Читать книгу Острів Дума - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 9
4 – Друзі з сюрпризами
ОглавлениеI
У перший полудень Нового року я прокинувся після короткого, проте освіжаючого сну, з думкою про особливу мушлю – помаранчеву з білими цяточками. Не знаю, чи вона мені просто наснилася, але мені захотілося таку мати. Я був готовий розпочати експерименти з фарбами і гадав, що таку помаранчеву мушлю було б доречно втулити до якогось із заходів сонця на Мексиканській затоці.
Я пішов уздовж пляжу в південному напрямку в компанії своєї власної тіні й пари десятків крихітних пташок – Ілса прозвала їх цвіріньками, – котрі безупинно пурхали біля води, шукаючи собі поживи. Подалі від берега в повітрі крейсували пелікани, час від часу вони складали крила і каменями падали у воду. Я забув про вправи того пополудня, не прислухався до болю в стегні і не рахував своїх кроків. Авжеж, я не думав ні про що; мої думки ширяли, як ті пелікани, що вдивляються у пошуках поживи в caldo largo[59] попід собою. Відтак, врешті помітивши мушлю, якої прагнув, я озирнувся і здивувався, якою маленькою виглядає звідси Велика Ружа.
Я стояв, підкидаючи в руці помаранчеву мушлю, і раптом відчув у стегні пульсацію битого скла. Почавшись угорі, вона розповзлася вниз по всій нозі. Проте сліди, що залишилися там, де я пройшов від дому, були чіткими, зовсім без заволочінь. Тоді я й зрозумів, що панькався сам із собою – то злегка, то занадто. То все ота моя дурна Гра в Числа. Сьогодні я зовсім забув про те, що кожні п’ять хвилин мушу робити собі мінімедогляд. Я просто… вийшов прогулятися. Як будь-яка нормальна людина.
Відтак я постав перед вибором. На зворотнім шляху я можу панькатися із собою, зупиняючись щохвилини, аби зробити пару вправ від Кеті Ґрін, котрі, крім пекельного болю, не давали мені ніякої видимої користі, або можу собі просто йти. Як будь-яка інша нормальна здорова людина.
Я вирішив просто йти. Але перш ніж рушив, озирнувся через плече і трохи далі в південному напрямку побачив смугастий пляжний стілець. Поряд із ним стояв столик, а над ним парасоля, така ж само смугаста. Там сидів чоловік. Те, що від Великої Ружі здавалося цяткою, тепер набуло вигляду високого, кремезного чоловіка в джинсах і білій сорочці з закоченими до ліктів рукавами. У нього було довге, розвіяне бризом волосся. Я не міг розгледіти рис його обличчя; ми все ще були далеко один від одного. Він побачив, що я дивлюся, й махнув мені. Я махнув йому навзаєм, відтак повернувся й поплентався додому по моїх власних слідах. То було моє перше побачення з Ваєрменом.
ІІ
Останньою думкою перед сном мені майнуло, що на другий день Нового року я, певне, так кульгатиму, що навряд чи взагалі зможу ходити. Приємно було з’ясувати, що сталося зовсім не так; схоже, гаряча ванна зняла залишки заціпеніння.
Тож наступного ранку я знову рушив на прогулянку. Без цілі; без новорічних настановлень; без Гри в Числа. Просто гуляє собі дядько пляжем, іноді наближаючись до тихого плескоту прибою, а пташки-цвіріньки пурхають угору плямистою хмарою. Де-не-де я підбирав мушлю і клав її собі до кишені (за тиждень я носитиму з собою пластиковий пакет для знайдених скарбів). Коли я наблизився достатньо, щоб детальніше розгледіти кремезного чоловіка – сьогодні він був у синій сорочці і штанах хакі, схоже, що босий, – я знову розвернувся й пішов до Великої Ружі. Але перед тим махнув йому й отримав помах у відповідь.
Так почалися мої справжні Великі Пляжні Прогулянки. Кожного пополудня вони трохи довшали, і кожного разу я бачив кремезного чоловіка на смугастому пляжному стільці трохи детальніше. Я зрозумів, що, очевидно, він має свій режим; уранці він з’являвся зі старою леді, штовхаючи її візок по дерев’яному хіднику, якого я раніше не міг розгледіти від Великої Ружі. Після обіду він виходив сам. Він ніколи не знімав сорочки, але його руки й обличчя були чорними, як старі меблі в традиційному помешканні. Біля нього на столику стояв високий келих і глечик, у якому могли бути крижана вода, лимонад або джин із тоніком. Він завжди махав мені рукою; я завжди відповідав йому тим самим жестом.
