Читать книгу Відродження - Стівен Кінг - Страница 6

Одного теплого й безхмарного дня посеред тижня в жовтні 1965 року Патриція Джейкобз всадовила Хвостика Моррі на переднє сидіння «Плімута Бельведер», подарованого її батьками на весілля, і вирушила до крамниці «Червоне і біле» у Ґейтс-Фолз – «на закупи подалася», як сказали б тогочасні янкі.

За три милі звідти фермер, якого звали Джордж Бартон (вічний холостяк, до якого в містечку причепилося прізвисько Одинак Джордж), виїхав зі своєї під’їзної доріжки. Ззаду до кузова його пікапа «Форд Ф-100» була причеплена картоплекопачка. Він збирався відвезти її на своє південне поле, що за милю звідти по трасі 9. З картоплекопачкою-причепом десять миль на годину були найбільшою швидкістю, яка йому світила, тож їхав він ґрунтовим узбіччям, щоб машини, що прямували на південь, могли безперешкодно собі проїжджати. Одинак Джордж завжди чуйно ставився до інших. Був хорошим фермером. Добрим сусідом, членом опікунського шкільного комітету і дияконом у нашій церкві. А ще він був, як він сам мало не з гордістю повідомляв людям, «пепілептиком». Проте, швидко додавав він, доктор Рено приписав йому пігулки, що стримували напади «майже всі до одного». Може, й так, але того дня з ним стався напад за кермом вантажівки.

«Мабуть, йому взагалі не слід було водити машину, крім як, може, в полі, – скаже потім доктор Рено, – але хіба можна просити людину, яка працює в такій сфері, відмовитися від водійських прав? І дружини чи дорослих дітей, яких можна посадити за кермо, в нього нема. Заберіть у нього права – і його ферму можна сміливо виставляти на продаж і збувати тому, хто найбільше дасть».

Невдовзі після того як Петсі й Моррі рушили в бік «Червоного і білого» по Сироїз-гіл, з її вузьким і підступним поворотом, де за роки розбилося чимало машин, виїхала місіс Адель Паркер. Вона повзла поволі й встигла вчасно зупинитися, заледве щоб не збити жінку, яка, хитаючись і петляючи, йшла по середині шосе. Однією рукою жінка притискала до грудей безформний пакунок, з якого скрапувала кров. Одна рука – от і все, чим могла скористатися Петсі Джейкобз, бо іншу їй відірвало по лікоть. Щоками стікала кров. Шматок скальпа звисав на плече, скривавлені локони роздмухував легкий осінній вітер. Праве око випало на щоку. Усю її красу було зірвано вмить. Нетривка вона, ця краса.

– Врятуйте моє дитя! – закричала Петсі, коли місіс Паркер зупинила свій «студебекер» і вискочила з салону. За спиною в скривавленої жінки з кровоточивим пакунком на руках було видно перевернутий, охоплений полум’ям «бельведер». На нього напирав розтрощений бампер вантажівки Одинака Джорджа. Сам Джордж лежав на кермі. За його пікапом трасу 9 блокувала перевернута картоплекопачка.

– Врятуйте моє дитя! – Петсі простягла вперед пакунок, і коли Адель Паркер побачила, що то – маленький хлопчик, у якого замість обличчя було криваве місиво, – вона заплющила очі й закричала. А коли знову підняла повіки, то Петсі стояла на колінах, наче хотіла помолитися.

З-за повороту на Сироїз-гіл виїхав ще один пікап і мало не врізався в зад «студебекера» місіс Паркер. То був Фернальд Девіт, котрий того дня пообіцяв Джорджу допомогти копати картоплю. Він вискочив із кабіни, підбіг до місіс Паркер і подивився на жінку, що стояла навколішки на дорозі. Глянув і помчав до місця аварії.

– Куди ви? – заволала місіс Паркер. – Допоможіть їй! Допоможіть цій жінці!

Фернальд, котрому в житті довелося воювати разом із «морськими котиками» в Тихому океані й не раз бачити страхітливі видовища, не зупинився, проте крикнув їй через плече:

– Вона й малий мертві. А Джордж ще, може, живий.

І він не помилився. Петсі померла задовго до того, як із Касл-Рока приїхала «швидка», а Одинак Джордж Бартон ще після того жив до вісімдесяти з гаком років. І більше ніколи не сідав за кермо автомобіля.

Ви скажете: «Джеймі Мортон, звідки ти можеш усе це знати, тобі ж було лише дев’ять років?»

Але я справді знаю.

1976 року, коли моя мати була ще порівняно молодою жінкою, у неї діагностували рак яєчників. Я тоді вчився в Університеті Мену, проте взяв на другий семестр другого курсу академвідпустку, щоб бути поряд із нею. І хоча діти Мортони вже не були дітьми (Кона занесло аж за обрій на Гаваї, він там досліджував пульсари в обсерваторії на вулкані Мауна-Кеа), ми всі приїхали додому, щоб бути з мамою і підтримати тата, котрий був занадто вбитий горем, щоб щось робити, – він просто блукав по дому чи ходив на довгі прогулянки в ліс.

Свої останні дні мама хотіла провести вдома, вона дуже чітко озвучила своє бажання, тож ми по черзі годували її, давали ліки й просто сиділи біля ліжка. На той час від неї лишилося трохи більше, ніж скелет, і від болю їй давали морфін. Морфін – дивна штука. У нього є властивість руйнувати бар’єри (ту славнозвісну стриманість янкі), які інакше були б нездоланними. Одного лютневого пообіддя, за тиждень до її смерті, настала моя черга сидіти коло неї. То був день снігопаду й кусючого холоду. Північний вітер струшував будинок і завивав під дахом. Але всередині було тепло. Навіть жарко. Не забувайте, що мій батько займався продажем мазуту для опалення, і після того страшного року в середині шістдесятих, коли йому довелося подивитися банкрутству в лице, він став не просто успішним, а навіть помірно багатим.

– Теренсе, зніми з мене ковдри, – попросила мама. – Чому їх так багато? Я вся горю.

– Мам, це Джеймі. Террі з татом у гаражі. – Я відгорнув одну-єдину ковдру, відкриваючи нічну сорочку страхітливо веселенького рожевого кольору, у якій замість тіла, здавалося, була порожнеча. Її волосся (на той час, коли атакував рак, воно вже повністю посивіло) стало таким тонким, що його вже майже не було, губи опали, оголюючи зуби, що стали неприродно великими, навіть якимись кінськими. Тільки очі лишилися такими ж, як раніше. Вони були все ще молоді, сповнені болісної допитливості: «Що зі мною відбувається?»

– Джеймі, Джеймі, я так і сказала. Можна мені таблетку? Сьогодні болить нестерпно. Мені так погано ще ніколи не було.

– Мам, за п’ятнадцять хвилин. – До наступного приймання ліків залишалося дві години, але я не розумів – яка вже різниця. Клер сказала, що треба дати їх усі, чим шокувала Енді. Він єдиний із нас лишався вірним нашому доволі суворому релігійному вихованню.

– Хочеш, щоб вона в пекло потрапила? – спитав він.

– Вона не потрапить у пекло – це ж ми дамо їй таблетки, – відказала Клер (цілком логічно, як мені здалося). – Вона не знатиме. – А тоді сказала те, від чого в мене стислося серце, бо то був один з улюблених висловів нашої матері: – Вона не знає, чи вона пішки, чи на коні. Більше не знає.

– Не здумай таке зробити, – застеріг її Енді.

– Так, – зітхнула Клер. Невдовзі їй мало виповнитися тридцять, і вона здавалася ще вродливішою, ніж завжди. Бо нарешті закохалася? Якщо так, яка гірка іронія. – Мені сміливості не вистачить. Вистачає лише на те, щоб дозволяти їй страждати.

– Коли вона буде в раю, від її страждань залишиться тільки тінь, – проказав Енді таким тоном, наче це ставило крапку в справі. Для нього, напевно, так і було.

Вітер завивав, старі шибки в одинарному вікні спальні торохкотіли, і моя мати сказала:

– Я така худа, така худа тепер. Я була гарненькою нареченою, всі так казали, але тепер Лора Макензі така худа. – Її нижня щелепа опустилася в клоунській гримасі туги й болю.

Попереду в мене було ще три години в кімнаті з нею, потім мене мав змінити Террі. Якусь частку цього часу вона могла проспати, але тієї миті вона не спала, і я відчайдушно шукав способу відвернути її увагу від того, що її тіло пожирає само себе. Я міг би вхопитися за будь-що. Просто випадково цим будь-чим виявився Чарльз Джейкобз. Я спитав, чи знає вона, куди він подався після того, як покинув Гарлоу.

– О, то був жахливий час, – відповіла вона. – Такий кошмар стався з його жінкою і синочком.

– Так. Я знаю.

Моя вмируща мати глянула на мене з наркотичним презирством.

– Ти не знаєш. Ти не розумієш. То було жахливо, бо ніхто не був винен. І авжеж, не Джордж Бартон. З ним просто стався напад.

Після цього вона розповіла мені те, що я вже переказав вам. Вона чула це з вуст Адель Паркер, а та сказала, що передсмертний вигляд тієї жінки переслідуватиме її довіку.

– А чого я ніколи не зможу забути, – сказала мама, – то це того, як він кричав у Пібоді. Не думала, що чоловік може так кричати.

