Читать книгу Острів Дума - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 10

І

Того дня, коли ми з ним врешті насправді познайомилися, Ваєрмен так реготав, що під ним поламався стілець; і я теж реготав, аж до запаморочення – мало не зомлів. Авжеж, де було сподіватися на таке вже наступного дня після того, як я довідався, що Том Райлі крутить шури-мури з моєю дружиною (навряд чи мої свідчення взяв би до розгляду суд), проте це виявилося лише початком майбутніх подій. Потім ми часто сміялися разом. Ваєрмен багато чим був для мене – не останню роль зіграв він у моїй долі, – але найважливіше те, що він був моїм другом.

ІІ

– Отже, – промовив він, коли я нарешті дійшов до столика й очікуючого на мене в тіні смугастої парасольки вакантного стільця. – Кульгавий незнайомець нарешті прибули з хлібною сумкою, повною мушель. Сідай, кульгавий незнайомцю. Промочи собі горлянку. Келих тебе зачекався.

Я поклав на стіл пластикову торбу – це дійсно був пакет для хліба – і простягнув йому руку: «Едґар Фрімантл».

Він мав руку коротку, пальці цурпалками, рукостискання міцне: «Джером Ваєрмен. Зазвичай відгукуюся просто на Ваєрмена».

Я подивився на призначений для мене пляжний стілець. Він був з високою спинкою і низьким плетеним підзадником, не гірше за глибоке сидіння «порше».

– Щось не так, мучачо? – спитав Ваєрмен, настовбурчивши брову. Він мав, що настовбурчувати, брови в нього були пухнасті й напівсиві.

– Все нормально, аби лиш ти не сміявся, коли я почну вибиратися з цього стільця, – відповів я.

Він посміхнувся: «Золотко, живи, як звик. Чак Беррі[68], 1969».

Я завмер біля поки що порожнього сідала, проказав коротку молитву і гепнувся. Як завше, скособочившись на лівий бік, щоб пощадити хворе стегно. Вийшло не надто елегантно, але мені вдалося вхопитися за поруччя, я відштовхнувся здоровою ногою, і стілець тільки здригнувся. Ще місяць тому я б напевне схибив, але тепер став дужим. Уявляю, як аплодувала б мені Кеті Ґрін.

– Гарна робота, Едґаре, – похвалив мене він. – Чи ти Едді?

– Вибирай варіант собі до смаку, я відгукуюсь на обидва. А що в тебе в тім глечику?

– Холодний зелений чай. Чудово освіжає. Покуштуєш?

– Залюбки.

Він націдив мені, долив собі, відтак підняв свій келих. Чай був лиш ледь зеленкуватим. Зеленішими були його очі в оточенні тонкого мережива зморщок. Волосся мав доволі довге, чорне, на скронях позначене сивиною. З поривом вітру йому оголилася права скроня, і я помітив там трохи менший за монету шрам. Сьогодні він був у купальних шортах, і я побачив, що ноги має такі ж коричневі, як і руки. При всьому його спортивному вигляді він здавався втомленим.

– Вип’ємо за тебе, мучачо. Ти заробив.

– Гаразд, – погодився я. – За мене.

Ми дзенькнулись келихами й випили. Я колись куштував зелений чай, і він мені подобався, але цей був просто божественним – просто холодний шовк з легким солодким присмаком.

– Ти вловив смак меду? – спитав він і відповів посмішкою на мій кивок. – Не кожен його відчуває. На цей глек я кладу тільки одну ложку. Мед оприявнює природну солодкість чаю. Я навчився цьому, коли матросив на бродячому вантажному судні в Китайському морі. – Він скоса поглянув на мене крізь піднятий келих. – Під тропічними небесами нам доводилося відбиватися від піратів, ми злягалися з екзотичними смуглянками.

– Щось мені здається, ви мене піддурюєте, містере Ваєрмене.

Він розреготався.

– Насправді я прочитав про додавання меду в одній із кухонних книжок міс Істлейк.

– Це та леді, з якою ви сюди виїздите вранці? Та, що в кріслі-візку?

– Вона.

Не добираючи слів – мені перед очима так і стояли оті її величезні сині кеди, що вона ними впиралася в хромовану приступку візка, – я бевкнув:

– Наречена Хрещеного Батька.

Ваєрмен роззявив рота, його зелені очі розкрилися так широко, що я мало не почав вибачатися за faux pas[69]. Ось тоді-то він і почав реготати по-справжньому. Це був не сміх, а те дике ревіння, яке трапляється в тих рідких випадках, коли щось невловиме прослизає крізь усі захисні бар’єри, поціляючи в самісіньке серце почуття гумору. Він затрясся всім тілом, а коли помітив, що я не второпаю, чим його так зачепило, зареготав ще дужче, аж почало гойдатися його чималеньке черево. Намагаючись поставити на столик келих, він промазав. Той гирею впав і застряг вертикально, мов недопалок у високій урні з піском, що їх колись ставили біля ліфтів у вестибюлях готелів. Це тільки додало йому сміху, він показав пальцем на келих.

