Читать книгу Серця в Атлантиді - Стівен Кінг - Страница 11

Перше, що відчув Боббі, був запах пива. Такий густий, ніби пиво тут пили ще з тих часів, коли піраміди існували тільки на планах. Наступним почувся звук телевізора. Він був увімкнений не на «естраду», а на одну з пообідніх мильних опер, що їх мама Боббі називала «О Джоне, о Маршо». Потім долинув стук більярдних куль. Лише після того, як Боббі сприйняв цю інформацію, свою частку почали надсилати очі: їм треба було призвичаїтись. У приміщенні панував морок. А ще воно було довге, помітив Боббі. Праворуч виднілася арка, зал за нею здавався майже безкраїм. Більшість столів закривали чохли, та коло деяких, залитих острівцями яскравого світла, неквапно походжали чоловіки, раз у раз зупиняючись і нахиляючись, щоб ударити києм. Інші, ледь видимі, сиділи на високих стільцях уздовж стіни і спостерігали. Одному з них чистили чоботи. У нього був вигляд на всі тисячу років.

Прямо перед ними був великий зал, набитий автоматами для пінболу. Мільйони червоних і помаранчевих лампочок кидали миготливі, кислотно-гарячі відсвіти на велетенське табло, на ньому був напис: «ЯКЩО ПОТРУСИТЕ ОДИН АВТОМАТ ДВІЧІ, ВАС ПОПРОСЯТЬ ПОКИНУТИ ПРИМІЩЕННЯ». Молодик, теж у вузькокрисому капелюсі – очевидно, офіційному головному уборі байкерів-хуліганів, що жили внизу, – схилився над «Прикордонним патрулем» і, мов навіжений, тиснув на кнопку. З нижньої губи звисала цигарка, дим вився навколо обличчя і зачесаних назад кучерів. Обернуту навиворіт куртку він обв’язав навколо пояса.

Ліворуч від холу містився бар. Саме звідти й нісся звук телевізора і запах пива. Усередині, згорбившись над кухлями пива, сиділо троє чоловіків, кожен в оточенні порожніх табуреток. Вони були зовсім несхожі на вдоволених любителів пива з реклами. Боббі вони здалися найсамотнішими людьми у світі.

«Чому вони не підсунуть стільці ближче і бодай трохи не потеревенять?» – дивувався Боббі.

Неподалік від них стояло бюро. З дверей за бюро викотився товстий чоловік, і на мить Боббі вловив тихі звуки радіо. З рота в товстуна стирчала сигара, одягнений він був у сорочку з пальмовим візерунком. Чоловік приклацував пальцями, як крутелик з києм у футлярі, й мугикав мотивчик, щось на кшталт: «Чу-чу-чоу-чу-чука-чоу-чоучу-чу-чоу-чоу». Боббі впізнав мелодію: «Текіла», гурт «Чемпс».

– Ти хто такий будеш, друже? – звернувся товстун до Теда. – Я щось тебе не знаю. А йому тут вопше не місце. Що, читати не вмієш?

Чоловік тицьнув пухким пальцем з брудним нігтем у табличку, цього разу вже на бюро: «ЯК НЕМА 21, НОСА І НЕ ПХАЙ СЮДИ».

– Ви мене не знаєте, та, гадаю, вам знайомий Джиммі Джірарді, – чемно промовив Тед. – Він казав, що до вас можна звернутися… якщо ви – Лен Файлз, звісно.

– Я – Лен, – відповів товстун, одразу ніби аж увесь потеплівши. Він простяг руку, таку білу і пухку, ніби рукавички, що їх у мультиках носять Мікі Маус, Дональд Дак і Ґуфі. – Знаєте Джиммі Джі, га? Джиммі – старий чортяка. Он його дідові капці чистять. Йому їх останнім часом частенько полірують.

Лен Файлз підморгнув, Тед потис йому руку.

– Ваш малий? – запитав Лен Файлз, перегнувся через стіл і пильніше придивився до Боббі. Хлопця обдало духом сигар, м’ятних льодяників «Сен-Сен» і поту. Комірець його сорочки припорошило лупою.

– Друг, – пояснив Тед, і Боббі здалося, що от-от лусне від щастя. – Не хотілося залишати його на вулиці.

– Правильно, як не хочете платити за хлопця викуп, – згодився Файлз. – Малий, ти мені на когось схожий. На кого б це?

Боббі махнув головою, злегка перелякавшись, що може бути схожим на якогось знайомого цього Лена Файлза.

Та товстун навряд чи примітив жест Боббі. Випроставшись, він дивився на Теда.

– Мені тут дітей не треба, містере…

– Тед Бротіґен.

Тед простяг руку і товстун її потис.

– Ви ж знаєте, як у нас водиться, в такій роботі, як моя… Копи пантрують постійно.

– Розумію. Але він побуде тут, правда, Боббі?

– Звичайно, – кивнув Боббі.

– Та й наша справа не займе багато часу. А оборудка вигідна, повірте, містере Файлз.

– Лен.

«Звісно ж, Лен, просто Лен, – майнуло в голові у Боббі. – Ми ж унизу».

– Як я вже сказав, Лене, хочеться зробити з вами непогану оборудку. Думаю, ви згодитеся.

