Читать книгу Відродження - Стівен Кінг - Страница 5

Преподобного Джейкобза звільнили за проповідь, яку він прочитав з кафедри 21 листопада 1965 року. Це легко було знайти в Інтернеті, бо я мав віху, на яку міг спиратися: субота перед Днем подяки. Тиждень по тому він зник із нашого життя – і поїхав сам. Петсі та Моріса (якого дітлахи із ЗММ прозвали Хвостиком Моррі) на той час уже теж не було. Так само, як і «Плімута Бельведера» з коробкою-автоматом.

Моя пам’ять про три роки між тим днем, коли я вперше побачив Погідне озеро, і днем Кошмарної проповіді напрочуд прозора, хоча до того, як починати пригадувати, я б вам сказав, що пам’ятаю мало. Зрештою, сказав би я, хто з нас бодай трохи детально пам’ятає своє життя між шістьма і дев’ятьма роками? Але писання – дивовижна й жахлива річ. Воно відкриває глибокі колодязі пам’яті, що доти стояли накриті.

Я відчуваю, що міг би відкласти вбік історію, яку вирішив написати, та натомість заповнити книжку (і чималеньку за обсягом) спогадами про ті роки й той світ, що так разюче відрізнявся від того, в якому я нині живу. Пам’ятаю свою матір, як вона стояла біля дошки для прасування в комбінації, неймовірно прекрасна в променях ранкового сонця. Пам’ятаю свій купальний костюм з відвислим задом негарного сіро-зеленого кольору, і як ми з братами плавали в озері Гарріз-Понд. Ми казали один одному, що слиз на дні – це коров’ячі кізяки, але то був просто намул (мабуть, просто намул). Пригадую сонні полудні в крихітній початковій школі Вест-Гарлоу – як я сидів на зимових пальтах у кутку орфографії та намагався навчити нещасного тупого Дікі Озґуда правильно писати слово «жираф». Навіть пам’ятаю, як він сказав: «Н-н-нащо м-м-мені його писати, як я н-н-ніколи його не б-б-бачив?»

Пам’ятаю павутиння ґрунтових доріг, що мережили наше місто, і як ми грали в «кульки» на шкільному подвір’ї під час морозних квітневих канікул, і як стугонів вітер у соснах, коли я лежав у ліжечку, помолившись і чекаючи, коли прийде сон. Пам’ятаю, як батько виходив із гаража з гайковим ключем у руці та в кепці «РІДКЕ ПАЛИВО МОРТОНА», насунутій низько на лоба, а з кісточок пальців крізь мастило сочилася кров. Пригадую, дивився, як Кен Маккензі[17] представляє мультики про моряка Папая в шоу «Потужні 90», а потім змушений був відмовитися від перегляду телевізора після обіду, коли приходили Клер та її подружки, бо вони хотіли дивитися «Американський подіум», щоб знати, у що вбираються дівчата. Пам’ятаю заходи сонця, червоні, як кров на кісточках пальців у мого батька, – вони ще й тепер змушують мене здригатися.

Я пригадую тисячу інших речей, переважно хороших, проте я сів за комп’ютер не для того, щоб надіти рожеві окуляри й розливати віск ностальгії. Вибіркова пам’ять – один із головних гріхів старих людей, а в мене нема на це часу. Не всі ті речі були хорошими. Ми жили в селі, а в ті часи сільське життя було важким. Та воно й тепер важке, як я собі думаю.

Мій друг Ел Ноулз втрапив рукою в картоплесортувалку свого батька і позбувся трьох пальців, перш ніж містер Ноулз встиг вимкнути ту громіздку небезпечну штукенцію. Я був там того дня і пам’ятаю, як конвеєри забарвилися в червоний. Пам’ятаю, як кричав Ел.

Мій батько (разом із Террі, своїм відданим, хоч і безпорадним служкою) запустив-таки Ракету Доріг – Господи, як оглушливо й розкішно вона загримотіла, коли він розігнав двигун! – і передав її Двейну Робішоду, свіжопофарбовану, з номером 19, нанесеним на дверцята, для перегонів Спідвей у Касл-Року. У першому ж раунді першого заїзду той придурок перевернувся на ній і розтрощив ущент. На самому ж Двейні не лишилося й подряпини. «Видко, педаль газу заїла», – пояснив він, либлячись своєю ідіотською усмішкою. Тільки в нього вийшло «підаль», а мій батько сказав, що єдиний підаль там за кермом сидів.

– Це навчить тебе не довіряти нічого цінного Робішодам, – зауважила мама, і батько так глибоко запхав руки в кишені, що показалася гумка трусів (либонь, хотів, щоб вони не втекли й не пішли кудись у неналежне місце).

Ленні Макінтош, син листоноші, втратив око, коли нахилився подивитися, чому «бомба з вишнями»[18], яку він поклав у попатраний ананас, не вибухнула.

Мій брат Конрад втратив голос.

Тож ні – не всі ті речі були хорошими.

У першу неділю, коли преподобний Джейкобз піднявся на кафедру, у церкві зібралося більше людей, ніж за всі ті роки, що там проповідував товстий сивий добродушний містер Латур, читаючи свої доброзичливі, проте малозрозумілі проповіді й пускаючи рясну сльозу в День матері, який він називав Неділею матері (усі ці деталі мені люб’язно надала моя мати багато років по тому, бо сам я містера Латура не пам’ятав узагалі). Замість двадцятьох парафіян там зібралося чи не в чотири рази більше люду, і я пам’ятаю, як розлягалися їхні голоси під час Уславлення Бога: «Славте Господа, Котрий є джерелом всілякого благословіння, славте Його, ви, земні створіння». У мене від цього мороз поза шкірою пробіг. Місіс Джейкобз доволі вправно грала на органі. Її біляве волосся, перехоплене на потилиці простою чорною стрічкою, переливалося багатьма кольорами у світлі, що просочувалося крізь наш єдиний вітраж.

Ми поверталися додому en famille[19], наші вихідні недільні черевики здіймали хмаринки куряви, і я опинився позаду батьків, тому почув, як мама висловлює своє схвалення. А ще полегшення.

– Він же такий молодий, я думала, він нам прочитає лекцію про громадянські права чи опір призову в армію, чи ще щось таке, – сказала вона. – А натомість він нам провів дуже хороший урок на тему Біблії. Я думаю, люди прийдуть ще. А ти?

– Ненадовго, – відповів їй батько.

– От уже, великий нафтовий барон. Великий цинік. – І мама грайливо стукнула його по руці.

Як виявилося, вони обоє мали рацію. Відвідуваність у нашій церкві не скотилася до рівня часів містера Латура (тобто не більше десятка парафіян узимку, що тулилися в купку одне до одного, аби зігрітися в опалюваній дровами церкві, де гуляли протяги), але поволі знизилася до шістдесяти, потім до п’ятдесяти й нарешті до рівня сорока з гаком, на якому й зависла, немов стрілка барометра в мінливий літній день. Причину цього природного відтоку парафіян ніхто не шукав у проповідях містера Джейкобза, котрі завжди були зрозумілими, приємними і заснованими на Біблії (ніколи нічого тривожного про атомні бомби чи марші свободи). Люди просто собі віддалилися.