– У мене б не вийшло так точно, аби я цілився, – промимрив він, і тут його знову прорвало, регіт накочувався хвилями, він трясся на стільці, тримаючись одною рукою за черево, іншою за груди. Раптом мені згадалися рядки з читаного у школі вірша: «Люди не фальшують конвульсій, не імітують судоми»[70].

Я й сам посміхався і гиготів, бо веселість такої напруги заразна, навіть коли не розумієш сенсу жарту. А падіння Ваєрменового келиха, з якого не вилилося жодної краплі… так, це було забавно. Ніби гег з якогось мультику про Марафонця[71]. Але ж не міг тільки сам цей келих стати джерелом веселощів Ваєрмена.

– Я щось не второпаю, вибач, але мені…

– Та це ж саме воно, те, що й є насправді! – схлипнув Ваєрмен, аж заходячись реготом. – Вона і є кимось на кшталт того, що ти сказав, у тім-то й сенс! Тільки, звісно, вона дочка, дочка Хрещеного Батька-а-а…

Він безупинно хилитався з боку в бік та вперед-назад – ніякої імітації, найсправжнісінькі корчі – отут-то врешті його стілець з лунким хрускотом і здох, спершу подарувавши обличчю Ваєрмена вираз щирого здивування, а слідом і скинувши його самого на пісок. Падаючи, він зачепив рукою стояк парасольки й перекинув стіл. Порив вітру підхопив парасольку і, напнута, мов вітрило, вона потяглася за вітром уздовж пляжу. Я зайшовся реготом не від здивованого виразу у вибалушених очах Ваєрмена, коли його намагався хапнути своїми смугастими щелепами розвалений стілець, і не від того, як він барилом покотився на пісок. Ба навіть не від пригод столу, котрий утікав, зваблений парасолькою. Найсмішнішим видався мені келих, що так і залишився непорушно стирчати в нього під боком – між лівою рукою і тулубом.

Мені знову згадалися мультики про Марафонця – крижаний чай корпорації «Акме»[72]. Біп-біп! Авжеж, заразом пригадався й кран, котрий через поламаний біпер, що не вмів робити біп-біп, наробив мені лиха, і тут же я побачив себе Вайлі Койотом в кабіні мого розчавленого пікапа, очі вирячені від здивування, обтріпані вуха стирчать у різні боки, а з їхніх кінчиків куриться дим.

Отут уже й мені настав гаплик. Я почав реготати так затято, що аж покотився кубаря зі свого стільця, гепнувшись на пісок поряд з Ваєрменом… проте також не поворухнув келих, котрий так і стирчав абсолютно вертикально, мов недопалок у піщаній урні. В мене вже не було сили реготати, але я реготав. Сльози бігли мені по щоках, і світ почав танути в очах від дефіциту кисню в мозку.

Ваєрмен, не перестаючи підвивати, поповз накарачках за своїм втеклим столом. Простягнув руку, намагаючись ухопити його за ніжку, але стіл відплигнув далі, ніби відчувши наближення ловця. Ваєрмен зарився лицем у пісок і, відпльовуючись, не переставав сміятися. Я перекотився на спину й хапав ротом повітря, ледь не зомліваючи, але не в змозі припинити регіт.

Отак я й познайомився з Ваєрменом.

ІІІ

Через двадцять хвилин стіл стояв на старому місці. Усе виглядало майже пристойно, але кожен наш позирк на парасольку провокував напади хихотіння. Вона, з одним прорваним клином, криво стирчала над столом, нагадуючи п’яницю, що намагається прикинутись тверезим. Уцілілий стілець Ваєрмен підсунув ближче до торця дерев’яного хідника і на моє наполягання сам сів на ньому. Я сидів просто на хіднику, хоча тепер позаду мене й не було спинки, звідти мені буде легше (не кажучи вже про елегантність) підвестися. Ваєрмен запропонував принести повний глечик. Я сказав, що не варто турбуватися, але погодився розділити з ним чай із того дивом уцілілого келиха.

– Тепер ми брати по воді, – заявив він, коли ми допили.

– Це якийсь індіанський ритуал? – спитав я.

– Та ні, це з «Чужинця у чужій землі» Роберта Гайнлайна. Хай благословенна буде пам’ять про нього.

Мені спало на думку, що я жодного разу не бачив його з книжкою на цьому смугастому стільці, проте я промовчав. Чимало людей не читають на пляжі; від відблисків яскравого світла, буває, болить голова. Я симпатизував людям із головним болем.