Одного дня наприкінці січня, коли я скоротив відстань між нами десь до одної восьмої милі, на піску з’явився другий смугастий стілець. І другий келих, порожній (але високий і страшенно заманливий), з’явився на столі. Коли я махнув йому, він спершу махнув мені у відповідь, а потім показав на порожній стілець.
– Дякую, але не сьогодні! – гукнув я.
– Чорт, ходи-но сюди! – гукнув він у відповідь. – Я доставлю тебе назад у візку для гольфу!
Я на це посміхнувся. Ілса була великою прибічницею гольф-візка, у ньому я міг би гасати туди-сюди по пляжу, лякаючи пташок.
– Це не входить до моєї стратегії гри, – крикнув я. – Настане час, і я сам дійду! Що б там не було у тебе в глеку, тримай його холодним для мене!
– Роби як знаєш, мучачо! – відсалютував він мені. – Роби свій день, і хай твій день робить тебе!
Я пам’ятаю багато Ваєрменових приказок, але цей вислів у мене асоціюється з ним найсильніше, либонь тому, що я почув це від нього раніше, ніж взнав його ім’я, раніше, ніж потиснув йому руку: Роби свій день, і хай твій день робить тебе.
ІІІ
Не лише ходьба була досягненням Фрімантла в ту зиму; Фрімантл почав знову цікавитися смаком життя. І воно здалося йому диявольськи апетитним. Одної вітряної ночі, коли мушлі під домом, замість легкої бесіди, про щось сперечалися, я дійшов висновку: коли я впевнюся, що ці нові відчуття дійсно реальні, тоді я віднесу Ребу Ляльку-Контролерку-Люті на берег, обіллю її рідиною для розпалювання вугілля – і хай горить. Влаштую справжній вікінгівський похорон своєму іншому життю. А чому б збіса й ні?
Тим часом мене захопило малювання, мене тягнуло до нього, як цвіріньок і пеліканів до води. Через тиждень я вже жалкував, що просрав так багато часу з кольоровими олівцями. Я послав Ілсі імейл з подякою за те, що напоумила мене, і вона відповіла, що їй зайві були чиїсь консультації в цій справі. А ще вона написала, що «Колібрі» виступали у великій церкві в Потакеті, штат Род-Айленд – щось на кшталт стартового концерту в турне, – і прихожани просто ошаленіли, ляскали в долоні й волали алілуя. «Там люди добряче хилиталися в проходах, – писала вона. – Це у баптистів замість танців».
Тієї ж зими я близько потоваришував з інтернетом загалом й ґуґлом зокрема, клацаючи однією рукою. Але коли дійшло до острова Дума, в і-неті не знайшлося нічого особливого, окрім мапи. Я міг би поритися довше й глибше, проте щось мені підказувало наразі відкласти мої питання. Що мене захопило найбільше, так це цікаві випадки, пов’язані з втратою кінцівок, а їх там було – достобіса.
Мушу сказати, що навіть увесь мій скепсис до того, на що виводив ґуґл, не зовсім віднаджував мене від найбільш диких історій, бо сам я ніколи не мав сумнівів щодо мого власного досвіду, який вочевидь був пов’язаний із пережитим каліцтвом – історій про травми зони Брокá, втрати одної чи обох кінцівок. Я будь-якої миті, варто лиш захотіти, міг поглянути на свій малюнок, де я зобразив Карсона Джонса у майці з номером Торії Гантера, і також у мене не було сумнівів у тому, що містер Джонс придбав Ілсі обручку саме в крамниці «Зейлс». Менш конкретними доказами, проте для мене переконливими, були мої дедалі сюрреалістичніші картини. Каляки-маляки в блокноті біля телефона в моєму іншому житті не мали нічого спільного з примарними заходами сонця, які я малював тепер.
Я не був першим, хто, втративши частину тіла, отримав дещо інше. У містечку Фредонія у штаті Нью-Йорк лісоруб під час роботи відрізав собі руку і врятувався тільки тим, що присмалив кровоточивий обрубок зап’ястя. Долоню він забрав додому, поклав у банку зі спиртом і заховав до погреба. Через три роки долоня, якої в нього й близько не було при зап’ясті, почала дуже мерзнути. Він пішов до льоху і там побачив, що віконце розбите і зимовий вітер віє прямо на банку, в якій плаває його відрізана долоня. Коли той колишній лісоруб переніс банку ближче до печі, відчуття крижаного холоду в нього зникло.
Один російський селянин із Тури, що в сибірській глибинці, у якійсь господарській машинерії втратив ліву руку по лікоть і решту свого життя був шукачем підземних джерел. Коли він опинявся на місці, під яким була вода, його відсутня рука холонула й мокріла. Судячи зі статей, що я прочитав (їх було три), він ніколи не помилявся.
