер, який стояв на першій базі, пропустив легкий м’яч між ніг. Він ніколи не оговтається. А ходіть до нас, сідайте. Кави в нас катма, зате Роланд… цей пошарпаний на вигляд чолов’яга праворуч від мене… цілком непогано заварює чай з лісових трав.

Каллаген звернув увагу на Роланда, а тоді зробив щось дивне: опустився на коліно, похилив голову і приклав кулак до чола зі шрамом.

– Хайл, стрільцю. У добру годину ми зустрілися на шляху.

– Хайл, – привітався Роланд. – Підійди, добрий незнайомцю, й розкажи, що привело тебе до нас.

Каллаген подивився на нього здивовано.

Роланд відповів йому спокійним поглядом і кивнув.

– У добру чи в лиху годину ми зустрілися, можливо, ти знайдеш те, що шукаєш.

– Можливо, що й ви також, – сказав Каллаген.

– Тоді підійди, – запросив його Роланд. – Приєднуйся до нашої бесіди.

ВІСІМ

– Перш ніж ми перейдемо до суті, можна у тебе щось запитати?

То був Едді. Поруч нього Роланд розклав багаття і порпався у спільних пожитках, шукаючи маленького глиняного горщика – пам’ятку матеріальної культури Древніх, – в якому любив заварювати чай.

– Авжеж, юначе.

– Ти Доналд Каллаген.

– Так.

– А яке в тебе друге ім’я?

Каллаген схилив голову набік, підняв одну брову, потім усміхнувся.

– Френк. На честь діда. Це має значення?

Едді, Сюзанна і Джейк обмінялися поглядами, а заразом – і думкою. Доналд Френк Каллаген. Дев’ятнадцять букв.

– Таки має, – зрозумів Каллаген.

– Можливо, – сказав Роланд. – А може, й ні. – Легко обертаючи бурдюк, він налив воду на чай.

– А тебе добряче пошматувало, – зауважив Каллаген, дивлячись на Роландову правицю.

– Я даю собі раду, – відповів Роланд.

– Коли сам обходиться, коли друзі трохи допомагають, – додав Джейк серйозно, без усмішки.

Каллаген кивнув, не розуміючи, та знаючи, що в цьому нема потреби: вони були ка-тетом. Нехай це слово було йому невідоме, проте термінологія не мала значення. Все було зрозуміло з того, як вони обмінювалися поглядами й обходилися одне з одним.

– Тож я назвався, – сказав Каллаген. – Чи можу я тепер взнати ваші імена?

Відрекомендувалися по черзі: Едді й Сюзанна Дін з Нью-Йорка, Джейк Чемберз із Нью-Йорка, Юк із Серединного світу, Роланд Дескейн з Ґілеаду. Кожному Каллаген кивнув, приклавши стиснутого кулака до чола.

– А я Каллаген з Лота, – сказав він, коли всі відрекомендувалися. – Чи був ним колись. Тепер я просто Старий. Так мене звуть у Кальї.

– Твої друзі до нас не приєднаються? – спитав Роланд. – Харчів у нас мало, проте чаю завжди досхочу.

– Поки що ні.

– А, – сказав Роланд і кивнув з таким виглядом, наче все зрозумів.

– В усякому разі, харчів у нас вистачає, – сказав Каллаген. – У Кальї був урожайний рік – принаймні поки що все було добре, – і ми радо поділимося з вами тим, що маємо. – Він затнувся, зрозумівши, що надто квапиться, й додав: – Можливо. Якщо все добре складеться.

– Якщо, – сказав Роланд. – Мій старий учитель казав, що це єдине слово, яке складається з тисячі літер.

– Незле! – розсміявся Каллаген. – Та все одно ми забезпечені провіантом ліпше од вас. Ще в нас є свіжі пундиці – Залія натрапила на ціле родовище. Але, здається, ви про них знаєте. Вона сказала, що місце, де вони росли, виглядало так, наче хтось уже ласував ягідками.

