Читать книгу Відродження - Стівен Кінг - Страница 4

Щонайменше в одному наше життя справді схоже на кіно. Головний акторський склад – це ваші родичі та друзі. Серед акторів другого плану – сусіди, колеги й випадкові знайомі. Також є епізодичні ролі: касирочка з прегарною усмішкою в супермаркеті, приязний бармен у місцевому шинку, хлопці, з якими ти займаєшся в спортзалі три дні на тиждень. А ще тисячі інших – людей, які течуть потоком крізь кожне життя, неначе вода крізь сито, стрічаються вам раз – і більше ніколи. Підліток, що гортає комікси у книгарні «Барнз & Ноубл», той, повз котрого вам довелося протискатися (бурмочучи «перепрошую»), щоб дістатися до журналів. Жінка на сусідній смузі на світлофорі, котра скористалася моментом, щоб підфарбувати губи. Мама, що витирає морозиво з обличчя свого карапузика в ресторанчику на узбіччі, де ви зупинилися перекусити. Торговець, який продав вам пакетик арахісу на бейсбольному матчі.

Та іноді в житті з’являється людина, що не вписується в жодну з цих категорій. Це джокер, який вистрибує з колоди через довільні проміжки часу протягом багатьох років, і частенько – у кризові моменти. У кінематографі таких називають «п’ятими персонажами»[1], або ж ініціаторами змін. Коли він вигулькує у фільмі, ви знаєте, що він там, бо його туди вписав сценарист. Але хто пише сценарії наших життів? Доля чи випадковість? Я хочу вірити, що останнє. Я хочу цього всім серцем і душею. Коли я думаю про Чарльза Джейкобза – свого «п’ятого персонажа», свого ініціатора змін, свою відплату, – мені нестерпно навіть уявляти, що його присутність у моєму житті була бодай на дещицю пов’язана з долею. Бо це б означало, що всім цим жахливим подіям – цим страхіттям – судилося статися. А якщо це так, то не існує ніякого світла, і наша віра в нього – тупа ілюзія. Якщо це так, ми живемо в пітьмі, мов тварини в норі чи мурахи в глибинах мурашника.

І ми тут не самі.

На мій шостий день народження Клер подарувала мені військо, і однієї суботи в жовтні 1962-го я готувався до великої битви.

Я з великої родини (було нас четверо хлопчиків і одна дівчинка) і, як найменшенький, завжди діставав багацько подарунків. Найкращі дарувала Клер. Не знаю чому: тому, що вона була найстарша, чи тому, що була єдиною дівчинкою, чи те й те водночас. Але з усіх кльових штук, які я отримав од неї за всі роки, те військо було, безумовно, найкращим. Воно складалося з двох сотень зелених пластмасових солдатиків, деякі були з гвинтівками, деякі – з автоматами, ще до десятка кріпилися трубкоподібні штукенції, які вона називала мінометами. А ще там було вісім вантажівок і дванадцять джипів. Та найкрутішою з усього цього добра виявилася коробка, в якій воно продавалося: картонна скриня, розфарбована в камуфляжних зелено-коричневих відтінках, з трафаретним написом «ВЛАСНІСТЬ АРМІЇ США» спереду. А знизу Клер власноруч дописала трафаретом: ДЖЕЙМІ МОРТОН, КОМАНДИР.

Тобто я.

– Я побачила рекламу ззаду на Терріній книжці коміксів, – пояснила вона, коли я закінчив вищати з радощів. – Вирізати її він мені не дозволив, бо скупердяга…

– Саме так, – відповів Террі. Йому було вісім. – Я скупердяга старший брат. – Він розгорнув два пальці вилкою і заткнув собі ними ніздрі.

– Ану годі, – приструнчила нас мати. – У дні народження жодних суперечок між братами, будь ласка й дякую. Террі, витягни пальці з носа.

– Ну от, – продовжила Клер, – я скопіювала купон і відправила за вказаною адресою. Боялася, що вчасно не дійде, але дійшов. Я рада, що тобі подобається. – І вона поцілувала мене у скроню. Вона завжди мене туди цілувала. Стільки років минуло, а я досі ніби відчуваю ті ніжні поцілунки.

– Мені дуже подобається! – Я притиснув скриню до грудей. – Мені буде подобатись цілу вічність!

Було це після сніданку, на який подали млинці з чорницями і з беконом, мої улюблені. Нам усім на дні народження готували наші улюблені страви, а після сніданку дарували подарунки, там, у кухні з дров’яною плитою та довгим столом і нашим одоробалом (як ми її називали) – пральною машиною, яка вічно ламалася.

– Ціла вічність для Джеймі – це, типу, п’ять днів, – підштрикнув Кон. Йому було десять, він був худенький (хоча згодом роздобрів) і вже тоді мав нахил до точних наук.

– Молодець, Конраде, – сказав наш тато. Він був одягнений у робоче – чистий комбінезон із вигаптуваним золотими нитками іменем (РИЧАРД) на лівій нагрудній кишені та написом на правій кишені «РІДКЕ ПАЛИВО МОРТОНА». – Я вражений.

– Дякую, татусю.

– Твій гострий язичок здобув тобі приз – допомогти матері прибрати після сніданку.

– Сьогодні черга Енді!

– Була черга Енді, – виправив тато, поливаючи сиропом останній млинець. – Бери рушника, Гострий Язичок. І старайся нічого не розтрощити.

– Ти його розпестиш, – пробурчав Кон, але рушника взяв.