– Бог тепер для людей не такий важливий, – пожалілась якось моя мама після особливо сумної кількості парафіян на проповіді. – Настане день, коли вони пошкодують про це.

За ці три роки наші збори методистської молоді теж зазнали помірного відродження. У добу Латура нас у четвергові вечори збиралося заледве більше від десятка, до того ж четверо мали прізвище Мортон: Клер, Енді, Кон і Террі. У добу Латура мене вважали ще замалим, щоб ходити на ці збори, за це Енді часом давав мені щигля по лобі й називав везучим каченям. Якось раз я запитав у Террі, що в них там відбувалося, і він знуджено знизав плечима.

– Ми співали пісні, читали Біблію і обіцяли, що ніколи не питимемо отруйні алкогольні напої й не смалитимемо цигарки. Потім він сказав нам любити наших матерів, і що катлики потрапляють у пекло, тому що обожнюють ідолів, а євреї люблять гроші. А ще казав, щоб ми уявляли, що нас слухає Ісус, коли наші друзі розказують непристойні анекдоти.

Однак за нового режиму відвідуваність зросла до трьох дюжин дітей віком від шести до сімнадцяти, а це, своєю чергою, породило потребу купити більше складаних стільців для церковного підвалу. І річ була не в механічному Ісусі преподобного Джейкобза, що брьохав через Погідне озеро, – захват від нього швидко вивітрився, навіть у мене. Сумніваюся, що до цього якось спричинилися й картинки Святої землі, які він порозвішував на стінах.

Здебільшого все трималося на його молодості й ентузіазмі. Він не лише читав проповіді, а й влаштовував ігри та рухливі вправи, бо, як він не раз наголошував, Ісус переважно проповідував просто неба, а це означало, що християнство – це щось більше, ніж церква. Читання Біблії залишалися, але ми це робили, граючи в «музичні стільці»[20], і доволі часто хтось падав на підлогу, шукаючи Повторення Закону, 14, вірш 9, чи Тимофію, 2:12. Це було досить-таки кумедно. Потім був майданчик для гри в бейсбол, який допомогли йому облаштувати на задньому подвір’ї Кон та Енді. Одного четверга хлопці грали в бейсбол, а дівчата підбадьорювали, іншого четверга дівчата грали в софтбол[21], а хлопці (в надії, що деякі дівчатка забудуть, що не їхня черга, і прийдуть у спідничках) підтримували їх.

Захоплення преподобного Джейкобза електрикою часто принагоджувалося у його «розмовах з молоддю» четверговими вечорами. Пригадую, якось після обіду він подзвонив до нас додому і попросив Енді в четвер увечері вдягти светр. Коли ми всі зібралися, він викликав мого брата на середину кімнати й сказав, що хоче продемонструвати тягар гріха.

– Хоч я й певен, що грішник з тебе, Ендрю, невеликий, – додав він.

Мій брат нервово всміхнувся й нічого не сказав.

– Діти, це не для того, щоб вас налякати, – вів далі преподобний. – Є священики, які вірять у такі речі, але я не один із них. Це так, щоб ви знали. – (Як я згодом дізнався, таке люди кажуть зазвичай перед тим, як налякати тебе до всирачки.)

Він надув декілька повітряних кульок і попросив нас уявити, що кожна з них важить двадцять фунтів[22]. Піднісши першу догори, він сказав:

– Оця в нас – брехня. – Він енергійно потер її кілька разів об сорочку, а тоді притулив до светра Енді, й вона прилипла, наче приклеєна.

– Оця – крадіжка. – Ще одну кульку він притулив Енді до светра.

– Ось гнів.

Я вже точно не пригадаю, але здається, він приліпив у цілому сім кульок до плетеного вручну светра Енді з оленячої вовни, по одній на кожен смертний гріх.

– У сумі це нам дає понад сто фунтів гріха, – підсумував священик. – Важка ноша! Але хто знімає гріхи зі світу?

– Ісус! – слухняно промовили ми хором.

– Правильно. Коли ви просите у Нього прощення, відбувається от що.

Він витяг шпильку і одну за одною полускав ті кульки, разом із тією, що відклеїлася від светра, тож її довелося прикріплювати знову. Я думаю, ми всі відчули, що та частина уроку з лусканням кульок була набагато цікавішою за святенницьку частину зі статичною електрикою.

Найприголомшливішою демонстрацією електрики в дії був один із його власних винаходів, який він назвав Драбиною Джейкобза[23]. У металевій коробці завбільшки зі скриню жила моя іграшкова армія. Звідти стирчали два дроти, схожі на вуха телевізійного зайця. Коли він увімкнув її в мережу (цей винахід працював від розетки, а не на батарейках) і клацнув перемикачем збоку, по дротах побігли довжелезні іскри, такі яскраві, що на них боляче було дивитися. На верхівці вони сягали піку й зникали. Коли Джейкобз притрусив той пристрій зверху якимось порошком, рухомі іскри стали різнокольоровими. Дівчатка заохкали від захвату.

Це щось означало з релігійного погляду – принаймні на думку Чарльза Джейкобза, – проте хай мені грець, якщо я пам’ятаю, що то було. Може, щось про Святу Трійцю? Коли перед очима вже не було Драбини Джейкобза з її кольоровими іскрами й струмом, що сичав, наче розлючений дикий кіт, такі екзотичні ідеї мали тенденцію згасати, наче скороминуща лихоманка.

Та все ж одну з його міні-лекцій я запам’ятав дуже виразно. Він сидів на стільці, розвернутому таким чином, щоб він міг дивитися на нас понад спинкою. Його дружина сиділа на банкетці перед фортепіано, скромно згорнувши руки на колінах і злегка похиливши голову. Може, вона молилася. А може, просто нудилася. Я знаю, що багатьом його слухачам таки було не дуже цікаво – на той час більша частина методистської молоді Гарлоу вже втомилася від електрики та супутніх їй чудес.

– Діти, наука нас вчить, що електрика – це рух заряджених атомних частинок, які називають електронами. Коли електрони течуть, вони створюють струм, і що швидше течуть електрони, то більша напруга. Це наука, і наука – це чудово, але вона також обмежена. Завжди настає момент, коли знання закінчуються. Що таке ці електрони, якщо бути точними? Заряджені атоми, кажуть учені. Добре, з цим усе в порядку, але що таке атоми?

Він подався вперед над спинкою стільця, не зводячи з нас пильного погляду блакитних очей (вони самі здавалися зарядженими електрикою).

– Ніхто насправді не знає! І отут якраз до справи долучається релігія. Електрика – це одні з дверей Бога до безмежності.