– Їх знайшов Джейк, – пояснив Роланд.

– Взагалі-то не я, а Юк, – Джейк погладив пухнастика по голівці. – Здається, він тренований пес – шукач пундиць.

– Ви давно помітили, що ми йдемо за вами? – спитав Каллаген.

– Два дні.

Хоч це було й неможливо, проте вигляд Каллагена після цих слів став спантеличеним і роздратованим водночас.

– Словом, відколи ми натрапили на ваш слід. А ми ж усе зробили для того, аби лишитися непоміченими.

– Якби ви не вважали, що вам потрібен хтось вправніший за вас, ви б не прийшли, – сказав Роланд.

– Правду кажеш, і я дякую, – зітхнув Каллаген.

– Ти прийшов до нас шукати захисту і допомоги? – спитав Роланд. У його голосі бриніло легке зацікавлення, проте Едді Діна пробрав крижаний холод. Слова наче зависли й дзвеніли в повітрі. Та не лише в нього виникло таке відчуття. Сюзанна взяла його за праву руку. Хвилею пізніше Джейкова долонька несміливо прокралася в його ліву.

– Я не уповноважений це казати. – У голосі Каллагена прозвучали нотки сумніву й невпевненості. Ба навіть страху.

– Тобі відомо, що ви прийшли до нащадків роду Ельда? – спитав Роланд так само невимушеним тоном, що й перед тим, водночас обводячи жестом руки Едді, Сюзанну, Джейка. І навіть Юка. – Оскільки вони мого роду, сумнівів бути не може. А я їхнього. Ми одне ціле. Ти знаєш, хто ми такі?

– Справді? – спитав Каллаген. – Ви всі з роду Ельда?

– Роланде, у що ти нас уплутуєш? – забурмотіла Сюзанна.

– Не бути ніким і не бути вільними, – сказав він. – Ані ви мені, ані я вам не винен. Принаймні поки що. Вони ще не наважилися попросити.

«Але наважаться», – подумав Едді. Не беручи до уваги сновидіння про троянду, крамничку делікатесів і занурення в тодеш, він не вважав себе екстрасенсом, проте не треба було володіти надприродними здібностями, щоб зрозуміти, про що збираються просити люди, які відрядили Каллагена як свого посла. Десь розгоралося велике багаття, а Роланд мусив руками вигрібати жар.

І не тільки він.

«Тут ти помиляєшся, батечку, – міркував собі Едді. – Тебе можна зрозуміти, з ким не буває? Проте ми не кіннота. Ми не збройний загін. І не стрільці. Ми лише троє заблукалих душ із Великого Яблука, котрі…»

Але ні. Ні. Едді зрозумів, хто вони, ще в Річковому Перехресті, коли старенькі поставали перед Роландом навколішки. Хай йому чорт, він знав це ще у лісі (який досі подумки називав Шардиковим), де Роланд навчав їх цілитися оком, стріляти розумом, вбивати серцем. Їх не троє, не четверо. Вони одне. Жахливо було усвідомлювати, що Роланд вирішив закінчити їхнє навчання таким чином. Він весь аж сочився отрутою й поцілував їх своїми отруйними губами. Він зробив із них стрільців. Невже Едді справді повірив, що в цьому спорожнілому світі не було роботи для нащадків роду Артура Ельда? Що їм просто дозволять походжати вздовж Шляху Променя, аж поки вони не дістануться Роландової Темної вежі та не приведуть до ладу те, що там з’їхало з котушок? Ну, то Едді помилявся.

Те, що було на думці в Едді, озвучив Джейк. І Едді геть не сподобався блиск захвату в його очах. Напевно, безліч хлопчаків вирушали на війни з таким самим сяянням в очах і прагненням будь-що дати ворогові копняка під зад. Бідолашний малий не знав, що його отруєно, і це зробило його глухим і сліпим. А вже хто-хто, а він мав бути обачніший.