Конні не так уже й помилявся щодо того, як я розумію вічність. Уже через п’ять днів гра «Операція»[2] припадала пилом у мене під ліжком (однаково там бракувало деяких частин тіла, Енді купив її на доброчинному розпродажі в місцевому клубі «Юріка Ґранж» за четвертак). Туди ж відправилися пазли – подарунок від Террі. А Кон подарував мені «В’юМайстер»[3], і ті затрималися трохи довше, але зрештою теж загриміли в шафу і більше їх ніхто не бачив.

Від мами й тата я дістав одяг, бо мій день народження припадає на кінець серпня і того року я мав піти в перший клас. Нові штани й сорочки викликали в мене приблизно такий самий захват, як і налагоджувальний екран телевізора, але я постарався енергійно подякувати. Думаю, вони легко мене розкусили – шестирічним важко дається фальшивий ентузіазм у голосі… хоча, з сумом мушу констатувати, що більшість із нас досить швидко засвоюють цю навичку. Хай там як, одяг випрали в одоробалі, повісили на мотузку сушитися на бічному подвір’ї і зрештою сховали в шухлядах мого комода, де (хоч навряд чи є потреба це додавати) він і лежав, забутий усіма, поки не настав вересень, а отже, й час його вдягати. Пам’ятаю, був там светр, доволі симпатичний – коричневий з жовтими смугами. Коли я його надягав, то уявляв себе супергероєм: «Я Людина-Оса: стережіться мого жала, лиходії!»

Але щодо скрині з армією всередині Кон помилився. Цими гавриками я грався день у день, зазвичай на краю переднього подвір’я, де пролягала смуга ґрунту між нашим моріжком та Методист-роуд, яка в ті дні ще була ґрунтовою. За винятком траси 9 і двосмугової дороги, яка вела до Козячої гори, де розташовувався курорт для багачів, усі дороги в Гарлоу в ті часи були ґрунтовими. Пригадую, як моя мама не раз плакалася через ту пилюку, що просочувалася до кімнат у сухі літні дні.

У пообідню пору зі мною в солдатиків частенько бавилися двоє моїх нерозлучних друзяк – Біллі Пекет і Ел Ноулз, – але того дня, коли в моєму житті вперше з’явився Чарльз Джейкобз, я був сам-один. Не пам’ятаю вже, де ділися Біллі та Ел, але пригадую, що радів, бо задля різноманіття міг погратися на самоті. По-перше, не треба було ділити армію на три дивізії. А по-друге (що ще важливіше), не доводилося сперечатися про те, чия тепер черга перемагати. Насправді здавалося несправедливим те, що мені доводиться іноді програвати, бо то були мої солдатики і моя скриня.

Коли я однієї спекотної літньої днини невдовзі після дня народження висловив цю думку своїй матусі, вона взяла мене за плечі й подивилася в очі – явна ознака того, що зараз мені вкотре дадуть урок життя.

– Джеймі, половина всіх неприємностей у світі від оцих скиглінь «моє, моє». Коли ти граєшся з друзями, солдатики належать усім вам.

– Навіть якщо ми воюємо, як вороги?

– Навіть «якщо». Коли Біллі з Елом ідуть додому вечеряти, а ти ховаєш солдатиків назад у коробку…

– Це скриня!

– Так, у скриню. Коли ти їх сховаєш, вони знову стануть твоїми. Люди можуть по-різному псувати одне одному життя (ти, коли виростеш, сам побачиш), але я думаю, що корінь усієї поганої поведінки – це звичайнісінький егоїзм. Синку, пообіцяй мені, що ніколи не будеш егоїстом.

Я пообіцяв, але мені так само не подобалося, коли Біллі та Ел вигравали.

Того дня в жовтні 1962-го, коли доля всього світу теліпалася на волосині над клаптиком землі, званим Кубою, я воював і за тих, і за тих, а це означало, що мені судилося перемогти так чи інакше. На Методист-роуд раніше того дня побував міський грейдер («Перекладають каміння з місця на місце», – завше бурчав тато) і скрізь лежала насипана земля. Я нагріб собі достатньо, щоб спочатку насипати горбочок, потім великий пагорб, а потім дуже великий пагорб, який сягав мені мало не до колін. Я хотів був назвати його Козячою горою, але це здалося неоригінальним (зрештою, до справжньої Козячої гори було лише дванадцять миль ходу) і нудним. Поміркувавши хвильку, я вирішив назвати той пагорб горою Череп. Навіть спробував був проткнути в ньому пальцями дві заглибини, щоб нагадувало очні впадини, але земля була суха і заглибини посипалися всередину.

– Ну що ж, – сказав я солдатикам, покиданим абияк у скриню. – Життя жорстоке, не можна мати все одночасно. – То був один з улюблених висловів мого тата, а він уже точно мав причини так вважати – з п’ятьма дітьми на шиї. – Це в нас будуть уявні печери.

Я поставив половину солдатів своєї армії на вершину гори Череп, де вони здавалися грізною командою. Особливо мені подобалися там, на горі, мінометники. То були фріци. Американське військо я розставив на краю моріжка. Їм дісталися всі джипи й вантажівки, бо то буде круто – іти в атаку крутим схилом гори. Деякі перевернуться, я був цього певен, та принаймні декілька дістануться вершини. І переїдуть мінометників, які криком благатимуть пощади. А даремно.

– На смерть! – проголосив я, ставлячи кількох останніх героїчних американців. – Гітсмере, ти наступний!

Я посував їх уперед, ряд за рядом, супроводжуючи звуками стрільби з автомата, як у коміксах, коли на поле бою лягла тінь. Я підвів погляд і побачив, що наді мною височіє якийсь чоловік. Він затуляв собою полудневе сонце, цей силует, оповитий золотистим світлом, – людина-затемнення.