Він знову почав сміятися. Прикривав собі рота обома руками – як дитина – але сміх проривався назовні.

– Досить, Господи, досить. У мене вже всі м’язи черева болять.

– І в мене теж, – підпрігся й я.

Якийсь час ми мовчали. Бриз того дня доносив нам від затоки прохолодну свіжість з печальною ноткою солі. Парасоля лопотіла проріхою. Темна пляма на піску, де вилився чай із глека, була вже майже сухою.

Він тихо заіржав.

– Ти бачив, як стіл намагався втекти? Стіл, курво!

Я теж пирснув. Стегно мені пекло, і м’язи на животі боліли, але як для людини, що мало не досміялася до втрати свідомості, почувався я пречудово.

– Алабамо, втікай, – промовив я.

Він кивнув, не перестаючи струшувати пісок з обличчя.

– «Вдячний мертвяк»[73], 1979 рік, чи близько до того. – Відтак усміхнувся, почав знов-таки хихотіти, хихіт його став сміхом, а той наново перейшов у дикий регіт. Він тримався за черево й стогнав. – Не можу, нема сили зупинитися, але ж… Наречена Хрещеного Батька! Господи Ісусе! – І так його трусило й далі.

– Ти ж їй не скажеш, що я таке бевкнув? – спитав я.

Він перестав сміятися, але посмішка на губах залишилася.

– Я обережний, мучачо. Проте… це тобі навіяв її капелюх, авжеж? Той її великий солом’яний капелюх. Як у Марлона Брандо, коли він грається в садочку з дитинчам.

Насправді мене тоді вразили її кеди, але я кивнув, і ми ще трохи посміялися.

– Якщо ми зарегочемо, коли я вас знайомитиму, – реготнув він (либонь, від самої думки про те, як ми зарегочемо; істерика ж бо не минається легко), – то скажемо, що згадали, як піді мною луснув стілець, добре?

– Добре, – погодився я. – А що ти мав на увазі, кажучи, що вона і є кимось на кшталт цього?

– Ти й справді не знаєш?

– Без поняття.

Він показав рукою на Велику Ружу, дім звідси виглядав крихітним. Далеченько буде йти назад.

– Як вважаєш, хто володіє твоїм будинком, аміго[74]? Звичайно, я розумію, що за проживання в ньому ти заплатив якомусь агенту або компанії з оренди курортної нерухомості, та чи відомо тобі, на чиєму рахунку осіли твої грошенята?

– Здогадуюсь, що на банківському рахунку міс Істлейк.

– Саме так. Міс Елізабет Істлейк. Зважаючи на її вік – вісімдесят п’ять – можеш називати її Старенька Міс. – Його знову почав розбирати сміх, він струснув головою і промовив: – Я мушу перестати. Втім, щиро скажу, давненько вже я не мав нагоди з чогось так від пуза нареготатися.

– Та й зі мною та сама історія.

Він подивився на мене – безрукого, з одного боку зшитого на живу нитку – і кивнув. Відтак ми просто мовчки дивилися на затоку. Я давно знав, що до Флориди люблять приїздити люди старі або хворі, бо тут увесь рік доволі тепло, а зараз подумав, що Мексиканська затока теж грає в цім якусь роль. Просте споглядання спокійної осяяної сонцем площини само по собі зцілює. Це велика річ затока, хіба ні? Достатньо велика, щоб чимало чого скидати в неї, спостерігаючи, як воно зникає.

За якийсь час Ваєрмен промовив, вказуючи великим пальцем собі через плече на білі стіни під помаранчевою черепицею.

– А хто володіє будинками, що розташовані між оцим та твоїм, як ти вважаєш? Цей, до речі, на плані графства позначено як Гніздо Чаплі, але я його називаю El Palacio de Asesinos.

– Ти хочеш сказати, що вони теж належать міс Істлейк?

– Саме так, – підтвердив він.

– Чому ти називаєш її садибу Палацом убивць?

– Ну, в моєму вільному перекладі на англійську це означає просто «Криївка злодіїв», – пояснив Ваєрмен з винуватою посмішкою. – Садиба має такий вигляд, що в ній би радо зупинився якийсь поганий хлопець із вестерна Сема Пекінпа[75]. А взагалі, тут аж шість чудових будинків між Гніздом Чаплі й Лососевою мизою…

– Я називаю свій дім Великою Ружею… це в перекладі на мою мову.

Він кивнув.

– El Rosado Grande – гарне ім’я. Мені подобається. Ти там… довго ще житимеш?

– Я орендував дім на рік, але, якщо чесно, не знаю. Хоч я й не боюся підлого сезону – здається, так тут це називають, – але ж треба зважати на урагани.