Ще був хлопець із Небраски, котрий умів передбачати торнадо за поведінкою мозолів на своїй утраченій нозі. Безногий моряк з Англії, якого друзі використовували як шукача рибних косяків. Японець, подвійний ампутант, що став поважним поетом – непогана кар’єра для чоловіка, котрий не вмів читати-писати, коли потрапив під потяг, яким йому відрізало обидві руки.
Зо всіх історій либонь найдивовижнішою мені здалася історія Керні Джефордса з Нью-Джерсі, хлопчика, який народився без рук. Скоро після свого тринадцятиліття цей, до того цілком адаптований інвалід, впав в істерику, запевняючи своїх батьків, що його руки «болять закопані на якійсь фермі». І казав, що покаже їм, де саме. Вони їхали машиною два дні кудись у безвість, потрапили врешті на ґрунтовий шлях в Айові. Хлопець повів їх на кукурудзяне поле, орієнтуючись на стодолу з намальованою на даху рекламою жувального тютюну «MAIL POUCH»[60], і наказав копати. Батьки послухалися, не тому, що сподівалися щось знайти, а просто думали, що хоч заспокоять, може, приведуть врешті до тями свого сина. На глибині трьох футів вони відкопали два скелети. Один з них належав дівчині років дванадцяти-п’ятнадцяти. Інший – чоловіку невизначеного віку. Коронер округу Едер визначив, що тіла пролежали в землі приблизно дванадцять років… хоча, мабуть-таки, тринадцять, бо стільки було Керні Джефордсу. Жоден з трупів так і не було ідентифіковано. При скелеті дівчини були відсутні руки. Їхні кістки були перемішані з кістками чоловіка.
Не менш захопливими були ще дві історії, вони зацікавили мене ще більше, особливо коли я згадав, як нишпорив у сумочці своєї дочки.
Я знайшов їх у статті з назвою «Вони бачать за допомогою того, що втратили» у виданні «Північноамериканський журнал парапсихології». Там розповідалося про двох медіумів – жінку з Фінікса[61] й чоловіка з Ріо-Ґаллеґоса в Аргентині. У жінки не було правої долоні, а в чоловіка цілком була відсутня права рука. Обоє кілька разів успішно допомагали поліції розшукати зниклих людей (либонь, траплялися й невдачі, але про них там не йшлося).
Згідно статті, обоє медіумів-ампутантів використовували ту саму техніку. Їм давали якусь деталь одягу зниклих людей або папір з написаним ними текстом. Вони заплющували очі й уявляли собі, ніби торкаються того предмета своєю втраченою рукою (виноскою подавався безладний коментар, де згадувалась якась Рука Тріумфу, чи то Рука Моджо[62]). Отже, жінка з Фінікса «бачила образ», який переповідала своїм співбесідникам. Аргентинець натомість швидко, немов автоматично, записував свої видіння цілою рукою, у цім процесі я вбачав аналогію зі своїм малюванням.
Ну, як я вже казав, кілька ще більш дивних історій, на які я натрапив у своїх пошуках інтернетом, видались мені зовсім сумнівними, але я не мав сумнівів щодо того, що відбувалося зі мною. Гадаю, навіть аби я сам не намалював був Карсона Джонса, я все одно повірив би всьому. Значною мірою через мою мовчазну самотність. Лише зрідка приїжджав Джек, чи Ваєрмен – який усе ближчав і ближчав – махав і гукав мені: «Буенос діас, мучачо!», але здебільшого я не бачив нікого й не розмовляв ні з ким, окрім як з самим собою. Все стороннє відпало майже цілком, а коли таке трапляється, ясно починаєш чути самого себе. А чисте спілкування між собою твоїх сутностей – я маю на увазі поверхневу й глибинну – є ворогом непевності. Воно вбиває сумніви.
Та для підтвердження я постановив собі провести експеримент.
IV
ЕФрі19 до Паморама667 9:15 24 січня
Дорога Пам: маю до тебе одне зітхання. Я тут малюю – сюжети дивні, але доволі цікаві (принаймні мені вони такими здаються). Легше тобі показати, ніж описувати, тож я причеплю пару картинок до цього імейла. Я якось згадав про твої старі садові рукавички, оті, де на одній написано «РУКИ», а на іншій «ГЕТЬ». Мені дуже хотілося б намалювати їх на тлі заходу сонця. НЕ питай мене чому, просто схотілося і все. Вони в тебе ще є? Якщо так, чи не пришлеш ти їх мені? Я з радістю потім відішлю їх назад, якщо треба. Я це зроблю швидко, тільки не варто показувати картинки нікому зі «старих приятелів». Зокрема, Бозі напевне сміявся б, як навішений, якби їх побачив. Едді P.S.: Якщо тобі неприємно присилати ті рукавички, нічого страшного. Це просто стріха.