Навколо відбувалась метушня. У нашому домі щосуботи після обіду так завжди відбувалося. Енді й Кон на довгастому задньому подвір’ї під крики й сміх грали в «три летить, шість котиться»[4] із групкою своїх друзів. Клер сиділа нагорі, у своїй кімнаті, із кількома своїми подругами, крутила платівки на своєму програвачі марки «Імперіал Паті-Тайм»: «Локомоушн»[5], «Хлопчик-солдат»[6], «Парк Пелісейдс»[7]. Із гаража розлягався стукіт молотка: тато з Террі вовтузилися зі старим «фордом» тисяча дев’ятсот п’ятдесят першого року, якого наш тато називав Ракета Доріг. А якось я почув, як він називає його шматком гівна. Цей вислів я зберіг у пам’яті як дорогоцінний і досі ним користаюся. Коли вам хочеться покращити собі настрій, назвіть щось шматком гівна. Найчастіше допомагає.

Словом, був гармидер, але тієї миті все навколо наче зупинилося. Я знаю, що це така ілюзія, спричинена збоєм пам’яті (не кажучи вже про валізу з темними спогадами), але той спогад вельми тривкий. Зненацька стихли крики дітей на задньому подвір’ї, платівки перестали грати нагорі, у гаражі змовк гуркіт молотка. Жоден птах не цвірінькнув.

А тоді чоловік нахилився і призахідне сонце сяйнуло йому через плече, на мить засліплюючи мене. Я підняв руку, щоб затулити очі.

– Вибач, вибач, – сказав чоловік і пересунувся так, щоб я міг дивитися на нього, а не на сліпуче сонце. На ньому був чорний піджак «для церкви» і чорна сорочка з колораткою, сині джинси й потерті м’які шкіряні туфлі. Складалося враження, що він хотів бути двома різними людьми водночас. У шестирічному віці я ділив усіх дорослих на три категорії: юні дорослі, дорослі й старі люди. Цей парубок був із юних дорослих. Він сперся долонями на коліна, щоб роздивитися обидва ворожі війська.

– Хто ви? – спитав я.

– Чарльз Джейкобз. – Ім’я видалося невиразно знайомим. Він простягнув мені руку. Я миттю її потиснув, бо навіть у шість років був вихованим хлопчиком. Про це подбали мама з татом.

– А чому на вас цей комір із прорізом?

– Бо я священик. Відтепер, коли ти приходитимеш щонеділі до церкви, там буду я. А якщо прийдеш на збори юних методистів, там теж буду я.

– Нашим священиком був містер Латур, – сказав я. – Але він помер.

– Я знаю. Мені шкода.

– Та нічого страшного, бо мама сказала, що він не мучився, а пішов прямісінько на небеса. Але в нього не було такого комірця.

– Це тому, що Білл Латур був священиком без духовного сану. Він працював ніби як доброволець. Тримав церкву відчиненою, коли не було кому це робити. З його боку це було дуже люб’язно.

– Думаю, мій тато про вас знає. Він у церкві служить дияконом, одним із них. Його допускають збирати пожертви. Але по черзі з іншими дияконами.

– Ділитися – це добре, – і з цими словами Джейкобз опустився на коліна поруч зі мною.

– Ви хочете помолитися? – Ця думка викликала в мене легку тривогу. Молитви були для церкви та зборів методистської молоді, які мої брати й сестри називали четверговою вечірньою школою. Коли містер Джейкобз організував їх знову, для мене то був перший рік, ніби для першачка в звичайній школі. – Якщо хочете поговорити з татом, то він у гаражі з Террі. Вони вставляють нове запалювання в Ракету Доріг. Ну, тобто тато вставляє. Террі йому інструменти подає і дивиться. Йому вісім. А мені шість. Мама, здається, на задньому ґанку, дивиться, як грають у «три летить, шість котиться».

– А коли я був малий, цю гру називали «коти-битка». – І він всміхнувся. Усмішка вийшла чудова. Він мені одразу сподобався.

– Справді?

– Угу. Бо треба було стукнути м’ячем об битку, коли ти його впіймаєш. Як тебе звати, синку?

– Джеймі Мортон. Мені шість років.

– Ти вже це казав.

– Здається, у нас на подвір’ї ще ніхто не молився.

– Я теж не буду. Я просто хотів роздивитися ближче твої війська. Де тут росіяни і де – американці?

– Ну, оці, на землі, американці, так, але на горі Череп – фріци. Американцям треба зайняти гору.

– Бо вона в них на дорозі, – здогадався Джейкобз. – За горою Череп пролягає шлях до Німеччини.

– Точно! І там головний фріц! Гітсмер!

– Творець стількох лиходійств, – промовив він.

– Га?

– Не зважай. Ти не проти, якщо я називатиму поганих просто німцями? «Фріци» – це якось недобре.

– Звісно, не проти, фріци – це ж німці, а німці – фріци. Мій тато воював на тій війні. Але тільки рік. Ремонтував вантажівки в Техасі. А ви воювали, містере Джейкобз?

– Ні, я був занадто молодий. І для Кореї теж. Генерале Мортон, то як ви збираєтеся брати цю гору?

– Іти в атаку! – заволав я. – Стріляти з автоматів! Паф! Та-да-да-да! – А тоді стишив голос: – Тра-та-та-та!

– Фронтальний наступ на височину здається ділом ризикованим, генерале. На вашому місці я б розділив військо… десь отак… – Він посунув половину американців вліво, а половину – вправо. – Таким чином ти їх затиснеш, бачиш? – Він звів разом великий і вказівний пальці. – Підбирайся до цілі з обох боків.

