Читать книгу Острів Дума - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 11

I

Наступного дня я знову сидів біля столика, що стояв наприкінці хідника від Ель Паласіо де Асесінос. Хоча й подерта, смугаста парасолька була ще годна. Від води тягнуло таким холодним бризом, що не завадили б светри. По столу танцювали скалки світла, а я все говорив. Отак я проговорив, авжеж – ледь не годину, освіжаючи собі горло ковтками зеленого чаю з келиха, який не забував доливати Ваєрмен. Нарешті я замовк, і якийсь час ніщо не порушувало тишу, окрім шепотіння хвиль, що набігали на смугу прибою й відкочувалися назад.

Напевне минулої ночі Ваєрмен почув у моєму голосі дійсно щось доволі кепське, бо він не забарився з пропозицією зараз же приїхати до мене з Паласіо на гольф-візку. Сказав, що зможе підтримувати зв’язок з міс Істлейк за допомогою вокі-токі[83]. Я запевнив його, що справа може почекати. Справа важлива, але не термінова, сказав я. Принаймні не для служби 911. І це було правдою. Якщо Том вирішив учинити самогубство у своєму круїзі, навряд я міг би запобігти цьому. Проте я не вважав, що він піде на таке, коли поряд із ним його мати і брат.

Я не збирався розповідати Ваєрмену про те, як потайки рився у сумочці доньки; цього факту я соромився більш за все інше. Але тільки-но я взявся розповідати, почавши аж від LINK-BELT, то вже й був не в змозі зупинитися. Я розповів йому майже все, закінчивши свою історію блідим, мертвим, однооким Томом Райлі, котрий стояв на вершечку сходів, що ведуть до Малої Ружі. Гадаю, почасти мене аж так несло просто через усвідомлення того факту, що Ваєрмен не зможе запроторити мене до найближчої божевільні – нема в нього на це законного права. А почасти ще й через те, що, захоплений його щирістю й цинічним почуттям здорового гумору, я тим не менш відчував його чужаком. Іноді – хоча, гадаю, доволі часто – чужому набагато легше розповідати щось хитросплетене чи навіть абсолютно безглузде. Проте головним чином я сповідувався просто заради полегшення: так ужалений змією вичавлює отруту з ранки.

Ваєрмен налив собі ще келих чаю, при цім не зовсім твердою рукою. Мене це заінтригувало і стривожило. Відтак він кинув погляд на годинник, котрий носив на медсестринський манер – циферблатом до внутрішнього боку зап’ястя, і сказав:

– Десь за пів години я мушу піти подивитися, як там вона… Хоча я певен, що з нею все гаразд, проте…

– А якщо ні? – спитав я. – Якщо вона впала чи ще щось трапилося?

З кишені шортів він дістав вокі-токі. Плаский, як мобільний телефон, апарат.

– Я наполягаю, щоб вона носила свій завжди з собою. По дому також всюди натикано кнопки термінового виклику, але… – Він ткнув собі в груди великим пальцем. – Реальна тривожна система – це я сам, зрозуміло? Єдина система, якій я довіряю.

Він поглянув на воду й зітхнув.

– У неї хвороба Альцгаймера. Поки що в легкій формі, але доктор Гедлок каже, що, раз уже вгніздилася, вона може почати швидко розвиватися. За рік… – Тут він майже безпорадно знизав плечима, але посвітлішав. – Щодня о четвертій у нас чай. Чай з Опрою. Чому б тобі не прийти познайомитися з хазяйкою дому? Я навіть пригощу тебе острівним лаймовим тортом.

– Окей, – відповів я. – Домовилися. Як ти вважаєш, це вона залишила повідомлення на моєму автовідповідачі про те, що острів Дума нещасливе місце для дочок?

– Безперечно вона. Втім, якщо ти очікуєш якихось пояснень – якщо ти вважаєш, що вона про це взагалі пам’ятає, – хай тобі пощастить. Хоча, можливо, я сам зможу тобі якось допомогти. Вчора ти питав щось про її братів та сестер, а я тобі чомусь не пояснив. Насправді Елізабет мала тільки сестер. Тобто в її батьків були лише дочки. Найстарша народилася у 1908-му чи десь біля того. Елізабет з’явилася у 1923-му. Мати, місіс Істлейк, померла приблизно через два місяці після того, як її народила. Якась інфекція. Чи, може, тромб… хто міг у цьому розібратися в ті давні часи. Це трапилося тут, на Думі.

– А батько оженився знову? – Я так і не міг пригадати його імені.

Тут Ваєрмен допоміг мені.

– Джон? Ні.

– Ти ж не хочеш сказати, ніби він виховував усіх своїх шістьох дочок прямо тут. Це було б уже занадто готично.