Дорін Девіт, Фернальдова дружина, подзвонила моїй матері й повідомила новину. І в неї була вагома причина зателефонувати Лорі Мортон першій.

– Тобі доведеться йому сказати, – попросила вона.

Нічого, крім жаху, у такій перспективі мама не вбачала.

– Ой, ні! Я не зможу!

– Тобі доведеться, – терпляче повторила Дорін. – Такі новини телефоном не повідомляють, а ви його найближчі сусіди, крім тої старої карги Майри Гаррінгтон.

Морфін стер без сліду всю мамину стриманість, і вона розказувала далі:

– Я зібрала в кулак усю свою хоробрість, але вже від дверей довелося вертатися. Скрутило живіт, я побігла в нужник і висралася.

Вона спустилася нашим схилом, перейшла трасу 9 і рушила до пасторського будинку. Я зрозумів, що то була найдовша дорога в усьому її житті, хоч вона цього й не сказала. Мама постукала в двері, але спочатку він не відчиняв, хоча з-за дверей вона чула, що всередині грає радіо.

– Та й чого б то він мій стукіт почув? – спитала вона у стелі, хоча я сидів коло неї. – Мої кісточки ледь-ледь торкнулися дерева.

Вона постукала вдруге, цього разу сильніше. Він відчинив двері й подивився на неї крізь сітку. У руці він тримав велику книгу, і через стільки років мама згадала її назву: «Протони та нейтрони: Таємний світ електрики».

– Здрастуйте, Лоро, – сказав він. – Що з вами? Ви така бліда. Заходьте, заходьте.

Вона зайшла. Він спитав, що сталося.

– Була жахлива аварія, – сказала вона.

Він стривожився ще більше.

– Дік чи хтось із дітей? Моя присутність потрібна? Лоро, сідайте, ви наче от-от зомлієте.

– Із моїми все гаразд, – сказала вона. – Це… Чарльзе, це Петсі. І Моррі.

Він обережно поклав товсту книгу на столик у коридорі. Мабуть, саме тієї миті вона й прочитала назву, і не дивно, що запам’ятала її: в такі моменти людина все бачить і все запам’ятовує. Я знаю це з власного досвіду. Краще б я не знав.

– Вони травмувалися? Сильно? – Не встигла вона відповісти, як: – Вони в лікарні Святого Стефана? Напевно. Вона найближча. Можна взяти ваш міні-фургон?

Лікарня Святого Стефана була в Касл-Року, але, звісно, їх відвезли не туди.

– Чарльзе, ви маєте приготуватися, це буде жахливий удар.

Він узяв її за плечі… делікатно, сказала вона, не стискав, та коли нахилився, щоб подивитися їй в обличчя, його очі палали.

– Травми? Лоро, вони сильно травмовані?

Моя мати розплакалася.

– Чарльзе, вони загинули. Мої співчуття.

Він відпустив її, руки безсило впали вдовж боків.

– Неправда, – мовив він голосом людини, що констатує простий факт.

– Мені треба було приїхати сюди на машині, – сказала моя мати. – Треба було взяти фургон. Я не подумала. Просто пішла.

– Неправда, – повторив він. Відвернувся від неї й притулився лобом до стіни. – Ні. – Він вгатився лобом об стіну, так сильно, що задрижала картинка, яка висіла неподалік, на ній був Ісус із ягням на руках. – Ні. – Він знову вдарився лобом, і картинка злетіла з гачка.

Мама взяла його за руку. Рука була млява й висіла батогом.

– Чарльзе, не треба цього робити. – І, неначе він був не дорослим чоловіком, а одним із її дітей: – Не треба, зайчику.

– Ні. – Знову удар лобом. – Ні! – Ще раз. – Ні!

Тепер уже мати обхопила його обома руками й відтягла від стіни.

– Досить! Заразісінько перестаньте!

Він подивився на неї, очманілий. На лобі розпливалася яскраво-червона пляма.

(«У нього був такий вигляд… – розповідала вона мені, лежачи на смертному одрі. – Дивитися на нього було нестерпно, але я мусила. Таке треба припиняти одразу ж, як почалося».)

– Ходімо зі мною до нас додому, – наказала вона йому. – Я дам вам ковтнути Дікового віскі, бо вам треба щось випити, а тут, я точно знаю, нічого такого нема…

Він засміявся. Страшним сміхом.

– …а потім я відвезу вас у Ґейтс-Фолз. Вони в Пібоді.

– У Пібоді?

Мама почекала, поки він усвідомить почуте. Він не гірше за неї знав, що означає «у Пібоді». На той час преподобний Джейкобз відспівав десятки покійників.

– Петсі не може бути мертвою, – промовив він терплячим напутливим тоном. – Сьогодні середа. А середа – це день принца Спагеті. Так Моррі каже.

– Ходіть зі мною, Чарльзе. – Вона взяла його за руку й потягла до дверей і далі – на розкішне осіннє сонце. Того ранку він прокинувся поряд зі своєю дружиною та їв сніданок за столом навпроти сина. Вони говорили про те й про се, як це зазвичай роблять люди. Ми ніколи не знаємо наперед. Будь-який день може стати для нас останнім, і ми ніколи не знаємо про це наперед.

Коли вони дійшли до траси 9 – тихої, омитої сонцем і без жодної машини (втім, практично як завше), він по-собачому задер голову на звуки сирен, що лунали з боку Сироїз-гіл. На обрії курився димок. Джейкобз глянув на мою матір.

– Моррі теж? Це точно?

– Ходімо, Чарлі. – («Тоді я вперше і востаннє так його назвала», – сказала вона мені.) – Ходімо, ми стоїмо посеред дороги.

Вони поїхали в Ґейтс-Фолз на нашому старому фургоні «форд» через Касл-Рок. Це щонайменше на двадцять миль подовжувало дорогу, проте на той час перший шок у моєї матері вже минув і вона могла міркувати ясно. У неї не було ні найменшого бажання проминати місце аварії, навіть якби для цього довелося об’їжджати в чорта на рогах.

Бюро ритуальних послуг Пібоді розташовувалося на Ґранд-стрит. На під’їзній доріжці вже стояв сірий катафалк «кадилак», а біля бордюру було припарковано кілька машин. Серед них і «б’юїк» Реджі Келтона, завбільшки з човен. А ще, на превелике полегшення моєї матері, вантажний автофургон із написом «РІДКЕ ПАЛИВО МОРТОНА».

Коли з парадних дверей вийшли тато й містер Келтон, мама саме вела преподобного Джейкобза (на той час слухняного, ніби дитина) доріжкою. Він дивився вгору, сказала мама, немовби оцінював, скільки ще жовкнути листю, поки воно нарешті набуде оптимального забарвлення.

Тато обійняв Джейкобза, проте той не відповів тим самим. Просто стояв на місці, не підіймаючи рук, дивлячись угору на листя.

– Чарлі, я дуже співчуваю вам у вашій втраті, – пробуркотів Келтон. – Ми всі співчуваємо.

Вони повели його всередину, де нестерпно солодко пахло квітами. Із динаміків над головою линула органна музика, тиха, мов шепіт, і чомусь жахлива. Майра Геррінгтон (для всіх у Західному Гарлоу – Мі-Мо) вже була там, можливо, тому, що підслуховувала через спарений номер, коли Дорін дзвонила моїй матері. Підслуховувати було її хобі. Вона хвилею здійняла свою тушу з дивана у фойє й притисла преподобного Джейкобза до неосяжних грудей.

– Ваша дорогесенька мила дружинонька і маленький синочок! – заголосила вона високим нявкучим голосом. Мама з татом обмінялися поглядами, й обоє скривилися. – Вони вже на небесах! Це єдина втіха! Врятовані кров’ю Агнця Божого! Їх уже заколисують у вічних обіймах! – По щоках Мі-Мо, прокладаючи собі шлях крізь товстий шар рожевої пудри, текли сльози.

Преподобний Джейкобз дозволив себе обіймати і втішати. Та через хвилину-дві («Я вже почала думати, що вона не вгамується, поки не задушить його своїми велетенськими цицьками», – сказала мені мама), він її відштовхнув. Не грубо, проте твердо. Потім повернувся до мого батька та містера Келтона й сказав:

– Я хочу їх побачити.

– Ні, Чарлі, ще рано, – відповів йому містер Келтон. – Треба трохи почекати. Нехай спершу містер Пібоді зробить так, щоб на них можна було диви…

Джейкобз перетнув залу прощань, де дожидалася останньої появи на публіці якась старенька пані в труні червоного дерева, і пішов далі по коридору в глиб будинку. Він знав, куди йде. Хто ж, як не він.

Тато й містер Келтон поспішили слідом за ним. Моя мама сіла, навпроти неї вмостилася Мі-Мо. Її очі під хмарою сивого волосся горіли вогнем. Вона вже була стара на той час, їй перевалило за вісімдесят, і коли до неї в гості не навідувався хтось із численних онуків чи правнуків, лише трагедії та скандали змушували Мі-Мо почуватися живою.

– Як він це сприйняв? – театральним шепотом поцікавилася Мі-Мо. – Ти ставала з ним разом навколішки?

– Майро, не тепер, – попросила моя мати. – Я змучена. Хочу заплющити очі й хвилину перепочити.