– Але наважаться, – сказав Джейк. – Правда, містере Каллаген? Вони попросять.

– Ну, не знаю, – відповів Каллаген. – Якщо ви їх переконаєте…

Він затнувся, дивлячись на Роланда. Той повільно хитав головою.

– Так не піде, – сказав стрілець. – Ти чужий у Серединному світі, тож можеш цього не знати, проте так не піде. Ми нікого не переконуємо. Ми торгуємо свинцем.

Скрушно зітхнувши, Каллаген кивнув на знак згоди.

– У мене є книга. Називається «Легенди про Артура».

Очі Роланда спалахнули вогнем.

– Справді? Я хочу її побачити.

– Думаю, воно того варте, – сказав Каллаген. – Це не зовсім такі оповідки про лицарів Круглого столу, які я читав у дитинстві, проте… – Він похитав головою. – Я розумію, про що тобі йдеться. Буде три питання, я не помиляюся? І оце щойно ти поставив мені перше.

– Так, три, – підтвердив Роланд. – Три – це число сили.

«Якщо хочеш випробувати справжнє число сили, друзяко Роланде, скажи “дев’ятнадцять”», – подумав Едді.

– І на всі три питання ти маєш отримати ствердну відповідь.

Роланд кивнув.

– І якщо все буде саме так, більше нічого не питай. Нас можна попросити про допомогу, сей Каллаген, але після цього вже ніхто не в змозі буде скасувати прохання. Поясни це своїм людям, – він кивнув у бік лісу.

– Стрільцю…

– Клич мене Роландом. Між тобою і мною мир.

– Гаразд, Роланде. Почуй мене, прошу. (Так ми говоримо тут, у Кальї.) Прийшло нас сюди півдванадцятка, не більше. Вшістьох ми не можемо нічого вирішувати. Лише всі мешканці Кальї мають право ухвалити рішення.

– Демократія, – сказав Роланд. Зсунувши капелюха на маківку, він стер з чола піт і зітхнув.

– Але якщо ми вшістьох дійдемо згоди… особливо сей Оверголсер… – Він замовк, збентежений виразом Джейкового обличчя. – Що? Я сказав щось не те?

Джейк похитав головою й зробив Каллагенові знак рукою, щоб той продовжував.

– Якщо ми вшістьох дійдемо згоди, діло вигорить.

На цих словах Едді заплющив очі, немовби зазнавши райської насолоди.

– Повтори ще раз, чувак.

Прохання вочевидь спантеличило Каллагена.

– Що?

– Діло вигорить. Чи ще щось із того місця й часу, звідки ти родом. – Він хвильку помовчав. – З нашого боку великого ка.

Поміркувавши над цим, Каллаген широко заусміхався.

– Я нажлуктився, пустився берега, зірвав банк, врізав дуба, мені перехнябило стріху, я побував у тарапатах, їздив туди, де козам роги правлять. Щось типу такого?

Роланд слухав це все здивовано і навіть трохи знуджено, зате Едді Дін променився блаженством. Сюзанна ж із Джейком відчули щось середнє між цікавістю і тихим смутком від спогадів.

– Не зупиняйся, чувак, – хрипким від хвилювання голосом сказав Едді й зробив руками спонукальний жест. Здавалося, сльози, що душать його, готові пролитися будь-якої миті. – Говори, не замовкай.

– Мабуть, іншим разом, – спокійно сказав Каллаген. – Тоді вже сядемо й побалакаємо про старі добрі місцини й про мовні звичаї. Про бейсбол, якщо він тобі до смаку. Але зараз у нас обмаль часу.

– Можливо, навіть менше, ніж ти думаєш, – втрутився Роланд. – Що тобі від нас потрібно, сей Каллаген? Говори по суті, бо я вже докладно пояснив, що ми не бурлаки, яких твої друзі часом розпитують, а потім уже вирішують, узяти на роботу до себе на ферму чи на стайню.