– От би він притяг лектричний стілець і підсмажив кілька білих мишей, – пирхнув Біллі Пекет одного вечора після молитви. – Оце було б індересно.

Попри часті (і що далі, то нудніші) лекції про святу електрику, більшість із нас нетерпляче очікувала уроків у четверговій вечірній школі. Коли преподобний Джейкобз не сідав на свого хобі-коника, то провадив жваві, а часом і веселі розмови з уроками за мотивами Святого Письма. Він говорив про ті проблеми, з якими всі ми стикаємося в реальному житті – від хуліганів до спокуси списати відповіді з чужої контрольної, до якої ми не готувалися. Нам дуже подобалися ігри, дуже подобалася більшість уроків, і співи теж, бо місіс Джейкобз добре грала на піаніно й ніколи не затягувала гімнів.

І знала вона не тільки гімни. Одного вечора, який ми не забудемо ніколи, вона зіграла трійко пісень «Бітлз», і ми всі заспівали «Від мене тобі», «Вона тебе любить» і «Я хочу тримати тебе за руку». Моя мати стверджувала, що Петсі Джейкобз грала на фортепіано в сімдесят разів краще, ніж містер Латур, і коли молода священикова дружина попросила трохи грошей з церковного фонду, щоб викликати настроювача фортепіано з Портленда, диякони схвалили цей запит одностайно.

– Але, мабуть, краще не грайте більше пісень «Бітлз», – сказав їй містер Келтон. – Діти можуть почути ці дурниці по радіо. Нам би хотілося, щоб ви виконували більше… е-е… християнських мелодій.

Скромно опустивши додолу очі, місіс Джейкобз пробурмотіла щось на знак згоди.

І було ще дещо: Чарльз і Петсі Джейкобзи були сексуально привабливі. Я вже згадував про те, що Клер та її подружки дуріли за ним. А невдовзі більшість хлопців позакохувалися в неї, бо Петсі Джейкобз була вродлива. Мала біляве волосся, кремову шкіру, повні губи. Її злегка опуклі очі були зеленими, і Конні стверджував, що вона відьма, бо щоразу, коли вона переводила на нього погляд тих зелених очей, його коліна перетворювалися на воду. З такою зовнішністю про неї були б чесали язиками, якби вона фарбувалася сильніше, ніж мазком губної помади для виду. Але в двадцять три роки нічого більшого вона й не потребувала. Молодість була її косметикою.

Щонеділі вона вбиралася в бездоганно пристойні сукні до коліна чи середини гомілки, хоч то вже й були роки, коли краї жіночих суконь пішли вгору. На четвергові заняття ЗММ вона вдягала бездоганно пристойні штани й блузки (за словами моєї матері, фірми «Шіп-н-Шор»[24]). Але мамусі й бабусі з общини все одно пильно до неї придивлялися, бо фігура, яку підкреслював той бездоганно пристойний одяг, була така, що друзі моїх братів підкочували очі або ж трясли рукою, ото так, як ви, коли торкнетеся пальника плити, яку хтось забув вимкнути. Вона грала в софтбол на дівчачих вечорах, і якось я підслухав, як мій брат Енді (якому тоді, здається, мало виповнитися чотирнадцять) казав, що дивитись, як вона бігає до баз, само по собі було релігійним досвідом.

Грати на фортепіано і брати участь в інших видах діяльності ЗММ вона могла щочетверга, бо свого малого приводила з собою. Дитина була слухняна, безпроблемна. Моррі всі любили. Наскільки я пригадую, він подобався навіть Біллі Пекету, тому майбутньому юному атеїсту. Моррі майже ніколи не плакав. Навіть коли падав і зчісував собі коліна, то найгірше, до чого він був схильний у таких випадках, – тихо схлипувати, та й то лише поки хтось зі старших дівчат не поставить його на ноги й не пригорне до себе. Коли ми йшли надвір пограти, він усюди ходив слідом за хлопцями, а коли не міг їх наздогнати, то ходив за дівчатами, які гляділи його ще й під час читання Біблії чи гойдали на руках у Годину співів. Так і прізвисько вчепилося – Хвостик Моррі.

Особливо його любила Клер. І є в мене один чіткий спомин (котрий, я точно знаю, складається з багатьох нашарованих згадок) про те, як вони сидять у кутку з іграшками – Моррі на своєму крихітному стільчику, а Клер навколішки біля нього, допомагає щось розмальовувати чи будувати змію з доміно. «Коли я вийду заміж, то хочу чотирьох таких самих, як він», – якось сказала Клер мамі. На той момент їй, мабуть, мало невдовзі виповнитися сімнадцять і вона була готова до випуску із ЗММ.

– Ну нехай щастить, – відповіла їй мама. – Сподіваюся все ж, що твої будуть гарнішими, ніж Моррі, Клерчик-Еклерчик.

З її боку було трохи недобре так казати, але не те щоб і неправда. Попри те, що Чарльз Джейкобз був симпатичним чоловіком, а Петсі Джейкобз – відверто вродливою молодою жінкою, Хвостик Моррі вдався простеньким, як картопляне пюре. Він мав бездоганно кругле личко, яке нагадувало мені Чарлі Брауна[25]. Волосся в нього було якогось непевного відтінку чорного. І хоч у батька очі були блакитні, а в матері – заворожливо зелені, Моррі дісталися оченята простецького карого відтінку. А проте всі дівчатка його любили, так, неначе він був тією дитиною, з якої мав початися відлік тих, що їх вони народять за наступні десять років, а хлопці ставилися до нього як до найменшого братика. Він був нашим талісманом. Він був Хвостиком Моррі.

Якось у лютому, у четвер увечері, ми з братами й сестрою поверталися з пасторського дому. Щоки в нас пашіли від катання на санчатах за церквою (уздовж доріжки преподобний Джейкобз порозвішував електричні лампочки), і ми щодуху горланили пісню «Я Генріх Восьмий». Пригадую, що Енді й Кон перебували в особливо піднесеному настрої, бо привезли наші сани й посадили Моррі на подушку спереду, де він безстрашно сидів, нагадуючи наяду на носі судна.

– Я так бачу, вам ці заняття до душі? – спитав тоді батько. Здається, в його голосі промайнула тінь подиву.

– Ага! – випалив я. – Ми сьогодні тисячу уривків з Біблії прочитали, а потім на санчатах каталися! А місіс Джейкобз, вона теж каталася, тільки падала весь час!

Я розсміявся, і він розсміявся разом зі мною.

– Це чудово, Джеймі, але чи вчитеся ви там чогось?

– Воля людини повинна бути продовженням волі Господа, – папугою повторив я урок того вечора. – А ще, коли з’єднати плюс і мінус акумулятора дротом, то коротке замикання буде.

– Це правда, – кивнув тато. – Саме тому треба бути дуже обережним, коли запускаєш машину від іншого акумулятора. Але я не бачу в цьому жодного християнського уроку.