Але відпочити їй так і не вдалося, бо з глибини поховальної контори, звідти, де готували тіла до поховання, почувся крик.

(«Він був такий, як оцей вітер сьогодні, Джеймі, – сказала вона. – Тільки стократ гірший. – Нарешті вона відвела погляд від стелі. Але краще б вона цього не робила, бо за світлом її очей я побачив пітьму смерті. – Спочатку слів не було, тільки те моторошне голосіння. Я вже думаю, що ліпше б воно так і лишалося. Але ні».)

– Де його обличчя? – прокричав він. – Де обличчя мого синочка?

Хто мав правити службу на похороні? Це питання (як і те, хто стриже перукаря) не давало мені спокою. Згодом мені про все розповіли, але на власні очі я похорону не бачив – моя мати вирішила, що туди підуть лише тато, Клер, Кон і вона. Решту дітей це може травмувати (авжеж, на цю думку її наштовхнули ті крики з покійницької у Пібоді), тож Енді залишили за старшого, наглядати за мною й Террі. Не скажу, щоб я сильно зрадів, бо Енді міг бути козлуватим, особливо коли поряд не було батьків. Як на запричащеного християнина, він занадто любив робити «кропиву» і давати щиглів по голові – таких сильних, що перед очима потім зірочки крутилися.

У день подвійного похорону Петсі й Моррі не було ні «кропиви», ні щиглів. Енді сказав: якщо наші не повернуться до вечері, він розігріє нам «Франко-Американ»[30]. А доти ми повинні позатикати роти й сидіти дивитися телевізор. Сам він піднявся нагору й цілий день не спускався. Мій брат міг бути буркотливим і любив командувати, але Хвостик Моррі йому подобався так само, як і всім нам, і, авжеж, він був закоханий у Петсі (теж так само, як і всі ми… окрім Кона, котрий не любив дівчат і так ніколи й не полюбив). Може, він пішов нагору, щоб помолитися (увійди до своєї комірчини й зачини свої двері, як радить святий Матвій), а може, просто хотів сісти, подумати й зрозуміти, який же в цьому всьому сенс. Ці дві смерті не відібрали в нього віри – аж до самої своєї смерті він лишався твердолобим християнським фундаменталістом, – але похитнули її, напевно, добряче. Я через ці дві смерті теж не перестав вірити в Бога. Це сталося після Кошмарної проповіді.

Надгробну промову по Петсі й Моррі виголосив у нашій церкві преподобний Девід Томас із «конго»[31] Ґейтс-Фолз. І ніхто не підіймав брів, бо, як казав мій тато: «Між конгрегаціоналістами та методистами нема ні на шеляг різниці».

Що насправді спричинило підіймання брів, то це інший вибір Джейкобза – відправити церемонію на цвинтарі «Вілоу-Ґроув» він попросив Стівена Ґівенза. Ґівенз був пастором (преподобним він себе не називав) церкви шілоїтів, у якій у ті часи парафіяни непохитно дотримувалися поглядів Френка Вестона Сендфорда, продавця Апокаліпсису, котрий заохочував батьків бити дітей різками за дрібні провини («Ви мусите бути наставниками Христовими», – радив він їм) і наполягав на тридцятишестигодинних постах… навіть для немовлят.

Після смерті Сендфорда церква шілоїтів зазнала великих змін (і нині трохи відрізняється від інших протестантських церковних груп), але 1965 року про них ще ходили давні чутки. Олії до вогню доливав дивний одяг членів церкви, а також їхнє офіційне переконання, що кінець світу настане от-от, наступного тижня щонайпізніше. Однак виявилося, що наш Чарльз Джейкобз та їхній Стівен Ґівенз роками спілкувалися за кавою в Касл-Року й були друзями. Після Кошмарної проповіді в нашому містечку знайшлися люди, які казали, що преподобний Джейкобз «заразився вірусом шілоїтства». Може, й так, але з того, що розповідали мама й тато (а ще Кон і Клер, чиїм свідченням я довіряв більше), Ґівенз на тій короткій церемонії на цвинтарі був спокійним, казав утішні слова і взагалі поводився належно.

– Про кінець світу ні разу не сказав, – розповідала Клер. Я пригадую, якою гарною вона була того вечора в темно-синій сукні (найближчій за відтінком до чорної з того, що в неї було) і панчохах, як у дорослої. А ще я пам’ятаю, що за вечерею вона майже нічого не їла, просто ганяла їжу по тарілці, поки та не перетворилася на собачу кашу.

– Які уривки зі Святого Письма читав Ґівенз? – спитав Енді.

– Перше до коринтян, – сказала мама. – Про те, як ми все бачимо ніби у дзеркалі, так?

– Хороший вибір, – глибокодумно промовив мій брат.

– А як він тримався? – спитав я. – Преподобний Джейкобз?

– Він був… тихий, – відповіла мама зі стривоженим виглядом. – Напевно, мовчки молився.

– Ні, неправда. – Клер відштовхнула від себе тарілку. – Він був дико шокований. Просто сидів на складаному стільці в голові могили, а коли містер Ґівенз запропонував йому вкинути першу жменю землі, а потім разом із ним прочитати молитву, він не почув, просто сидів собі далі, затиснувши руки між колінами й звісивши голову. – І сестра розплакалася. – Це все наче якийсь сон, кошмарний сон.

– Але він усе-таки встав і вкинув землю, – сказав тато, обіймаючи її за плечі. – Трохи згодом, але встав. По жмені на кожну труну. Правда ж, Клерчик-Еклерчик?

– Ага, – плачучи ще сильніше, відповіла вона. – Після того як той шілоїт узяв його за руки й практично змусив встати.

Кон мовчав, і раптом до мене дійшло, що його нема за столом. Я побачив його знадвору, на задньому дворі, біля в’яза, на якому висіла наша шина-гойдалка. Він притулився лобом до кори, обіймаючи руками дерево, і його плечі здригалися.

Утім, на відміну від Клер, свою вечерю він з’їв. Це я добре пам’ятаю. З’їв усе, що лежало на тарілці, і впевненим та чітким голосом попросив добавки.

Наступні три неділі службу в нас правили священики з інших церков, однак пастора Ґівенза серед них не було. Попри весь його спокій, утішні слова й належну поведінку на Вілоу-Ґроув, я підозрюю, що його не запрошували. Янкі, окрім того, що стримані від природи і внаслідок виховання, мають схильність плекати свої зручні упередження щодо релігії та раси. Через три роки я почув, як один з моїх учителів у старшій школі Ґейтс-Фолза казав іншому тоном розгніваним і здивованим водночас: «Навіщо комусь знадобилося стріляти в того преподобного Кінга?[32] Господи Боже, він же був хорошим ніґером!»

Після тієї катастрофи ЗММ скасували. Думаю, ми всі зраділи – навіть Енді, відомий також як «Імператор вивчення Біблії». Ми так само не були готові зустрітися з преподобним Джейкобзом лицем до лиця, як і він з нами. Дивитися на іграшковий куточок, де Клер та інші дівчатка гралися з Моррі (та одна з одною), було б нестерпно. А хто б грав на фортепіано в Годину співів? Припускаю, що хтось із жителів міста міг би, але не в тому стані був Чарльз Джейкобз, щоб його питати, та й це вже було б зовсім не те – без білявого волосся Петсі Джейкобз, яким вона змахувала в такт бадьорим гімнам, таким як «Ми йдемо маршем на Сіон». Її біляве волосся тепер лежало під землею, трухнуло на атласній подушці в пітьмі.

Одного сірого пополудня в листопаді, коли ми з Террі малювали на шибках роги достатку й індичок (фарбою з балончиків через трафарет), телефон теленькнув одним довгим і одним коротким дзвінком: внутрішньоміський виклик. Мама відповіла, коротко поговорила, потім поклала слухавку і всміхнулася до нас із Террі.

– Це був преподобний Джейкобз. Найближчої неділі він збирається вийти за кафедру й відправити службу до Дня подяки. Правда ж, це буде чудово?

Багато років по тому – я вже вчився у старших класах, а Клер приїхала додому на канікули з УМассу[33] – я спитав у сестри, чому його ніхто не зупинив. Ми були на задньому подвір’ї, розгойдували стару шину-гойдалку. Питати, кого я маю на увазі, їй не довелося. Та недільна проповідь у нас усіх лишила шрами в душах.

– Мабуть, тому, що здавалося, ніби він говорить щось таке розумне. Таке нормальне. А коли люди збагнули, що він каже насправді, було вже запізно.

Можливо, однак я пригадую, як Реджі Келтон та Рой Істербрук перебивали його ближче до кінця, та й сам зрозумів, що щось не так ще до того, як почав, бо читання уривка зі Святого Письма він не завершив звичним «Хай Господь благословить Своє святеє Слово». Він ніколи не забував це сказати, навіть того дня, коли я з ним познайомився, коли він показав мені маленького Електричного Ісуса, який крокував через Погідне озеро.

У день Кошмарної проповіді він вибрав для читання уривок з тринадцятого розділу Першого послання до коринтян, той самий абзац, який зачитував пастор Ґівенз над двома могилами (маленькою і великою) на цвинтарі Вілоу-Ґроув: «Бо ми знаємо частинно, і пророкуємо частинно; коли ж досконале настане, тоді зупиниться те, що частинне. Коли я дитиною був, то я говорив, як дитина, як дитина я думав, розумів, як дитина. Коли ж мужем я став, то відкинув дитяче. Отож, тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці, але потім обличчям в обличчя; тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я».