Відповідь надійшла того ж вечора, мабуть Пам у себе в Сент-Полі щойно повернулася додому: Паморама667 до ЕФрі19 17:00 24 січня Привіт, Едґаре: Ілса розповідала мені про тв. картини, звісно. Вони доволі незвичайні. Сподіваюся, це хобі в тебе триматиметься довше, ніж захоплення реставрацією старих авто. Тільки завдяки інтернет-аукціону eBay мені вдалося здихатися того форд-мустанга, що стовбичив позаду будинку. Ти м. рацію щодо див. твого прохання, але, подивившись на тв. картинки, я зрозуміла, що до чого (поєднання дивних речей змушує людей побачити їх по-новому, так?) і я все’дно збиралася собі купити нові рук. тож «по руках». Я їх тобі вишлю, але пообіцяй, що ти пришлеш мені картинку «готового продукту» (☺), якщо його буде створено. Ілса каз., що чудово провела час. Я сподіваюся, вона надіслала тобі поштову листівку з подякою, а не лише електронний імейл, хоча я її знаю. І ось що ще мушу тобі сказати, Едді, хоча не знаю, чи воно тобі сподобається. Я переслала твій імейл Зандеру Камену, я певна, ти його пам’ятаєш. Я вирішила, що йому цікаво буде побачити картинки, хоча передусім я хотіла, щоб він проглянув твій лист і зробив висновки з тих помилок, які ти робиш в тексті, вони такі ж, як ти робив у розмові: «зітхання» замість «прохання», «сміявся б, як навішений» замість «навіжений». У кінці ти написав «Це просто стріха», я не знаю, що це означає, хоча доктор Камен каже, ти мав на увазі «примха». Я думаю про тебе. Пам.
P.S.: Моєму батькові трохи покращало, операція пройшла успішно (лікарі кажуть, що «витягли його з того світу», але, я певна, вони завжди таке кажуть). Схоже, хіміотерапія пішла йому на користь, і він уже вдома. Вже ходить. Дякую тобі за увагу до нього.
Її постскриптум був чудовим прикладом найгіршого в моїй ексдружині: відповзати… відповзати… відповзати… відтак вкусити й «ретируватися». А втім, вона мала рацію. Мені слід було передати через неї вітання її батьку від «коммікрата». Рак гузна – це ще та зараза.
Весь її лист був симфонією роздратування, від згадки про «мустанг», на завершення ремонту якого в мене ніколи не вистачало часу, до її зауважень щодо моїх помилок у тексті. І ці зауваження робила жінка, яка була впевнена, що ім’я Александер скорочено пишеться не Ксандер, а Зандер.
Сточивши трохи злості з організму (поговоривши на підвищених тонах з порожнім будинком, ви самі знаєте, як це буває), я продивився той імейл, що був надіслав їй, і занепокоївся. Та лише трохи.
З іншого боку, можливо, тут завинила лише моя стріха.
V
Другий пляжний стілець став постійним атрибутом при столику того здоров’яка, і з моїм поступовим наближенням до нього ми почали потроху теревенити. Дивний спосіб знайомитися, але приємний. Наступного дня після імейла від Пам, з її удаваною турботою й прихованим підтекстом (ти хворий, як і мій батько, Едді, а може, й куди гірше), той пляжник гукнув мені:
– Ну й коли ж ти сюди дійдеш, що на це скажеш?
– За чотири дні! – відгукнувся я. – Може, й за три!
– Ти узаконив собі прогулянку сюди й назад?
– Так! – сказав я. – Як твоє ім’я?
На його глибоко засмаглому, дещо обважнілому обличчі зберігалися сліди колишньої краси. Він посміхнувся, блиснули білі зуби, зникли начатки подвійного підборіддя.
– Скажу, коли ти врешті дійдеш сюди! А твоє?
– Воно написане на поштовій скриньці!
– Я принижуся до читання написів на поштових скриньках не раніше, ніж стану слухати по радіо токшоу!
Я махнув йому рукою, він махнув мені, гукнувши Hasta maña-na![63], і знову обернувся до води, задивився на ширяння птахів.