– Можливо, – кивнув я. Мені подобалась ідея лобової атаки – кривавої м’ясорубки, але задум містера Джейкобза теж припав до душі. Він був підступний. А підступність могла добряче потішити. – Я хотів зробити печери, але земля надто суха.

– Та я бачу. – Він тицьнув пальцем у гору Череп і дивився, як осипається земля, погребаючи під собою дірку. Потім підвівся й обтрусив коліна джинсів. – А я маю маленького синочка, через рік-два він, мабуть, уже зможе бавитися твоїми солдатиками.

– Він може гратися вже тепер, якщо схоче. – Я старався не бути егоїстом. – А де він?

– Ще в Бостоні, зі своєю мамою. У нас багато речей, їх треба спакувати. Я думаю, вони приїдуть у середу. Щонайпізніше у четвер. Але Моррі ще замалий для солдатиків. Він лише підніматиме їх із землі й розкидатиме.

– А скільки йому?

– Два.

– Він, мабуть, ще в штанці пісяється! – І я засміявся. Певно, то було нечемно з мого боку, але я просто не зміг стриматися. Малеча, що пісяється в штанці, така кумедна.

– Пісяється, поки що, – з усмішкою відповів Джейкобз, – але я впевнений, що з часом перестане. Кажеш, твій тато в гаражі?

– Ага. – Тепер я згадав, де раніше чув ім’я та прізвище цього чоловіка – мама й тато за вечерею розмовляли про нового священика, який мав приїхати з Бостона. «Та хіба він не занадто молодий?» – спитала тоді мама. «Так, і це позначиться на його заробітній платні», – відповів їй тато й розплився в усмішці. Здається, вони ще щось про нього говорили, але я вже не слухав. Мою увагу привернув Енді, котрий по-свинському вимастився картоплею-пюре. Він завжди так робив.

– Спробуй цей поздовжній маневр, – сказав Джейкобз, збираючись уже йти.

– Га?

– Затиснути. – Він знову звів великий і вказівний пальці.

– А. Точно. Супер.

Я спробував. Спрацювало доволі непогано. Уся німчура загинула. Але битва була не така вже видовищна, як на мій погляд, тому я все-таки випробував лобову атаку. Джипи й вантажівки падали з крутого схилу гори Череп, плюс фріци валилися ззаду з передсмертними криками відчаю: «Йяаааа!»

Поки лютувала битва, мама, тато й містер Джейкобз сиділи на передньому ґанку, пили чай з льодом і обговорювали справи навколо церковні, бо мій тато був дияконом, а мама – у складі комітету жіночої допомоги. Була не начальницею, але другою після начальниці. Бачили б ви ті химерні капелюшки, які вона вдягала. Було їх у неї, мабуть, із дюжину. Щасливі днинки.

Мама покликала моїх братів і сестру разом із їхніми друзями познайомитися з новим священиком. Я теж хотів був підійти, але містер Джейкобз махнув мені рукою, щоб я не йшов, і сказав мамі, що ми вже познайомилися.

– Бийтеся далі, генерале!

І я бився далі. Кон, Енді та їхні друзі знову пішли на заднє подвір’я і повернулися до гри в м’яч. Клер та її подруги повернулися нагору, до своїх танців (хоча мама сказала їй зробити музику тихіше, будь ласка й дякую). Містер та місіс Мортон і преподобний Джейкобз ще розмовляли, і то досить довго. Пригадую, мене часто дивувало те, як багато патякають дорослі. Це дуже втомлювало.

Я перестав за ними спостерігати, бо знову в кілька різних способів провадив битву за гору Череп. У найприємнішому сценарії (з включенням елементу затискання від містера Джейкобза) одна частина американської армії утримувала німців затиснутими з фронту, а решта зайшла з тилу і вдарила звідти. «Жчо дце таке?» – закричав один із них перед тим, як отримати кулю в лоба.

Але це почало набридати, і я вже подумував, чи не піти в дім і не з’їсти шмат торта (якщо друзі Кона та Енді щось мені лишили), коли на моє поле бою й на мене самого знову впала тінь. Я підвів погляд і побачив містера Джейкобза. У руках він тримав склянку води.

– Я попросив це у твоєї матері. Можна я тобі щось покажу?

– Так.

Він знову опустився на коліна і вилив воду на гору Череп.

– Це грозова злива! – закричав я і став імітувати звуки грому.

– Угу, якщо тобі так хочеться. З блискавками. А тепер дивися. – Він виставив уперед два пальці, наче роги диявола, і встромив їх у мокру землю. Цього разу заглибини лишилися. – Вуаля! Печери. – Узявши двох солдатиків-німців, він вставив їх усередину. – Їх важко буде звідти вибити, генерале, однак я певен, що американці впораються з цим завданням.

– Ого! Дякую!

– Знов почне осипатися – долий ще води.

– Доллю.

– І не забудь віднести склянку на кухню, коли завершиш бій. Не хочу дістати прочуханку від твоєї матері у свій перший день у Гарлоу.

Я пообіцяв і простягнув руку.

– Поставте її там, містере Джейкобз.

Він розсміявся, поставив склянку на землю й пішов по Методист-роуд до пасторського будинку, де він із сім’єю житиме наступні три роки, поки його не звільнять. Я провів його поглядом і знову повернувся до гори Череп.

Не встиг я по-справжньому взятися до діла, як на поле бою наповзла ще одна тінь. Цього разу то був тато. Він опустився на одне коліно, обережно, щоб не потрощити американських солдатиків.