– Це було про те, що робити щось неправильно, коли думаєш, що це допоможе щось виправити, не можна.

– А. – Він узяв останнє число журналу «Машина і водій», на обкладинці якого пишався крутий «Ягуар XK-E». – Ну, ти ж знаєш, як кажуть, Джеймі: дорога в пекло вимощена добрими намірами. – А на мить замислившись, додав: – І освітлена електричними лампочками.

Та й засміявся, і я засміявся разом із ним, хоч і не зрозумів жарту. Якщо то був жарт.

Енді й Кон дружили з братами Ферґюсонами, Нормом і Гелом. Таких, як вони, ми називали «з великої землі», або ж людьми здалеку. Ферґюсони жили в Бостоні, тож дружба зазвичай обмежувалася літніми канікулами. Їхня родина володіла котеджем на озері Лукаут, на відстані приблизно милі від нашого дому, і дві пари братів зустрічалися на церковних зборах, тепер уже Літньої біблійної школи.

У Ферґюсонів був сімейний абонемент на курорті «Козяча гора», і Кон та Енді часом їздили з ними на міні-фургоні Ферґюсонів, щоб поплавати й пообідати в «клубі». Басейн там, розказували вони, був у тисячу разів кращий, ніж наше озеро, Гарріз-Понд. Ні я, ні Террі надто цим не переймалися – місцева ковбаня нас цілком влаштовувала. Зате Клер зеленіла від заздрощів. Вона жадала побачити, як «живуть кращі люди».

– Доцю, вони живуть точнісінько, як ми, – запевнила їй мама. – Той, хто сказав, що багатії інакші, помилявся.

Клер, котра саме пропускала білизну через допотопний прес нашої пралки, скривила невдоволену гримасу.

– Я в цьому сумніваюся, – сказала вона.

– Енді каже, дівчата, які купаються в басейні, вдягнені в бікіні, – докинув я.

Мама зневажливо пирхнула.

– Із таким самим успіхом вони могли б плавати в ліфчиках і трусиках.

– А я б хотіла мати бікіні, – зауважила Клер. Думаю, то була одна з провокацій, на яких спеціалізуються сімнадцятирічні дівчата.

Мама спрямувала на неї вказівний палець з коротко обрізаним нігтем. З пальця крапала мильна піна.

– Панночко, це якраз те, завдяки чому дівчата вагітніють.

Цю подачу Клер дотепно відбила.

– Тоді не пускай туди Енді й Кона. Вони можуть зробити якихось дівчат вагітними.

– Рот на замок. – Мама скосила погляд у мій бік. – У маленьких глечиків великі вушка.

Наче я не знав, що значить зробити дівчину вагітною. Секс. Хлопці лягають на дівчат і соваються, аж поки не приходить відчуття. А коли це стається, загадкове щось, що називають сім’ям, витікає з хлопцевого краника. Воно тоне в животі у дівчини, і через дев’ять місяців настає пора підгузків і дитячого візочка.

Мої батьки не забороняли Кону та Енді їздити влітку на курорт двічі-тричі на тиждень, незважаючи на те, що сестра гавкала, як цепний пес. А коли Ферґюсони приїхали на лютневі канікули в 1965-му і запросили моїх братів покататися з ними на лижах, батьки без найменшого сумніву відправили їх на Козячу гору. Пошрамовані старі лижі моїх братів їхали, прив’язані до багажника на даху міні-фургона поряд з новісінькими блискучими лижами Ферґюсонів.

Коли вони повернулися, ми побачили на горлі в Кона яскраво-червону смугу.

– Ти з’їхав зі стежки і врізався в гілляку? – спитав батько, прийшовши додому вечеряти й помітивши слід.

Кон, котрий дуже добре катався на лижах, не приховував обурення.

– Та ну, тату, ні! Ми з Нормом влаштували перегони. Ішли плечем до плеча, летіли на чортзна-якій швидкості…

Мама скерувала на нього виделку.

– Вибач, ма. На хтозна-якій швидкості. Норм наскочив на камінь і ледве втримав рівновагу. Він виставив убік руку, отак… – Кон показав, мало не перекинувши свою склянку з молоком. – …і його палиця вдарила мене по шиї. Боліло, як… ну, дуже боліло, але вже краще.

Та тільки краще не було. Наступного дня слід потьмянів до синця й нагадував намисто, але голос у брата став хрипким. До вечора він вже заледве міг говорити трохи гучніш, ніж пошепки. А через два дні цілковито втратив голос.

Надмірне розтягнення шиї, що призвело до розтягнення гортанного нерва. Таким був діагноз доктора Рено. Він сказав, що вже бачив таке раніше і що за тиждень-два голос до Конрада повернеться. І вже до кінця березня Конні буде цілком здоровий. Нема про що непокоїтися, сказав він, і то була правда. Принаймні щодо нього – у нього самого з голосом усе було в повному порядку. Чого не скажеш про мого брата. У квітні Кон так само писав записки й показував жестами, що йому потрібно. Він наполіг на тому, щоб ходити до школи, навіть попри те, що інші хлопці почали з нього глузувати, особливо відтоді, як він розв’язав проблему своєї участі на уроках (принаймні до певної міри), пишучи «ТАК» на одній долоні та «НІ» на іншій. Він завів стосик карток з іншими повідомленнями, написаними друкованими літерами. Особливо його однокласників веселив напис «МОЖНА В ТУАЛЕТ?»

Кон сприймав це все начебто з гумором, бо знав, що в інакшому разі його сильніше дражнитимуть, але якось уночі я зайшов у кімнату, яку він ділив з Террі, й побачив, що він лежить на своєму ліжку й беззвучно плаче. Підійшовши до нього, спитав, що сталося. Дурне запитання, бо я знав на нього відповідь, але в такій ситуації ти мусиш щось сказати, і я міг сказати, бо то не мені врізали по горлу Лижною Палицею Долі.

– Іди звідси! – самими губами промовив він. Його щоки й лоб, поцятковані прищами, які щойно почали вискакувати, палахкотіли вогнем. Очі запухли. – Іди геть, іди геть! – А тоді, шокуючи мене: – Пішов звідси, гад малий!

Тієї весни в маминому волоссі з’явилася перша сивина. Якось після обіду, коли батько зайшов у дім, більш змучений на вигляд, ніж зазвичай, мама сказала йому, що вони мусять показати Кона спеціалісту в Портленді.

– Ми й так достатньо чекали, – сказала вона. – Старий дурень Джордж Рено може казати все, що йому заманеться, але я знаю, що сталося, і ти теж. Той безголовий мажор пошкодив моєму сину голосові зв’язки.

Батько важко опустився за стіл. Вони не помітили на веранді мене. Я нескінченно довго зашнуровував кеди.

– Лоро, ми не можемо собі це дозволити.

– А купити «Гайрам ойл» у Ґейтс-Фолзі ти собі дозволити зміг, – промовила вона неприємним, мало не єхидним тоном, якого я ніколи від неї не чув.