– Поки що я прошу лише одного: лишайтеся на місці й дочекайтеся, поки я приведу їх до вас, – відказав Каллаген. – З нами Тіан Джефордс, через якого, власне, ми тут і опинилися, та його дружина Залія. А ще Оверголсер, якого треба переконати, що ми вас потребуємо.

– Ми нікого переконувати не збираємося: ні його, ні будь-кого іншого, – заявив Роланд.

– Я розумію, розумію, – квапливо запевнив його Каллаген. – Так, ти дуже чітко дав це зрозуміти. Ще з нами прийшов Бен Слайтмен із сином Бенні. З Беном-молодшим узагалі дивна історія. Його сестра померла чотири роки тому, коли їм з Беном обом виповнилося по десять років. Тепер ніхто достеменно не знає, чи Бен-молодший тепер близнюк, чи одинак. – І раптом він різко обірвав свою розповідь. – Я наговорив зайвого. Даруйте.

Роланд підняв розкриту долоню: мовляв, усе гаразд.

– Ви змушуєте мене нервуватися, почуйте, прошу.

– Не треба нас ні про що просити, шановний, – сказала Сюзанна.

Каллаген усміхнувся.

– Це просто така приповідка. У нашій Кальї, коли когось зустрічаєш, говориш: «Як вам ведеться з голови до ніг, скажіть, прошу?» А людина відповідає: «Файно, не іржавію, казати богам спасибі-сей». Ніколи такого не чули?

Вони похитали головами. Окремі слова вони розуміли, проте самі вирази лише підкреслювали той факт, що походили вони з чужих земель, де люди розмовляли дивною говіркою, а звичаї були ще химернішими.

– Що має значення, – вів далі Каллаген, – то це те, що прикордоння тероризують істоти, яких називають Вовками. Раз на одне покоління вони виходять з Краю грому й забирають дітей. Звісно, це не все, проте це головне. Тіан Джефордс, який ризикує втратити не одне дитя, а двох, каже, що настав час воювати з Вовками. Інші ж, такі як Оверголсер, обстоюють думку, що це буде катастрофа для всіх. Якби не ваша поява, Оверголсер і йому подібні зрештою взяли б гору. – Він нахилився вперед. – Вейн Оверголсер непоганий чолов’яга, тільки трясеться за свою шкуру. Він найбагатший фермер у Кальї, тож йому і втрачати є що. Але якби його переконали, що проти Вовків можна і треба повстати… що ми можемо виграти бій… я думаю, він би теж узяв до рук зброю і бився.

– Я ж казав… – почав Роланд.

– Вмовляти ви нікого не будете, – перебив Каллаген. – Я це чудово розумію. Та що, як вони побачать вас, почують ваші слова, і цього буде достатньо, щоб вони переконалися самі?

– Ми кажемо: як на те Божа воля, вода буде, – знизав плечима Роланд.

Каллаген кивнув.

– У Кальї теж так кажуть. Чи можу я тепер перейти до іншої справи, яка, проте, пов’язана з попередньою?

Роланд підняв долоні – неначе давав йому зелене світло, подумав Едді.

Якусь мить чоловік зі шрамом на лобі мовчав. А коли заговорив, його голос тремтів на межі чутності. Едді довелося нахилитися вперед, щоб його почути.

– У мене є одна річ. Це те, що вам потрібно. Вам вона знадобиться. Думаю, ви вже й самі відчули її поклик.

– Про що ти говориш? – запитав Роланд.

Облизнувши зашерхлі губи, Каллаген промовив лиш одне слово:

– Тодеш.

ДЕВ’ЯТЬ

– Тодеш? – перепитав Роланд. – І що з того?

– З тобою ще цього не траплялося? – Каллаген на мить завагався. – З жодним із вас?

– Може, й траплялося, – ухилився від прямої відповіді Роланд. – А до чого тут ви і ваші клопоти в цьому селі, яке ти називаєш Кальєю?