Повернувшись до Великої Ружі, я побачив, що на поштовій скриньці мого комп’ютера майорить прапорець, і ось що там на мене чекало:
КаменДок до ЕФрі19 14:49 25 січня Едґар: Пам надіслала мені копію твого останнього імейла і твої картинки. Перше й головне, що мушу сказати – я ВРАЖЕНИЙ швидкістю твого зростання як художника. Я так і бачу, як ти насуплено, чисто в своєму сором’язливому стилі, дистанціюєшся від цього слова, але іншого терміну просто нема. НЕ ПРИПИНЯЙ МАЛЮВАТИ. Щодо її занепокоєння: я не вбачаю в цім нічого надзвичайного. Хоча зробити магнітно-резонансну томографію було б непогано. Ти маєш там лікаря? Друже, продовжуй фізіотерапію – це припис. Камен ЕФрі19 до КаменДок 15:38 25 січня Камен: Приємно отримати від вас звістку. Якщо хочете називати мене художником (чи навіть «живописцем»), не маю заперечень. Тут у Флориді в мене нема зараз виходу на жодного костоправа. Ви можете порекомендувати мені когось чи мені краще звернутися до Тода Джеймісона, того лікаря, що останнім колупався в моєму мозку? Едґар
Я гадав, він мені когось порекомендує, і я навіть можу записатися на візит, але кілька неправильно вжитих слів, узагалі лексичні помилки на той час уже не здавалися мені аж надто важливими. Важливою була ходьба, важливим також стало дійти до смугастого пляжного стільця, що був поставлений для мене, проте головними заняттями наприкінці січня були пошуки в інтернеті й малювання картин. Допіру попереднього вечора я створив «Захід сонця з мушлею № 16».
Двадцять сьомого січня, не дійшовши, либонь, якихось пари сотень ярдів до омріяного смугастого стільця, я повернувся до Великої Ружі і знайшов там доставлений поштою пакет. А в ньому дві робочі рукавички, на тильному боці одної вицвілою червоною фарбою було написано «РУКИ», на іншій, так само трафаретом, «ГЕТЬ». Рукавички були сильно виношені від багаторічної роботи в саду, але чисті – вона їх випрала, я так і думав. Насправді я на це і сподівався. Мене цікавила не колишня Пам, не та, що одягала їх у ті роки, коли ми перебували у шлюбі, і навіть не та, що щось робила в них у нашому садочку в Мендота Гайтс, поки я минулої осені перебував на озері Фален. Ту Пам я знав достоту. Але… «Я розповім тобі ще дещо, – сказала мені моя Отака-то-Дівчинка, не усвідомлюючи, якою схожою на свою матір вона стає, проказуючи ці слова. – Вона страшенно часто зустрічається з певним сусідом».
Оця-то Пам мене й цікавила – та, що страшенно часто зустрічається з певним сусідом. Сусіда звали Макс. Оцієї-то Пам руки й випрали ці рукавички, оця вона вкладала їх до стандартного білого пакета поштової служби США.
Оця-то Пам і була метою мого експерименту… чи то я сам себе в цім запевняв, проте ми дуримо себе так часто, що могли б цим заробляти собі на життя. Так каже Ваєрмен, і він часто має рацію. Либонь, занадто часто. Навіть тепер.
VI
Я не чекав, допоки сяде сонце, не вистачало ще дурити себе, ніби мене цікавить якість картини. Мене цікавила якість інформації. Я приніс неприродно чисті (моя дружина, напевне, добряче їх вимочила у відбілювачі) садові рукавички до Малої Ружі й сів перед мольбертом. На ньому чекав на мене свіжий підрамник. Ліворуч стояли два столи. Один для знятих цифровою камерою фотографій та різних випадкових знахідок. Під інший було підстелено шматок зеленого брезенту. На цьому столі стояло десятків зо два слоїків з фарбами, пара банок зі скипидаром і кілька пляшок води «Пагорби Зефіру», якою я промивав пензлі. Моя затишна, захаращена найнеобхіднішим робітня.
Я поклав рукавички собі на коліна, заплющив очі й уявив, що торкаюся їх правою рукою. Ніякої реакції. Ні болю, ні свербіння, ні відчуття доторку фантомними пальцями до грубої витертої тканини. Я сидів, воліючи появи відчуття, – хай хоч якогось – але не з’являлося нічого. З таким же успіхом я міг вимагати від свого тіла похезати, коли йому того не хотілося. Так проминули довгі п’ять хвилин, нарешті я розплющив очі і подивився вниз на рукавички: РУКИ… ГЕТЬ.
Непотріб. Сраний непотріб.
«Не бісися, оговтайся, – наказував я собі. А відтак подумав: – Надто пізно. Мене все бісить. І ці рукавички, і та жінка, яка їх вдягала. І намагання оговтатись?»
– Пізно, все пізно, – вирішив я, поглянувши на свою куксу. – Ніколи мені більше не заготовитися.
Неправильне слово. Завжди неправильне слово, і з цим, блядь, мені жити довічно. Я ледь не поскидав до біса зі столів всі мої ідіотські іграшки додолу.
– Оговтатись, – промовив я навмисне тихо, навмисне повільно. – Мені ніколи знову не оговтатись. Я безрукий покидьок.