– Він намагався, з допомогою няні. Але найстарша втекла з якимсь хлопцем. У міс Істлейк була травма, від якої вона ледь не загинула. А близнючки… – Він хитнув головою. – Вони були на два роки старші за Елізабет. А у 1927-му зникли. Вважається, що вони пішли купатися, їх потягло від берега відбійною течією і вони потонули там, у caldo grande.

Він задивився на воду – оманливо ласкаві хвилі набігали на берег, мов щенята, – і надовго замовк. Перегодом я спитав, чи все це йому розповідала сама міс Істлейк?

– Дещо. Не все. До того ж вона плутається у своїх спогадах. Я знайшов побіжну згадку про якийсь інцидент – схоже саме той – на інтернет-сайті, присвяченому історії узбережжя затоки. Написав електронного листа одному бібліотекарю в Тампі. – Ваєрмен підняв руки й поворушив пальцями, показуючи, ніби друкує. – Запитав про Тесі й Лору Істлейк. Бібліотекар надіслав мені копію місцевої газети за 19 квітня 1927-го. Заголовок на першій сторінці дуже беззастережний, дуже суворий, дуже пронизливий. Лише два слова. «ВОНИ ПРОПАЛИ».

– Господи, – промовив я.

– Їм було по шість років. А Елізабет чотири, вже достатньо велика, щоб зрозуміти, що трапилося. Можливо, й достатньо доросла, щоб самій прочитати такий простий газетний заголовок «ВОНИ ПРОПАЛИ». Близнючки загинули, а найстарша, Адріана, чкурнула до Атланти з директором якоїсь із його фабрик… нема дива, що Джонові остогид цей острів. Він з трьома дочками, які з ним ще залишилися, переїхав до Маямі. Через багато років він повернувся сюди помирати, а міс Істлейк доглядала його. – Ваєрмен знизав плечима. – Либонь так, як я зараз гляджу її. Отже… ти тепер розумієш, чому стара леді в початковій стадії Альцгаймера може вважати Думу поганим місцем для дочок?

– Гадаю, так, але як стара леді в початковій стадії Альцгаймера змогла взнати телефон її нового орендатора?

Ваєрмен хитро зирнув на мене.

– Орендар новий, а номер старий, функція автонабору діє у всіх апаратах отам, – він ткнув пальцем собі за спину в бік дому. – Є ще питання?

Я здивувався.

– Мій номер у неї в автонаборі?

– Не гань мене, я не так давно затесався в це кіно. Гадаю, це той ріелтор, що займається її маєтками, запрограмував номери орендованих домів у телефони. Або її бізнес-менеджер. Він налітає сюди з Сент-Пітерсбургу приблизно через кожні шість тижнів, аби пересвідчитися, що вона ще жива, і я не втік, прихопивши Сподівську порцеляну[84]. Я його спитаю, як з’явиться наступного разу.

– Отже, одним натиском кнопки вона може зателефонувати до будь-якого будинку на північному кінці острова?

– Ну… так. Я маю на увазі, що вони ж всі її, – він ляснув мене по руці. – Проте, знаєш що, мучачо? Гадаю, цього вечора в твоєї кнопки станеться нервовий розлад.

– Ні, – попрохав я, сам не знаючи чому. – Не треба цього робити.

– Авжеж, – погодився Ваєрмен, ніби щось зрозумівши, але хтозна, може, він дійсно щось знав? – Хай там як, а пояснення тому містичному дзвінку знайшлося – хоча мушу тобі наголосити, пояснення стають хиткими на острові Дума. Як це показує й твоя історія.

– Що ти цим хочеш сказати? Ти теж мав… схожий досвід?

Він дивився на мене відкрито, із загадковим виразом на обличчі. Холодний січневий вітер віяв поривами, нагортаючи пісок довкола наших щиколоток. Задирав йому волосся, знову відкриваючи над правою скронею шрам у формі монети. Чи хто, бува, не вдарив його колись горлом пляшки під час якоїсь бійки в барі, намагався я уявити того, хто міг би озлитися на цього чоловіка. Важко було собі такого уявити.

– Так… я мав досвід, – промовив він, роблячи вказівними пальцями різкий жест, ніби закриває лапки цитати. – Той самий, через який діти стають дорослими. Той, що змушує викладачів англійської гнати туфту первачкам… літер-курс. – Кожну свою фразу він брав пальцями у лапки.

Окей, йому не хтілося розповідати, принаймні зараз. Відтак я спитав його, чи він повірив у мою історію.

Він закотив очі під лоба й відкинувся на спинку стільця.

– Не випробовуй мого терпіння, vato[85]. Щодо деталей ти можеш помилятися, але ж ти не сказився. Отам, у маєтку позаду мене, є леді… найлагідніша леді у світі, і я її люблю, хоча іноді вона вважає мене своїм татом, і ніби ми з нею живемо в Маямі десь у тисяча дев’ятсот тридцять четвертому. Іноді вона кладе якусь зі своїх порцелянових статуеток у коробку від печива «Ніжна зваба» і жбурляє у ставок із золотими коропами за тенісним кортом. Мені доводиться діставати її звідти, поки вона спить, бо якщо побачить, верещатиме, мов різана. Не уявляю, чому так. Сподіваюся, цього літа вона нарешті буде постійно носити дорослий ліфчик.