Він згорнув велику Біблію на кафедрі – не рвучко, але ми всі почули глухий стукіт. Методистська церква Західного Гарлоу тієї неділі була заповнена вщерть, на лавах не було жодного вільного місця, проте тут панувала мертва тиша, навіть не кашляв ніхто. Пам’ятаю, як я мовчки молився, щоб він гідно прочитав ту проповідь, щоб не розплакався.

На передній лаві сиділа Майра Гаррінгтон (Мі-Мо), і хоч спиною вона була повернута до мене, я уявляв її очі, заплилі салом, жовтуваті й блискучі від нездорової допитливості. Моя сім’я займала третю лаву, то було наше звичне місце. Мамине обличчя було спокійним, проте руками в білих рукавичках вона так стискала велику Біблію в м’якій обкладинці, що зігнула її літерою U. Клер обкусала всю губну помаду. Тиша, що відділяла останні прочитані слова зі Святого Письма від початку того, що з того дня й надалі в Гарлоу називали тільки Кошмарною проповіддю, не могла тривати довше п’яти, щонайбільше десяти секунд, проте мені здавалося, що вона тягнеться нескінченно. Його голова схилилася над величезною кафедральною Біблією з яскравою золотою облямівкою. Коли він нарешті підвів погляд і ми побачили спокійне стримане лице, то рядами парафіян прошелестіло тихе полегшене зітхання.

– Мені довелося пережити важкі й тривожні часи, – почав він. – Казати вам це нема потреби, община в нас тісна, всі одне одного знаємо. Ви простягали мені руку допомоги, хто як міг, і за це я завжди буду вам вдячний. Особливо хочу подякувати Лорі Мортон, котра повідомила мені звістку про мою втрату, так делікатно і так турботливо.

Він кивнув мамі. Вона відповіла кивком і рукою в білій рукавичці змахнула сльозу.

– Більшу частину часу, який минув між днем моєї втрати та цим недільним ранком, я провів у роздумах і читанні. Хотів би я додати «та в молитві», проте, хоч я раз у раз і ставав на коліна, присутності Бога не відчував, тож мусив задовольнитися роздумами й читанням.

Тиша серед парафіян. Усі погляди звернені до нього.

– Я ходив у бібліотеку Ґейтс-Фолза, хотів знайти «Нью-Йорк таймз», але в них був лише «Віклі ентерпрайз», тож мене перенаправили в Касл-Рок, де «Таймз» є на мікроплівках. «Шукайте і знайдете», сказав святий Матвій і мав цілковиту рацію.

Ці слова слухачі зустріли кількома тихими смішками, але дуже швидко вони стихли.

– Я їздив у бібліотеку день у день, прокручував мікроплівки, поки голова починала боліти, і тепер хочу поділитися з вами деякими своїми відкриттями.

З кишені чорного костюмного піджака він витяг декілька каталожних карток.

– У червні минулого року крізь містечко Мей у штаті Оклахома промчали три маленькі торнадо. Постраждало лише нерухоме майно, ніхто не загинув. Містяни зібралися в баптистській церкві, щоб заспівати хвалебні гімни й прочитати молитви подяки. Поки вони це робили, на Мей налетів четвертий торнадо – монстр, Ф-п’ять[34], – і стер ту церкву з лиця землі. Загинула сорок одна людина. Ще тридцятеро дістали важкі поранення, деякі діти втратили ноги й руки.

Джейкобз перемістив ту картку під низ і подивився на наступну.

– А цей випадок дехто з вас може пам’ятати. У серпні минулого року чоловік із двома синами попливли на середину озера Вінніпесокі на човні з веслами. З ними був пес. Пес упав за борт, і обидва хлопці стрибнули у воду, щоб його врятувати. Коли батько побачив, що його діти от-от потопляться, він плигнув у воду сам, внаслідок чого човен перевернувся. Усі троє загинули. Пес виплив на берег. – Джейкобз підняв очі, й на мить його обличчя освітила справжня усмішка – наче сонце прозирнуло крізь хмари холодної січневої днини. – Я намагався довідатися, що сталося з собакою: яке рішення прийняла жінка, що втратила чоловіка й синів, – залишити пса в себе чи приспати. Але інформація відсутня.

Я крадькома глянув на братів і сестру. У Террі й Кона був просто спантеличений вигляд, зате Енді побілів од жаху, гніву чи того й того разом. Руки він стискав у кулаки на колінах. Клер тихо плакала.

Наступна картка.

– Жовтень минулого року. Узбережжям біля Вілмінгтона, штат Північна Кароліна, пролетів ураган і вбив сімнадцятьох. Шестеро з них були діти в церковному осередку денного догляду. Сьомого, чоловіка, оголосили безвісти зниклим. Його тіло знайшли через тиждень, на дереві.

Наступна.

– А ця історія – про сім’ю місіонерів, які були на служінні в колишньому бельгійському Конго, тепер це, здається, Заїр. Вони допомагали біднякам харчами, ліками й словом Божим. Було їх п’ятеро. Їх убили. У статті цього не було, лише новина, яку личить надрукувати в «Нью-Йорк таймз», розумієте, але прослизнув натяк на те, що вбивці мали канібальські схильності.

У залі здійнялося несхвальне бурмотіння (центром якого був Реджі Келтон). Почувши його, Джейкобз підняв одну руку – наче благословляючи.

– Мабуть, у подальші подробиці залазити не слід, хоча я міг би. Пожежі, повені, землетруси, повстання, вбивства… Світ здригається від них. Проте, коли я читаю ці історії, мені стає трохи легше, бо вони зайвий раз доводять, що я не самотній у своїх стражданнях. Однак це слабенька втіха, бо такі смерті – як і загибель моєї дружини та сина, – здаються надто жорстокими і свавільними. Нам сказано, що Христос пішов на небо в Своєму тілі, але занадто часто нам, нещасним смертним тут, на Землі, лишаються бридкі купи спотвореного м’яса і те запитання, яке незмінно відлунює у головах: чому? чому? чому?

Я все життя читав Святе Письмо. Спочатку на колінах у матері, потім на зборах методистської молоді, потім на богословському факультеті. І я можу сказати вам, друзі мої, що ніде в Біблії це питання прямо не розглянуто. Найближче, на що можна спертися, – отой уривок із «Коринтян», де святий Павло по суті каже: «Нема сенсу запитувати, браття, бо ви все одно не зрозумієте». Коли Йов запитав у Самого Господа, то дістав ще грубішу відповідь: «Чи був ти поряд, коли Я створював світ?» Що мовою наших молодших парафіян можна перекласти: «Відвали, чувак».

Цього разу ніхто не засміявся.

Він уважно нас роздивлявся. Легка усмішка торкнула кутики його вуст, а світло, що пробивалося крізь вітраж, проклало синьо-червоні ромби на лівій щоці.

– Релігія має бути нашою втіхою в скрутні часи. Господь – наш жезл і наш посох, стверджує Великий псалом. Він буде поряд і проведе нас, коли неминуче підемо тією стежкою через Долину смертної тіні. Інший псалом запевняє, що Господь – наш прихисток і наша сила, хоча люди, які загинули в тій церкві в Оклахомі, могли б із цим посперечатися… якби в них лишилися роти, щоб ними сперечатися. А батько та його два сини, які втопилися, бо хотіли врятувати улюбленця сім’ї – чи спитали вони в Бога, що відбувається? У чому річ? І чи Він відповів: «Я вам, хлопці, через кілька хвилин скажу», – коли вода заливала їм легені, а смерть затьмарювала голови?

Скажімо відверто, що мав на увазі святий Павло, коли говорив про те дзеркало з загадкою. Він мав на увазі, що ми повинні приймати все на віру. Якщо наша віра сильна, то ми потрапимо в рай і все зрозуміємо, коли вже будемо там. Неначе життя – це анекдот, а рай – те місце, де нам нарешті пояснять космічний кульмінаційний момент.

У залі тепер лунали притишені жіночі схлипування й виразніший чоловічий буркіт незгоди. Але на ту мить ніхто не вийшов із церкви й не підвівся, щоб сказати преподобному Джейкобзу, щоб замовк, бо він надто далеко зайшов у своєму блюзнірстві. Люди ще не оговталися від шоку.

– Коли я втомився досліджувати на позір химерні й часто-густо страхітливо мученицькі смерті невинних, я придивився уважніше до різних гілок християнства. Друзі, це жах! Ви собі не уявляєте, скільки їх! Ціла Вежа доктрин! Католики, єпископали, методисти, баптисти – як радикальні, так і нерадикальні, – церква Англії, англікани, лютерани, пресвітеріани, унітарії, свідки Єгови, адвентисти сьомого дня, квакери, шейкери, греко-католики, православні східного обряду, шілоїти – про них не можна забувати – і ще півсотні інших.

Тут, у Гарлоу, у нас усіх спарені телефонні лінії, і мені здається, що найбільша з цих ліній – релігія. Ви тільки подумайте, які завантажені, напевно, лінії, що з’єднують нас із небесами, у неділю вранці! Кожна церква з тих, які проповідують учення Христа, вважає, що в неї окрема лінія з Всевишнім. А це ж я ще не згадував мусульман, і євреїв, і теософів, і буддистів, і тих, хто молиться на саму Америку так само ревно, як вісім чи дванадцять кошмарних років німці молилися на Гітлера.