Звучало не смішно (як недоладна заготовка), однак лють почала розсіюватися. Промовляння вголос правильного слова допомагало. Як завжди.
Я покинув намагання зосередитися думками на обрубку своєї руки, і замість того втупився очима в рукавички моєї жінки. А дійсно ж, РУКИ ГЕТЬ.
Зітхнувши – можливо, з полегшенням, зараз не пригадати, але здається, так, – я поклав їх на стіл до моїх знахідок, узяв пензля з банки зі скипидаром, витер його ганчіркою, сполоснув водою і подивився на чисте полотно. А чи збирався я взагалі малювати рукавички? Та навіщо вони мені всралися! Навіщо?
Раптом сама думка про те, що я вмію щось малювати, видалась мені дикою. Куди як реалістичнішою здалася мені думка, що я ні чорта не вмію. Якщо я вмочу оцей пензель у чорну фарбу, а потім торкнуся ним оцього незайманого білого простору, напевне найкраще, що я зможу намалювати – це ряд контурних постатей: десять індіанців пішли пообідати, один потонув, залишилося дев’ять. Дев’ять індіанців гуляли допізна…
Мене взяли дрижаки. Я піднявся зі стільця, аж підхопився. Раптом мені схотілося опинитися деінде, аби лиш не в Малій Ружі, не у Великій Ружі, не на острові Дума, десь поза моїм ідіотським безцільним кульгавим нікому не потрібним буттям. Скільки брехні я напатякав? Хіба я художник? Нісенітниця. Хай собі Камен кричить своїми патентованими великими літерами НЕ ПРИПИНЯЙ МАЛЮВАТИ, бо він нібито ВРАЖЕНИЙ, але ж то його фах – запевняти жертв жахливих аварій у тім, що їхнє існування – не бліда імітація, а справжнє життя. Якщо йдеться про нагнітання позитивних емоцій, тут Камен і Королева Реабілітації Кеті Ґрін працюють як паротяги. В цій справі вони ОХУЇТЕЛЬНІ ФАХІВЦІ, і більшість вдячних пацієнтів аж ридають на їхню адресу НЕ ПРИПИНЯЙТЕ СВОЮ СПРАВУ. Я переконую себе, що став медіумом? Маю фантомну руку, здатну прозрівати невидиме? Це навіть не нісенітниця, це жалюгідне глупство.
У Нокомисі[64] працює супермаркет «7-11»[65]. Я вирішив випробувати свої водійські здібності, поїхати й купити собі пару шестизарядних упаковок пива й нажлуктитись. Завтра, на фоні похмілля, мої справи виглядатимуть краще. Гірше їм просто не до снаги виглядати. Я сягнув по костур, і моя нога – моя ліва, бігме моя єдина ціла нога – зачепилася об стілець. Я зашпортався. Слабенька ще права нога не могла мене утримати, і я гепнувся долілиць, виставивши вперед праву руку, щоб пом’якшити падіння.
Авжеж, це був лише інстинктивний рух, але він виявився дієвим. Рука мене вберегла. Я не міг цього бачити, бо падав із міцно заплющеними очима, як воно зазвичай бува, коли летиш сторч головою. Але якби якимсь чином я собі не пом’якшив падіння, я серйозно б забився, незважаючи на килим. Міг би щось вивихнути чи навіть геть звернути собі в’язи.
Я трохи полежав, упевнився, що ще живий, відтак піднявся навколішки, стегно мені дико боліло, й підніс тремтячу праву руку до очей. Руки не було. Я поставив перекинутий стілець, сперся на нього лівою рукою… і, різко смикнувшись уперед, вкусив себе за праву руку.
Я відчув, як мої зуби вп’ялися в неї трохи нижче ліктя. Я відчув біль.
Я відчув більше того. Я відчув губами плоть моєї руки. Я відсахнувся, мені перехопило подих: «Господи Ісусе! Що це? Що зі мною відбувається?»
Я вже готовий був до того, що зараз рука матеріалізується з нічого. Вона не проявилася, але була там присутня, це я знав напевно. Я потягнувся нею понад стільцем по пензля. Я відчув його під пальцями, але він не поворухнувся. Майнула думка – так ось воно, як почуваються привиди.
Я видряпався на стілець. Стегно мені нило, проте біль уже спливав геть. Лівою рукою я вхопив помитий перед тим пензель і встромив собі за ліве вухо. Помив ще один і поклав у жолоб на мольберті. Помив третій і поклав туди ж. Четвертий не став мити тільки тому, що вирішив не марнувати часу. Мене знову охопила та лихоманка, той самий голод. Так само раптово, як мої напади люті. Аби десь у будинку щось зайнялося і на нижньому поверсі заревла сирена протипожежних детекторів, я не звернув би на це уваги. Тож я зірвав целофан з новесенького пензля, вмочив його у чорну фарбу й почав малювати.
