Читать книгу Відродження - Стівен Кінг - Страница 7

Коли ми озираємося назад, у минуле, то бачимо, що наше життя складається в певний візерунок. Кожна подія починає здаватися логічною, неначе щось – чи Хтось – накреслює для нас план усіх наших кроків (вдалих і невдалих). Узяти, приміром, матюкливого пенсіонера, котрий, сам того не бажаючи, наперед визначив мені заняття, що стало моєю роботою на двадцять п’ять років. Як це називається: доля чи щасливий випадок? Я не знаю. Та й звідки мені знати? Мене навіть там не було, коли Гектор Цирульник пішов шукати свою сілвертонівську гітару. Колись давно я міг би сказати, що ми обираємо стежки наосліп: сталося те, потім се, потім п’яте і десяте. Та тепер я знаю краще.

Існують сили.

1963-го, до того як «Бітлз» здійснили прорив на сцені, Америку охопила нетривала, проте сильна лихоманка – захоплення народною, чи то пак фолк-музикою. Телепередача, яка з’явилася в слушну годину, щоб нажитися на тому шаленстві, називалася «Як його там». У ній виступали білошкірі інтерпретатори чорношкірого досвіду, такі як «Тріо Чеда Мітчела» та «Нові менестрелі Крайсті». (Причому білих комуняк, таких як Піт Сіґер і Джоан Баез, на виступи не запрошували.) Мій брат Конні був найліпшим друзякою Ронні, старшого брата Біллі Пекета, тож вони дивилися «Як його», як вони її називали, суботніми вечорами вдома у Пекетів.

У той час із Пекетами жив дід Ронні й Біллі. Він був знаний під прізвиськом Гектор Цирульник, бо то була його професія, якою він заробляв майже п’ятдесят років, хоча уявити його в цій ролі й було важко – перукарі, як і бармени, мають вирізнятися приємною балакучістю, а Гектор Цирульник украй рідко щось казав. Він просто сидів у вітальні, перекидав повні ковпачки бурбону собі в каву і курив «типарили»[38]. Їхнім запахом просмердівся весь будинок. Коли Гектор таки розтуляв рота, його слова були густо пересипані лайкою.

Проте «Як його там» він любив і завжди дивився разом із Коном і Ронні. Одного вечора, після того як один білий хлопець заспівав щось про те, що його крихітка покинула його і йому так сумно, Гектор Цирульник презирливо пирхнув і сказав:

– Чорт, хлопці, це ніякий не блюз.

– Діду, ви про що? – спитав Ронні.

– Блюз – це зла музика. А той хлопець наче тільки-но надзюрив у штанці й боїться, шо мамка насварить.

Почувши це, хлопці дружно розсміялися – частково від задоволення, частково від подиву, що в Гекторі помер музичний критик.

– Ану ждіть, – сказав він і повільно піднявся сходами, хапаючись за поруччя вузлуватою рукою й підтягуючись. Його не було так довго, що хлопці вже майже про нього забули. Але зрештою Гектор спустився сходами, несучи за гриф покоцану гітару «Сілвертон». Її корпус був потертий і перев’язаний шматком обстріпаного солом’яного джгута. Кілки настроювання були покривлені. Дід сів, крекнувши і перднувши, та підтягнув гітару собі на кістляві коліна.

– Вимкніть це гівно, – наказав він.

Ронні послухався (все одно щотижневий фолк уже майже підійшов до кінця).

– Діду, я й не знав, що ти граєш, – сказав він.

– Сто років не грав, – відповів Гектор. – Відклав її, коли артрит став гризти. Не знаю, чи зможу цю сучку знов настроїти.

– Тату, мова, – гукнула місіс Пекет із кухні.

Гектор Цирульник не звернув на неї жодної уваги. Втім, як і завжди, крім випадків, коли хотів, щоб вона передала йому картоплю-м’ячку. Він повільно настроїв гітару, бурмочучи собі під носа матюки, а потім узяв акорд, що трохи змахував на музику.

– Ми чули, що вона розладнана, – пізніше розказував мені Кон, – та все одно це було круто.

– Ого! – вигукнув Ронні. – Діду, а який це акорд?