– Так у чому сенс?

– Сенс у тім, що я знаю loco[86], я знаю Думу, і я вже трохи знаю тебе. Я готовий повірити, що тобі було видіння, ти побачив свого друга мертвим.

– Без брехні?

– Без брехні. Verdad[87]. Питання тільки в тім, що ти тепер збираєшся робити, якщо припустимо, що ти не дуже мрієш спровадити його під землю – можу я собі дозволити побути трохи вульгарним? – за те, що він намазав своїм маслом твою колишню булочку.

– Та ні, не хочу. До того в мене було… Не знаю, як про це сказати…

– Либонь, до того ти уявляв собі, як видовбуєш йому очі гарячою виделкою для тостів, відрубуєш йому прутня? Таке ти відчував до того, мучачо? – Ваєрмен наставив на мене пальця пістолетом. – Я був жонатий на красуні-мексиканці, я знаю, що таке ревнощі. Це нормально. Це рефлекторні почуття.

– Тобі твоя дружина колись… – я затнувся, раптом знов згадавши, що познайомився з цим чоловіком лише вчора. Про це було неважко забути. Ваєрмен був таким щирим.

– Ні, аміго, нічого такого, про що б мені було відомо. Вона просто вмерла на моїх очах, – вираз його обличчя абсолютно не змінився. – Давай не будемо про це, окей?

– Окей.

– Про ревнощі варто пам’ятати одне – вони приходять і відходять. Як тутешні післяполуденні зливи в підлий сезон. Ти казав, що для тебе все вже позаду. Так і має бути, оскільки ти більше вже не її campesino[88]. Питання – як ти збираєшся вирішувати іншу проблему. Як ти збираєшся утримати того хлопця від самогубства? Ти ж бо знаєш, як воно бува трапляється після безхмарних сімейних круїзів, так?

Якусь мить я мовчав. Намагався перекласти собі його останнє іспанське слово. Ти більше не її слуга, здається так? Якщо так, то в ньому бриніла гірка правда.

– Мучачо? Що ти робитимеш далі?

– Не знаю. Його електронна адреса в мене є, але що я йому напишу? «Дорогий Томе, я занепокоєний твоєю підготовкою до самогубства, будь ласка, терміново відповідай»? До того ж я певен, що у відпустці він не перевіряє свою електронну пошту. Він двічі був одружений і одній з колишніх дружин по цю пору сплачує аліменти, але не підтримує стосунків з жодною з них. Була в нього й дитина, але померла малою, здається, від розщеплення хребта… то що я можу тут зробити. Що?

Ваєрмен одвернувся, відкинувшись на спинку стільця, він сидів і дивився на воду, де пірнали по свій обід пелікани. Його поза ясно випромінювала невдоволення.

Він обернувся до мене.

– Перестань крутити. Ти збіса чудово знаєш, хто з ним спілкується. Або вважаєш, що це так.

– Пам? Ти маєш на увазі Пам?

Він дивився на мене мовчки.

– Ти будеш говорити, Ваєрмене, чи так тут і сидітимеш?

– Я мушу йти до моєї леді. Вона вже мала би прокинутися і захоче, як завше о четвертій, чаювати.

– Пам вирішить, що я здурів! До дідька, вона й без цього впевнена, що я божевільний!

– Переконай її, – тут він пом’якшав. – Послухай, Едґаре. Якщо вона була з ним у таких близьких стосунках, як ти вважаєш, вона могла помітити якісь ознаки. Тобі треба лише спробувати. Entiendes?[89]

– Я не розумію цього слова.

– Воно означає – зателефонуй своїй дружині.

– Вона моя колишня дружина.

– Аж ніяк. Поки тобі не все одно, розлучення – лиш юридична фікція. Тому-то тебе так дрочать її думки про стан твого розуму. Але якщо тобі неоднакова доля того хлопця, ти їй зателефонуєш і скажеш, що є підстави думати, що він планує утнути таку штуку.

Він підвівся й простягнув мені руку.

– Досить теревенити. Пішли, познайомишся з хазяйкою. Не пожалкуєш. Вона дуже лагідна, як для хазяйки.

Я подав йому руку й дозволив витягти себе з пляжного стільця, напевне принесеного сюди з домашніх запасів. У нього було міцне рукостискання. Це ще одна риса Джерома Ваєрмена, якої я ніколи не забуду: чоловік із міцним рукостисканням. Хідник, що вів до хвіртки у задній стіні, був завузьким для двох, тож я, накульгуючи, тюпав позаду. Діставшись хвіртки – зменшеної версії центральних воріт, схожої на щось іспанське так само, як випадкові Ваєрменові слівця – він, ледь усміхаючись, обернувся до мене.