Як було і з «Кінцем гри», я майже не пам’ятаю, як створював картину «Друзі з сюрпризами». Знаю лише, що вона з’явилася в результаті потужного вибуху і заходи сонця не мають жодного стосунку до неї. Домінувала в ній синьо-чорна гама, гематомні кольори, а коли я закінчив роботу, мені судомило ліву руку. Пальці і вся долоня до зап’ястя були вимазані фарбою.
Завершене полотно трохи нагадувало обкладинки «крутих» романів, котрі я пам’ятав ще з дитинства, на них завжди якась розпусного вигляду дама заманювала читача до пекла. Тільки на тих обкладинках дама була білявкою років двадцяти двох. На моїй картині в неї було темне волосся і виглядала вона за сорок. Ця дама була моєю колишньою дружиною.
Вона сиділа на прим’ятому ліжку, майже гола, тільки в голубих трусиках. Бретелька того ж кольору ліфчика простягнулася поперек її ноги. Голову вона тримала ледь нахиленою, але риси її обличчя були впізнаваними. Я вхопив її безпомилково – зобразив кількома брутальними чорними мазками, схожими на ті, якими рисують китайські ідеограми. На одній із її цицьок виднілася єдина яскрава пляма на цій картині: витатуювана троянда. Мені було цікаво, коли вона це собі зробила і навіщо. Для мене Пам із наколкою виглядала так само незвично, як аби я її побачив на заляпаному грязюкою кросовому мотоциклі на вулиці в Мішн-Гілл[66], проте я не мав жодного сумніву, що це татуювання існує в реальності. Це був просто факт, як майка з номером Торії Гантера на Карсону Джонсі.
На картині були зображені також двоє чоловіків, обидва голі. Один стояв біля вікна, напівобернувшись. Типове тіло білого американця середнього класу близько п’ятдесяти, такого, думав я, часто зустрінеш у роздягальні «Ґолдз Джим»[67], трохи жирку на пузі, маленьке пласке гузно без сідниць, невеликі чоловічі цицьки. В нього було розумне, пещене обличчя. Зараз воно мало меланхолійний вираз на кшталт: вона-майже-пішла. Вираз: ніщо-цьому-не-зарадить. Це був Макс із Палм Дезерту. Я не мав щодо цього жодного сумніву. Той Макс, що втратив свого батька минулого року, Макс, котрий розпочав з того, що запропонував Пам каву, а потім і десерт. Вона прийняла каву і його десерт, проте на цьому прийом пропозицій закінчився. Про це говорило його обличчя, навіть не цілком прописане, воно було красномовнішим за його голу сраку.
Другий чоловік стояв, схрестивши ноги, у дверях, ця поза, коли стегна щільно стиснуті, вигідно демонструвала його настовбурчене, крупнокаліберне достоїнство. Він був років на десять старшим за чоловіка біля вікна і в кращій фізичній формі. Без черевця. З талією. М’язи на стегнах довгі. Руки він склав собі на грудях і дивився на Пам з легкою посмішкою. Я добре знав цю посмішку, бо цілих тридцять п’ять років Том Райлі був моїм бухгалтером. І другом. Аби в моїй сім’ї не було споконвіку заведено запрошувати батька на роль весільного боярина, я запросив би в свідки Тома.
Я бачив його голе тіло в дверях, бачив, яким поглядом він дивився на мою жінку, котра сиділа на ліжку в нашому з нею домі, а сам згадував, як він допомагав мені вивозити звідти мої речі на озеро Фален. Пригадав, як він мені тоді сказав: «Не варто поступатися домом, це ніби заздалегідь здавати гру на власному полі».
А ще ті сльози в нього на очах: «Бос, я ніколи не звикну до вас такого, однорукого».
Може, він уже й тоді її трахав? Гадаю, ні. Хоча…
«Я хочу, щоб ти передав їй мою пропозицію», – сказав я. І він це зробив. Тільки зробив напевне навіть більше того, про що я його просив.
Я без костура дошкутильгав до великого вікна. До смерку ще далеко, але світило вже перемістилося на захід, пустивши яскраву доріжку по воді. Я примусив себе дивитися на цю сяйливу доріжку, час від часу витираючи очі.
Я переконував себе, що картина – не більше ніж фікція, породжена мозком, який усе ще намагається сам себе зцілити. Даремно. Голоси в моїй голові балакали між собою чітко й розбірливо, і я знав, що є так, як є. У Палм Дезерті Пам трахала Макса, а коли він запропонував їй продовжити й поглибити їхні стосунки, вона відмовилася. Пам також трахала мого найдавнішого друга й бізнес-партнера, і напевне продовжує займатися цим з ним і зараз. Єдиним питанням без відповіді залишалося одне: котрий з хлопців умовив її наколоти собі троянду на цицьці?
