Читать книгу Острів Дума - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 6

І

Географічна рекомендація Камена виявилася дієвою, але в ремонті несправностей у мене в голові роль Флориди, гадаю, була випадковою. Так, я пожив там, хоча ніколи по-справжньому там не жив. Дієвими виявилися острів Дума і Велика Ружа[26]. Для мене ці місця перетворилися на цілісний окремий світ.

Я покинув Сент-Пол десятого листопада з надією в серці, але без великих сподівань. Мене проводжала Кеті Ґрін – Королева Реабілітації. Вона поцілувала мене в губи, міцно обняла й прошепотіла:

– Хай збудуться всі твої сни, Едді.

– Дякую, Кеті, – відповів я.

Зворушливе почуття не завадило мені повернутися думкою до того сну, в якому Реба Лялька-Контролерка-Люті виросла до розмірів справжньої дитини й сиділа в залитій місячним світлом вітальні нашого з Пам дому. Я чудово обійшовся би без того, щоб збувся цей сон.

– Пришли мені картку з «Дісней-Ворлду», зі «Світу Моря», з «Садів Буша» або з «Дейтона-Спідвею»[27], пришли хоч звідкілясь.

Коли я на чартерному «Лірі-55»[28] (в успішнім виході у відставку є свої приємності) вилетів з Сент-Пола, там було 24[29] й кружляли перші сніжинки чергової довгої зими.

Коли я приземлився в Сарасоті[30], там було 8531 і сяяло сонце. І вже з першими кроками до приватного авіатермінала, куди я пошкутильгав, спираючись на мій вірний червоний костур, праве стегно відгукнулося мені подякою.

Оглядаючись на той час, я переповнююся дивною сумішшю емоцій: любов’ю, сумом, боязкістю, жахом, печаллю й найглибшою ніжністю, яку знають тільки ті, хто побували в обіймах смерті. Гадаю, щось схоже відчували Адам з Євою.

Авжеж, хіба вони не озиралися на Рай, коли рушили босоніж звідти сюди, де ми отут усі зараз пробуваємо, у цьому похмурому, набитому кулями, бомбами та сателітними телеантенами заполітизованому світі? Вони озиралися, дивлячись повз ангела, що з вогняним мечем охороняв зачинені ворота. Авжеж. Я певен, наостанок їм хотілося кинути погляд на втрачений ними зелений світ, де залишилася така солодка вода і добросерді звірі. І, звісно, змій.

ІІ

Уздовж західного узбережжя Флориди, мов гірлянда брелоків, висять рифові острови. Гарно було б по них переступати у семимильних чоботах – з Лонгбовту на Лідо, з Лідо на Сієсту, з Сієсти на Кейзі. Наступний крок привів би вас на той острів, що лежить між Кейзі та Дон-Педро – на Думу: довжина дев’ять миль і пів милі впоперек у найширшому місці. Острів майже необжитий, він заріс джунглями з баньянів, пальм та австралійської сосни, а по пляжу вздовж вихилястої берегової лінії Затоки – скуйовджені дюни. Пляж позначено смугою морського вівса заввишки по пояс. «Морський овес тут природний, – якось пояснив мені Ваєрмен. – Але решта цього лайна не повинна була б тут рости без зрошення прісною водою». Більшість часу, проведеного мною на острові Дума, там ніхто більше не жив, окрім Ваєрмена, Нареченої Хрещеного Батька й мене.

У Сент-Полі в мене була ріелторка – Сенді Сміт. Я попрохав її підшукати тихе місце – не пригадаю, чи вжив я тоді слово усамітнене, хоча міг саме так сказати, – але щоб було неподалік від вигід цивілізації. Пам’ятаючи пораду Камена, я сказав Сенді, що хочу орендувати житло на рік, тільки щоб ціна не була несусвітньою, оскільки не бажаю, щоб мене обдирали. Навіть у депресії, страждаючи від більш-менш постійного болю, я не забував про економію. Сенді заклала мої побажання у свій комп’ютер, і той знайшов для мене Велику Ружу. Просто, як соломину потягнути.

Хоча я тут не дуже вірю у випадковість. Тому що навіть у найперших моїх картинках, ну я не знаю, але щось у них було.

Було щось таке.

ІІІ

У той день, коли я прибув на Думу машиною (за її кермом сидів Джек Канторі, хлопець, якого Сенді знайшла через агенцію в Сарасоті), я нічого не знав про історію острова. Тільки й знав, що туди можна дістатися з острова Кейзі через звідний міст, побудований за програмою Департаменту громадських робіт в часи Великої депресії. Переїхавши через міст, я побачив, що північна частина острова вільна від зелені, якою поросла решта його території. На цій частині панував ландшафтний дизайн (у Флориді це означає майже безперервне поливання пальм і трави). Уздовж вузької вихилястої дороги, що вела у південному напрямку, я побачив з пів десятка будинків, останній з них був величезною й беззаперечно елегантною гасьєндою.