– По вівторках і четвергах приходить прибирати Джозі, вона не буде проти приглянути за міс Істлейк, поки та дрімає. Це означає, що я можу прийти подивитися на твої картини завтра після полудня десь біля другої, звісно, якщо ти цього хочеш.

– А як ти взнав, що я цього хочу? Я все ніяк не міг набратися духу, щоб тебе запросити.

Він знизав плечима.

– Та це ж природньо, хотіти, аби хтось подивився, перш ніж показувати їх фахівцю з галереї. Ясно, щоб цей хтось не був твоєю дочкою чи тим юнаком, котрий на тебе працює.

– Мені везти їх туди у п’ятницю. Я так боюся.

Ваєрмен махнув рукою і посміхнувся.

– Не переживай, – промовив він і продовжив після паузи. – Якщо я побачу, що твої роботи лайно, я тобі так і скажу.

– Годиться.

– Просто для ясності, – кивнув він. Відтак відчинив хвіртку і завів мене у двір Гнізда Чаплі, садиби відомої також як Palacio de Asesinos.

II

Я вже бачив цей двір того дня, коли використав його центральний в’їзд, аби розвернутися, але тоді я тільки мазнув поглядом. Тоді я переймався лише тим, щоб швидше довезти себе й мою сполотнілу, вкриту потом дочку до Великої Ружі. Я запам’ятав тенісний корт і прохолодну блакить доріжок, але ставка з золотими рибками зовсім не помітив. Корт стояв чистенький, хоч зараз готовий для гри, його мощена поверхня була на пару тонів темнішою за ту плитку, що вкривала двір. Один поворот хромованого важеля, й сітку буде напнуто. Повний м’ячів кошик стояв на металевих стовпчиках, у мене промайнула згадка про той етюд, що Ілса забрала з собою до Провіденса, «Кінець гри».

– Одного дня, мучачо, – сказав Ваєрмен, вказуючи на корт, повз який ми проходили, і уповільнив темп, щоб я не відставав. – Ми разом з тобою… Я заради тебе битиму легесенько, просто поперекидуємося, бо я так скучив помахати ракеткою.

– Це буде плата за те, що ти подивишся на мої картини?

Він усміхнувся.

– Я маю ціну, але це не вона. Скажу пізніше. Давай, заходь.

ІІІ

Ваєрмен провів мене крізь задні двері, через притемнену кухню з білими поверхнями робочих острівців і величезною піччю «Вестингауз», а там і в наповнений шерхотами інтер’єр будинку, що сяяв темною деревиною – дуб, горіх, тик, кипарис, палісандр. Так, це беззаперечно був Паласіо в старому флоридському стилі. Ми проминули одну – з заставленими книжками стінами – кімнату, де в кутку стояв справжній лицарський обладунок. Бібліотека межувала з кабінетом, в якому на стінах висіли картини – не нудні олійні портрети, а яскраві абстрактні речі, була навіть парочка вивертаючих очі оп-артових[90] робіт.

Нас рясно облило світлом, ніби білим дощем, коли ми проходили центральний хол (Ваєрмен ішов, я шкутильгав), і я зрозумів, що, попри всю грандіозність маєтку, це лише помпезний сутичок – коридор, яким зазвичай з’єднують частини старіших і простіших флоридських помешкань. Цей стиль, майже завжди втілюваний з використанням деревини (інколи обрізків), а не каменю, навіть має власну назву: «флоридський крекер».

Сповнена світлом, завдяки скляній стелі, галерея була заставлена вазонками з квітами. Досягши її кінця, Ваєрмен повернув праворуч. Повернувши вслід за ним, я потрапив у величезну прохолодну вітальню. Ряд вікон виходив на бічний дворик, теж заповнений квітами – половину їх могли б назвати мої дочки, Пам знала назви усіх, а я зумів розпізнати тільки айстри, комеліну, самбук та бегонію. Ага, ще рододендрони. Їх там було повно. Біля заростей, на мощеній блакитною плиткою доріжці, що напевне вела до великого двору, стояла на одній нозі гостроока чапля. Вона мала одночасно задумливий і похмурий вигляд, але я жодного разу не бачив стоячої чаплі, що не була б схожою на пуританського старигана, котрий міркує, яку з відьом спалити наступною.

В центрі кімнати знаходилася жінка, яку ми з Ілсою бачили того дня, коли сподівалися прокотитися острівною дорогою. Тоді вона сиділа у візку, взута у високі сині кеди. Сьогодні вона стояла, поклавши руки на бильце ходунка, а її ступні – великі й дуже бліді – були босі. Вдягнена вона була у бежеві штани з високою талією і темно-брунатну шовкову блузу з дивовижно широкими плечима й рукавами. Її костюм нагадав мені Кетрін Гепберн у тих старих фільмах, які іноді показують на каналі «Turner Classic Movies»: «Адамове ребро» або «Жінка року». Тільки я не міг пригадати, щоб колись бачив Кетрін Гепберн такою старою, навіть коли вона дійсно зістарилася.