– Треба попуститися, – промовив я собі, притиснувшись тремтячою головою до скла. Вдалині у Мексиканській затоці плавилося сонце. – Ох, як же мені треба з цим попуститися.
«То клацни пальцями», – подумав я до себе.
Я клацнув пальцями правої руки й почув звук – коротке клац.
– Чудово, зроблено, та й по всьому! – промовив я весело. Але відтак заплющив очі й побачив Пам на ліжку – вона сиділа на якомусь ліжку – в трусиках, з бретелькою ліфчика, що тягнулася через її стегно, мов змія.
Друзі з сюрпризами.
Йобані друзі з їхніми йобаними сюрпризами.
VII
Того вечора я не споглядав захід сонця з Малої Ружі. Я притулив костур до стіни будинку й пошкандибав на пляж, а там зайшов у воду по коліна. Вода була холодною, як зазвичай буває пару місяців після сезону ураганів, але я не зважав на холод. Тепер доріжка на воді стала ядучо-помаранчевою, і ось на неї я й задивився.
– Оце експеримент, на мою голову, – промовив я, і навкруг мене збурилася вода. Я похитнувся під тиском хвилі, відставивши вбік руку для балансу. – Мені на сраку експеримент.
Над моєю головою у згасаючому небі, мов довгошия беззвучна ракета, пропливла чапля.
– Нишпорка, ось що я таке, нишпорка, і більш ніщо.
Так і є. Якщо я зараз знову відчуваю бажання її задушити, хто в цьому винен, окрім мене самого? «Той, хто підглядає, той по сраці отримає», – таку приказку любила повторювати моя старенька матінка. Я понишпорив, підгледів, я й отримав по сраці, от і вся новина. Вона живе тепер своїм життям, і все, що вона в нім творить, – то її власні справи. Я можу тільки оговтатися від цього. Питання – чи зможу я це зробити? Це завдання важче за клацання пальцями; навіть за клацання пальцями неіснуючої руки.
Накотилася хвиля, така потужна, що збила мене з ніг. На мить я опинився під водою і вдихнув роззявленим ротом. Ледь не захлинувся, але випірнув. Відкочуючись назад, хвиля разом із піском і мушлями потягла й мене за собою. Я відштовхнувся здоровою ногою, рвонувшись у бік берега, ба навіть намагався безпорадно допомагати собі хворою ногою, і таки досяг мети. Хай я був збентежений, але потонути в Мексиканській затоці мені аж ніяк не хотілося. Це не входило до моїх планів. Кашляючи й відпльовуючись, я виповз із води, волосся звисало мені на очі, права нога волочилася за мною, мов якийсь геть перемоклий багаж.
Діставшись нарешті сухого піску, я перекинувся навзнак і задивився у небо. Місячний серп спокійно плив в оксамитовій глибині понад стрімчастим дахом Великої Ружі. Тут, унизу, лежав чоловік, що почувався навпаки: тремтів, печалився і сердився. Я повернув голову, глянув на свою куксу, а потім знову подивився вгору на місяць.
– Більше жодних підглядань, – сказав я. – Відсьогодні розпочинаємо нове життя. Жодних підглядань, жодних експериментів.
Я так вирішив. Проте, як я вже казав (а раніше за мене так казав Ваєрмен), ми дуримо себе так часто, що могли б цим заробляти собі на життя.
59
«Рясний бульйон» (ісп.) – мексиканський рибно-овочевий суп.
60
Тютюнова компанія «Брати Блох» з 1890 по 1992 р. щорічно платила фермерам від $1 спочатку до $40 наприкінці за те, що їхні стодоли фарбувалися коштом компанії і мали на собі жовто-чорні рекламні гасла; сьогодні деякі з найстаріших таких стодол отримали статус національних історичних пам’яток.
61
Phoenix – столиця південно-західного штату Аризона.
62
Чаклунські артефакти: староєвропейський – «рука тріумфу» (слави), засушена ліва рука повішеного за вбивство; афро-американський – «моджо», торбочка з амулетами.
63
До завтра (ісп.).
64
Nokomis – дорогий прибережний район «зимових завсідників» у графстві Сарасота, до якого належить також острів Кейзі, де взимку зазвичай живе й сам Стівен Кінг.
65
«7-Eleven» – мережа цілодобових крамниць (спочатку вони працювали з 7 до 23 години, що було безпрецедентно за тривалістю робочого дня).
66
Mission Hill – таку назву мають декілька, як правило, елітних районів і гольф-клубів у США і в світі.
67
«Gold’s Gym» – міжнародна мережа фітнес-центрів.