Каллаген зітхнув. Хоч день ще тільки розгорався, проте вигляд у нього вже був змучений.

– Це важче, ніж я думав. Набагато важче. Тому що ви… як би це сказати?.. допитливіші, так, допитливіші, ніж я сподівався.

– Ти думав, що ми лише купка волоцюг, що мандрують у сідлах, тупоголових, але спритних. Так? – сердито спитала Сюзанна. – Ну то доля зіграла з тобою злий жарт. Може, ми й волоцюги, та сідел у нас нема. Які сідла, коли коней катма.

– Коней ми вам привели, – сказав Каллаген, і цього було досить. Роланд ще достоту не зрозумів усієї картини, проте ситуація прояснилася. Каллаген знав при їхнє наближення і знав, що вони йдуть пішки, а не їдуть на конях. Можливо, якусь частку інформації доносили шпигуни, але ж не все. А тодеш… знати, що хтось із них або всі вони занурювалися в тодеш…

– Що ж до пустоголовості, то ми, може, й не найрозумніші істоти на планеті… – Раптом вона замовкла і скривилася, притуливши руку до живота.

– Сьюз? – стривожився Едді. – Сьюз, що таке? Тобі щось болить?

– Та пусте, гази, – заспокоїла вона його і всміхнулася. Цій усмішці Роланд не повірив: надто несправжньою вона йому здалася. Довкола її очей він помітив зморшки від напруження. – Пундиць учора переїла. – І не встиг Едді й рота розкрити, щоб спитати її ще про щось, Сюзанна знову повернулася до Каллагена: – Як маєш нам ще щось сказати, то кажи, дорогенький.

– Гаразд, – погодився Каллаген. – У мене є річ, що має величезну владу. Хоч звідси до моєї церкви у Кальї, де сховано цей предмет, багато коліс, але я думаю, що вона вже озивалася до вас. І переносити у стан тодешу – це лише одне з усього, на що вона здатна. – Він глибоко вдихнув і випустив повітря з легень. – Якщо ви зробите нам послугу – я кажу «нам», бо Калья тепер і моє селище, я сподіваюся тут дожити віку й бути похованим тут, – про яку я прошу, то я віддам вам це… цю річ.

– Я востаннє попереджаю, щоб ти такого не казав, – відрізав Роланд так грубо, що Джейк перелякано на нього озирнувся. – Це безчестя для мене й мого ка-тету. Ми будемо зобов’язані вам допомогти, якщо з’ясуємо, що ваша Калья на боці Білості, а ті, кого ти кличеш Вовками, вороги з краю пітьми: руйнівники Променів. Ми не беремо винагороди за свої послуги, ви не повинні навіть пропонувати її. Якщо котрийсь із твоїх товаришів, той, кого ти звеш Тіаном, чи той, чиє ім’я Оверголсер…

(Едді хотів було виправити стрільцеву вимову, та потім вирішив тримати рота на замку – коли Роланд розлючений, краще мовчати.)

– …то була б інша справа. Вони знають лише легенди. Але ти, сей, володієш щонайменше однією книжкою, яка мала б тебе дечого навчити. Так, я сказав, що ми торгуємо свинцем. Та це не робить із нас найманих убивць.

– Гаразд, гаразд…

– Що ж до тієї речі, яку ти маєш, – перервав Роланд Каллагена, підвищуючи голос, – то ти й сам радо її здихаєшся. Вона лякає тебе, чи не так? Навіть якщо ми вирішимо оминути твоє містечко, ти благатимеш нас забрати її з собою, адже так? Так?

– Так, – з нещасним виглядом кивнув Каллаген. – Правду кажеш, і я дякую. Але… я трохи чув, про що ви розмовляли… випадково дізнався, що ви хочете повернутися… як кажуть манні, переправитися… і не до одного місця, а до двох… а може, й понад це… а ще час… я чув, як ви говорили про те, щоб поцілити у час, як з револьвера…

На обличчі Джейка промайнуло розуміння й подив, що межував із шоком.