А неподалік мосту, на відстані меншій за довжину футбольного поля, я побачив рожевий дім, що нависав над Затокою.

– Це не він? – спитав я з надією. Будь ласка, нехай це буде він. Він так мені подобається. – Оцей дім, це він?

– Не знаю, містере Фрімантле, – відповів Джек. – Я знаю Сарасоту, але на Думі я взагалі оце вперше. Не мав ніколи приводу, щоб приїздити сюди.

Він під’їхав до поштової скриньки, на якій великими червоними літерами сяяло число 13. Потім заглянув у папір, що лежав між нами на сидінні.

– Так, це він, називається Лососева миза, номер тринадцять. Сподіваюсь, ви не забобонні.

Я похитав головою, не відводячи очей від будинку. Мене не лякають розбиті дзеркала й перебігаючі дорогу коти, але я справді вірю… ну, либонь, не в кохання з першого погляду, це для мене занадто в стилі Скарлет і Рета, але, либонь, у миттєву симпатію? Так. Саме симпатію я відчув, коли вперше зустрів Пам на подвійному побаченні (вона була з іншим хлопцем). Таке ж почуття в мене виникло при першій зустрічі з Великою Ружею.

Дім стояв на палях, випхавши свою щелепу над лінією високого припливу. Обіч під’їзної алеї косо стирчав старий посірілий стовпчик з написом «ПРОХІД ЗАБОРОНЕНО», та я не вважав, що цей знак стосується мене.

«Оскільки ви підписали договір, дім цілком належить вам упродовж року, – пояснила мені Сенді. – Навіть якщо його продадуть, власник не має права вас вигнати звідти до кінця періоду оренди».

Джек повільно підкотив до заднього входу, хоча, враховуючи те, що фасад будинку висів над Мексиканською затокою, цей вхід був єдиним.

– Дивно, як це його дозволили збудувати таким чином, – здивувався Джек. – Мабуть, багато чого робилося інакше в старі часи. – Певне, старими часами хлопцеві ввижалися 1980-ті роки. – Ось ваша машина, сподіваюся, вона в порядку.

Правобіч дому на покритому потрісканим асфальтом майданчику стояв середніх розмірів автомобіль тієї анонімної американської марки, на яких спеціалізуються орендні агенції. Я не сідав за кермо з того дня, як місіс Фіверо збила Ґендальфа, тож кинув лиш побіжний погляд на машину. Мене більш цікавив винайнятий мною рожевий коробкоподібний монстр.

– Хіба тут не діють норми, що забороняють зводити будівлі надто близько до берега затоки?

– Зараз, звичайно, вони є, але коли його зводили, певне що не було. Хоча з практичної точки зору – це результат берегової ерозії. Сумніваюся, що дім точно так стирчав над водою, коли його збудували.

Хлопець безперечно мав рацію. Я вже звернув увагу на так звану Флоридську кімнату – криту терасу на палях заввишки шість футів. Якщо ці палі не забито на шістдесят футів углиб скельної основи, колись цей дім цілком опиниться в Мексиканській затоці. Справа часу.

Я про таку перспективу лише подумав, а Джек промовив це вголос. І всміхнувся.

– Не хвилюйтесь, я певен, будинок вас попередить. Ви почуєте його стогони.

– Як дім Ашера, – підхопив я.

Він цілком розплився у посмішці.

– Та ще років з п’ять, а то й довше, він міцно стоятиме, інакше його б вибракували.

– Не варто загадувати, – сказав я.

Джек розвернув машину задом до вхідних дверей, щоб було зручно вивантажити багажник. Речей було небагато: три валізи, один лантух з одягом, сталева скринька з моїм лептопом і ранець із примітивними знаряддями для малювання – альбомами й кольоровими олівцями. Я не обтяжив себе речами з мого іншого життя. Вирішив, що в новому житті мені вистачить чекової книжки й кредитної картки «Амерікен Експрес».

– Що ви маєте на увазі? – спитав Джек.

– Той, хто міг собі дозволити будуватися тут, напевне першим чином мусив домовитися з парочкою інспекторів «БК».

– БК? Що це таке?

Я не зміг одразу відповісти йому. Я бачив тих, кого мав на увазі: чоловіки в білих сорочках, на шиях краватки, на головах жовті пластикові шоломи, а в руках у них теки. Я бачив навіть ручки, що стирчать із кишень їхніх сорочок, прищеплені поверх захисних пластикових шильдиків. Авжеж, диявол у деталях? А от що ховається за абревіатурою «БК», я згадати не міг, хоча знав її, як власне ім’я. І тут я збісився. Раптом мені здалося, що найнагальніша справа у світі – це стиснути в кулак пальці лівиці й врізати боковим ударом у незахищене адамове яблуко юнака, котрий сидить поряд зі мною. Терміново. Бо це ж його запитання так мене роздрочило.