– Ну, Джеймі, що ти думаєш про нашого нового священика?

– Мені він подобається.

– Мені теж. І твоїй мамі. Він дуже молодий для цієї роботи, і якщо добре впорається, то ми будемо його першою общиною, але я думаю, що все в нього буде добре. Особливо із ЗММ[8]. Молодь працюватиме з молоддю.

– Дивися, татку, він показав мені, як робити печери. Треба просто намочити землю, щоб майже грязюка була.

– Я бачу. – Він скуйовдив мені волосся. – Перед вечерею піди добре вмийся. – І підняв склянку. – Забрати це?

– Так, будь ласка й дякую.

Тато взяв склянку і пішов назад у будинок. А я повернувся до гори Череп, та побачив, що земля знову висохла й печери провалилися. Солдатики всередині були поховані живцем. Але я не мав нічого проти. Зрештою, то були погані солдати.

Нині нас шалено турбують питання, дотичні до сексу, і жоден батько чи мати при здоровому глузді не відпустить шестирічну дитину з новим знайомим – чоловіком, який живе сам (хай навіть це всього на кілька днів). Але саме так і без тіні сумніву вчинила моя мати.

Преподобний Джейкобз (мама сказала, що я повинен називати його так, а не містером) підійшов до нашого будинку на пагорбі Методистів десь за чверть третя і постукав у двері-сітку. Я сидів на підлозі й розмальовував, а мама дивилася шоу «Приз за телефоном»[9]. Вона відправила своє ім’я та прізвище на WCSH[10] і плекала надію виграти Ґран-прі того тижня – пилосос «Електролюкс». Про те, що шансів у неї мало, вона знала, проте казала, що надія живе пекельно довго. То був жарт.

– Можете позичити мені на годинку свого наймолодшенького? – спитав преподобний Джейкобз. – У мене в гаражі є одна річ, яка йому сподобається.

– А що це? – вже підводячись, спитав я.

– Сюрприз. Потім мамі розкажеш.

– Мам?

– Іди, Джеймі, – дозволила вона. – Але спершу перевдягнися, скинь шкільний одяг. А поки він повернеться, хочете склянку чаю з льодом, преподобний Джейкобзе?

– Хочу, – кивнув той. – Але цікаво, чи не могли б ви звати мене Чарлі?

Поміркувавши над цим, мама відповіла:

– Ні. Але Чарльзом, напевно, можу.

Я натягнув джинси й футболку, спустився вниз, але слухати дорослі балачки не став, вийшов надвір чекати шкільного автобуса. Кон, Террі та я відвідували початкову школу на трасі 9 (недалеко, чверть милі пішки від нашого дому), що розміщалася в одній кімнаті, Енді ходив в Об’єднану середню школу, а Клер – до школи Ґейтс-Фолз, де вона вчилася в першому зі старших класів. («Головне, щоб ти не була, як першокласниця», – сказала їй мама. То теж був жарт.) З автобуса вони сходили на перетині траси 9 та Методист-роуд, біля підніжжя пагорба Методистів.

Я побачив, як брат і сестра виходять з автобуса. І поки вони пленталися вгору пагорбом (гризучись, як завше, я це чув, поки стояв в очікуванні біля поштової скриньки), з будинку вийшов преподобний Джейкобз.

– Готовий? – спитав він і взяв мене за руку. Це здалося цілковито природним.

– Так, – сказав я.

На півдорозі донизу пагорбом ми стріли Енді та Клер. Енді спитав, куди я йду.

– Додому до преподобного Джейкобза, – відповів я. – Він покаже мені сюрприз.

– Не затримуйся там, – сказала Клер. – Сьогодні твоя черга накривати на стіл. – Вона потай глянула на Джейкобза і швидко відвела погляд, наче їй несила було на нього дивитися. Ще до кінця року моя старша сестричка до нестями закохається в нього, утім, як і всі її подружки.

– Я скоро його поверну, – пообіцяв Джейкобз.

Тримаючись за руки, ми спустилися на трасу 9, яка вела до Портленда, якщо звернути ліворуч, та до Ґейтс-Фолза, Касл-Рока й Льюїстона, якщо праворуч. Ми зупинилися й подивились, чи нема на дорозі машин (хоча це було смішно, бо трасою 9 вони їздили хіба що влітку), а потім пішли повз сінокоси й поля кукурудзи, стебла якої, тепер висохлі, перестукували на легенькому осінньому вітерці. Десять хвилин ходи привели нас до пасторського дому – охайного білого будиночка з чорними віконницями. За ним виднілася Перша методистська церква Гарлоу, і це теж було смішно, бо інших методистських церков у Гарлоу не було.

Єдиним іншим молитовним домом у Гарлоу була церква шілоїтів[11]. Тато вважав їх диваками, десь посередині між помірно й тяжко причмеленими. Вони не роз’їжджали в запряжених кіньми двоколках абощо, але всі їхні чоловіки й хлопці, коли виходили надвір, натягали чорні капелюхи. Жінки й дівчата ходили в сукнях до щиколоток і білих очіпках. Тато казав, шілоїти стверджували, ніби знають, коли настане кінець світу. Це було записано в якійсь особливій книжці. Мама вважала, що в Америці кожен має право вірити, у що заманеться, аби нікому не шкодив… але й татових слів не спростовувала. Наша церква була більша за шілоїтську, але дуже проста. А ще на ній не було шпиля. Правда, колись був, у давніші часи, 1920-ті чи десь так, але налетів ураган і зніс його.

Ми з преподобним Джейкобзом пройшли ґрунтовою під’їзною доріжкою. Я з цікавістю подивився на його синій «Плімут Бельведер», дуже круту машину.