– Е. Уся ця херня починається з Е. Але ждіть, ви ше нічо не чули. Зара’ побачим, чи я ще пам’ятаю, як грати на цій курвоматері.

Із кухні:

– Тату, мова.

Цього разу він приділив не більше уваги, ніж попереднього, просто бринькав на старій гітарі, водячи по струнах покрученим, жовтим від нікотину нігтем, як медіатором. Спочатку він грав повільно і все бурчав попід носом несхвальні слівця, та потім увійшов у рівний рваний ритм, чим змусив хлопців з подивом перезирнутися. Його пальці ковзали вгору і вниз грифом, спершу незграбно, та потім, коли по нервах поволі потекли давні рефлекси пам’яті, справа пішла трохи більш гладко: від B до А та G, а потім назад до E. Цю послідовність я програвав потім сотні тисяч разів, хоча 1963-го я не зміг би відрізнити акорд Е від спинної хорди.

Високим плаксивим голосом, що так відрізнявся від того, яким він говорив (коли взагалі говорив), дід Ронні заспівав:

– «Щось у тобі, маленька, такого є… тривожиш-турбуєш, татко спокою не знає…»

Із кухні, витираючи руки рушником, вийшла місіс Пекет. Вигляд у неї був такий, наче вона побачила екзотичну птаху – африканського страуса чи ему, приміром, – що з пишним виглядом походжав по трасі 9. Біллі й маленька Ронда Пекет, якій на той час не могло бути більше від п’яти рочків, спустилися з другого поверху до середини сходів, перехилилися через поруччя й круглими від подиву очиськами втупилися в старигана.

– Та мелодія, – згодом розказував мені Кон. – На «Як його там» такого точно ніколи не грали.

Гектор Цирульник тепер пристукував ногою в такт і вдоволено шкірився. Кон сказав, що ніколи раніше не бачив, щоб старий усміхався, і то було трохи лячно, наче він враз перекинувся на якогось співочого вампіра.

– «Мене мамка не пускає гуляти до ранку… боїться, що якась жінка… жінка… – Це слово він протягнув. – Жіііінка щось мені зробить до світанку».

– Давай, діду! – гукнув Ронні, розсміявся і заплескав у долоні.

Гектор перейшов на другий куплет, про те, як бубновий валет сказав виновій дамі, що вона може спускатися й починати повзти, та раптом порвалася струна: ТРЕННЬ.

– От пизда смердюча, – прокоментував він, і на цьому імпровізований концерт Гектора Цирульника скінчився. Місіс Пекет вирвала з його рук гітару (порвана струна просвистіла небезпечно близько до її ока) і сказала йому, хай іде надвір і сидить на ґанку, якщо хоче й далі так розмовляти.

Гектор Цирульник не пішов на ґанок, просто повернувся до своєї звичної мовчанки. І більше ніколи хлопці не чули, щоб він співав і грав. Він помер наступного літа, і Чарльз Джейкобз (1964 року, у рік «Бітлз», він ще був у силі) відправив службу на його похороні.

Наступного дня після тієї скороченої версії «Мене мамка не пускає» Артура «Біґ Боя» Крудапа[39] Ронні Пекет знайшов гітару в діжці для помиїв на задньому дворі, куди її викинула розлючена матуся. Ронні відніс її в школу, де місіс Колхаун, учителька англійської, котра також вела уроки музики в середніх класах, показала йому, як натягти нову струну і як наладнати її, співаючи собі під носа перші три ноти «Тепс»[40]. А ще вона дала Ронні примірник журналу «Співай!», присвяченого фолк-музиці, де були слова й акорди для пісень, таких як «Барб’рі Аллен»[41].

Протягом наступних двох років (з короткою перервою, коли Лижна Палиця Долі зробила Кона німим) Ронні з Коном розучували пісню за піснею з народного репертуару, передаючи стару гітару з рук у руки й вивчаючи ті самі основні акорди, що їх Свинцеве Пузо[42], поза всіляким сумнівом, награвав, поки сидів у тюрмі. Жоден із них ні хріна не вмів грати, але в Кона був непоганий голос (хоч і занадто м’який та солодкий, щоб звучати переконливо в тих блюзових мелодіях, які він так любив), і кілька разів вони виступали на публіці як «Кон і Рон». (Щоб домовитися, чиє ім’я стоятиме першим, кидали монетку.)