– Еге ж, ми тут усі зважаємо на урагани, особливо після Чарлі й Катрини. Хоча будинки між Лососевою мизою і Гніздом Чаплі спорожніють задовго до початку сезону ураганів. Та й увесь цей острів буде тоді порожнім. До речі, його з таким же успіхом можна було назвати острів Істлейк.

– Ти хочеш сказати, що він весь належить їй?

– Це складно навіть для такого хлопця, як я, котрий у своєму іншому житті працював юристом, – промовив Ваєрмен. – У прадавні часи її батько володів усім островом, плюс добрячим шматком землі на західному узбережжі континентальної Флориди. У тридцяті роки він продав усе, крім цього острова. Північна частина Думи належить міс Істлейк, тут нема жодних сумнівів. – Ваєрмен махнув рукою, вказуючи на північний кінець острова, на ту його частину, котру він пізніше охарактеризує так: «Гола, як піська стриптизерки». – Земля, з будівлями на ній, від Гнізда Чаплі (найкомфортабельнішої тут садиби) до твоєї Великої Ружі найрентабельніша. Вона дає прибуток, який їй навряд чи потрібен, бо батько залишив їй і її сестрам mucho dinero[76].

– А скільки їх у неї?..

– Жодної душі, – відповів Ваєрмен. – Дочка Хрещеного Батька остання, – він пирхнув і затряс головою.

– Я мушу перестати її так називати, – сказав він радше самому собі.

– Якщо це так. Мені цікаво, чому решта острова не забудована. Зважаючи на будівельно-квартирний бум у Флориді, мені це видалося диким з першої миті, тільки-но я переїхав міст.

– Ти говориш як фахівець. Ким ти був у своєму іншому житті, Едґаре?

– Будівничим.

– А тепер у тебе все позаду?

Я міг би замкнутися – я не знав його достатньо добре, щоб ставати відвертим, – але я цього не зробив. Гадаю, наш спільний досвід істерики зіграв тут свою роль.

– Так, – зізнався я.

– А хто ти в цім житті?

Я зітхнув і подивився кудись убік. Кудись на затоку, куди можна скинути всі старі печалі і дивитися, як вони зникають без сліду.

– Не можу цього сказати напевне. Я трохи зайнявся малюванням. – І чекав, що почую сміх.

Він не сміявся.

– Ти не перший художник, хто зупиняється у Лососе… у Великій Ружі. Дім має власну мистецьку історію.

– Та ти жартуєш.

Ніщо в будинку не нагадувало мені про це.

– Та ні, – заперечив він. – Там зупинялися й Александер Калдер, і Кіт Гарінг, і Марсель Дюшан[77]. Усі вони жили тут ще до того, як підмило берег так, що дім ніби ось-ось завалиться у воду. – Тут він зробив паузу. – Жив там також Сальвадор Далі.

– Та не дури ти мене! – зойкнув я і спалахнув, побачивши, як він підморгнув. На мить я відчув, як здіймається стара лють і ось-ось ударить мені в горло і голову. Я зможу, вирішив я. – Перепрошую. Я пережив аварію зовсім недавно, тож… – І тут мене заціпило.

– Про це не важко було здогадатися, – промовив Ваєрмен. – Якщо ти не помітив, то там, з правого боку, у тебе дечого не вистачає, мучачо.

– Так. Ну, в мене іноді… ну, не знаю… трапляється афазія, як мені здається.

– Еге ж. У будь-якому разі про Далі я не брешу. Він прожив у твоєму будинку три тижні у тисяча дев’ятсот вісімдесят першому. – Помовчавши, він додав: – Я розумію, що ти відчуваєш.

– Я маю щодо цього великі сумніви, – я не хотів, щоб мої слова звучали нечемно, але саме так вони прозвучали. Я й справді почувався нечемою.

Ваєрмен надовго замовк. Лопотіла понівечена парасолька. Я отримав час на роздуми. «Ось був знайшовся мені потенційний друг, а тепер у нас з ним не склалося». Але коли він заговорив знову, голос його звучав спокійно й приємно. Так, ніби нічого й не трапилося між нами.

– Частково проблема з забудовою Думи полягає в заростях. Морський овес – тутешній, але решта зеленого лайна не мусила б тут рости без іригації. Комусь варто було б дослідити, в чому тут річ, отака в мене думка.

– Ми з дочкою одного дня з’їздили туди на розвідку. Там, на південному кінці, справжні джунглі.

Ваєрмен явно занепокоївся.

– Екскурсії в той бік острова не для хлопця в твоїй кондиції. Дорога в паскудному стані.

– Розкажи детальніше. Цікаво знати, чому тут не прокладено чотирьохрядне шосе з велосипедними доріжками обабіч і будиночками через кожні вісімдесят ярдів.