– Механічна коробка чи автомат? – спитав я.

Він здивовано глянув на мене, та потім розплився в усмішці.

– Автомат. Це подарунок на весілля від тестя й тещі.

– А теща – це така погана людина, про яку в анекдотах розповідають?

– Моя – так, – розсміявся він. – Ти любиш машини?

– Ми всі їх любимо, – відповів я, маючи на увазі всіх у своїй родині… хоча про маму й Клер трохи перебільшив, напевно. Жінки наче не до кінця розуміли засадничу крутизну машин. – Коли тато поремонтує Ракету Доріг, то випробує її на Спідвеї[12] у Касл-Року.

– Серйозно?

– Ну, не він сам. Мама сказала, що йому не можна, бо це дуже небезпечно. Хтось інший. Може, Двейн Робішод. У них із мамою і татом крамничка «Брауніз». Торік він ганяв на Спідвеї, але в нього двигун загорівся. Тато каже, він собі підшукує нову машину.

– А Робішоди ходять до церкви?

– Е-е…

– Я вважатиму, що це відповідь «ні». Заходь у гараж, Джеймі.

Усередині лежали густі тіні й пахло цвіллю. Я трохи побоювався тих тіней і того смороду, але Джейкобза вони наче не турбували. Він завів мене глибше у морок, потім зупинився і на щось показав пальцем. І побачене змусило мене охнути.

Джейкобз лише злегка всміхнувся – так, як це роблять люди, коли чимось пишаються.

– Ласкаво просимо на Погідне озеро, Джеймі.

– Ого!

– Я зібрав його, поки чекаю приїзду Петсі й Моррі. У мене багато хатньої роботи, та я вже чимало й зробив, наприклад, полагодив помпу в криниці, але поки Петс не приїде з меблями, у мене зв’язані руки. Твоя мама, друзяко, і жінки з комітету жіночої допомоги навели неймовірний лад у домі. Містер Латур їздив на роботу з острова Орра[13], і в цьому будинку ще до початку Другої світової ніхто не жив. Я їй подякував, але я не проти, якщо ти подякуєш іще раз.

– Авжеж, ще б пак, – кивнув я, але, здається, так і не переказав цієї другої подяки, бо практично не чув, що він мені сказав. Усю мою увагу притягував до себе стіл, який забирав майже половину гаражного простору. На ньому розкинувся зелений макет ландшафту, поряд із яким гора Череп мусила б згоріти від сорому. Відтоді я бачив чимало таких макетів (здебільшого у вітринах іграшкових магазинів), але по них завжди бігали хитромудрі електричні поїзди. На столі, який влаштував преподобний Джейкобз, не було поїздів, та й то був власне не стіл – просто листи фанери на кількох поставлених поряд козлах для пиляння дров. А на фанері розлягалася сільська місцевість у мініатюрі, близько дванадцяти футів завдовжки і п’яти завширшки[14]. Через увесь обшир по діагоналі марширували високовольтні опори заввишки вісімнадцять дюймів[15], а найбільше місця займало озеро зі справжньою водою, що навіть у напівмороці зблискувало яскраво-синім.

– Доведеться скоро його розібрати, – сказав священик, – бо інакше не зможу завести машину в гараж. Петсі це не сподобається.

Він нахилився, сперся долонями на коліна й став пильно вдивлятися в положисті пагорби, ниткоподібні високовольтні лінії, велике озеро. Біля води паслися пластмасові вівці й корови (з масштабу вони суттєво вибивалися, але я цього не помітив, та навіть якби й помітив, не зважав би). Ще там стояло багато вуличних ліхтарів, хоч мене це трохи здивувало, бо ні містечка, ні доріг, які вони могли б освітлювати, не спостерігалося.

– Думаю, ти міг би розгорнути тут зі своїми солдатиками велику битву, правда?

– Ага, – сказав я. І подумав, що міг би розгорнути тут цілу війну.

Джейкобз кивнув.

– Але цього не буде, бо на Погідному озері всі з усіма ладнають і битися не дозволено. Тим-то воно схоже на рай. Щойно я розпочну заняття в групі молоді, перенесу озеро в підвал церкви. Може, ти й твої брати мені допоможете. Думаю, дітлахам воно сподобається.

– Авжеж, сподобається! – сказав я і додав щось таке, що чув від свого батька: – А то, коти в манто!

Розсміявшись, він поплескав мене по плечу.

– А тепер хочеш побачити справжнє диво?

– Мабуть, – завагався я, бо впевнений не був. Прозвучало це так, наче диво може бути страшним. Зненацька я збагнув, що ми вдвох у старому гаражі, де немає машини, в запорошеній дірі, де тхнуло так, наче вона багато років простояла зачинена. Двері в зовнішній світ були відчинені, але здавалося, що до них ціла миля. Мені подобався преподобний Джейкобз, однак раптом я пошкодував, що не лишився вдома: розмальовував би собі на підлозі й чекав, чи не виграє мама «Електролюкс», щоб врешті-решт здобути перевагу в нескінченній битві з літньою пилюкою.

А тоді преподобний Джейкобз поволі провів рукою над Погідним озером, і я геть забув про свій неспокій. З-під саморобного стола полинуло тихе дзижчання, схоже на звук, з яким розігрівався наш телевізор «Філко», і всі маленькі вуличні ліхтарі ввімкнулися. Вони світилися яскраво-білим світлом, занадто яскравим, щоб на нього дивитися, і заливали магічним місячним сяйвом зелені пагорби й синю воду. Навіть пластмасові корови й вівці здавалися більш реалістичними, може, тому що тепер вони відкидали тіні.