Зрештою Кон розжився власною гітарою – акустичною, фірми «Ґібсон», вишневого кольору. Вона була збіса кращою, ніж старезний «Сілвертон» Гектора Цирульника, і на ній вони грали, коли співали щось таке, як «Сьомий син» і «Цукровий край» у «Юріка Ґранжі» на «Вечорі талантів». Наші мама й тато нахвалювали їх, і батьки Ронні теж, але з гітарами, у принципі, так само, як з комп’ютерами: сміття на вході – сміття на виході.

Я мало уваги звертав на спроби Кона і Рона зажити слави місцевого фолк-дуету, тож і не помітив, коли інтерес мого брата до ґібсонівської гітари потроху зійшов на пси. Після того як преподобний Джейкобз поїхав на своїй новій-старій машині з Гарлоу, у моєму житті наче діра утворилася. Я втратив і Бога, і свого єдиного дорослого друга, і ще довгий час по тому мені було сумно і трохи страшно. Мама старалася мене підбадьорити, і Клер теж. Навіть тато – і той пробував. Я намагався знову стати щасливим, і зрештою мені це вдалося, та коли на зміну 1965 прийшов 1966, а потім і 1967, я навіть не помітив, що згори перестали литися погано зіграні мелодії, такі як «Не думай двічі».

На той час Кон захопився найпопулярнішим шкільним видом спорту (і це в нього виходило збіса краще, ніж грати на гітарі), а що ж до мене… до нашого містечка переїхала новенька, Астрід Содерберг. У неї було шовковисте біляве волосся, волошково-блакитні очі й маленькі горбочки під светром, які з часом обіцяли перетворитися на справжні груди. Впродовж перших років, які ми провчилися в школі разом, вона навряд чи хоч раз про мене подумала – звісно, коли їй не треба було списати домашнє. Зате я думав про неї постійно. Мені здавалося, якби вона дозволила торкнутися свого волосся, у мене б серце стало. Одного дня я стягнув із полиці довідкових матеріалів словник Вебстера, відніс його собі на парту й навпроти визначення слова «поцілунок» ретельно вивів друкованими літерами «АСТРІД». Серце важко гупало в грудях, по шкірі бігли мурашки. «Громовиця» – хороше слово для таких захоплень, бо я був мов громом уражений.

Узяти Конову гітару ніколи не спадало мені на думку. Коли потрібна була музика, я вмикав радіо. Але талант – дивна штука. Він має звичку тихо, але твердо нагадувати про себе, коли настає для цього слушний час. Як і певні наркотики, що спричинюють звикання, маскуються під друга, і так триває довго, поки ти нарешті не збагнеш, що це тиран. Я про це дізнався на власній шкурі того року, коли мені виповнилося тринадцять.

Спочатку одне, потім друге, а потім п’яте й десяте.

Мій музичний хист аж ніяк не можна було назвати величезним. Та все одно він був більшим, ніж у Кона… чи в будь-кого з нашої родини, якщо вже на те пішло. Про те, що він є, я довідався однієї нудної затягнутої хмарами суботи восени 1969-го. Уся наша сім’я (навіть Клер, яка приїхала на тиждень з коледжу) подалася в Ґейтс-Фолз на матч з американського футболу. Кон учився в останньому класі й був тейлбеком[43] у команді «Алігатори Ґейтс-Фолз». Я залишився вдома, бо живіт болів. Звісно, не так сильно, як я зобразив – просто я не те щоб дуже фанатів від американського футболу, та й надворі наче на дощ збиралося.

Я трохи подивився телевізор, але на двох каналах показували той самий футбол, а на третьому – гольф (ще гірше). Колишню кімнату Клер віддали Конні, але в комірчині досі були складені стосами її книжки в м’яких обкладинках, і я вирішив почитати Аґату Кристі. Клер казала, вони легко читаються, а ще це весело – вести розслідування разом з міс Марпл чи Еркюлем Пуаро. Я зайшов у кімнату й побачив у кутку Конового «Ґібсона», а поряд – купу старих журналів «Співай!» Я подивився на гітару, притулену до стіни й давно забуту, та подумав: «Цікаво, чи зможу я на ній зіграти „Черрі, Черрі“[44]?»