Батько сидів і дивився, однак не на неї, а на стіл, хоча на ньому нічого не було, крім церати в червоно-білу клітинку.

– Саме через це й не можемо дозволити. Ми катаємося по дуже тонкій кризі. Ти знаєш, яка була цього року зима.

Ми всі знали. Зима була теплою. Коли прибуток твоєї сім’ї залежить від продажу мазуту для кітлярень, ти постійно поглядаєш на термометр між Днем подяки та Великоднем, сподіваючись, що червона лінія триматиметься низенько.

Мама стояла біля раковини, зануривши руки в хмару мильної піни. Десь у пінних глибинах гримів посуд, так, наче вона хотіла його потрощити, а не помити.

– Ти просто мусив його купити, правда? – Тим самим тоном. Він мені дуже не подобався. Здавалося, що вона батька підштрикує. – Великий нафтовий барон!

– Ту угоду ми уклали ще до нещастя з Коном, – не підводячи очей, відповів тато. Руки знову ховалися глибоко в кишенях. – Ту угоду ми укладали в серпні. Ми разом сиділи й читали «Альманах старого фермера». Там було написано «Довга й холодна зима, найхолодніша з кінця Другої світової війни», і ми вирішили, що це буде правильний крок. Ти ще підрахувала все на своєму калькуляторі.

Посуд під мильною піною загримотів гучніше.

– Візьми позику!

– Я міг би, але, Лоро… послухай. – Нарешті він підняв очі. – Мені, може, доведеться це зробити, аби сяк-так перебути літо.

– Він твій син!

– Я знаю, чорт забирай! – проревів тато. Мені стало страшно, а мамі – ще більше, бо тепер посуд під хмарою піни не просто загримів. Він із тріском побився. І коли мама підняла руки, з однієї текла кров.

Вона піднесла цю руку батькові до обличчя (наче мій безмовний брат, що показував ТАК чи НІ в класі) і сказала:

– Подивися, до чого ти мене до… – Раптом вона помітила мене. Я сидів на купі дров і вдивлявся в кухню. – Щезни! Іди надвір пограйся!

– Лоро, не треба зганяти злість на Дже…

– Іди геть! – закричала вона. Так само закричав би на мене Кон, якби в нього був голос кричати. – Бог ненавидить підглядачів!

І вона розплакалася. Я вибіг у двері, з моїх очей теж котилися сльози. Я помчав униз Методистським пагорбом і перебіг трасу 9, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч. Думки про те, щоб піти до пасторського дому, в мене не було: я був надто засмучений і не міг зметикувати, що можна попросити поради в священика. Якби Петсі Джейкобз не нагодилася тієї миті на передньому подвір’ї (вона саме перевіряла, чи не зійшли квіти, які посадила восени), я міг бігти, аж поки не впав би. Але вона була надворі й покликала мене на ім’я. Глибоко в душі мені хотілося просто бігти далі, але (здається, я вже це казав) я був хлопчиком вихованим, навіть коли засмучувався. Тому я зупинився.

Вона підійшла до місця, де я стояв, похиливши голову й хапаючи ротом повітря.

– Джеймі, що таке?

Я нічого не відповів. Тоді вона взяла мене рукою за підборіддя й підняла мою голову. Я побачив, що на траві біля парадного ґанку сидить в оточенні іграшкових машинок Моррі. Він круглими від подиву оченятами дивився на мене.

– Джеймі? Розкажи мені, що сталося.

Так само, як бути чемними, нас учили ще й «не виносити сміття з хати» – мовчати про те, що відбувається в нашій сім’ї. То був янківський звичай. Але її доброта знезброювала й мене як прорвало: я став розказувати про Конове нещастя (глибини якого, я переконаний, до кінця не розуміли ні мама, ні тато, хай і були вони по-справжньому стривожені), про мамин страх, що його голосові зв’язки порвалися і він, певно, більше ніколи не зможе говорити, про те, як вона наполягала на тому, щоб його подивився фахівець, а тато – на тому, що вони не можуть собі цього дозволити. А найбільше – про ті крики. Про голос незнайомки, яким кричала моя мати, я Петсі нічого не сказав, та тільки тому, що не знав, як про це розповісти.

Коли потік нарешті вичах, вона сказала:

– Ходімо за будинок, у сарай. Тобі треба поговорити з Чарлі.

Тепер, коли «бельведер» зайняв належне місце в гаражі пасторського будинку, сарай перетворився на майстерню Джейкобза. Коли Петсі завела мене всередину, він саме вовтузився з телевізором, у якому не було екрана.

– Коли я зберу цю штуку назад, – сказав він, обіймаючи мене за плечі й витягаючи з задньої кишені штанів хустинку, – то зможу ловити канали, які показують у Маямі, Чикаго та Лос-Анджелесі. Витри очі, Джеймі. І про носик не забудь, він теж потребує уваги.

Поки я витирав очі й сякався, не відводив зачудованого погляду від безокого телевізора.

– А він правда ловитиме канали з Чикаго й Лос-Анджелеса?

– Та нє, я пожартував. Просто намагаюся вставити туди підсилювач сигналу, щоб ми змогли дивитися щось, крім восьмого каналу.

– А у нас ще ловить шостий і тринадцятий, – повідомив я. – Тільки на шостому трохи «сніг» іде.

– У вас є антена на даху. А сім’я Джейкобзів задовільняється «кролячими вухами».

– А чому ви таку не купите? Їх продають у «Вестерн-Авто» в Касл-Року.

Він криво всміхнувся.

– Чудова думка! Стану перед дияконами на квартальних зборах і скажу, що хочу витратити трохи грошенят, які зібрала паства, на антену до телевізора, щоб Моррі дивився «Потужні 90», а ми з жінкою щовівторка – «Станцію „Спіднична“»[26]. Пусте, Джеймі, не зважай. Розказуй, чого так розхвилювався.

Я озирнувся на місіс Джейкобз, в надії, що вона позбавить мене обов’язку розказувати вдруге, але вона по-тихому десь ділася. Священик узяв мене за плечі й повів до козел для розпилювання дров. Мені вистачило зросту, щоб на них сісти.

– Це через Кона?

Авжеж, він здогадався. Тієї весни прохання повернути Кону голос було частиною завершальної молитви на кожному зібранні молоді щочетверга, так само, як і молитви за інших членів ЗММ, які переживали нелегкі часи (найпоширенішим лихом були поламані кістки, але Боббі Андервуд зазнав опіків, а Керрі Дауті мусила пережити гоління голови й поливання її оцтом, бо її мати перелякалася не на жарт, коли побачила, що волосся в дівчинки кишить вошами). Але так само, як і його дружина, преподобний Джейкобз поняття зеленого не мав, як мучиться бідолашний Кон і як муки поширюються на всю нашу сім’ю, наче якась особливо паскудна інфекція.