– Ого, як ви це зробили?

Священик розплився в усмішці.

– Непоганий фокус, скажи? «І сказав Бог: Хай станеться світло. І сталося світло. І побачив Бог світло, що добре воно». Та тільки я не Бог, тому змушений покладатися на електрику. Дивовижна штука, Джеймі. Такий подарунок від Господа, що він змушує нас відчувати божественну велич щоразу, коли клацаємо вимикачем, хіба не так?

– Напевно, – погодився я. – Мій дідо Амос пам’ятає часи, коли не було електричних лампочок.

– Багато людей пам’ятають. Але невдовзі всіх цих людей не стане… а тоді ніхто особливо не замислюватиметься над тим, яке це диво – електрика. І яка загадка. Ми здогадуємося, як вона працює, але знати, як щось працює, і знати, що це таке насправді, – дуже різні речі.

– Як ви ввімкнули світло? – поцікавився я.

Він показав рукою на полицю позаду стола.

– Бачиш оту маленьку червону лампочку?

– Угу.

– Це фотоелемент. Їх можна купити, але цей я сам зробив. Він відкидає невидимий промінь. Коли я його торкаюся, вуличні ліхтарі довкола Погідного озера загоряються. Якщо я зроблю це ще раз… отак… – Він провів рукою понад ландшафтом, і вуличні ліхтарі потьмяніли, вичахли до кволих цяток світла й остаточно згасли. – Бачиш?

– Клас, – видихнув я.

– Спробуй тепер ти.

Я підняв руку. Спершу нічого не відбувалося, та коли я став навшпиньки, мої пальці торкнулися променя й порушили його цілісність. З-під стола знову полинуло дзичання, і знову ввімкнулися ліхтарі.

– Вийшло!

– А то, коти в манто, – сказав він і скуйовдив мені волосся.

– А що це дзижчить? Наче наш телевізор.

– Зазирни під стіл. Я ввімкну світло, щоб тобі краще було видно. – Він клацнув вимикачем на стіні, й загорілися дві вкритих пилюкою лампочки. Зі смородом цвілі (а до нього домішувався ще якийсь запах – гарячий і масткий) вони нічого вдіяти не змогли, зате трохи розігнали морок.

Я нахилився (а в моєму віці низько опускатися не було потреби) і зазирнув під стіл. Побачив там дві чи три якісь штуки, схожі на коробки, прикріплені знизу до фанери. Саме від них і йшло те дзижчання, і маслянистий запах теж.

– Акумулятори, – пояснив преподобний. – Їх я теж зробив сам. Електрика – моє хобі. І технічні новинки. – Він заусміхався, мов малий хлопчак. – Люблю їх. Мою жінку вони до сказу доводять.

– А в мене хобі – воювати з фріцами, – сказав я. А тоді, згадавши його слова про те, що це трохи недобре, додав: – Тобто з німцями.

– Хобі потрібне кожному. А ще кожному потрібне одне-два дива, просто щоб переконатися, що життя – це щось більше, ніж довга марудна дорога, якою ти плентаєшся від колиски до могили. Хочеш побачити друге диво, Джеймі?

– Так!

У кутку стояв ще один стіл, завалений інструментами, шматками дроту, трьома-чотирма розчленованими транзисторними радіоприймачами, схожими на ті, які були у Клер та Енді, а також звичайними батарейками й акумуляторами з крамниці. Ще там стояв маленький дерев’яний ящик. Узявши його, Джейкобз опустився на коліно, щоб ми з ним були на одному рівні, і витяг зсередини фігурку, загорнуту в білу мантію.

– Ти знаєш, хто це?

Я знав, бо фігура була схожа на мій люмінесцентний нічник.

– Ісус. Ісус із пакунком на спині.

– Це не просто пакунок, це акумуляторний блок. Поглянь. – Він підняв кришку блока на шарнірі, не більшому за голку для шитва. Усередині я побачив щось подібне до кількох блискучих монеток з крихітними цятками припою. – Ці я теж сам зробив, бо в крамниці чогось такого маленького й потужного не купиш. Мабуть, я міг би їх запатентувати і, може, колись так і зроблю, але… – Він похитав головою. – Не зважай.

Він знову закрив кришку блоку й переніс Ісуса до ландшафту Погідного озера.

– Сподіваюсь, ти помітив, яка синя в озері вода, – сказав він.

– Ага! Я такого синього озера ще не бачив!

Він кивнув.

– Само по собі диво, можна сказати… поки уважніше не придивишся.

– Як це?

– Насправді то просто фарба. Іноді, Джеймі, я над цим розмірковую. Коли не спиться. Над тим, що від дещиці фарби мілка вода здається глибокою.

Така дурниця здалася мені не вартою того, щоб її обдумувати, але вголос я цього не сказав. Раптом священик наче виструнчився і поставив Ісуса біля озера.

– Я планую використовувати це на зборах молоді, це буде так зване навчальне знаряддя. Але ти побачиш усе першим, гаразд?

– Гаразд.

– Ось що сказано в чотирнадцятому розділі Євангелія від Матвія. Джеймі, ти ж будеш виконувати настанови зі Слова Божого?

– Авжеж. Мабуть, так. – Мені знову стало трохи тривожно.

– Я знаю, що будеш. Бо те, що ми засвоюємо дітьми, залишається в пам’яті якнайдовше. Добре, слухай уважно. «І зараз звелів Ісус учням… – тобто наказав їм, – до човна сідати, і переплисти на той бік раніше Його, аж поки народ Він відпустить. Відпустивши ж народ, Він на гору пішов помолитися на самоті…» – А ти молишся, Джеймі?