– Тому що ніхто не знає, кому належить земля. Подобається така версія для початку?

– Ти це серйозно?

– Авжеж. Від 1950 року міс Істлейк персонально володіє частиною від південного краю острова до Гнізда Чаплі, це абсолютно беззаперечно. Так визначено у заповітах.

– Заповітах? Їх кілька?

– Їх три. Всі написані власноручно заповідачем і підтверджені підписами різних осіб, але стосовно цілого острова всі заповіти різняться. Поза тим, у всіх трьох наголошується на тому, що північна частина Думи є безумовно успадкованою Елізабет Істлейк від її батька Джона. З тих пір права на острів усе ще розглядаються в судах. Це шість десятиліть безперервного сутяжництва, на тлі яких сюжети «Холодного дому» Дікенса виглядають пригодами Діка і Джейн[78].

– Мені почулося, ти казав, ніби всі брати й сестри міс Істлейк померли.

– Найближчі родичі померли, але є ще племінниці й племінники, і їхні онуки й онучки. Ними вкрита вся Земля, мов фарбою Шервін-Вільямс. От вони-то й займаються сутяжництвом, але судяться вони одне з одним, а не з нею. Єдина згадка про неї у кожному заповіті старого стосується саме цього шматка острова, котрий було точно обміряно й визначено двома топографічним компаніями, одна зробила це напередодні Другої світової війни, а інша – одразу після неї. Це документи публічного доступу. І знаєш, що ще, аміго?

Я похитав головою.

– Міс Істлейк упевнена, що її старий колись запланував саме такий розвиток подій. І скажу, оскільки я сам проглядав копії тих заповітів, як юрист я дотримуюсь тієї ж думки.

– Хто сплачує податки?

Він набрав здивованого вигляду, потім розсміявся.

– Ти мені подобаєшся дедалі більше, vato[79].

– Це з мого іншого життя, – нагадав я йому. Мені вже подобалося це означення – «інше життя».

– Авжеж. Тоді ти це поцінуєш, – сказав він. – Тут зроблено хитро. Всі три останні заповіти Джона Істлейка мають ідентичні клаузули про заснування довірчого фонду для сплати податків. Перша інвестиційна компанія, що управляла фондом, відтоді була поглинута іншою… ну, фактично вона поглинула сама себе…

– Отак в Америці й робиться бізнес, – зауважив я.

– Істинно. Хай там як, фонду ніколи не загрожувало банкрутство і податки сплачуються щорічно, як по хронометру.

– Гроші вирощують самі себе.

– Справді, – він підвівся й заклав руки за поперек, розминаючись. – Як ти дивишся на те, щоб піднятися до будинку і познайомитися з леді? Вона саме зараз має прокинутися після полуденного сну. У неї є проблеми, але для своїх вісімдесяти п’яти вона чудова дівчинка.

Не на часі було розповідати йому, що я вже, здається, був познайомився з нею – лаконічно – через автовідповідач.

– Якось іншим разом. Коли веселощі вщухнуть.

Він кивнув.

– Приходь завтра вранці, якщо бажаєш.

– Можливо. Все було чудово. – Я простягнув йому свою ліву руку. Він її потиснув, дивлячись при цьому на мою куксу.

– Протеза нема? Чи ти, коли не обертаєшся серед еліти, його не вдягаєш?

Я мав напоготові відповідь, яку міг у таких випадках давати різним людям: підвищена чуттєвість нервів у куксі, – але це була брехня, а Ваєрмену мені не хотілося брехати. Почасти через те, що він мав нюх на тонкий аромат лайна, а головно тому, що мені просто не хотілося брехати йому.

– Звісно, мені робили обміри для протеза, ще коли лежав у шпиталі, і всі на мене тиснули – особливо моя фізіотерапевтка і мій товариш, психолог. Вони наголошували, що чим швидше я навчуся користуватися протезом, тим швидше призвичаюся до нового життя…

– Забудь про все й мерщій катай до танцю…

– Так.

– От тільки забути про все іноді не так-то й легко.

– Так.

– Іноді це навіть неправильно.

– Авжеж, неправильно, хоча… – я вкляк і махнув рукою.

– Достатньо близько до рок-н-ролу?

– Так, – погодився я. – Дякую за освіжаючий напій.

– Приходь знову, і буде тобі ще. Я засмагаю тільки від другої до третьої – години на день мені достатньо, – а пізніше міс Істлейк, якщо не спить, так бавиться зі своїми порцеляновими статуетками, ну й, звичайно ж, вона ніколи не проґавить Опру, тож маю вільний час. Насправді в мене його більше, ніж мені потрібно. Хоча хтозна? В нас може знайтися багато тем для балачок.