Ту мить я запам’ятав так само чітко, як свій перший поцілунок, бо ця думка була мов екзотичний незнайомець, цілковито не пов’язана з усім, що крутилося в мене в голові, коли я зайшов у Конову кімнату. Я можу заприсягтися в цьому на стосі Біблій. То була навіть не думка. То був наче голос.

Узявши в руки гітару, я сів на Конове ліжко. Спочатку я струн не чіпав, просто трохи поміркував про ту пісню. Я знав, що на братовій акустичній гітарі вона звучатиме добре, бо «Черрі, Черрі» побудовано навколо акустичного рифу (звісно, тоді я ще цього слова не знав). Я прокрутив її в голові й на превеликий свій подив збагнув, що не лише чую акорди, а й бачу, як вони змінюються. Я знав про них усе, крім того, де вони ховаються на грифі.

Я навмання схопив якесь число «Співай!» і пошукав блюз, будь-який блюз. Знайшов один, під назвою «Зроблю твої гроші зеленими»[45], побачив, як узяти Е («Уся ця херня починається з Е», – сказав Кону й Ронні Гектор Цирульник), і зіграв його на гітарі. Звук був притлумлений, але правильний. «Ґібсон», як по-справжньому хороший інструмент, не розладнався з часом, хоч і стояв давно забутий. Я натиснув сильніше трьома пальцями лівої руки. Було боляче, та я не зважав. Бо Е був правильним. Е був божественним. Він досконало накладався на звук у моїй голові.

Кону знадобилося півроку, щоб вивчити «Дім сонця, що сходить»[46], та й то він ні разу не зміг перейти від D до F без затримки, коли переставляв пальці. Я ж вивчив трьохакордний риф «Черрі, Черрі» (від Е до А, D і назад до А) за десять хвилин, потім зрозумів, що на тих самих трьох акордах можу зіграти «Ґлорію» від «Шедоуз ов зе Найт»[47] та «Луї, Луї» «Кінгсменів»[48]. Я грав, поки кінчики пальців не завили від болю і я не міг розігнути ліву руку. А коли нарешті зупинився, то не тому, що хотів, а тому, що мусив. І не міг дочекатися, коли почну знову. Мені не було діла до «Нових менестрелів Кристі» чи «Яна та Сильвії» та інших народноспівних засранців, але «Черрі, Черрі» я міг грати весь день, вона пробуджувала в мені якісь почуття.

Я думав: якби навчитися гарно грати, то Астрід Содерберг могла б побачити в мені не тільки джерело для списування домашнього. А втім, навіть це було другорядним, тому що гра на гітарі заповнювала в мені порожнечу. То була якась річ у собі, емоційна істина. Граючи, я наче знову ставав справжньою людиною.

Через три тижні, знову суботнього дня, Кон прийшов додому з футболу раніше, бо не лишився після гри на традиційний пікнік, який влаштовували фанати. Я сидів на горішньому майданчику сходів і бренькав «Дикунку». Я думав, він сказиться і вирве в мене гітару, може, навіть звинуватить мене у блюзнірстві за те, що граю триакордовий ідіотизм «Троґів»[49] на інструменті, призначеному для таких витончених пісень протесту, як «Відповідь носить вітер».

Але того дня на Коновому рахунку було три тачдауни, він поставив шкільний рекорд із набраних ярдів у пробіжці з м’ячем і «Алігатори» прямували в плейоф класу С. Тож він лише сказав:

– По-моєму, це найтупіша пісня з тих, які колись крутили по радіо.

– Ні, – заперечив я. – Найтупіша – «Птах перелітний»[50]. Її можу теж заграти, якщо хочеш послухати.

– Блін, Господи, ні. – Він міг лихословити, бо мама була в садку, тато й Террі в гаражі доводили до пуття Ракету Доріг-ІІІ, а наш поведений на релігії братик на той час уже не жив удома. Як і Клер, Енді навчався в Університеті штату Мен (де, як він стверджував, було повно «нікчемних хіпі»).