– Містере Фрімантле?

– Хвилиночку, – сказав я і подумав: «Я зможу це зробити».

Я згадав Дона Філда, котрий інспектував принаймні половину моїх будівництв у дев’яностих (чи мені так тоді здавалося), і мій розум почав зшивати клапті пам’яті. Я зрозумів, що сиджу зараз заціпеніло прямо, руки складені на колінах. Я зрозумів, чому хлопець перепитав мене з таким занепокоєнням. У мене був вигляд людини, шокованої болем від виразки шлунка. Або в передінфарктному стані.

– Перепрошую. В мене була аварія. Вдарився головою. Інколи мене заціплює.

– Не переймайтеся, – сказав Джек. – То пусте.

– БК – це Будівельний кодекс. Тобто, це хлопці, котрі вирішують – впаде твоя будівля чи ні.

– Ви маєте на увазі хабарі? – мій юний помічник спохмурнів. – Так, я певен, таке трапляється, особливо тут. Гроші вміють переконувати.

– Перестань бути таким циніком. Часто все залежить від дружніх стосунків. Тут і забудовник, і підрядник, і інспектори, а іноді навіть люди з федеральної Агенції безпеки праці та здоров’я… всі вони зазвичай випивають у тих самих барах, та й навчалися в тих самих школах, – тут я пирснув, – дехто у виправних школах.

– Там, на північному кінці острова Кейзі вибракували два прибережні будинки, коли ерозія прискорилася, – зазначив Джек. – Один з них дійсно завалився у воду.

– Отже, як ти й сказав, я напевне встигну почути його стогін, але наразі він виглядає безпечним. Давай заносити речі.

Я відімкнув і прочинив навстіж двері своєї оселі, та тут мені заціпило ногу і я похитнувся. Аби вчасно не сперся на костур, я, либонь, привітався б з Великою Ружею, розпластавшись на її кам’яному порозі.

– Я занесу речі, – сказав Джек. – А ви, містере Фрімантле, краще зайдіть та десь присядьте. Вам також не зашкодить випити чогось прохолодного. У вас доволі втомлений вигляд.

ІV

Подорож мене таки дістала, я почувався більш ніж утомленим. Примостившись нарешті в фотелі у вітальні (похилений, як завжди, наліво, бо намагався простягнути праву ногу якомога пряміше), я змушений був визнати себе виснаженим.

Натомість я не відчував туги за покинутим домом, принаймні зараз. Поки Джек ходив туди-сюди, заносячи мої речі до більшої з двох спалень, а лептоп ставлячи на письмовий стіл у меншій, я вдивлявся у суцільно скляну західну стіну цієї вітальні, за нею була Флоридська кімната, а під тією вже лежала Мексиканська затока. За прозорою стіною відкривався широкий синій простір, цього спекотного листопадового пополудня він був плаский як дзеркало, і навіть крізь замкнуте скло зсувної стіни я чув його м’яке ритмічне дихання. Я подумав: «Тут нема пам’яті». Банальна думка, і на диво оптимістична. Коли доходило до пам’яті (й люті), я все ще мав проблеми.

Джек повернувся з гостьової спальні й присів на поруччя канапи – як птах на сідалі, подумав я про юнака, котрому вже явно хотілося піти геть.

– Найнеобхідніше ви маєте, – сказав він. – Плюс пачку готового салату, гамбургер, варену курку у пластиковій капсулі – у нас удома ми їх називаємо «курконавтами». Гадаю, вам поки що вистачить.

– Чудово.

– Двохвідсоткове молоко…

– І це чудово.

– …а ще хаф-н-хаф[31]. Наступного разу, якщо хочете, я привезу вам справжні вершки.

– Ти хочеш законопатити мені останню артерію?

Він зареготав.

– Там у буфеті повно банок зі всякими гівна… тобто консервами. Кабель підключено, комп’ютер готовий до виходу в інтернет, я встановив вам вай-фай, коштує трохи дорожче, але це класна річ, якщо захочете, можу підключити супутниковий зв’язок.

Я похитав головою. Гарний хлопець, але мені хотілося слухати затоку, хай ластиться до мене словами, які забудуться вже за хвилину. І ще я хотів послухати дім, цікаво, чи має він щось звабливе мені розповісти. Мені здавалося, має.

– Ключі в конверті на кухонному столі – і від будинку, і від машини, – на холодильнику список номерів, які можуть вам знадобитися. Я щоденно на лекціях у Флоридському університеті в Сарасоті, окрім понеділка, але телефон завжди зі мною, і я приїздитиму до вас по вівторках і четвергах о п’ятій, якщо ми не домовимося інакше. Годиться?