– Минулого літа тато купив «Гайрам ойл». – Я знову зарюмсав. Терпіти цього не міг, рюмсання було малечим фокусом, але нічим собі зарадити теж не міг. – Він сказав, що ціна надто хороша, щоб відхилити таку пропозицію, але потім зима була тепла і мазут упав у ціні до п’ятнадцяти центів за галон, а тепер вони не можуть собі дозволити лікаря, і якби ви її чули, вона кричала зовсім не як мама, а іноді він засовує руки глибоко в кишені, бо… – Але янківська стриманість нарешті взяла гору, і я закінчив: – Бо я не знаю чому.

Він знову витяг носовичка і, поки я ним користався, узяв зі стола з інструментами металеву скриньку. Із неї навсібіч, наче по-дурному підстрижене волосся, стирчали дроти.

– Дивись, це підсилювач, – сказав він. – Винахід твого покірного слуги. Коли я його під’єднаю, то випущу дріт у вікно і зачеплю за карниз. А тоді прикріплю… оте. – Він показав пальцем у куток, де стояли надіті на держак граблі, але їхні іржаві металеві зуби стриміли догори. – Модифікована антена Джейкобза.

– А працюватиме? – засумнівавсь я.

– Не знаю. Думаю, працюватиме. Але навіть якщо так, я вважаю, що дні телевізійних антен майже вичерпані. Ще десять років – і телевізійні сигнали передаватимуться через телефонні лінії, а каналів буде набагато більше, ніж три. Уже на початку дев’яностих сигнали випромінюватимуть супутники. Я знаю, це здається науковою фантастикою, але така технологія вже існує.

У нього був замріяний вигляд, і я подумав: «Він про Кона геть забув». Тепер я знаю, що це було не так. Він просто давав мені час повернути самовладання, а собі (можливо) час подумати.

– Попервах люди будуть вражені, а потім почнуть сприймати як належне. Казатимуть: «О так, у нас є телевізор у телефоні» чи «У нас є телебачення з супутника Землі», але вони помилятимуться. Усе це – дар електрики, яка нині така звична і така всюдисуща, що ми звикли не звертати на неї уваги. Люди люблять казати: «Те-то й те – слон у вітальні», маючи на увазі, що річ завелика, щоб на неї не зважати, але навіть слона можна перестати помічати, якщо він пробуде у вітальні досить довго.

– Тільки не тоді, коли треба прибирати какашки, – зауважив я.

Це спричинило в пастора вибух сміху, і я засміявся разом із ним, хоча очі досі були запухлі від сліз.

Він підійшов до вікна й виглянув надвір. Склав руки на попереку і досить довгий час мовчав. Потім повернувся до мене і сказав:

– Я хочу, щоб ти сьогодні привів Кона до мене додому. Приведеш?

– Авжеж, – відповів я без надто великого ентузіазму. Я думав, що в нього в запасі були молитви, і хоч зашкодити вони, на моє переконання, точно не могли, але про Кона вже багато молилися, а користі з того не було жодної.

Батьки не мали нічого проти того, щоб ми пішли до пастора додому (мені довелося просити кожного з них окремо, бо того вечора вони одне з одним не розмовляли). Довго переконувати довелося якраз Кона, може, тому, що я сам був не надто переконаний. Та я не здався – бо пообіцяв преподобному. Для допомоги я залучив Клер. Її віра у молитви була набагато більшою, ніж моя. Та й такий-сякий свій вплив вона теж мала. Я думаю, через те, що була єдиною дівчинкою. З чотирьох братів Мортонів лише Енді (найближчий до неї за віком) міг опиратися їй, коли вона робила чарівливі оченята і щось просила.

Коли ми втрьох переходили трасу 9 (а наші тіні, довгі у сяйві повного місяця, крокували за нами по землі), Кон, якому того року ледве виповнилося тринадцять, темноволосий, худорлявий, вдягнений у простий картатий піджак, що перейшов йому в спадок від Енді, підняв блокнот, з яким не розлучався тепер ніколи. Він у русі писав друкованими літерами, тому вони вийшли дуже кривими. «ЦЕ ТУПО».

– Може, й так, – кивнула Клер, – але нам дадуть печива. У місіс Джейкобз воно завжди є.

А ще в місіс Джейкобз завжди був Моррі, тоді йому було п’ять. Уже готовий до ліжечка в піжамі, він підбіг прямісінько до Кона й стрибнув йому на руки.

– Ще не говориш? – спитав його Моррі.

Кон похитав головою.

– Мій тато тебе вилікує, – сказав малий. – Він весь вечір працював. – Потім він простягнув руки до моєї сестри. – Візьми мене на руки, Клер, візьми на руки, Клерчик-Еклерчик, і я тебе поцілую! – І вона, сміючись, забрала хлопчика в Кона.

Преподобного Джейкобза, у старих полинялих джинсах та светрі, ми знайшли в сараї. У кутку стояв електричний обігрівач, розжарені елементи світили вишнево-червоним, але в майстерні було холодно. Я подумав, що він, напевно, надто зайнятий втіленням своїх розмаїтих задумів, щоб зайнятися утепленням майстерні до зими. Тимчасово безокий телевізор накривала накидка з газонокосарки.

Джейкобз підобійняв Клер і клюнув її в щоку, потім потиснув руку Кону, а той підняв блокнот. «МАБУТЬ, ЗНОВУ МОЛИТВИ» – було написано на новому аркуші.

Мені це здалося трохи нечемним, і Клер вважала так само – я побачив, як насупилося її чоло. Але Джейкобз лише всміхнувся.

– До цього ми, може, теж дійдемо, але спочатку я хочу спробувати дещо інше. – Він розвернувся до мене. – Джеймі, кому помагає Бог?

– Тому, хто кажуть «Боже, поможи», та й самі не лежать, – відповів я.

– Граматика кульгає, але в цілому правильно.

Він пішов до робочого стола й повернувся з річчю, яка нагадувала або товстий пояс із сукна, або найтоншу у світі електричну ковдру. Дріт, що звисав з неї, тягнувся до маленької білої пластмасової коробочки з повзунковим перемикачем угорі. Джейкобз стояв із цим поясом у руках і серйозно дивився на Кона.

– Це проект, з яким я порався весь останній рік – то повертався до нього, то закидав. Я називаю його електричним стимулятором нервів.

– Один із ваших винаходів, – здогадався я.

– Не зовсім. Ідея використовувати електрику, щоб зменшувати біль і стимулювати м’язи, виникла вже дуже-дуже давно. За шістдесят років до народження Христа римський лікар, якого звали Скрибоніус Ларґус, зробив відкриття, що біль у ступні й нозі можна полегшити, якщо хворий наступить на електричного вугра і притисне його до підлоги.

– Та ви це вигадали! – сміючись, звинуватила його Клер. Але Кон не сміявся – він зачаровано дивився на тканинний пояс.