Після цього люди почали вставати й виходити. Спочатку дехто з задніх рядів, з опущеними головами і зсутуленими плечами (неначе їх відшмагали), а за ними ще і ще. Та преподобний Джейкобз, здавалося, цього не помічав.

– Деякі з цих численних течій і конфесій мирні, та найбільші з них, найуспішніші з них, було змуровано на крові, кістках і криках тих, хто мав нахабство не схиляти голови перед їхнім уявленням про Бога. Римляни віддавали християн на розтерзання левам, християни розчленовували тих, кого вважали єретиками, чаклунами чи відьмами, Гітлер мільйонами приносив євреїв у жертву фальшивому богу расової чистоти. Мільйони людей спалили, застрелили, повісили, замучили, отруїли, стратили на електричному стільці й віддали на шматування собакам… і все це в ім’я Бога.

Моя мати доволі гучно схлипувала, але я на неї не озирався. Не міг. Я закляк на місці. Від жаху, звісно ж. Мені було лише дев’ять. Але заразом у душі я відчув паростки якоїсь дикої радості, відчуття, що нарешті хтось розказує мені щиру, неприкрашену правду. Якась частина мого єства сподівалася, що він зупиниться. Та ще більша частина нестримно жадала, щоб він продовжував, і моє бажання здійснилося.

– Христос учив нас підставляти іншу щоку й любити ворогів наших. Ми про людське око цього наче й дотримуємося, проте більшість із нас, діставши удар, намагається відплатити вдвічі сильніше. Христос вигнав міняйл із храму, але ми всі знаємо, що ці майстри швидкого набивання кишень ніколи не вміли довго триматися подалі. Якщо ви коли-небудь сідали пограти у жваву гру – церковне бінго, чи чули, як проповідник по радіо випрошує гроші, тоді ви точно знаєте, про що я. Ісая напророчив, що колись ми перекуємо мечі на рала, та насправді в наші нинішні темні віки їх перекували на атомні бомби та інтерконтинентальні балістичні ракети.

Реджі Келтон підвівся. Обличчя в нього було буряковим, а в мого брата Енді – блідим.

– Преподобний, вам краще сісти. Ви сам не свій.

Та преподобний Джейкобз не сів.

– І що ми дістаємо за свою віру? За ті століття, впродовж яких ми віддаємо тій чи тій церкві свої дари, людські й матеріальні? Запевнення, що наприкінці всього цього нас чекає рай, а коли ми туди потрапимо, нам пояснять, у чому сіль цього анекдоту, і ми скажемо: «А-а! Тепер зрозуміло!» Оце і є велика дяка. З наймолодших років нам усі вуха продзижчали: рай, рай, рай! Ми побачимо наших втрачених дітей, наші любі матері приймуть нас у свої обійми! Це пряник. А батіг, яким нас постійно шмагають, це пекло, пекло, пекло! Царство вічних мук і катувань. Ми кажемо діткам, маленьким, як мій синочок, якого я втратив, що їм загрожує небезпека вічно горіти на пекельному вогні, якщо вкрадуть копійчану цукерку чи збрешуть про те, де вони намочили нові черевички.

Нема жодних доказів того, що ці пункти загробного життя існують, жодного наукового підґрунтя – лише голе переконання, помножене на нашу сильну потребу вірити в те, що все це має сенс. Та коли я стояв у приміщенні в Пібоді й дивився на пошматовані рештки мого хлопчика, котрий набагато більше хотів потрапити в Діснейленд, ніж у рай, у мене сталося прозріння. Релігія – теологічний аналог страхової схеми швидкого збагачення, де ви справно платите рік у рік, а потім, коли вам знадобляться ті пільги, за які ви платили з таким, даруйте за каламбур, мало не релігійним фанатизмом, виявляється, що фірми, яка брала у вас гроші, фактично не існує.

У залі церкви, яка стрімко порожніла, підвівся з лави Рой Істербрук – вічно неголений здоровило, який жив у іржавому маленькому трейлерному парку на східному боці міста, поблизу межі Фріпорта. Зазвичай він приходив лише на Різдво, та того дня надумав зробити виняток.

– Подобний, – прогримів він. – Я чув, шо у вас у бардачку машини лежить пузир сивухи. А Мет Пібоді казав, шо, коли він схилявся до вашої жінки, шоб її полатати, од неї тхнуло, наче з генделика. Оце ваша причина. Оце так ви все розумієте. Ніяк не змиритеся з тим, шо це воля Божа? Нехай. Але не збивайте з пантелику людей. – Сказавши це, Істербрук розвернувся й почвалав геть.

Джейкобз застиг, мов укопаний. Він стояв, міцно стискаючи кафедру, очі палали на блідому обличчі, а губи зібгалися в таку тонку смужку, що рот зник.

Тоді піднявся мій тато.

– Чарльзе, вам треба зійти вниз.

Преподобний Джейкобз струснув головою, наче хотів її прочистити.

– Так, – сказав він. – Ваша правда, Діку. Все одно, хоч би що я казав, це ні на що не вплине.

Але він помилявся. На одного маленького хлопчика вплинуло.

Джейкобз ступив крок назад, роззирнувся навколо таким поглядом, наче більше не розумів, де він, а потім знову ступив уперед, хоча на ту мить уже не було кому його слухати, крім моєї сім’ї, церковних дияконів та Мі-Мо, котра досі з вибалушеними очима сиділа в першому ряду.

– Ще тільки одне. Ми прийшли незрозуміло звідки й незрозуміло куди підемо. Може, там щось і є, але я готовий закластися, що це не той Бог, яким Його бачить будь-яка церква. Погляньте на цю мішанину суперечливих вірувань, і ви самі зрозумієте. Вони перекреслюють одне одного, й нічого не лишається. Якщо вам потрібна істина, сила, більша за вас самих, подивіться на блискавку – мільярд вольтів у кожному спалаху, сто тисяч амперів струму і температура п’ятдесят тисяч градусів за Фаренгейтом. У цьому є вища сила, я вам гарантую. Але тут, у цій будівлі? Ні. Вірте, у що хочете, але я скажу вам так: за загадковим дзеркалом святого Павла немає нічого, крім брехні.

Він спустився з кафедри й вийшов у бічні двері. А сім’я Мортонів сиділа в оглушливій тиші, яку, напевно, люди чують після вибуху бомби.

Коли ми повернулися додому, мама пішла у велику спальню в глибині будинку, сказала, щоб ми її не турбували, й зачинилася. До кінця дня вона залишалася там. Клер приготувала вечерю, і ми з’їли її майже мовчки. Енді почав був цитувати уривок із Письма, який цілковито спростовував сказане преподобним, але тато наказав йому стулити писок. Енді подивився на те, як глибоко в кишені тато засунув руки, та вирішив за краще промовчати.

Після вечері тато пішов у гараж, де вовтузився з Ракетою Доріг-ІІ. Террі (його вірний помічник, майже права рука) вперше не подався за ним, тому це зробив я… хоч і після деяких роздумів.

– Татку? А можна щось спитати?

Він лежав під Ракетою на повзогаторі[35], тримаючи в руці ліхтар, обтягнутий сіткою. Назовні стирчали тільки його ноги в штанах захисного кольору.

– Мабуть, так, Джеймі. Аби тільки не про цю кляту ранкову месу. Якщо ти про неї хочеш спитати, краще теж тримай свій писок на замку. Я сьогодні не налаштований про це говорити. Завтра буде достатньо часу. Нам доведеться відправити петицію про його звільнення в Асоціацію методистських церков Нової Англії, а вони вже будуть змушені передати її єпископу Метьюзу в Бостоні. Це повний жах, блядь, і якщо ти скажеш своїй матері, що я при тобі вимовляв це слово, вона мене відлупцює, як рудоголового сироту в приймах.

Я не знав, чи моє запитання стосується Кошмарної проповіді, знав тільки, що мушу його поставити.

– Містер Істербрук правду сказав? Вона пила?

Миготливе світло під машиною зупинилося на місці. Тато викотився з-під днища, щоб подивитися на мене. Я боявся, що він розгнівається, але вигляд у нього був не сердитий. Радше невдоволений.

– Люди про це гомоніли, а тепер ще швидше поголос піде, бо той тупоголовий Істербрук узяв і бовкнув уголос, але послухай мене, Джеймі. Це не має значення. У Джорджа Бартона був напад епілепсії, і він опинився не на тому боці дороги, а вона виїхала з-за сліпого повороту – і нате вам. Не має значення, твереза вона була чи під мухою і надто самовпевнено вела машину. Тієї аварії не зміг би уникнути сам Маріо Андретті[36]. Преподобний в одному мав рацію: люди завжди хочуть знайти причину для всього поганого, що стається в житті. А вона не завжди є.

Він підняв руку, вільну від ліхтаря, і показав на мене вимащеним у мастилі пальцем.

– А все решта з того, що він казав, – то просто маячня вбитої горем людини. Щоб ти мені про це не забував.