Більшу частину кімнати займав довгий, низький стіл того типу, що стояв у мого батька в підвалі, по якому він ганяв свої електропоїзди, тільки цей було покрито не плексигласом, а якоюсь світлою, схожою на бамбук деревиною. Він був заставлений моделями будиночків і порцеляновими статуетками: чоловіки, жінки, діти, домашня скотина, дикі тварини, істоти міфологічного походження. Говорячи про міфологічні істоти, я маю на увазі пару фігурок з обличчями, розмальованими під негрів, які навряд чи отримали б свідоцтва від Національної асоціації сприяння прогресу кольорового населення.

Елізабет Істлейк подивилася на Ваєрмена з виразом такої лагідної втіхи, що мені це захотілося намалювати… Хоча не певен, чи хтось сприйняв би це всерйоз. Я не певен, що ми ще спроможні повірити простим емоціям у мистецтві, хоча щодня бачимо їх у житті.

– Ваєрмене! Я прокинулася рано й чудово побавилася з порцеляною! – В неї був тягучий південний акцент, що перетворював порцеляну на парацаляну. – Поглянь-но, вся родина разом!

На одному кінці столу стояла модель будинку. Отого типу, що з колонами. Згадайте маєток Тараз «Відлетілих за вітром» і матимете уявлення. Чи уйаавлення, якщо промовити це на манер Елізабет. Навкруг нього розташувалося з десяток статуеток. Диспозиція виглядала на диво церемонною.

– Авжеж, усі тут, – погодився Ваєрмен.

– І школа! Подивися, як я розставила учнів біля неї! Іди-но поглянь!

– Я подивлюся, але ж ви знаєте, як я не люблю, коли ви піднімаєтеся без мене.

– Мені не хотілося гукати тебе по вокі-токі. Я почуваюся чудово. Іди-но подивися. І хай твій новий друг також подивиться. О, я знаю, хто ти. – Вона посміхнулася, поманивши мене пальцем. – Ваєрмен мені все про тебе розповідає. Ти новий мешканець Лососевої мизи.

– Він називає цей будинок Великою Ружею, – сказав Ваєрмен.

Вона засміялася. Прокуреним сміхом, що перейшов у кашель. Відтак поточилася, і Ваєрмен поспішив підтримати її. Міс Істлейк, здавалося, не звернула уваги ані на свій кашель, ні на реакцію Ваєрмена.

– Мені подобається! – проголосила вона, прокашлявшись. – Так, золотце, мені подобається нова назва! Підходь, подивишся, як я аранжувала школу, містере?.. Я певна, що чула твоє ім’я, але воно десь вискочило, таке часто трапляється, ти містер?..

– Фрімантл, – назвався я, – Едґар Фрімантл.

Я приєднався до них біля ігрового столу, вона подала мені руку. М’язів на ній не відчувалося, але була вона, як і її ступні, доволі великого розміру. Мистецтво привітання вона не забула, бо потисла мою долоню якомога міцніше. Під час нашого рукостискання вона дивилася на мене зі щирою цікавістю. Мені сподобалося, як спокійно вона визнає слабкість своєї пам’яті. І хай там який у неї Альцгаймер, але сам я затинався розумом і язиком куди більше за неї.

– Приємно познайомитися, Едґаре. Я бачила тебе раніше, але не пригадаю коли. Згадаю потім. Велика Ружа! Класно звучить!

– Мені подобається мій будинок, мем.

– Добре. Я вельми рада, що він тебе задовольняє. Знаєш, це мистецький дім. Едґаре, ти ж художник?

Вона дивилася на мене своїми простодушними синіми очима.

– Так, – промовив я найперше і найлегше та, либонь, це й було правдою. – Гадаю, що так.

– Безумовно, ти художник, золотце. Я одразу це зрозуміла. Я хочу якусь з твоїх картин. Ваєрмен узгодить із тобою ціну. Він і юрист, і прегарний кухар, він тобі про це казав?

– Так… ні… тобто… – Я розгубився. Бесіду вона сплітала одночасно з багатьох ниток. Ваєрмен, цей пес, здавалося, ледь стримується, щоб не зареготати. Тим самим, звісно, і мене підбиваючи до сміху.

– Я намагаюся отримати картини всіх художників, котрі зупиняються у Великій Ружі. В мене є намальована там річ Гарінга. Є також етюд Далі.

Це відбило в мене охоту сміятися.

– Справді?

– Авжеж! Я покажу тобі трохи згодом, його не можна оминути, він у телевізорній кімнаті, а ми завжди дивимося Опру. Правда ж, Ваєрмене?