– Так. – Я сягнув рукою в кишеню по пачку банкнот. – Хочу тобі трохи доплатити. Ти чудово впорався.

Він заперечливо відмахнувся.

– Нє. Це приємна робота, містере Фрімантле. Гарна платня, гарне порозуміння. Я ж не собака, щоб хапати зайве.

Ці його слова розсмішили мене, я засунув гроші назад до кишені.

– Окей.

– Мабуть, вам варто здрімнути, – промовив він, підводячись.

– Мабуть, так я й зроблю, – дивно, коли до тебе ставляться, мов до дідуся Волтона[32], але мені, певне, треба звикати до такого. – А що трапилося з іншим будинком на північному березі острова Кейзі?

– Га?

– Ти казав, що один там повалився у воду. А що трапилося з іншим?

– Наскільки знаю, він так і стоїть. Хоча якщо великий шторм, типу Чарлі, колись налетить у лоб на цю частину узбережжя, все загримить, як ціни на розпродажу залишків погорілого бізнесу, – він підступив до мене й простягнув руку. – У всякому разі, містере Фрімантле, ласкаво просимо до Флориди. Сподіваюся, вона поставиться до вас по-справжньому дружньо.

Ми потисли один одному руки.

– Дякую… – я затнувся, на трішечки, так що він нічого не помітив, і я сам не встиг розсердитися. Не вистачало мені сердитися на нього. – Дякую за все.

– Нема за що.

Виходячи з кімнати, він кинув трохи здивований погляд на мене, тож, либонь, щось зауважив. Напевне зауважив, ну то й що. Мене це не обходило. Я був нарешті сам-один. Прислухався до джеркотіння мушель і гравію під колесами його машини. Я слухав, як віддаляється гудіння двигуна. Звук уже ледь чути, аж ось і зник. Нарешті мені залишилися тільки м’які подихи затоки. І биття мого серця, повільне й тепле. Ніякого дзиґаря в голові. Ні дзвонів, ні биття, ні цокання. Я дихав глибоко, всотуючи вологий, з легким присмаком плісняви, дух дому, який доволі довго простояв зачиненим, якщо не зважати на щотижневі (чи раз на два тижні) ритуальні провітрювання. Мені здавалося, я також відчуваю запах солі й субтропічних рослин, назв котрих поки що не знав.

Здебільшого я прислухався до зітхань хвиль, що так нагадували дихання якоїсь великої сплячої істоти, і дивився крізь скляну стіну на воду. Через підвищену позитуру Великої Ружі зі свого місця в глибині вітальні я зовсім не бачив берега внизу; сидів собі у фотелі, ніби на якомусь із тих танкерів, котрі втомлено курсують нафтовою трасою між Венесуелою й портом Ґалвестон у Техасі. Легка вуаль з’явилася на високому склепінні неба, притіняючи гострі скалки світла на воді. Ліворуч, проти неба, стирчали об’єкти мого першого дебютного поставарійного малюнка: силуети трьох пальм, їхнє довге листя дріботіло в ледь відчуйному бризі. «Не сильно дуже схоже на Міннесоту, тойво», – сказав тоді Том Райлі.

Вид пальм викликав у мене бажання малювати – це було схоже на відчуття легкого голоду, але не шлункового. В мене ніби засвербів мозок і, дивно, кукса моєї ампутованої руки.

– Не тепер, – промовив я. – Пізніше. Зараз я виснажений.

З фотеля мені вдалося підвестися тільки з другого замаху, добре, що хлопець поїхав і не чув мого здитинілого («Пиздолиз!») схлипу у відчаї після першої спроби. Відтак я, спираючись на костур, трохи постояв, похитуючись, дивуючись своїй утомі. «Зазвичай виснажений» – це просто такий усталений мовний вираз, але тієї миті я саме так і почувався.

Поволі – мені аж ніяк не хотілося завалитися першого ж дня в новому домі – я дістався великої спальні. Ліжко в ній стояло просто королівське, і найбільше мені хотілося дійти до нього, сісти, змахнути костуром на долівку ідіотські декоративні подушки (на одній із них була зображена пара схожих на перевертнів спанієлів і доволі моторошне гасло «МОЖЛИВО, СОБАКИ – ЦЕ ЛЮДИ В ЇХНІХ НАЙКРАЩИХ ПРОЯВАХ»), лягти і проспати години зо дві. А то й три. Та спершу я посунув туди, де хлопець поставив дві з трьох моїх валіз – до лави біля підніжжя ліжка. Шкандибав обережно, пам’ятаючи, що при такому знесиленні запросто можу спіткнутися і впасти. Потрібна мені валіза, природно, була на споді. Не поспішаючи, я зсунув на підлогу верхню і розстібнув блискавку на потрібній.