Середа перед Днем подяки була скороченим днем у нашому шкільному окрузі, проте я пообіцяв місіс Моран, що залишуся після уроків помити дошку та впорядкувати нашу невеличку бібліотеку пошарпаних книжок. Коли я сказав про це мамі, вона тільки рукою неуважно махнула й попросила, щоб я до вечері був удома. Вона саме ставила індичку в духовку, але я знав, що то не наша: замалою вона була для сімох.

Як виявилося, Кеті Палмер (котра косила під вчительчину хатню улюбленицю, якщо таке взагалі могло бути) також залишилася, щоб допомогти, і ми всю роботу переробили за півгодини. Я думав піти до Ела чи до Біллі додому, погратися у війнушки чи ще в щось, але я знав, що вони захочуть поговорити про Кошмарну проповідь і про те, як місіс Джейкобз убила себе й Моррі, бо напилась, як свиня (ця чутка згодом набула достовірності абсолютного факту), а я цього обговорювати не хотів, тому поплентався додому. Днина стояла не за сезоном тепла, у нашому домі повідчиняли вікна, і я почув, як сперечаються мати й сестра.

– Чому я не можу піти? – спитала Клер. – Я хочу, щоб він знав, що принаймні дехто в цьому дурному містечку досі на його боці!

– Бо ми з вашим батьком вважаємо, що ви, діти, повинні триматися від нього подалі, – відказала мати. Вони були на кухні, і я затримався біля вікна.

– Мамо, я вже не дитина! Мені сімнадцять років!

– Вибач, але в сімнадцять ти все ще дитина, а те, що молода дівчина ходить до нього в гості, матиме дуже поганий вигляд. Просто повір мені на слово.

– Але ж для тебе це нормально? Ти знаєш, що тебе побачить Мі-Мо і за двадцять хвилин роздзвонить про це по всій спареній лінії! Якщо ти йдеш, дозволь мені піти з тобою!

– Я сказала «ні», і це остаточно.

– Він повернув Кону голос! – бушувала Клер. – Як ти можеш бути такою лихою?

Запала довга мовчанка, після якої мама сказала:

– Саме тому я й збираюсь його навідати. Не для того, щоб віднести йому якусь їжу на завтра, а щоб дати йому знати, що ми вдячні, попри всі ті жахливі слова, які він казав.

– Ти знаєш, чому він їх казав! Він щойно втратив дружину й сина, у нього все в голові перемішалося! Напівбожевільний був!

– Я справді це знаю. – Мама заговорила тихіше, і мені доводилося напружувати слух, бо Клер плакала. – Та все одно люди були шоковані, й цього вже не зміниш. Він далеко зайшов. Аж занадто далеко. Наступного тижня він їде звідси, і це на краще. Коли знаєш, що тебе збираються звільнити, краще піти самому. Це дозволяє зберегти трохи самоповаги.

– А звільнити збираються диякони, як я собі думаю, – мало не презирливо пирхнула Клер. – І один з них – тато.

– У твого батька немає вибору. Коли ти перестанеш бути дитиною, то, може, зрозумієш це і зглянешся. У Діка серце від цього розривається на шматки.

– Тоді йди, – сказала Клер. – Побачиш, чи шматки індичої грудки й солодка картопля компенсують йому те, як із ним поводяться. Я впевнена, він навіть їсти не стане.

– Клер… Клерчик-Еклерчик…

– Не називай мене так! – закричала сестра, і я почув, як вона побігла, гупаючи, до сходів. Я подумав, що вона трохи поплаче й побурмоситься у себе в кімнаті, а потім забуде, як кілька років тому, коли мама сказала їй, що п’ятнадцять років – це замало, щоб їхати дивитися кіно просто неба з Донні Кантвелом.

Я вирішив швиденько вшитися на заднє подвір’я, поки мама не вийшла зі тим окремо приготованим обідом. Я сів на шину-гойдалку, не зовсім ховаючись, але й не зовсім світячись на виду. Через десять хвилин я почув, як зачинилися вхідні двері. Я підкрався до рогу будинку й побачив, що мама йде по дорозі, а в руках у неї – накрита фольгою таця. Фольга переливалася відблисками під сонцем. Я пішов у дім і піднявся сходами. Постукав у двері до сестри, прикрашені великим плакатом з Бобом Діланом.

– Клер?

– Іди геть! – заволала вона. – Я не хочу з тобою говорити! – Платівка грала далі: «Ярдбйордз»[37] на повну гучність.

Мама повернулася приблизно за годину – занадто тривалим був той візит як на те, щоб віднести частування. І хоча ми з Террі на той час уже були у вітальні, дивилися телевізор і воювали за найкраще місце на нашій старій канапі – посерединці, там, де пружини не вгризаються в зад, – вона нас наче й не помітила. Кон був нагорі, грав на гітарі, яку йому подарували на день народження. І співав.

У неділю після Дня подяки до нас повернувся Девід Томас із «конго» Ґейтс-Фолза. У церкві знову було повно людей, може, тому, що вони хотіли подивитися, чи не прийде, бува, преподобний Джейкобз і чи не спробує сказати ще щось жахливе. Він не прийшов. Якби це сталося, я певен, його б заткнули ще до початку забігу. Може, навіть винесли б із церкви. Релігія для янкі – це річ серйозна.

Наступного дня, у понеділок, я півмилі від школи не пройшов, а пробіг. У мене з’явилась одна ідея, тому я хотів опинитися вдома ще до того, як приїде шкільний автобус. Коли він прийшов, я вхопив Кона за руку й потягнув його на заднє подвір’я.

– Яка муха тебе за дупу вкусила? – здивувався він.

– Ти повинен піти зі мною до пасторського будинку, – сказав я. – Преподобний Джейкобз скоро поїде, може, навіть завтра, а нам перед цим треба з ним побачитись. Треба йому сказати, що ми його досі любимо.

Кон відсахнувся від мене й змахнув рукою зі своєї футболки з написом «Ліга плюща» щось невидиме, наче боявся, що я залишив на ній воші.

– Ти здурів чи що? Я туди не піду. Він сказав, що Бога немає.

– А ще він наелектризував твоє горло і врятував тобі голос.

Кон збентежено знизав плечима.

– Голос би й так повернувся. Доктор Рено сказав.

– Він казав, що голос повернеться за тиждень-два. Це було в лютому. У квітні ти ще не говорив. Через два місяці.

– То й що? Трохи надовше затяглося, і все.

Я не вірив своїм вухам.

– Ти що, боягуз?

– Ще раз таке скажи, так тобі вріжу, що на землю ляжеш.

– Чому ти не хочеш йому хоча б подякувати?

Він дивився на мене, міцно стиснувши губи. Щоки палали.

– Нам не можна з ним бачитися. Мама й тато так сказали. Він псих, а може, ще й п’яниця, як його жінка.

Мені відібрало мову. Очі налилися сльозами. Не від болю; то були сльози люті.

– А ще, – сказав Кон, – мені треба наповнити ящик дровами, поки тато не повернувся, бо перепаде на горіхи. Тому, Джеймі, ти краще мовчи про це.

І він пішов, залишивши мене стояти там. Мій брат, який став одним із найвидатніших астрономів світу (2011 року він відкрив четверту так звану планету зони Золотоволоски, де може бути життя) залишив мене стояти там. І більше ніколи не згадував про Чарльза Джейкобза.

Наступного дня, у вівторок, я знову припустив трасою 9, щойно закінчились уроки. Але додому не пішов.

На під’їзній доріжці пасторського будинку стояла нова машина. Ну, не зовсім нова, якщо бути точним – то був «Форд Ферлейн» 1958 року випуску, з іржавим порогом і тріснутим склом із боку пасажира. Багажник було піднято, і, зазирнувши в нього, я побачив дві валізи й громіздкий електронний прилад – осцилоскоп, можливості якого преподобний Джейкобз якось демонстрував нам на ЗММ. Сам Джейкобз був у сараї-майстерні. Я чув, як він там гримить речами.

Поки я стояв біля його нової-старої машини й згадував «бельведер», від якого лишилась обгоріла руїна, виникло бажання кинутися навтьоки й бігти не озираючись додому. Цікаво, яким би було моє життя, якби я це зробив. Цікаво, чи писав би я ці рядки. Але хто може це знати, правда? Святий Павло аж занадто мав рацію щодо того темного дзеркала. Ми всі дні в нього вдивляємося й не бачимо нічого, крім власного відображення.

Замість бігти, я набрався духу й пішов у сарай. Джейкобз складав електронне обладнання в помаранчевий дерев’яний ящик, перекладаючи його великими аркушами пожмаканого коричневого паперу, і спочатку не помітив мене. Одягнений він був у джинси й просту білу футболку. Колоратки вже не було. Зазвичай діти нечасто помічають зміни, які відбуваються з дорослими, але навіть тоді, у дев’ять років, я побачив, що він схуд. Він стояв у колі сонячного світла, а коли почув, що я зайшов, підвів погляд. На його обличчі прорізалися нові зморшки, та коли він, побачивши мене, всміхнувся, вони розгладилися. Та усмішка була така сумна, що моє серце прохромила стріла співчуття.

Не думаючи, я просто підбіг до нього. Він розкрив обійми й підняв мене в повітря, щоб поцілувати в щоку.

– Джеймі! – вигукнув він. – Ти Альфа й Омега!

– Га?