– Так, – погодився він і кинув погляд собі на внутрішній бік зап’ястя, де блиснув циферблат годинника.

– Але ми не конче мусимо дивитися її хвилина в хвилину, бо маємо чудовий пристрій, що називається… – Вона замислилася, нахмурилася і приклала палець до ямки на своїй пухкій щоці. – Віто? Ваєрмен, він зветься Віто?

Той посміхнувся:

– ТіВо[91], міс Істлейк.

Вона розсміялася.

– ТіВо, хіба не кумедне слово? Та хіба ми самі не смішні з цими формальностями? Для мене він Ваєрмен, а я для нього міс Істлейк – окрім тих випадків, коли я дратуюся через те, що назви речей випадають мені з голови. Ми мов персонажі з якоїсь вистави! Такої веселої, де знаєш, що ось-ось заграє оркестр і вся трупа заспіває!

Вона зареготала, аби показати всю чарівливість цієї ідеї, проте її сміх звучав строха ніби божевільно. Цього разу її акцент скерував мої думки від Марґарет Мітчелл до Тенесі Вільямса[92].

Лагідно, дуже лагідно Ваєрмен промовив:

– Може, ми перейдемо до іншої кімнати і подивимося врешті Опру? Гадаю, вам варто сісти. Ви можете закурити сигарету, коли дивитиметеся Опру, як вам подобається.

– Хвилинку, Ваєрмене. Одну хвилинку. У нас так рідко бувають гості. – А тоді до мене. – Який ти художник, Едґаре? Ти віриш у мистецтво заради мистецтва?

– Безперечно, мистецтво – заради мистецтва, мем.

– Я рада. От саме це Лососева миза полюбляє найбільше. Чи як ти це називаєш?

– Моє мистецтво?

– Ні, золотко – Лососеву мизу.

– Велика Ружа, мем.

– Хай буде Велика Ружа. А я для тебе хай буду Елізабет.

Я посміхнувся. Я мусив, бо вона не фліртувала, а була щирою.

– Добре, Елізабет.

– Чудово. За пару хвилин ми підемо до телевізорної кімнати, але спершу… – Вона знову спрямувала свою увагу до ігрового столу. – Ну, Ваєрмене? Ну, Едґаре? Ви бачите, як я розставила дітей?

Їх там було близько десятка, всі обличчями обернуті до лівого рогу шкільного будинку. Перекличка школяриків?

– Про що це вам говорить? – спитала вона. – Ваєрмене? Едварде? Хто з вас скаже?

Крихітна похибка, авжеж, мені самому не звикати до таких похибок. Але цього разу роль бананової шкірки зіграло моє власне ім’я.

– Перерва? – спитав Ваєрмен, знизавши плечима.

– Та ні ж, – відгукнулася вона. – Якби перерва, вони б усі гралися, а не збилися купою, вибалушивши очі.

– У школі або пожежа, або навчальна пожежна тривога, – сказав я.

Вона перехилилася через свій ходунок (невсипний Ваєрмен ухопив її за плече, щоб не втратила рівноваги) і поцілувала мене в щоку. Це збіса дуже здивувало мене, але сподобалося.

– Дуже добре, Едварде! – вигукнула вона. – Але що саме там діється?

Я добре подумав. Це не важко, якщо поставитися до питання серйозно.

– Тренування.

– Так! – її сині очі освітилися задоволенням. – Тепер поясни Ваєрингу, як ти здогадався.

– Якби там була пожежа, вони б розбігалися на всі боки. А вони замість того…

– Чекають, коли можна знову зайти, так… – Але тут вона обернулася до Ваєрмена, і я побачив зовсім іншу жінку, злякану. – Я знову назвала тебе неправильним ім’ям.

– Усе гаразд, міс Істлейк, – промовив він, цілуючи западину на її тімені з такою ніжністю, що я не міг втриматись від захоплення ним.

Вона посміхнулася до мене. Немов сонце визирнуло з-за хмари.

– Оскільки він по сю пору звертається до декого тут на прізвище, той дехто знає… – Але тут вона розгубилася, її посмішка почала тремтіти. – Той знає, що…

– Час дивитися Опру, – проголосив Ваєрмен, узявши її за руку. Разом вони розвернули її ходунок від ігрового столу, і вона почала з дивовижною швидкістю чалапати до дверей у дальнім кутку кімнати. Він, пильнуючи, йшов поряд.

У її «телевізорній кімнаті» панував великий «Самсунг» з пласким екраном. У протилежному кінці була стійка з дорогим звуковим обладнанням. Усе це я ледь окинув оком, прикипівши очима до взятого в рамку етюду на стіні понад полицями з компакт-дисками, і на кілька секунд забув, що треба ще й дихати.