– Добре, – погодився я. – Звучить заманливо.

Ваєрмен вишкірив зуби. Перетворився на картинного красеня. Простягнув мені руку, і я знову її потиснув.

– Знаєш, що я подумав? Дружба, заснована на сміху, завжди щаслива.

– Напевне наступною роботою в тебе буде написання тих пророцтв, що трапляються нам у китайських пиріжках, – зауважив я.

– Трапляються роботи й гірші, мучачо. Істотно гірші.

IV

Йдучи назад, я повертався думками до міс Істлейк, старенької леді у величезних кедах і крислатому солом’яному капелюсі, котра виявилася фактичною власницею цілого острова біля узбережжя Флориди. Не Нареченою Хрещеного Батька, а дочкою барона-землевласника і прямо тобі Патронесою Митців. Мій розум знову фатально занесло кудись на манівці, тож я не міг пригадати імені її батька (щось просте, односкладове), але ситуацію загалом, як її мені змалював Ваєрмен, я пам’ятав. Нічого схожого на це я ніколи не чув, хоча коли заробляєш собі на життя будівництвом, стикаєшся з різними дивними варіантами права власності. Я вирішив, що це цікавий приклад винахідливості… коли, як у цьому випадку, йдеться про збереження більшої частини свого маленького королівства у стані природної недоторканності. Питання тільки – заради чого?

Уже майже подолавши відстань до Великої Ружі, я усвідомив, що нога мені болить, мов казна-що. Накульгуючи, я зайшов до кухні і там напився води просто з крана, а потім через вітальню подибуляв у головну спальню. На автовідповідачі блимав вогник, але я не бажав зараз чути послань із зовнішнього світу. Мені хотілося одного – скоріше впасти.

Я лежав, задивившись на повільне обертання лопатей вентилятора в мене над головою. Не дуже переконливо я пояснив відсутність у мене протеза. Цікаво, чи краще Ваєрмен впорається з темою: Що змусило правника працювати нянькою при багатій старій діві? Що за інше життя в нього позаду?

Міркуючи про це, я відплив у позбавлений марень і вельми освіжаючий сон.

V

Прокинувшись, я став під гарячий душ, а потім рушив до вітальні перевірити автовідповідач. Почувався я краще, ніж міг на те сподіватися після двохмильної прогулянки. Завтра вранці, може, й ледь тягатиму ноги, але сьогоднішній вечір обіцяє бути гарним, гадав собі я.

Повідомлення було від Джека. Він розповів, що мати його сконтактувала з кимсь на ім’я Даріо Наннуцці і той Наннуцці в п’ятницю між четвертою і п’ятою дня радо подивиться на мої картини – чи можу я привезти їх не більше десятка, таких, що сам вважаю найкращими, у галерею «Ското»? Етюдів не треба. Наннуцці хотів поглянути тільки на готові роботи.

В мені заворушилася тривога…

Ні, я відчув щось зовсім інше.

Скрутило шлунок, я міг побожитися, що мої нутрощі раптом опустилися на три дюйми нижче. Та найгірше не це. Знайоме болісне свербіння поповзло знизу вгору правим боком і спустилося мені у відсутню руку. Я запевняв себе, що такі відчуття – коли тебе від страху кидає в піт за три дні до події – чистісіньке глупство. Якось я був виконував десятимільйонний контракт з асфальтування на замовлення міськради Сент-Пола, і якраз тоді один кандидат звідти балотувався на губернатора Міннесоти. Тож мені довелося надивитися танцювальних виступів дівчаток-дебютанток, репетицій фанатських груп підтримки, уроків керування автомобілем та до біса іншого юнацтва. Хіба з цим можна порівняти показ кількох моїх картин якомусь хлопцю з арт-галереї.

Однак, коли я поліз угору сходами до Малої Ружі, коліна в мене були налиті свинцем.

Сідало сонце, заливаючи велику кімнату розкішним, неймовірно мандариновим світлом, проте в мене не виникло бажання спробувати його відтворити – не цього вечора. Але світло відгукнулося в мені. Так, як відгукується в душі фотокартка давно втраченої коханої, на яку натрапив, риючись у шухлядці зі старими сувенірами. Ще й почався приплив. Навіть тут, нагорі, я чув скреготливі голоси мушель. Я сів і став перебирати речі на столі знахідок – пір’їна, відполірований водою камінець, вимита до сірої невпізнаванності разова запальничка. Тепер мені згадалася не Емілі Дікінсон, а стара народна пісня: Мамо, хіба не гарно сяє сонце крізь гілки дерев. Ніяких дерев, звичайно, переді мною не було, але я міг сам собі посадити дерево на горизонті, аби схотів. Я міг би посадити там дерево, щоб крізь нього сяяло сонце. Хело, Далі.