– Об’явлення, розділ перший, вірш восьмий. «Я Альфа й Омега, говорить Господь, Бог, Той, Хто є, і Хто був, і Хто має прийти, Вседержитель!» Ти перша дитина, яку я зустрів, коли приїхав у Гарлоу, і ти останній. Я дуже, дуже радий, що ти прийшов.

Я розплакався. Не хотів, але нічого не міг з собою вдіяти.

– Преподобний Джейкобз, пробачте. Пробачте за все. Там, у церкві, ви правильно казали. Це несправедливо.

Він поцілував мене в другу щоку й поставив на землю.

– Навряд чи я це сказав стількома словами, але суть ти, безперечно, вловив. Хоча не треба сприймати всерйоз усе, що я тоді казав. Я сам не тямив, що говорю. Твоя мама це зрозуміла. Вона так мені й сказала, коли принесла своє чудове частування до Дня подяки. І побажала всього найліпшого.

Коли я це почув, мені трохи відлягло від серця.

– А ще вона дала мені добру пораду. Їхати подалі від Гарлоу, штат Мен, і почати все спочатку. Вона сказала, що десь в іншому місці я, може, віднайду свою віру. У цьому я сильно сумніваюся, проте щодо від’їзду вона мала рацію.

– Я більше ніколи вас не побачу.

– Джеймі, ніколи такого не кажи. У цьому нашому світі стежки перетинаються постійно, інколи – в найдивніших місцинах. – Вийнявши із задньої кишені хустинку, він витер з моїх щік сльози. – Хай що там буде, я тебе пам’ятатиму. І сподіваюсь, що ти теж час від часу будеш про мене думати.

– Буду. – А тоді, згадавши: – А то, коти в манто!

Він знову підійшов до свого робочого стола (печально порожнього тепер) і спакував останні предмети: пару великих квадратних акумуляторів, що їх називав «сухими батареями». Потім накрив ящик кришкою і заходився наглухо зав’язувати його двома відрізками товстої мотузки.

– Конні теж хотів прийти, подякувати вам, але в нього… е-е… сьогодні футбол. Чи щось таке.

– Та пусте. Я взагалі сумніваюся, що я чимось допоміг.

Я був шокований.

– Та ви що, ви ж повернули йому голос! Своїм пристроєм повернули!

– О так. Мій пристрій. – Він зав’язав другу мотузку й смикнув, щоб перевірити, чи щільно прилягає. Рукави футболки були закасані до плеча, і я побачив, які в нього крутезні м’язи. Раніше я їх не помічав. – Електричний стимулятор нервів.

– Преподобний Джейкобз, вам треба його продати! Купу грошей заробите!

Він сперся ліктем на ящик, підпер рукою підборіддя й задумливо подивився на мене.

– Ти думаєш?

– Так!

– Я дуже в цьому сумніваюся. І сумніваюся, що мій ЕСН взагалі якось посприяв одужанню твого брата. Розумієш, я склепав його того ж дня, коли ви прийшли. – Він розсміявся. – І підключив до дуже маленького моторчика японського виробництва, який висмикнув з іграшки Моррі, робота Роско.

– Правда?

– Правда. Сама ідея цінна, у цьому я впевнений, але такі прототипи, зібрані на коліні, без жодних експериментальних перевірок, працюють вкрай рідко. Хоча я думав, що шанс у мене є, бо ніколи не сумнівався в діагнозі доктора Рено. То було розтягнення нерва, не більше.

– Але…

Він підняв ящик. М’язи на руках випнулися, на них чітко проступили вени.

– Ходімо, синку. Пройдися зі мною.

Я пішов за ним до машини. Він поставив ящик біля заднього крила, оглянув вміст багажника і сказав, що доведеться переставити валізи на заднє сидіння.

– Джеймі, можеш узяти маленьку? Вона не важка. Коли їдеш далеко, краще багато з собою не брати.

– А куди ви поїдете?

– Гадки не маю. Але думаю, зрозумію, коли туди приїду. Якщо ця бляшанка не зламається. Вона стільки пального спалює, що може весь Техас без нафти залишити.

Ми перемістили валізи на заднє сидіння «форда». Застогнавши від зусилля, преподобний Джейкобз запхнув великий ящик у багажник. Затріснув кришку і сперся на машину, вивчаючи мене поглядом.

– Джеймі, у тебе чудова сім’я і чудові батьки, які по-справжньому приділяють вам увагу. Якби я попросив їх описати вас, дітей, то вони б сказали, що Клер – по-материнськи турботлива, Енді любить покомандувати…

– О, це вже точно.

Він широко всміхнувся.

– Такий у кожній сім’ї є, малий. Вони б сказали, що Террі – як машина, а ти мрійник. А яким словом вони могли б описати Кона?

– Заучка. Або фолк-співак, відколи в нього гітара з’явилася.

– Може, й так, але мені здається, що це не перші слова, які б спали їм на думку. Помічав, які в Кона нігті?

Я розсміявся.

– Він їх гризе, як дурний! Якось тато запропонував йому бакс, щоб він на тиждень перестав це робити, але він не зміг!

– Джеймі, Кон у вас – нервовий. От що б сказали твої батьки, якби їх попросили бути до кінця чесними. До сорока років він може нажити собі виразки, схильність до цього є. Коли він дістав удар по шиї тією лижною палицею і втратив голос, то став непокоїтися, що здатність говорити до нього більше ніколи не повернеться. А що голос усе не повертався, то Кон переконав себе, що так і буде.

– Доктор Рено сказав…

– Рено – хороший лікар. Сумлінний. Він миттю примчав сюди, коли в Моррі був кір, а потім знову, коли в Петсі була… ну, жіноча проблема. Обох вилікував, як профі. Але в нього немає тієї аури впевненості, як у найкращих терапевтів. Цього вміння сказати: «Та ну, це дрібниця, ви скоро одужаєте».

– Він справді це сказав!

– Так, але Конрад не був переконаний, бо Рено говорить непереконливо. Він уміє лікувати тіло, але як щодо душі? З цим у нього не дуже. А душа – це запорука половини процесу одужання. А може, й більше половини. Кон подумав: «Він бреше, щоб я призвичаївся до того, що я німий. Пізніше він скаже мені правду». Джеймі, твій брат так влаштований. Він живе нервовими закінченнями. А коли люди так роблять, їхні душі можуть повстати проти них самих.

– Він не схотів сьогодні зі мною йти, – сказав я. – Я про це збрехав.

– Та невже? – Вигляд у Джейкобза був не надто здивований.

– Ага. Я його просив, але він боявся.

– Ніколи на нього за це не сердься. Люди, що постійно всього бояться, живуть у своєму дуже особливому пеклі. Ти можеш сказати, що вони самі собі його влаштовують – так, як Кон сфабрикував собі німоту, – але вони нічого не можуть із цим вдіяти. Вони так влаштовані. Вони заслуговують на співчуття і милосердя.

Він обернувся на пасторський будинок, який уже мав самотній та покинутий вигляд, і зітхнув. А потім подивився на мене.

– Може, ЕСН якось і подіяв… у мене є всі підстави вважати, що теорія, на яку він спирається, дієва… але я справді в цьому сумніваюся. Джеймі, мені здається, я обдурив твого брата. Переконав, пробач за каламбур. Це трюк, якого навчають у богословській школі, хоча там це називають «підігріванням віри». Мені це завжди добре вдавалося, хоч і відчував при цьому сором, змішаний із задоволенням. Я сказав твоєму брату, щоб чекав на диво, а потім увімкнув струм і запустив свого уславленого дзизкунчика. Щойно я побачив, як у твого брата смикнулися губи й блимнули очі, я зрозумів, що все вдасться.

– Це надзвичайно! – сказав я.

– Так, справді. А ще доволі підло.

– Га?

– Не зважай. Головне, щоб ти йому про це ніколи не розказував. Голосу він, мабуть, більше ніколи не втратить, але все може бути. – Він глянув на годинник. – Знаєш що? Я б охоче потеревенив з тобою ще, але треба їхати, бо хочу до ночі дістатися Портсмута. А тобі краще йти додому. І там тримати в таємниці ще одне – те, що ти мене сьогодні навідував. Хай це залишиться між нами, добре?

– Так.

– Правда ж, ти не йшов повз будинок Мі-Мо?

Я підкотив очі, наче хотів спитати, чи справді він мене вважає таким дурним, і Джейкобз знову розсміявся. Мене тішило те, що я можу його розсмішити, попри все, що сталося.

– Я зрізав кут через поле Марстеллара.

– Молодчина.

Я не хотів іти й не хотів, щоб він їхав.

– А можна спитати ще одне?

– Можна, але тільки швидко.

– Коли ви читали свою… – Я не хотів вимовляти слово «проповідь», воно чомусь здавалося небезпечним. – Коли ви говорили в церкві, то сказали, що в блискавці типу п’ятдесят тисяч градусів. Це правда?

Обличчя в нього засяяло – як бувало лише тоді, коли хтось порушував тему електрики. Його хобі-коник, як сказала б Клер. Тато назвав би це одержимістю.

– Цілковита правда! Блискавка – найпотужніша сила природи, окрім хіба що землетрусів і цунамі. Потужніша за торнадо й набагато могутніша за урагани. Ти коли-небудь бачив, як розряд вдаряє в землю?

Я похитав головою.