Склянисто-блакитні очі визирнули зі звичним, безмірно осудливим здивуванням. Ууууу, ти бридкий дядько! Я тут лежала весь цей час! Неживе помаранчево-червоне волоссячко ув’язненої збилося в ковтун. Реба-Контролерка-Люті у своїй найкращій синій сукні і чорних сандаликах Мері Джейн.

Затиснувши скорчену ляльку під пахвою кукси, я опустився на ліжко. Вмостившись поміж декоративних подушечок (здебільшого грайливі спанієлі, місце котрим, як на мене, було на підлозі), я поклав ляльку поряд себе.

– Я забув його ім’я, – сказав їй. – Увесь день пам’ятав, а зараз забув.

Реба дивилася в стелю, на застиглі лопаті підвісного вентилятора. Я забув його ввімкнути. Ребу не обходило, як звуть мого помагача: Айк, Майк та хоч би й Енді ван Слайк[33]. Усе байдуже цьому рожевому тільцю, напханому шматтям бідними трудящими дітьми у Камбоджі чи, блядь, десь в Уругваї.

– Що це? – спитав я її.

Через цю втому я почав впадати в добре мені знану гнітючу паніку. Знайома гнітюча паніка. Стан жаху, в якому я перебуватиму до кінця життя. Якщо не повернеться ще на гірше! І таке можливе! Мене знов запроторять до реабілітаційного центру, який нічим не відрізняється від пекла, окрім свіжофарбованих стін.

Реба не відповіла, курва безхребетна.

– Я зможу це зробити, – промовив я, хоча сам собі не дуже вірив. І почав згадувати: «Джері. Ні. Джеф». А потім: «Я думаю про Джері Джеф Вокера, от дурень. Джонсон? Джеральд? Великий Стрибучий Джеосафат[34]?»

Я почав куняти. Попри лють і паніку, мене охоплювала сонливість. Заколисував м’який ритм вдихів і видихів затоки. «Я зможу, – думав я. – Телепень. Я зможу, як зміг згадати, що означають букви БК».

Згадав, як той хлопець сказав: «Там, на північному кінці острова Кейзі вибракували два прибережні будинки» – і ще щось. Кукса в мене свербіла, мов голова в якогось скаженого байстрюка. Але я прикинувся, ніби це не моя, а когось іншого кукса, в якомусь іншому світі, а сам поринув у пошуки слова, шмати, кістки, зв’язку…

…відпливаю…

– Хоча якщо великий шторм, типу Чарлі, колись у лоба налетить на цю частину узбережжя…

Ось воно.

Чарлі – це ураган, а коли налітають урагани, я, як і вся Америка, вмикаю канал «Погода», а тамтешнього спеца по ураганах звуть…

Я схопив Ребу. В моєму в’ялому, напівсонному стані вона мені здалася фунтів на двадцять важчою.

– Ураганного спеца звуть Джим Канторе, – промовив я. – А мого помічника звуть Джек Канторі. Справу, блядь, закрито.

Я відкинув ляльку і заплющив очі. Ще секунд десять-п’ятнадцять я чув ліниві подихи затоки з-під будинку. А потім заснув.

Так і проспав до смерку. Найглибшим, найсолодшим сном за останні вісім місяців.

V

У літаку я лише трішечки чогось поклював, тож тепер прокинувся дико голодним. Замість звичайних двадцяти п’яти вправ для розминки стегна я зробив десяток, швидко впорався в туалеті, а потім рушив на кухню, спираючись на костур. Проте кульгав не так важко, як міг би на те очікувати після глибокого сну. Мій план полягав у тім, щоб зробити собі сандвіч, а то й два. Я сподівався на копчену болоньську ковбасу, проте годилося будь-яке готове м’ясо, яке знайдеться у холодильнику. Поснідавши, я думав зателефонувати до Ілси, доповісти, що доїхав добре. Хай би Ілса сама вирішувала, чи повідомлятиме вона когось імейлами про стан Едґара Фрімантла. Далі я міг би ковтнути вечірню дозу ліків і роздивитися мої нові апартаменти. Весь другий поверх чекав на мене.

У моєму плані не були враховані зміни, що тим часом відбулися з видом на захід.

Сонце вже сіло, але над пласким виднокраєм затоки лишилася яскрава помаранчева смуга. Лише в одному місці її розривав силует якогось великого корабля. Просто контур, як на малюнку першокласника. Від носа до вертикалі, яку я визначив як радіовежу, тягнувся, створюючи світовий трикутник, трос. Ближче до неба помаранчевий колір вицвітав, зате прибувала характерна для Максфілда Парішабезживна синьо-зелена барва, якої я наяву ніколи раніше не бачив… Проте мене охопило відчуття déjá vu, так ніби це вже було у моїх снах. Можливо, всі ми бачимо якісь такі небеса у своїх сновидіннях, а після пробудження мозок не спроможний ретранслювати їх у кольори, що мають назви.

Вгорі, у почорнілій глибочині, з’явилися перші зірки.