Мені не страшно було б почути, що в мене нема хисту. Я боявся, що синьйор Наннуцці скаже, що в мене є кри-и-и-хітний талантик. Покаже між великим і вказівним пальцями чвертьдюймовий зазор і порадить мені замовити собі місце на фестивалі вуличного мистецтва у Вінісі[80], запевняючи, що там я матиму успіх, чимало туристів будуть у захваті від моїх імітацій Далі.

А якщо він дійсно так і зробить, розчепірить пальці на чверть дюйма і промовить кри-и-и-хітний, що мені тоді робити? Чи вердикт якогось незнайомця позбавить мене моєї нової віри в самого себе, моєї нової особистої радості?

– Можливо, – вголос подумав я.

Так. Бо малювання картин – це зовсім не те, що будування торгівельних центрів.

Найлегше з легкого – скасувати зустріч… хоча я нібито пообіцяв Ілсі, а в мене не було звички порушувати обіцянок, які я давав своїм дітям.

Права рука все ще свербіла, свербіла аж боліла, але я намагався не звертати на це уваги. Ліворуч під стіною стояли близько десяти готових полотен. Я обернувся туди, сподіваючись вибрати найкращі, проте навіть не подивився на них.

На сходах стояв Том Райлі. Голий по пояс. На ньому були тільки сині піжамні штани, потемнілі в паху й на внутрішнім боці лівої ноги, там, де він їх обмочив. У нього не було правого ока. На тому місці діра очниці, заповнена згустком чорно-червоної сукровиці. Схожа на бойову розмальовку смуга висохлої крові тягнулася по лівій скроні і зникала у сивіючому волоссі в нього над вухом. Цілим оком він втупився у Мексиканську затоку. Криваві промені призахідного сонця мацали йому схудле, мертвотно-бліде обличчя.

Я заверещав від здивування й жаху і, відсахнувшись, упав зі стільця. Завалився на хвору ногу і знову закричав, цього разу від болю. Смикнувшись, я штовхнув ногою стілець, і той перекинувся. Коли я знову подивився в бік сходів, Тома там не було.

VI

За десять хвилин я вже був на нижньому поверсі і набирав його домашній номер. Сходами з Малої Ружі вниз я сповзав на заду, зіскакуючи сракою зі щабля на щабель. Не тому, що, падаючи зі стільця, забив собі стегно, а тому, що ноги в мене тремтіли так, що я їм не довіряв. Я боявся, що полечу сторч головою, або навіть покочуся кубаря, тож чіплявся лівою рукою за поруччя. Господи, я боявся зомліти.

Пригадався той день на озері Фален, коли, обернувшись, я побачив в очах Тома дивний блиск, як він хникав переді мною: «Бос, я ніколи не звикну до вас такого, однорукого… Мені так жаль».

У Тома, в його затишному домі в Епл-Веллі почав дзвонити телефон. Том, котрий двічі був жонатим і двічі розлученим, Том, котрий умовляв мене не виїжджати з Мендота Гайтс… «Це як здавати гру на власному полі», – так він тоді сказав. Том, котрий незабаром сам зайшов пограти на моєму полі, якщо вірити «Друзям з сюрпризами»… а я таки вірив цій картині.

І в щойно бачене нагорі я також вірив.

Один гудок… другий… третій.

– Ну ж бо, – мурмотів я, – візьми врешті ту йобану слухавку.

Я не уявляв, що скажу, якщо він її візьме, та й не переймався тим. Я хотів лише почути його голос. Я його почув, але в запису.

– Вітаю, ви додзвонилися до Тома Райлі, – промовив він. – Ми з моїм братом Джорджем зараз перебуваємо в круїзі з нашою матір’ю, цього року в Нассау[81]. Що ти кажеш, мамо?

– Це я, Багама Мама! – почувся прокурений, але беззаперечно радісний голос.

– Так і є, це вона, – підтвердив Том. – Ми повернемося восьмого лютого. Тим часом ви можете залишити ваше повідомлення… коли, Джордж?

– Після дзвуку дзиии! – вигукнув чоловічій голос.

– Правильно! – погодився Том. – Після дзиґи. Або можете зателефонувати до мого офісу.

Він назвав номер, а потім вони усі втрьох промовили: «БОН ВОЯЖ!»

Я мовчки поклав слухавку. Його голос не був схожим на голос людини, що замислила самогубство, але він дуже-дуже близько до цього наблизився (він з тих, про кого потім найчастіше кажуть: «а виглядав цілком нормальним») і ще…

– А хто сказав, що він збирається покінчити самогубством? – запитав я у порожньої кімнати… і враз озирнувся довкола, аби пересвідчитися, що вона дійсно порожня. – Хто сказав, що з ним не може трапитись аварія? Чи навіть хтось його вб’є? Якщо вже не вбили?