– Лише в небі.

– Це прекрасно. Прекрасно і дуже страшно. – Він підвів голову, наче побачив блискавку, але того дня небо було ясно-блакитним, тільки невеличкі білі пухкі пір’їнки поволі пливли собі на південний захід. – Якщо захочеш побачити це зблизька… Ти ж знаєш Лонґмедоу, так?

Авжеж, я знав. На півдорозі до Козячої гори розташовувався державний громадський парк. Називався він Лонґмедоу. Звідти можна було побачити неозорі східні обшири, що тяглися на багато миль до горизонту. Ясної прозорої днини звідти було видно Пустелю штату Мен у Фріпорті. А інколи навіть Атлантичний океан за нею. Щосерпня ЗММ виїжджали на літній пікнік у Лонґмедоу.

– Якщо поїхати на північ дорогою від Лонґмедоу, то приїдеш до будки охорони курорту «Козяча гора»…

– …куди не пускають, якщо ти не член клубу чи не відвідувач курорту.

– Саме так. Класова система в дії. Але перед самою будкою є гравійна дорога, яка розгалужується вліво. Нею може проїхати будь-хто, бо то все державна земля. Приблизно через три милі вона закінчується оглядовим пунктом, який називається Вершина неба. Я вас, дітей, туди не возив, бо там небезпечно – то просто гранітний схил, який закінчується урвищем, дві тисячі футів до дна. Огорожі там нема, лише табличка, яка застерігає людей, щоб не підходили до краю. На Вершині неба стоїть залізна щогла, двадцять футів завдовжки. Її увігнали глибоко в скелю. Поняття не маю, хто її там поставив і навіщо, але вона там вже дуже, дуже давно. Вона повинна бути вся іржава, а натомість чистенька. Знаєш чому?

Я похитав головою.

– Бо в неї постійно б’є блискавка. Вершина неба – особливе місце. Воно притягує блискавку, а та залізна щогла – в самісінькому його центрі.

Він замріяно дивився в бік Козячої гори. Звісно, за висотою вона не могла дорівнятися до Скелястих гір (чи навіть до Білих гір Нью-Гемпширу), але для положистих пагорбів західного Мену то була височина.

– Там грім гучніший, Джеймі, й хмари ближчі. Видиво тих грозових хмар, що мчать по небу, змушує людину відчути себе зовсім малою, а коли когось обсіли турботи… чи сумніви… почуватися малим – не так вже й погано. Ти знаєш, коли має з’явитися блискавка, бо в повітрі витає задуха. Витає якесь… не знаю… неспалене горіння. Волосся стає сторч, і щось тисне в грудях. Шкіра наче тремтить, ти це відчуваєш. Ти чекаєш, а коли надходить грім, він не гримить. Він тріскає, мов та гілляка під вагою криги, тільки стократ гучніше. Потім тиша… і раптом клац у повітрі, наче хтось повернув старезний вимикач. Розкочується грім, і приходить блискавка. Тобі доводиться примружуватися, інакше розряд засліпить тебе і ти не побачиш, як та залізна щогла з чорної стає фіолетово-білою, а потім червоною, наче розжарена підкова в печі.

– Ого, – сказав я.

Джейкобз кліпнув очима й повернувся до реальності. Та копнув ногою покришку своєї нової-старої машини.

– Вибач, синку. Іноді мене заносить.

– Це так класно.

– О, це набагато класніше, ніж класно. Коли підростеш, з’їзди туди, подивися сам. Тільки будь обережний коло тої щогли. Блискавки понарозколювали там чимало уламків породи, і якщо ти посковзнешся, то можеш поїхати вниз і вхопитися не буде за що. Ну все, Джеймі, мені справді пора їхати.

– Я не хочу, щоб ви їхали. – Мене знову душили сльози, але я не дозволив їм политися.

– Мені дуже приємно це чути, я зворушений, але ти ж знаєш, як приказка мовить: якби бажання були кіньми, злидарі їздили б верхи. – Він розкрив обійми. – Ану, обніми ще раз.

Я обійняв його міцно-міцно й глибоко вдихнув, намагаючись закарбувати в пам’яті запах його мила й тоніку для волосся («Віталісу», такого самого, яким користувався мій тато, а тепер користується Енді).

– Ти був моїм улюбленцем, – промовив він мені на вухо. – Мабуть, це ще один секрет, який тобі не варто нікому розказувати.

Я лише кивнув. Не було потреби йому казати, що Клер уже й так знає.

– У підвалі будинку я дещо для тебе залишив, – сказав він. – Якщо воно тобі треба. Ключ під килимком.

Він поставив мене на ноги, поцілував у лоб і відчинив дверцята водія.

– Маашина так собі, друзяаако, – зізнався він з акцентом янкі, чим змусив мене всміхнутися попри весь біль, який я відчував. – Але нічо, якось та й доїду.

– Я люблю вас, – сказав я.

– Я теж тебе люблю. Але не здумай мені більше плакати, Джеймі. Моє серце вже й так розбите, більше я не витримаю.

Поки він не поїхав, я не плакав. Я стояв на під’їзній доріжці і дивився йому вслід. Дивився вслід, поки його машина не зникла з поля зору. Потім пішов додому. У ті часи на нашому задньому подвір’ї була колонка з ручною помпою, тому перед тим, як заходити в дім, я вмився крижаною водою. Не хотів, щоб мама помітила сліди сліз на обличчі й спитала, чому я плакав.

Вишарувати пасторський будинок, щоб прибрати всі сліди перебування в ньому безталанної родини Джейкобзів і підготувати до приїзду нового священика, буде завданням комітету жіночої допомоги, сказав тато. Але без поспіху. Колеса єпархіального управління церков Нової Англії розкручувалися дуже повільно, і нам би дуже пощастило, якби нам прислали нового священика до наступного літа.

– Хай поки так побуде, – порадив тато, і комітет радо з цього скористався. Узятися за мітли, щітки й пилососи їм довелося вже аж після Різдва (проповідь мирянина того року читав Енді, мої батьки мало від гордості не луснули). А доти пасторський будинок стояв порожній, і деякі діти в моїй школі почали казати, що там живуть привиди.

Але дехто туди все-таки навідався. Я. Однієї суботи після обіду я знову зрізав шлях через кукурудзяне поле Дорранса Марстеллара, щоб уникнути всевидющого ока Мі-Мо Гаррінгтон, і підійшов до пасторського будинку. Узяв під килимком ключ і зайшов усередину. Було страшно. Я лише зневажливо пирхав, коли чув про те, що тут водяться привиди, але вже всередині якось легко уявлялося, що ось я обернуся, а в мене за спиною стоять Петсі й Хвостик Моррі, тримаються за руки й круглими очима дивляться на мене, а на їхніх тілах гниє плоть.

«Не будь дурнем, – наказав я собі. – Вони або пішли в якесь інше місце, або в чорну порожнечу, як і казав преподобний Джейкобз. Тому перестань боятися. Перестань бути маленьким дурним боягузиком».

Але перестати бути дурним боягузиком я не міг так само, як не міг зупинити біль у шлунку після того, що переїв хот-догів у суботу ввечері. Проте я не втік. Я хотів подивитися, що він для мене залишив. Мені потрібно було подивитися. Тому я підійшов до дверей, на яких досі висів плакат (Ісус тримається за руки з парою дітлахів, схожих на Діка та Джейн з моєї старої читанки для першокласників; на табличці написано: «ПРИЙДІТЬ ДО МЕНЕ, МАЛІ ДІТИ»).

Я увімкнув світло, спустився вниз і побачив складані стільці, стосами притулені до стіни, фортепіано з опущеною кришкою, ігровий куточок із маленьким столиком, на якому вже не було доміно, книжок для розфарбовування і кольорових олівців. Але Погідне озеро нікуди не поділося, так само, як і маленька дерев’яна коробочка з Електричним Ісусом усередині. Ось що він для мене залишив, і я був страшенно розчарований. Та все одно відкрив коробку й витяг Електричного Ісуса. Поставив його на краю озера, там, де, як я знав, починалася колія, і хотів було намацати під його мантією вмикач. Аж раптом мене затопила хвиля найбільшої люті, яку я відчував за все своє дитинство і юність. Вона вдарила так несподівано, як одна з тих блискавок, які преподобний Джейкобз споглядав на Вершині неба. Я махнув рукою і вдарив Електричного Ісуса. Той відлетів аж до дальньої стіни.

– Тебе не існує! – заволав я. – Тебе не існує! Це просто фокуси й вигадки! Будь ти проклятий, Ісусе! Будь ти проклятий, Ісусе! Будь ти проклятий, проклятий, проклятий, Ісусе!

Я побіг угору сходами, а з очей так рясно лилися сльози, що я нічого перед собою не бачив.

Іншого священика, як згодом виявилося, нам так і не прислали. Порожнечу намагалися заповнити деякі місцеві падре, але відвідуваність упала майже до нуля, і на той час, коли я вчився в останньому класі старшої школи, нашу церкву зачинили й наглухо забили віконниці. Але для мене це не мало значення. Віру я втратив. Гадки не маю, що сталося з Погідним озером та Електричним Ісусом. Наступного разу, коли я спустився в підвал ЗММ у пасторському будинку (а це сталося багато років по тому), він був цілковито порожній. Порожній, як рай.