– Котра саме? – спитав він. – Не може бути, щоб це була та рожева з Меджису, бо Роланд побував усередині неї, але вона ніколи не відправляла його в тодеш. То котра з них?

Щокою Каллагена скотилася сльоза: одна, потім друга, – і він неуважно змахнув їх рукавом.

– Я не наважився нічого з нею зробити, але я її бачив. І відчував її владу. Господи Ісусе, допоможи. В моїй церкві під мостинами підлоги лежить чорна Тринадцятка. І тепер вона ожила. Ви розумієте? – Він глянув на них мокрими від сліз очима. – Ожила.

І Каллаген затулив обличчя долонями.

ДЕСЯТЬ

Коли священик зі шрамом на лобі пішов до своїх товаришів, стрілець ще довго дивився нерухомим поглядом услід. Стояв, заклавши великі пальці рук за пояс своїх старих полатаних джинсів, і здавалося, що так може простояти вічність. Проте, коли Каллаген зник з поля зору, Роланд повернувся до своїх друзів і рвучко, грубо махнув рукою в повітрі: усі до мене. Коли вони підійшли, він присів навпочіпки. Едді з Джейком вчинили так само (що ж до Сюзанни, то сидіти навпочіпки було для неї мало не стилем життя). Заговорив стрілець різким і уривчастим тоном.

– У нас мало часу, тож я хочу, щоб усі ви сказали мені, не роздумуючи: чесний чи ні?

– Чесний, – без вагань відповіла Сюзанна. І майже одразу скривилася та притисла руку нижче лівої груді.

– Чесний, – сказав Джейк.

– Есний, – прокоментував Юк, хоч його й не питали.

– Чесний, – сказав Едді. – Але погляньте. – Він узяв на краю вогнища галузку, яку не торкнув вогонь, прогріб місце на землі, звільнивши його від глиці, й написав на чорній землі:

– Це насправді чи це «Меморекс»20? – спитав Едді. Помітивши спантеличений Сюзаннин вираз, розтлумачив: – Це просто збіг чи щось означає?

– Хтозна, – сказав Джейк. Вони розмовляли тихо, понахилявши голови одне до одного над письменами на землі. – Це як дев’ятнадцять.

– Думаю, це лише збіг, – відповіла Сюзанна. – Адже не в усьому, що трапляється нам на шляху, слід вбачати руку ка. Ці імена навіть звучать по-різному. В нашому світі Калья – це іспанська назва… як багато тих слів, які ти пам’ятаєш з Меджису, Роланде. Здається, вона перекладається як вулиця чи майдан… точно не скажу, бо іспанську вчила ще в старших класах. Але якщо я не помиляюся, то є певний сенс у тому, що це слово використовують як префікс до назви містечка чи до цілої низки містечок, як це роблять у цих краях. В цьому щось є. А от Каллаген… – Вона стенула плечима. – Яке це прізвище? Ірландське? Англійське?

– Сто пудів не іспанське, – сказав Джейк. – Але ж це дев’ятнадцять…

– До біса дев’ятнадцять, – грубо перебив Роланд. – Зараз не час гратися в числа. Невдовзі він повернеться зі своїми друзями, і перш ніж це станеться, мені треба обговорити з вами ан-тет іншу справу.

– Думаєш, він не помиляється щодо чорної Тринадцятки? – спитав Джейк.

– Так, – сказав Роланд. – Судячи з того, що сталося з тобою й Едді вночі, я гадаю, що не помиляється. Якщо він має рацію, то мати цю річ для нас небезпечно, проте ми повинні її забрати. Боюся, що без нас нею можуть заволодіти Вовки з Краю грому. Але байдуже, нехай це зараз нас не хвилює.

Втім, вигляд у Роланда був украй стурбований. Він повернувся до Джейка.