Відчуття голоду минулося, минулося й бажання телефонувати Ілсі. Я вже не хотів нічого, тільки малювати те, що бачив. Я знав, що не зможу вхопити всього, але мене це не обходило, найважливіше – передати цю красу. На все інше мені було насрати.

Мій новий помічник (на мить його ім’я знову випало мені з голови, відтак я пригадав канал «Погода», а далі Джек: справу, блядь, закрито) поклав ранець зі знаряддями для малювання в іншій спальні. Я прошкандибав до Флоридської кімнати, незграбно тримаючи ранець і одночасно намагаючись спиратися на костур. Легким бризом мені ворухнуло волосся. Думка, що цей бриз і сніг у Сент-Полі можуть існувати одночасно, в одному світі, здалася мені абсурдною – як наукова фантастика.

Я поклав ранець на довгий дерев’яний стіл, подумав, чи варто ввімкнути світло, і вирішив, що не варто. Малюватиму, допоки бачитиму, що малюю, а потім перестану. Я усівся у своїй незграбній позі, розкрив ранець і витяг звідти альбом. «УМІЛЕЦЬ» – повідомляв напис на його обкладинці. Зважаючи на рівень моєї майстерності, це сприймалося як жарт. Я ще порився в ранці й дістав коробку кольорових олівців.

Працював я швидко, черкав і розфарбовував, майже не придивляючись до аркуша. Я тушував вище приблизно визначеної лінії обрію, навмання штрихуючи збоку вбік жовтим «Вінусом», з дикою нестриманістю іноді залізаючи вище корабля (напевне, то був перший у світі танкер, вражений жовтухою), і не переймався. Коли я вирішив, що колір моєї призахідної смуги набув достатньої глибини – реальна смуга швидко відцвітала – я вхопив помаранчевий олівець і почав замальовувати ще гарячковіше. Відтак повернувся до корабля, бездумно накладаючи на папір серію кутастих чорних ліній. Так я це бачив.

Коли я закінчив, стояла глупа ніч.

Лівобіч торохкотіли три пальми.

Нижче піді мною – але тепер не дуже віддалік, бо надходив приплив, – зітхала Мексиканська затока, в неї був довгий нелегкий день, а попереду ще чимало роботи.

Вгорі сяяли тисячі зірок, і прямо в мене на очах з’являлися все нові й нові.

«Так було тут завжди», – подумав я і згадав фразу, яку промовляла Мелінда, почувши по радіо пісню, яка їй дійсно подобалася: чіпляє з першого хелло. Тож я надряпав під моїм рудиментарним танкером маленькими літерами слово HELLO. Наскільки пригадую (а зараз пам’ять у мене покращала), тоді я вперше в житті дав картині назву. І гарну, правда ж? Попри всі руйнації, що трапилися потім, я й зараз вважаю, що це чудове ім’я для картини, намальованої чоловіком, котрий з усіх сил намагався виборсатися з журби… намагався пригадати, як воно – відчути себе щасливим.

Картину було закінчено. Я поклав олівець, і відтак Велика Ружа вперше промовила до мене. Її голос звучав м’якше за подих затоки, але я почув його не менш ясно.

– Я чекала на тебе, – сказала вона.

VІ

Той рік став роком моїх балачок із самим собою і відповідей самому собі. Іноді відповідали й інші голоси, але тієї ночі там був лиш я, сам, один.

– Г’юстон, це Фрімантл, ви на зв’язку, Г’юстон?

Зазираю до холодильника. Бачу: Боже, якщо тут тільки найнеобхідніше, я нізащо не хотів би стикнутися з тим, що хлопець має на увазі, кажучи «повний запас харчів», – з ним я міг би перечекати Третю світову війну.

– Так, Фрімантле, прийом, ми записуємо.

– Еге, тут є болонья, Г’юстон, продовжую, болонья, ви записуєте?

– Прийом, Фрімантле, ми вас чуємо голосно і ясно. Як у вас справи з майонезом?

Ох і були ж ми колись нарвані до майонезу. Там, де я ріс, діти вважали, що копчена ковбаса і білий хліб – це їжа богів. Я зробив два сандвічі з болоньєю на булці і з’їв їх за кухонним столом. У буфеті я знайшов стос «Застільних теревенів»[35] – яблучних і чорничних. Треба поміркувати щодо переоформлення свого заповіту на користь Джека Канторі.

Майже по вінця переповнений їжею я повернувся до вітальні, ввімкнув повне освітлення й подивився на «Хелло». Малюнок не видався мені аж надто гарним. Проте був цікавим. У сяк-так нашкрябаній вечірній зорі було щось потайне, щось від моторошного пічного вогню. Корабель виявився не тим, який я бачив, намальоване мною судно виглядало чудернацьким, ніби примарним. Воно було лише трохи кращим за опудало корабля, а навколишня жовто-помаранчева штриховка робила його кораблем-привидом, так, ніби дивне західне сяйво просвічувало його наскрізь.