– Зовсім ні, – відказав Джейкобз, – але я використав для живлення малі батарейки – а це вже мій винахід. Електричного вугра в центральному Мені надибати важкувато, а ще важче зав’язати його на шиї у хлопця. Саме це я й збираюся зробити з цим саморобним ЕСН. Бо доктор Рено, Коне, цілком може мати рацію і твої голосові зв’язки не порвалися. Може, їх просто потрібно запустити. Я маю бажання провести експеримент, але остаточне рішення – за тобою. То що скажеш?

Кон кивнув. І в його очах зажевріло те, чого я там не бачив уже давно. Надія.

– А чому ви ніколи нам його не показували на ЗММ? – У голосі Клер звучали мало не обвинувальні нотки.

Джейкобз глянув на неї здивовано і трохи стривожено водночас.

– Напевно, не міг придумати, як це пов’язати з християнством, щоб вийшов урок. Поки Джеймі не прийшов до мене сьогодні, я думав випробувати це на Елі Ноулзі. Його таке лихо спіткало…

Ми всі закивали. Хлопцю відтяло пальці картоплесортувалкою.

– Він досі відчуває пальці, яких уже нема, і каже, що вони болять. А ще він тепер майже не може ворушити рукою, бо нерви ушкоджені. Я ж кажу, я багато років знав, що електрика може допомагати в таких випадках. А тепер, схоже, що моїм піддослідним кроликом будеш ти, Коне.

– Отже, те, що ця штука виявилася під рукою, – просто щасливий випадок? – не вгавала Клер. Я не розумів, чому це важливо, але чомусь було. Для неї принаймні.

Джейкобз докірливо глянув на неї.

– Слова «збіг» і «щасливий випадок» вживають люди, яким бракує віри, щоб описати волю Господа, Клер.

На це Клер почервоніла і втупилася у свої кросівки. А Кон тим часом шкрябав у блокноті. Потім підняв. «БУДЕ БОЛЯЧЕ?»

– Не думаю, – відповів Джейкобз. – Струм тут дуже слабкий. Взагалі мізерний. Я випробував на своїй руці – як манжету для вимірювання кров’яного тиску – і відчув лише поколювання, як тоді, коли відлежиш собі руку чи ногу, а потім тіло оживає. Якщо тобі буде боляче, підніми руку, і я одразу ж вирубаю струм. Тепер надіну на тебе цю річ. Вона прилягатиме щільно, але не тиснутиме. Ти зможеш нормально дихати. Застібки тут із нейлону. На таких штуках метал використовувати не можна.

Він огорнув пояс навколо шиї Кона. Це було схоже на товстий зимовий шарф. Очі в Кона були круглими й наляканими, та коли Джейкобз спитав, чи він готовий, той кивнув. Я відчув, як пальці Клер зімкнулися на моїх. Холодні пальці. Я подумав, що Джейкобз прочитає молитву, проситиме успіху в справі. І, мабуть, по-своєму він це зробив. Нахилився, щоб подивитися Кону просто в очі, й сказав:

– Очікуй дива.

Кон кивнув. Потім важко ковтнув слину, і я побачив, як здіймається й опускається тканина, що вкривала його горло.

– Добре. Поїхали.

Коли преподобний Джейкобз ковзнув перемикачем на коробці керування, я почув слабке дзижчання. Конова голова здригнулася. Сіпнувся спочатку один кутик рота, потім другий. Пальці швидко затріпотіли, а лікті смикнулися.

– Боляче? – спитав Джейкобз. Його вказівний палець завис над перемикачем, готовий будь-якої миті вимкнути прилад. – Якщо боляче, витягни вперед руки.

Кон похитав головою. А тоді таким голосом, наче в нього в роті було повно гравію, промовив:

– Не… боляче. Тепло.

Ми з Клер обмінялися ошалілими поглядами, й між нами пробігла думка, потужна, немов передана телепатично: «Мені не почулося?» Вона до болю сильно стиснула мою руку, але я не звернув на це уваги. Коли ми озирнулися на Джейкобза, він усміхався.

– Не намагайся говорити. Поки що не треба. Я залишу пояс увімкненим на дві хвилини за моїм годинником. Якщо не стане боляче. У такому разі витягни вперед руки, і я миттю вимкну.

Рук Кон не простягав, хоча його пальці все рухалися вгору і вниз, неначе він грав на невидимому фортепіано. Верхня губа кілька разів мимовільним рухом оголила зуби, а очі тріпотіли від спазмів. Один раз тим самим рипучим гравієвим голосом він сказав:

– Я… можу… говорити знову!

– Цить! – суворо обірвав його Джейкобз. Його вказівний палець тримався над перемикачем, готовий вирубати струм, а очі стежили за секундною стрілкою наручного годинника. Здавалося, що спливла ціла вічність, та врешті-решт він штовхнув перемикач і тихе дзижчання стихло. Джейкобз відчепив застібки й зняв пояс через голову мого брата. Кон моментально вхопився руками за горло. Шкіра на ньому трохи почервоніла, але я не думаю, що від струму. Просто пояс стискав.

– А тепер, Коне, я хочу, щоб ти сказав: «На городі – тіні, а на вікнах – іній». Але якщо горло почне боліти, одразу припини.

– На городі – тіні, – промовив Кон своїм дивним рипучим голосом. – А на вікнах – іній. – Тоді: – Мені треба сплюнути.

– Горло болить?

– Ні, тільки сплюнути треба.

Клер відчинила двері сараю, Кон вихилився надвір, прочистив горло (і в ньому щось неприємно заскреготало, наче метал іржавих завіс) і відхаркнув клубок, завбільшки з круглу дверну ручку, як мені здалося. Кон повернувся до нас, масажуючи горло.

– На городі – тіні. – Голос у нього був не такий, як колись, але слова вже звучали чіткіше й більше нагадували людську мову. На очі йому навернулися сльози й потекли вниз по щоках. – А на вікнах – іній.

– Поки що достатньо, – вирішив Джейкобз. – Тепер ми підемо в дім і ти вип’єш склянку води. Велику. Ти повинен пити багато води. Сьогодні й завтра. Поки твій голос знову не зазвучить нормально. Зробиш це?

– Так.

– Коли повернешся додому, можеш привітатися з мамою й татом. А потім я хочу, щоб ти пішов у свою кімнату, став на коліна і подякував Господу за те, що повернув тобі голос. Зробиш це?

Кон несамовито закивав головою. Він тепер плакав ще сильніше, і не тільки він. Ми з Клер теж розревлися. Тільки в преподобного Джейкобза очі були сухі. Я думаю, він був надто зчудований, щоб плакати.

Єдиною, хто не здивувався, була Петсі. Коли ми зайшли в будинок, вона стиснула Кону руку й буденним тоном сказала:

– Молодець, хороший хлопчик.

