Читать книгу Стрілець - Стівен Кінг - Страница 16

Вранці вона приготувала йому вівсяну кашу, яку він з’їв без зайвих слів. Просто вкидав їжу до рота, не думаючи про Еліс, ледве помічаючи її. Він знав, що мусить іти. З кожною зайвою хвилиною перебування тут чоловік у чорному віддалявся все більше. Напевно, зараз він уже перейшов сланці й бескиди та заглибився в пустелю. Його шлях неухильно пролягав на південний схід, і стрілець знав причину.

– У тебе є карта? – спитав він, підвівши очі.

– Міста? – розсміялася вона. – Воно таке мале, що карта не потрібна.

– Ні. Території, що лежить на південному сході.

Її посмішка враз зів’яла.

– Пустеля. Там лише пустеля. Я думала, ти трохи затримаєшся.

– Що на іншому боці пустелі?

– Звідки мені знати? Її ніхто не переходив. Навіть не намагався перейти, принаймні відколи я тут. – Вона витерла руки об фартух, взяла рукавиці й вилила нагріту воду з цебра в балію, від якої одразу пішли бризки й пара. – Туди пливуть усі хмари. Їх наче засмоктує…

Він підвівся.

– Куди ти? – У власному голосі їй почувся невідчепний страх, і їй це дуже не сподобалося.

– На стайню. Коли щось кому й відомо, то це конюхові. – Він поклав руки їй на плечі. Руки були важкі, але теплі. – І домовитися про мула. Раз я збираюся побути тут, хтось мусить за ним доглядати. До того часу, поки я не вирушу далі.

Але поки що ні. Вона звела на нього очі.

– Обережніше з тим Кенерлі. Як він чого не знає, то просто вигадує.

– Спасибі тобі, Еллі.

Коли він пішов, вона повернулася до балії, відчуваючи, що з очей струменить гарячий потік сліз. Сліз вдячності. Скільки часу минуло відтоді, як хтось їй востаннє подякував? Хтось, до кого їй не байдуже?