Я поставив малюнок на телевізор, затуливши напис «ХАЗЯЇН НАГОЛОШУЄ НА ТІМ, ЩОБИ ВИ І ВАШІ ГОСТІ НЕ ПАЛИЛИ В ПРИМІЩЕННІ». Придивився уважніше й вирішив, що чогось не вистачає на передньому плані – либонь, маленького човна, може, варто просто посадити на виднокраї човник для поглиблення перспективи, – але мені вже розхотілося малювати. Крім того, вдосконалення можуть знищити ту легку чарівливість, якої вже сповнена картинка. Натомість я взявся за телефон, подумавши, якщо він іще не працює, тоді я зателефоную Ілсі по мобільному, але Джек і тут виявився суперовим хлопцем.

Я гадав, що, скоріш за все, натраплю на автовідповідач – мабуть, моя заклопотана дівчинка зараз у коледжі, – проте вона відгукнулася на перший же дзвінок.

– Тату? – Я чомусь так злякався, що спершу не міг вимовити й слова, тож вона перепитала: – Тату?

– Так, – промовив я. – А як ти впізнала?

– У мене висвітився номер округу 941. Там знаходиться твій острів Дума. Я перевіряла.

– Сучасні технології. Я не встигаю. Як ти, дитинко?

– Чудово. Наразі від мене питання – як там ти?

– Я в порядку. Краще, ніж у порядку, це правда.

– А хлопець, якого ти найняв…

– Він просто клас. Ліжко постелено, холодильник повний. Я як сюди приїхав уже поспав годин з п’ять.

Зависла пауза, а коли вона знову заговорила, голос звучав стурбованіше, ніж завжди.

– Ти ж не дуже налягаєш на болегамувальні пігулки, правда? Бо оксиконтин – це троянський кінь. Хоча я кажу тобі зараз те, що ти й сам добре знаєш.

– Та ні, я не перевищую приписаної дози. Насправді… – тут я осікся.

– Що, тату? Що! – її голос прозвучав так, ніби вона зараз кине слухавку і помчить в аеропорт.

– Я лише зараз усвідомив, що забув о п’ятій прийняти вікодин… – я поглянув на годинник, – і про оксиконтин о восьмій також забув. Чорти мене забирай.

– Тобі дуже болить?

– Та ні, вистачить пари пігулок тиленолу[36], щоб заспокоїтися. Принаймні до півночі.

– Напевне, це подіяла переміна клімату, – сказала вона. – І сон.

Я не мав сумнівів, що мені допомогло почасти й те, і інше, але вважав, що не тільки. Хай це відгонить божевіллям, але я вважав, що малювання теж відіграло свою роль. Фактично я був у цьому майже впевнений.

Ми собі балакали й балакали, і потроху я став чути, що в її голосі з’являється розпач. Здавалося, вона доходила розуміння, що все, що сталося, сталося назавжди, що її батько й матір не збираються одного ранку прокинутися і все повернути назад, як було. Поза тим вона пообіцяла мені зателефонувати Пам і надіслати імейл Мелінді, повідомити їм, що я все ще залишаюся в рядах живих.

– Татку, а електронний зв’язок там є?

– Є, але зараз ти мій електронний зв’язок, Булочко.

Вона засміялася, пирснула, розреготалася. Я хотів спитати, чи вона там, бува, не плаче, але передумав. Либонь, не варто це робити.

– Ілсо? Люба, мабуть, нам уже час прощатися. Я хочу змити під душем втому від цього дня.

– Окей, але… – пауза, і раптом вибух. – Мені нестерпно думати про те, як ти житимеш там сам-один, у тій Флориді! А раптом підсковзнешся й гепнешся в тому душі? Так неправильно!

– Булочко, мені тут гарно. Справді. В мене є хлопець – його звуть…

«Урагани, – подумав я. – Канал “Погода”».

– Його звуть Джим Канторі. – Ой, що це я верзу. – Я хотів сказати – Джек.

– Це зовсім не те. Ти сам розумієш. Хочеш, я приїду?

– Тільки якщо ти готова до того, що твоя мати здере шкури з нас обох. Чого я дійсно хочу, люба, так це лиш, щоб ти залишалася там, де зараз, і займалася своїми справами. Я буду на зв’язку.

– Окей. Але ж ти бережи себе. Не роби ніякої дурні, дивись мені там.

– Ніякої дурні. Слухаюсь, Г’юстон[37].

– Що-що?

– Не звертай уваги.

– Тату, я хочу, щоб ти дав мені чесне слово.

На якусь примарну й надзвичайно жахливу мить я побачив Ілсу одинадцятирічною. Одягнена в герлскаутську форму вона дивилася на мене розпачливими очима Моніки Ґолдстайн.