Етюд було зроблено простим олівцем і доповнено двома багряними штрихами, намальованими либонь нічим іншим, як звичайною червоною кульковою ручкою – з тих, що вчителі ними ставлять оцінки. Ці, не так щоб зовсім вже експромтні, риски було покладено вздовж лінії обрію, щоб показати, як сонце опускається в затоку. Вони були на своєму місці. Вони були прописані геніально мінімалістично. То був мій обрій, той, що я його бачу з Малої Ружі. Я знав це так само достеменно, як знав, що той художник чув рівномірне перемелювання мушель під будинком, коли відтворював на аркуші білого паперу побачене очима і переказане йому мозком. На горизонті виднівся корабель, можливо танкер. Це міг бути той самий, що я його намалював у свій перший вечір у будинку № 13 на Дума-роуд. Стиль абсолютно не був схожим на мій, але вибір натури був більш ніж ідентичним.

Внизу виднівся майже недбалий підпис Salv Dali.

IV

Поки Опра атакувала запитаннями Керсті Еллі[93] на вічно чарівливу тему про методи схуднення, міс Істлейк – Елізабет – насолоджувалася сигаретою. Ваєрмен зробив сандвічі з яєчним салатом, і вони виявилися чудовими на смак. Мої очі раз у раз поверталися до етюду Далі, а в голові крутилася одна фраза, розуміється – Хелло, Далі. Коли з’явився доктор Філ[94] і почав ганити пару товстушок з публіки, котрі вочевидь самі визвалися на ганьбу, я сказав Ваєрмену й Елізабет, що мушу повертатися до себе.

Елізабет за допомогою дистанційного пульта притишила доктора Філа, а тоді простягнула мені книжку, на якій був лежав пульт. Її очі дивилися з несміливою надією.

– Ваєрмен каже, що ти прийдеш і почитаєш мені якось після полудня, Едмунде, це правда?

Іноді ми змушені щось вирішувати за долю секунди, і тоді був саме той момент. Я вирішив не дивитися на Ваєрмена, котрий сидів по праву руку від Елізабет. Притомність, продемонстрована нею біля ігрового столу, вже спливала, навіть мені це було помітно, хоча я гадав, що у її голові ще чимало чого залишилося. Погляд у бік Ваєрмена показав би їй, що це новина для мене, відтак вона б засоромилася. Мені не хотілося змушувати її соромитися, почасти тому, що вона мені сподобалася, почасти через те, що я міг уявити, як багато приводів для зніяковіння в майбутні пару років приготувало їй життя. Невдовзі може початися щось гірше, ніж забування імен.

– Ми про це балакали, – промовив я.

– Може, ти прочитаєш мені вірша сьогодні? – спитала вона. – За твоїм вибором. Я так за ними скучила. Я можу обійтися без Опри, але життя без книжок жалюгідне, а без поезії воно… – вона засміялася. Цей розгублений сміх краяв мені серце. – Воно, як життя без картин, як ти вважаєш? Чи ти не згоден?

У кімнаті було дуже тихо. Десь цокотів годинник, і все. Я чекав, що Ваєрмен щось скаже, але він мовчав; вона тимчасово позбавила його мови, не дивина для такого hijo de madre[95].

– Ти можеш вибрати сам, – сказала вона знову. – Хоча, якщо я тебе дуже затримую, Едвард…

– Ні, – відповів я. – Ні, все гаразд, я можу.

Книжка називалася просто «Гарні вірші». Її укладачем був Гаррісон Кейлор[96], чоловік, котрий міг би балотуватися на губернатора, і в тій частині світу, звідки я приїхав, був би обраний. Я розгорнув книжку навмання і натрапив на вірш якогось автора на ім’я Френк О’Гара[97]. Короткий. Отже, гарний, те, що мені треба, тож я пірнув у текст.

Щось зі мною трапилося в ту мить. Голос затремтів, і слова подвоїлися так, ніби слово «вода» з мого рота поточилося водою в мене з очей. Я підвів голову й хрипко промовив: «Перепрошую». Ваєрмен мав схвильований вигляд, а міс Істлейк посміхалася мені з виразом цілковитого розуміння.

– Дуже добре, Едґаре, – промовила вона. – Поезія іноді так само діє й на мене. Щирих почуттів не варто соромитись. Люди не фальшують конвульсій.

– Не імітують судоми, – продовжив я. Моїм голосом ніби говорив хтось інший.

Вона розквітла усмішкою.

– Ваєрмене, цей чоловік знає Дікінсон!

– Схоже на те, – погодився він, придивляючись до мене уважно.

– Ти закінчиш, Едварде?

– Так, мем.

Я закрив книжку.

– Це все.

Вона кивнула:

– Якими були твої найкращі дні, Едґаре?

– Сподіваюсь на тутешні, – відповів я.

Вона кивнула:

– Тоді я теж буду на це сподіватися. Кожен має право на надію. І ось що ще, Едґаре.