– Так, щовечора.

– Молодчинка. Добре, продовжимо. «…і як вечір настав, був там Сам. А човен вже був на середині моря, і кидали хвилі його, бо вітер зірвавсь супротивний. А о четвертій сторожі нічній Ісус підійшов до них, ідучи по морю. Як побачили ж учні, що йде Він по морю, то настрашилися та й казали: Мара! І від страху вони закричали… А Ісус до них зараз озвався й сказав: Заспокойтесь, це Я, не лякайтесь!» Оце й кінець історії, хай Господь благословить Своє святеє Слово. Хороша вона, правда?

– Мабуть, так. А «озвався» – це означає «заговорив»? Так?

– Так. Ти хотів би побачити, як Ісус іде Погідним озером?

– Ага! Ще б пак!

Він щось покрутив під білою мантією Ісуса, і фігурка зарухалася. Досягнувши Погідного озера, вона не втопилася, а продовжила спокійне ковзання по водяній гладіні. Іншого берега вона дісталася за двадцять секунд чи десь так. Там був пагорб, і вона пробувала на нього вибратися, але я бачив, що от-от перекинеться. Та не встигла, бо її схопив преподобний Джейкобз. Знову засунувши руку Ісусу під мантію, він його вимкнув.

– Він це зробив! – вигукнув я. – Ходив по воді!

– Ну… – Священик усміхався, але не веселою усмішкою. Один кутик рота в нього був опущений донизу. – І так, і ні.

– Що ви маєте на увазі?

– Бачиш те місце, де він ступив на воду?

– Ага…

– Простягни туди руку. І подивись, що там знайдеш. Але обережно, не торкайся ліній електропередач, бо по них біжить справжній струм. Не сильний, але якщо ти їх зачепиш, тебе стукне. Особливо якщо рука буде мокра.

Я простягнув руку, однак сторожко. Навряд чи він міг зіграти зі мною злий жарт, як це часом любили робити Террі й Кон, але я був у чужому гаражі з чужим чоловіком і достеменно нічого не знав. Вода здавалася глибокою, але то була ілюзія, створена синьою фарбою на стінках контейнера та відблисками світла на поверхні. Мій палець занурився лише по першу кісточку.

– Ти не в тому місці торкаєшся, – зауважив преподобний Джейкобз. – Посунь руку трохи вправо. Ти знаєш, де право, а де ліво?

Я знав. Мене мама навчила. Права – це та рука, якою ти пишеш. Звісно, для Клер і Кона це правило не діяло, бо вони були, як казав мій батько, ліворукими гравцями.

Я посунув руку й намацав щось у воді. То був метал, з канавкою в ньому.

– Думаю, я знайшов, – сказав я преподобному Джейкобзу.

– Я теж так думаю. Ти торкаєшся рейки, якою пересувається Ісус.

– Це фокус! – вигукнув я. Фокусників я бачив у «Шоу Еда Саллівана»[16], а в Кона була коробка з фокусами, яку він одержав на день народження, хоча вже все розгубив, окрім летючих кульок і зникаючого яйця.

– Саме так.

– Як те, що Ісус ішов по воді до того човна!

– Іноді, – сказав він, – якраз цього я й побоююся.

У нього був такий сумний і відсторонений вигляд, що мені знову на мить стало трохи лячно. А ще шкода його. Бо я зовсім не розумів, чому він сумує, коли в нього в гаражі є такий чудовий уявний світ, як Погідне озеро.

– Це дуже хороший фокус. – І я погладив його по руці.

Він повернувся з тієї далечіні, куди був одійшов, і широко мені всміхнувся.

– Твоя правда, – сказав він. – Мабуть, я просто скучив за дружиною і синочком. Думаю, саме тому я тебе й позичив, Джеймі. Але час повернути тебе мамі.

Коли ми дійшли до траси 9, він знову взяв мене за руку, хоча ні з того, ні з іншого боку машин видно не було, й ми йшли так усю дорогу до Методист-роуд. Але я не мав нічого проти. Мені подобалося тримати його за руку. Я знав, що він турбується про мене.

Місіс Джейкобз та Моріс приїхали за кілька днів по тому. Хлопчик був ще малим брикунцем у підгузках, зате жінка була гарна. У суботу, за день до того, як преподобний Джейкобз уперше став за кафедру нашої церкви, ми з Террі й Коном допомогли йому перенести Погідне озеро в церковний підвал, де щочетверга вечорами мала збиратися методистська молодь. Без води надто впадали у вічі мілкість озера й рівчачок колії, що через нього проходив.

Преподобний Джейкобз узяв із Террі й Кона обіцянку мовчати – бо, як пояснив він, йому не хотілося зіпсувати враження малечі (що змусило мене почуватися дорослим, і я тішився цим відчуттям). Вони погодилися, і навряд чи хтось із них пробовкався, але в церковному підвалі світло було значно яскравішим, ніж у гаражі пасторського будинку, і якщо стати близько до макета ландшафту й уважно в нього вдивлятися, то ставало помітно, що Погідне озеро – це лише широка калюжа. І жолобок колії теж видно. До Різдва вже знали всі.

– Один великий пшик, – сказав мені одного четвергового пообіддя Біллі Пекет. Вони з братом Ронні ненавиділи четвергову вечірню школу, але мати примушувала їх відвідувати заняття. – Якщо він ще раз це покаже й розкаже ту байку про ходіння по воді, мене знудить.

Після цього мені захотілося його побити, але він був більшим за мене. І моїм другом. А до всього ще й мав рацію.