– Ти здригнувся, коли почув прізвище великого фермера. Ти, Едді, теж, хоч і краще зумів це приховати.

– Вибач, – перепросив Джейк. – Я забув лице свого…

– Облиш, ти нічим не завинив, – заспокоїв його Роланд. – Хіба що я сам забув лице батька. Бо я десь чув це прізвище, і до того ж зовсім недавно. Тільки не можу згадати, де саме. – А тоді знехотя: – Старішаю.

– У книгарні, – сказав Джейк. Він нервово подлубався у шворках свого наплічника, нарешті розв’язав їх і рвучко розкрив рюкзак, наче хотів переконатися, що «Чарлі Чух-Чух» і «Загадки» нікуди не поділися, що вони реальні. – «Мангеттенський ресторан “Пожива для розуму”». Це так дивно. Одного разу це сталося зі мною, а іншим разом я бачив, як це зі мною сталося. Вже це одне – загадка.

Роланд нетерпляче показав скаліченою правою рукою, щоб Джейк закруглявся з розповіддю.

– Містер Тауер відрекомендувався, я також, – вів далі Джейк. – Сказав: «Я Джейк Чемберз». А він тоді…

– «Гарне в тебе ім’я, кумплю», – вставив Едді. – От що він сказав. І додав, що «Джейк Чемберз» звучить наче ім’я героя роману-вестерну.

– «Як у того героя вестерну, – процитував Джейк. – Такого собі рубаки, що вдирається в Блек-Форк, в Аризоні, розправляється там з усіма покидьками й їде собі далі. Щось таке з Вейна Д. Оверголсера…» – Глянувши на Сюзанну, він повторив: – Вейна Д. Оверголсера. – І зненацька розплився в сонячній усмішці. – Поцілуй мене в мій білий зад!

– В цьому нема потреби, малий грубіяне, – розсміялася Сюзанна. – Я не вірю, що це збіг. І коли ми зустрінемося з другом Каллагена, я запитаю, яке в нього друге ім’я. Закладаюся, що воно не лише починається з літери «Д», але й звучатиме як «Дійн» чи «Дейн» або щось таке, з чотирьох літер… – Вона знову притисла руку нижче грудей. – Ох уже ці гази! Я б усе віддала зараз за тюбик «Тамзу»21 чи навіть пляшечку… Джейку, що таке? Що сталося?

Джейк тримав у руках «Чарлі Чух-Чуха», і його обличчя стало мертвотно-блідим, а очі полізли на лоба. Поруч нього стривожено завив Юк. Роланд схилився над книжкою, і його очі теж округлилися від подиву.

– Боги милосердні, – тільки й мовив він.

Едді з Сюзанною теж нахилилися, щоб подивитися. Назва не змінилася. Ілюстрація теж лишилася тією самою: олюднений локомотив, що, пихкаючи, піднімається на схил, передні ґрати видовжені у посмішці, ліхтар – мов радісне око.

Але жовті літери знизу – підпис «Оповідання і картинки Беріл Еванс» – зникли. Імені автора не було взагалі.

Перевернувши книгу, Джейк поглянув на її спинку. «Чарлі Чух-Чух» і видавництво Макколі – от і все, що було написано. І більш нічого.

Південніше від них залунали голоси. Наближалися Каллаген і його друзі. Каллаген з Кальї. Каллаген з Лота, як він сам себе називав.

– Титульна сторінка, зайчику, – підказала Сюзанна. – Швиденько, поглянь туди.

Джейк розгорнув книгу. На титульній були тільки назва й емблема видавництва.

– Глянь на сторінку, де авторські права, – сказав Едді.

Джейк перегорнув аркуш. Тут, на звороті титульної сторінки, ліворуч від початку тексту, стояла інформація про авторські права. Точніше, інформації як такої майже не було.

© 1936,

та й по всьому. Цифри, що в сумі давали дев’ятнадцять. Решта сторінки була порожня.