– Слухаю, мем?

– Нехай я для тебе буду Елізабет. Мені нестерпно чути «мем» наприкінці мого життя. Ми розуміємо одне одного?

Я кивнув:

– Гадаю, що так, Елізабет.

Вона посміхнулася, і сльози, що були застигли в її очах, пролилися. Щоки, на які вони потекли, були старі й порізані зморшками, але очі залишалися молодими. Молодими.

V

Через десять хвилин ми з Ваєрменом знову стояли в кінці хідника, що вів від Паласіо на пляж. Він залишив хазяйку садиби зі шматком острівного лаймового пирога, чашкою чаю і дистанційним пультом. У мене в торбі лежала пара Ваєрменових сандвічів з яєчним салатом. Він говорив, що якщо я їх не заберу, вони зачерствіють, але умовляти мене йому не довелося. Я також розколов його на пару таблеток аспірину.

– Слухай, – промовив він. – Вибач, я мусив би тебе спершу спитати.

– Попустися, Ваєрмене.

Він кивнув, але уникав мого погляду. Дивився на затоку.

– Я просто хочу тебе запевнити, що нічого їй не обіцяв. Але вона… здитиніла зараз. Тож іноді діє, як дитина, спирається не на факти, а на те, чого їй самій хочеться.

– І хоче, щоб їй читали?

– Так.

– Вірші на касетах чи компакт-дисках її не задовольняють?

– Та де там. Вона каже, що різниця між записом і живим голосом, як різниця між консервованими грибами і свіжими.

Він посміхнувся, але все ще уникав мого погляду.

– А чому ти їй не читаєш?

Не відриваючи очей від води, він промовив:

– Тому що я більше не можу.

– Не можеш більше… але чому?

Він подумав, а потім струснув головою:

– Не зараз. Ваєрмен сьогодні втомився, мучачо, а вона не спатиме всю ніч. Безсонна й балакуча, сповнена жалів і розкаянь, уявлятиме, ніби вона у Лондоні або в Сан-Тропе. Я бачу ознаки, які вказують на це.

– Ти розповіси мені іншим разом?

– Еге ж, – він зітхнув, не розмикаючи губ. – Якщо ти зміг відкритися, то, сподіваюся, і я зможу, хоча мені це не до вподоби. Ти певен, що сам дійдеш?

– Абсолютно, – запевнив я, хоча стегно в мене дрижало, мов великий двигун.

– Я би відвіз тебе у гольф-візку, це запросто, але в такому стані – як я його називаю «клінічна глупа ясність» – вона може надумати помити вікна… або повитирати порох з якихось полиць… або вирушити на прогулянку без свого ходунка.

Його аж пересмикнуло. Це було схоже на дійство, що почалося бурлеском, а наприкінці стало реальністю.

– Всі мене хочуть всадовити у гольф-візок, – сказав я.

Він кивнув:

– Гарний хлопчик. Ти мені про це розкажеш, коли я прийду до тебе подивитися на картини. Будь-який час згодиться. Тут є одна доглядальниця за викликом, Анна-Марія Вістлер, я можу їй зателефонувати, якщо тобі краще підходить ранок.

– Окей, дякую. І ще дякую тобі, Ваєрмене, за те, що вислухав мене.

– Дякую, що почитав хазяйці. Buena suerte, amigo[98].

Я рушив уздовж пляжу і вже подолав з п’ятдесят ярдів, аж раптом дещо прийшло мені на ум. Я обернувся, гадаючи, що Ваєрмен уже пішов, але він так і стояв там само, руки в кишенях, і вітер із затоки – вже прохолодніший – відкидав назад його довге посивіле волосся.

– Ваєрмене!

– Що?

– А Елізабет сама була колись художницею?

Він довго нічого не відповідав. Тишу порушували тільки дедалі сильніше підштовхувані вітром хвилі, які цього вечора билися голосніше. Відтак він заговорив.

– Цікаве запитання, Едґаре. Якщо ти спитаєш її – а я не раджу тобі цього робити – вона скаже, що ні. Проте я не вважаю, що вона скаже правду.

– Чому ж так?

Але він сказав лише:

– Тобі краще йти, мучачо. Перш ніж твоє стегно задерев’яніє. – Відтак різко змахнув рукою на прощання, відвернувся і рушив назад по хіднику, наздоганяючи свою довгу тінь, і лиш тоді я зрозумів, що він пішов.

Я постояв на місці ще пару довгих секунд, відтак повернувся лицем на північ, установив очима курс на Велику Ружу і теж вирушив додому. Подорож видалася довгою, і, поки я йшов, моя власна, абсурдно подовжена тінь загубилася у заростях морського вівса, але в кінці я її наздогнав. Хвилі не переставали наздоганяти одна одну, і мурмотіння мушель під будинком знову перетворювалося на суперечку.