Я відповів раніше, ніж подумав.

– Обіцяю. Присягаюся. Ім’ям матері.

Ілса захихотіла.

– Ніколи не чула таких слів від тебе.

– Ти ще багато чого про мене не знаєш. Я глибока особистість.

– Ну, якщо ти так кажеш, – пауза, й відтак. – Люблю я тебе.

– Я теж тебе люблю.

Я обережно поклав слухавку на місце і довго ще дивився на телефон.

VII

Замість душу я пішов на берег, до води. І швидко з’ясував, що від мого костура на піску нема ніякої користі – насправді він тільки заважає, – але щойно я завернув за ріг будинку, як упевнився, що до берега якихось пару десятків кроків. Повільно йдучи, я легко його досягну. Прибій був легеньким, хвильки заввишки кілька дюймів. Важко було собі уявити цю воду потужною руйнівною силою під час урагану. Навіть неможливо було. Пізніше Ваєрмен пояснить мені, що Бог завжди карає нас через те, чого ми не здатні собі уявити.

Це була одна з найкращих його приповідок.

Я повернувся йти додому, але затримався. Світла було достатньо, щоб роздивитися килим із мушель – глибокі поклади мушель – під дном Флоридської кімнати. Я уявив собі, як при високому припливі добряча половина мого нового будинку виглядає носовою палубою корабля. Пригадав, що казав Джек – я матиму достатньо попереджень, якщо Мексиканська затока вирішить з’їсти мій дім, я заздалегідь почую його стогін. Певне, він має рацію… хоча, власне кажучи, я мав б отримати достатньо попереджень і там, на будівельному майданчику, коли важкий кран здавав на мене задом.

Я пошкандибав назад до притуленого під стіною костура і «прогулявся брусом»[38] до дверей будинку. Думав прийняти душ, а замість того скупався у ванні, залазячи до неї й вилазячи назад тим обережним бічним способом, якому в моєму іншому житті мене вчила Кеті Ґрін, коли ми тренувалися з нею, обоє в купальних костюмах, от тільки моя нога була тоді схожа на шматок невміло порубаного м’яса. М’ясиво відійшло в минувшину, моє тіло творило чудеса. Шрами залишаться на все життя, але й вони померхнуть. Уже почали загладжуватися.

Витершись і почистивши зуби, я прошкутильгав у головну спальню, де оглянув королівське ліжко, вже очищене від декоративних подушечок.

– Г’юстон, – промовив я, – просимо посадки.

– Окей, Фрімантле, – відповів я сам собі, – посадку дозволяємо.

А що? Я не збираюся спати, яке там спання після денного сну, але трохи полежати не завадить. Нога почувалася ще гарно, навіть після експедиції до води, хоча нило в попереку й ломило шию під потилицею. Я ліг. Ні, про сон і мови не могло йти, але світло я все ж таки вимкнув. Просто, щоб дати відпочинок очам. Полежу, поки не заспокояться поперек і шия, а потім дістану книжечку з валізи і почитаю.

Просто полежу трохи, а потім…

Я розслабився, а скоро й зовсім відплив. Сновидінь не було.

VІІІ

Я прийшов до тями серед ночі, свербіла права рука й поколювало у правій долоні; ще не усвідомлюючи, де знаходжусь, я почув, як піді мною щось скрегоче й скрегоче. Спершу подумав, що то якийсь механізм, але як для механізму звук був нерівний. І якийсь занадто органічний. Потім мені наверзлися зуби, але ні в кого не могло бути аж таких величезних зубів. Принаймні ні в кого у видимому світі.

«Дихання», – подумалось мені, і здогадка здалася вірною, але яка тварина могла б дихати з таким потужним скреготом? Господи, я втрачав розум через те свербіння, що охопило руку від зап’ястя до згину ліктя. Я потягнувся лівою рукою через груди, щоб почухатися, але ж там не було ліктя, не було руки, не було долоні, тож почухав я лише простирадло.

Врешті це мене остаточно розбудило, і я сів у ліжку. Хоча в кімнаті було дуже темно, зоряного світла, яке лилося крізь західне вікно, вистачило, щоб розгледіти одну з моїх валіз на лаві біля підніжжя ліжка. Тепер я зорієнтувався. Я перебуваю на острові Дума, що приліпився до західного узбережжя півострова Флорида – притулку молодят та напівмерців. Я в будинку, якому вже дав назву Велика Ружа, але ж це скреготіння…

– Та це ж мушлі, – промурмотів я, лягаючи знов. – Це мушлі під будинком. Приплив надходить.

Мені одразу сподобався цей звук, коли я прокинувся і вперше почув його серед ночі, не в змозі зрозуміти, де я, хто я і що в мене залишилося цілим. Звук став моїм.

Цей звук зачепив мене від першого хелло.