Моррі обійняв мого брата, і Кон теж стиснув його в обіймах, та таких міцних, що в малого очі полізли на лоба. Петсі набрала з кухонного крана води, й Кон випив її одним духом. А коли подякував їй, голос у нього звучав майже як колись.

– Прошу дуже, Коне. Ну все, Моррі вже давно пора в ліжечко, а вам, діти, час іти додому. – І, ведучи Моррі за руку до сходів, але не обертаючись, вона додала: – Я думаю, твої батьки будуть дуже щасливі.

«Щасливі» – не те слово.

Вони сиділи у вітальні, дивилися «Віргінця»[27] й досі не розмовляли. Навіть у стані радісного збудження я відчув холод між ними. Енді й Террі гупали нагорі, з’ясовували якісь свої стосунки – словом, усе було, як завжди. Мама послала на коліна арафатку і саме схилилася над кошиком, щоб розмотати нитку з клубка вовни, коли Кон сказав:

– Привіт, ма. Привіт, тату.

Тато з роззявленим ротом вирячився на нього. Мама застигла, одну руку тримаючи в кошику, а в іншій стискаючи спиці. Дуже повільно вона підвела погляд.

– Що?..

– Привіт, – повторив Кон.

Вона пронизливо закричала і злетіла з крісла, перекинула кошик із плетінням і вхопила Кона так, як хапала нас у дитинстві, коли хтось із нас нашкодив і вона хотіла дати прочуханки. Але того вечора прочуханки не було. Вона згребла Кона в обійми й розплакалась. Я почув, як із другого поверху тупочуть на всіх парах Террі й Енді, щоб побачити, що сталось.

– Скажи ще щось! – крізь сльози попросила вона. – Скажи ще щось, щоб я не думала, що мені це наснилося!

– Йому не можна… – почала Клер, але Кон її перебив. Бо тепер він міг це зробити.

– Мам, я люблю тебе, – сказав він. – І тебе люблю, тату.

Тато взяв Кона за плечі й дуже уважно подивився на його горло. Але там не було на що дивитися – червоний слід уже побляк.

– Слава Богу, – сказав він. – Синку, слава Богу.

Ми з Клер перезирнулися, і знову думка між нами промайнула беззвучно: преподобний Джейкобз теж заслуговував на невеличку подяку.

Для початку ми пояснили, що Кону потрібно дуже ощадливо користуватися голосом, а коли розповіли про воду, Енді пішов на кухню й повернувся з татовою смішною величезною чашкою для кави (на ній було зображено канадський прапор і написано: «ЦІЛИЙ АНГЛІЙСЬКИЙ ГАЛОН[28] КОФЕЇНУ»), повною води. Поки Кон пив, ми з Клер по черзі переповідали, що сталося. Брат лише раз втрутився, щоб описати поколювання, яке відчув, коли пояс увімкнули. Щоразу, коли він перебивав, Клер вичитувала його за те, що він говорить.

– Не віриться. – Мама повторила це кілька разів. Здавалося, вона не може відвести очей від Кона. Кілька разів вона хапала його й міцно стискала в обіймах, наче боялася, що в нього от-от виростуть крила, він перетвориться на янгола і відлетить геть.

– Якби церква не сплачувала рахунків преподобного Джейкобза за мазут, – сказав тато, коли історія добігла кінця, – йому більше ніколи не довелося б платити бодай за один галон.

– Ми щось придумаємо, – неуважно промовила мама. – А тепер відсвяткуймо. Террі, неси з морозилки морозиво, яке ми приберігали на день народження Клер. Горлу Кона воно піде на користь. Ви з Енді розкладіть його по порціях. Ми з’їмо все, тому миски беріть великі. Клер, ти ж не проти, правда?

Сестра похитала головою.

– Сьогодні більше свято, ніж день народження.

– Мені треба в туалет, – сказав Кон. – Стільки води випив. А потім я повинен помолитися. Преподобний так сказав. А ви всі, поки я це робитиму, не втручайтесь.

Він піднявся нагору. Енді й Террі пішли на кухню розкладати по мисках неаполітанське морозиво (яке ми називали «ван-шок-полун»[29]… дивно, що все це спливає у пам’яті). Мама й тато важко опустилися в крісла і невидющими поглядами втупилися в екран телевізора. Я побачив, як мама навпомацки простягла руку, а тато взяв її, не дивлячись, неначе знав, що вона там. Це сповнило мене щастям і полегшенням.

Я відчув, як хтось і собі торсає мене за руку. Клер. Вона повела мене на кухню, де Енді й Террі гризлися через відносний розмір порцій, а тоді вивела на веранду. Її очі, коли вона подивилася на мене, були великими й горіли.

– Ти його бачив? – спитала вона. Ні, не спитала – вимогливо зажадала відповіді.

– Кого?

– Преподобного Джейкобза, дурнику? Ти його бачив, коли я спитала, чому він ніколи нам не показував того електричного пояса на ЗММ?

– Ну… так…

– Він сказав, що вже рік над ним працює, але якби то була правда, він би вже давно його нам показав. Він хвалиться всім, що робить!

Я згадав, який здивований вираз був у преподобного, неначе Клер підловила його на брехні (я вже не раз і не два фіксував такий самий вираз на своїй фізії, коли мене ловили на побрехеньках), але…

– Хочеш сказати, він збрехав?

Клер енергійно закивала.

– Так! Збрехав! А його жінка? Вона про це знала! Знаєш, що я думаю? Я думаю, він зробив його одразу ж після того, як ти до нього приходив. Може, задум уже був – напевно, у нього тисячі ідей для винаходу електричних виробів, лускаються й розкриваються в голові, як попкорн. Але з цим винаходом він до сьогоднішнього дня нічого робити не починав.

– Нічого собі, Клер. Я не думаю…

Раптом вона щосили й нетерпляче смикнула мене за руку, яку досі тримала, так, наче я застряг у багнюці й мене терміново слід було звідти витягти.

– Ти бачив їхній кухонний стіл? Там досі було накрито для одного, але тарілка була пуста і в склянці нічого! Він пропустив вечерю, щоб мати змогу працювати. Працювати, як демон у пеклі, судячи з того, якими були його руки. Вони були червонющі, а на пальцях я бачила кілька мозолів.

– Він зробив усе це заради Кона?

– Сумніваюся, – сказала Клер, ні на мить не відводячи погляду від моїх очей.

– Клер! Джеймі! – погукала мама. – Ідіть їсти морозиво!

Клер навіть не глянула в бік кухні.

– З усіх дітей у ЗММ ти перший, з ким він познайомився, і єдиний, кого він найбільше любить. Він зробив це заради тебе, Джеймі. Заради тебе.

І вона пішла в кухню, залишивши мене, приголомшеного, стояти біля дровітні. Якби Клер залишилася трохи надовше і я мав змогу оговтатися від свого здивування, я б з нею поділився власними відчуттями: преподобний Джейкобз був так само ошелешений, як і ми всі.

Він не сподівався, що пояс допоможе.