Втім, якби щось таке вже трапилося, хтось мені напевне зателефонував би. Либонь, Бозі, хоча найшвидше Пам. Отже…

– Це самогубство, – повідомив я кімнаті. – Це самогубство, і воно ще не трапилося. Це було попередження.

Я підвівся й пошкандибав до спальні. Останнім часом я мало користався костуром, але цього вечора він мені був потрібен, дуже потрібен.

Моя краща подружка сиділа, притулившись до подушок на тому боці ліжка, який могла б займати справжня жінка, якби я її мав. Я сів, узяв її в руки і подивився в її великі, сповнені карикатурного здивування баньки: Ууууу, ти бридкий дядько! Це моя Реба, лялька, схожа на Люсі Рікардо.

– Це як візит Привиду Наближення Різдва до дядька Скруджа, – сказав я їй. – Таке трапляється. Але що ж мені тепер робити? Це не якесь там малювання. Це абсолютно не те, що просто малювання картин!

Але різниці не було, і я це розумів. Малюнки й видіння являються з людського мозку, а в моєму мозку щось змінилося. Я гадав, що зміни відбулися просто в результаті правильної комбінації травм. Або неправильної. Контрударна травма. Зона Брокá. І острів Дума. Острів зіграв тут якусь роль… яку роль?

– Підсилювача, – сказав я Ребі. – Хіба ні?

Вона утрималася від коментарів.

– Тут щось таке є, і воно діє на мене. А може, воно навіть покликало мене сюди?

Від цієї думки мені перехопило подих. Піді мною, здіймаючись і спадаючи в диханні хвиль, перемелювалися мушлі. Так легко було уявити там замість них черепи, тисячі черепів, котрі, коли надходить хвиля, разом скрегочуть зубами.

Чи це не Джек казав, що десь там, у воложистих хащах, є ще якийсь напівзруйнований дім? Здається, він. Коли ми з Ілсою намагалися проїхати в той бік, дорога раптом зіпсувалася. І шлунок в Ілси теж. З моїми нутрощами все було окей, але сморід оточуючої нас рослинності був нестерпним, а свербіж у відсутній руці ще гіршим. Ваєрмен, мені тоді здалося, злякався, коли почув від мене про нашу поїздку. «Екскурсії по цій дорозі не для хлопця в твоєму стані», – сказав він. Питання тільки, в якому це я перебуваю стані?

Реба продовжувала грати в мовчанку.

– Я не хочу, щоб це трапилося, – промовив я стиха.

Реба мовчки дивилася вгору, на мене. Я для неї – бридкий дядько, вона це завжди пам’ятає.

– Ніякої користі від тебе, – сказав я й відкинув її геть. Вона впала долілиць на свою подушку, дупкою догори, розставивши рожеві ганчір’яні ноги, ну чисто тобі якась мала курва. І дійсно – Ууууууу, бридкий дядько.

Я похилив голову, втупився в килим і почухав собі потилицю. М’язи на шиї були вузлувато напружені. Немов залізні на доторк. Давно в мене сильно не боліла голова, як було траплялося раніше, але якщо м’язи скоро не розслабляться, сьогодні вночі мені гарантовані судоми. Втішно. Калорійна вечеря – саме те, що мені зараз потрібно, така, коли відрізаєш кавалки від замороженого разом з підливою м’яса, сім хвилин смажиш його у мікрохвильовці і тут же оскаженіло пожираєш.

Утім, я ще якийсь час посидів нерухомо. Забагато мав я питань, та більшість з них перебували поза моєю спроможністю на них відповісти. Я визнав це і змирився з цим. Я навчився багато з чим змирятися з того дня, як зіткнувся з краном. Проте я вирішив знайти хоч одну відповідь, перш ніж дозволю собі наїстися, хоч яким я не був голодним. Телефон на столику при ліжку дістався мені разом з будинком. Дисковий, чарівної старомодної моделі Принцеса[82]. Він стояв на довіднику, що складався здебільшого з «жовтих сторінок». Я відкрив вутлу білу секцію, гадаючи, що навряд чи знайду там Елізабет Істлейк, але там був її номер. Я його набрав. Після двох гудків слухавку підняв Ваєрмен.

– Слухаю, садиба Істлейк.

У цьому ідеально врівноваженому голосі не було ані сліду від тієї людини, котра дореготалася до того, що під нею розвалився стілець, й одразу мені здалося, що цей мій дзвінок до нього – найгірше у світі, що я міг зараз зробити, але відступати не було куди.

– Ваєрмене? Це Едґар Фрімантл. Мені потрібна допомога.