– Як знаєте Джиммі Джі, то знаєте, що за дріб’язок не беруся, – сказав Лен. – Монетками хай чорні бавляться. То про що провадимо? Паттерсон – Йоганссон?

– Албіні – Гейвуд, завтра ввечері в «Ґардені».

Очі Лена Файлза полізли на лоба. Потім його товсте, неголене обличчя розтягла посмішка.

– Мамцю моя, мамо, мамочко. В цьому треба розібратися.

– Обов’язково.

Лен Файлз обігнув бюро, схопив Теда за руку і повів у напрямку більярдної, та зненацька різко обернувся.

– Значить, старий, ти звешся Боббі, коли сидиш у хаті, задерши ноги на стіл?

– Так, сер.

«Так, сер, Боббі Ґарфілд», – додав би він, якби перебував деінде… Та тут, унизу, вирішив, що вистачить і просто Боббі.

– Знаєш шо, Боббі? Я розумію, що ці автомати, напевно, виглядають круто, і знаю, що в кишені в тебе, напевно, завалялося з один-два четвертаки, але не роби, як Адам, не піддавайся спокусі. Зможеш?

– Так, сер.

– Я довго не буду, – сказав Тед і дозволив Ленові Файлзу провести себе попід аркою в більярдний зал. Проминаючи чоловіків на високих стільцях, Тед зупинився перемовитися слівцем зі старим, якому чистили взуття. Проти діда Джиммі Джі Тед Бротіґен мав вигляд юнака. Старий примружено глипнув на Теда, той щось сказав. Обоє розсміялися один одному в обличчя. Як на такого старигана, у діда Джиммі Джі був загонистий сміх. Тед простяг руки і з ніжною симпатією поплескав чоловіка по землистих щоках. Від чого дідусь Джиммі Джі знову зайшовся сміхом. Тоді Лен потяг Теда повз інших чоловіків на стільцях у відділений завісою альков.

Боббі стояв коло бюро, немов вріс у підлогу корінням, але про розглядання Лен не сказав ні слова, тож хлопець заходився роззиратися навсібіч. Стіни були заліплені рекламою пива і календарями, на яких були зображені дівчата майже без одягу. Одна перелазила в селі через паркан. Інша виходила з «Пакарда», підібравши спідницю так високо, що аж виднілися підв’язки. По той бік бюро виднілися ще оголошення, здебільшого заперечного змісту: «НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ НАШЕ МІСТО, ПОШУКАЙТЕ РОЗКЛАД», «НЕ ПОСИЛАЙТЕ ХЛОПЧАКА НА ЧОЛОВІЧУ РОБОТУ», «БЕЗПЛАТНИХ ОБІДІВ НЕ ДОЧЕКАЄТЕСЯ», «ЧЕКИ НЕ ПРИЙМАЮТЬСЯ», «НІЯКИХ КРЕДИТІВ», «ХУСТИНКАМИ ДЛЯ ВИТИРАННЯ СЛІЗ АДМІНІСТРАЦІЯ НЕ ЗАБЕЗПЕЧУЄ» і велика червона кнопка з написом «ВИКЛИК ПОЛІЦІЇ». Зі стелі на покручених, укритих пилом дротах звисали целофанові мішечки. На деяких написано: «ЖЕНЬШЕНЬ, СХІДНИЙ ЛЮБОВНИЙ КОРІНЬ», а на інших «ІСПАНСЬКИЙ АФРОДИЗІАК». Боббі припустив, що це, можливо, якісь вітаміни. Але з якого б це дива в такому місці продавали вітаміни?

Молодик у залі, набитому ігровими автоматами, ляснув «Прикордонний патруль», відступив убік, показав машині середній палець і попростував у хол, поправляючи капелюха. Боббі вигнув палець пістолетом і націлився в хлопця. Той здивувався, та потім вишкірився і дорогою до дверей націлився у відповідь. На ходу відв’язував рукави куртки.

– Тут заборонено носити клубні куртки, – пояснив він, помітивши витріщені від цікавості очі Боббі. – Не можна навіть кольори свої нахрін показувати. Правила закладу.

– А-а.

Молодик посміхнувся і підніс руку. З тильного боку долоні синім чорнилом були виведені чортові вила.

– Але в мене є знак, братику, бачиш?

– Ніфіга собі!

Тату. Боббі аж млів від заздрощів. Юнак це помітив і посмішка перетворилася в білозубий вищир від вуха до вуха.

– «Діаблос», бля. «Діаблос», братело, – найкрутіший клуб, рулять усіма вулицями. Всі другі – до сраки.

– Вулицями внизу?

– Ну та, а де ж ше, нахрін? Ну, будь здоров, братуха, ти мене вкалуєш. Вопше симпотний, тільки їжак довбаний до сраки.

Двері відчинилися, війнуло гарячим повітрям та вуличним шумом, і молодик зник.

Боббі зацікавив невеличкий плетений кошик на бюро. Хлопець нахилив його і зазирнув усередину. У кошику було повно кілець для ключів з червоними, синіми і зеленими пластиковими брелоками. Боббі видобув один і прочитав золотий надпис: «КУТОВА ЛУЗА. БІЛЬЯРД, ПУЛ, АВТОМАТИ. КЕНМОР, 8-2127».

– Давай, малий, візьми один.

Боббі аж підскочив, ледь не скинувши кошика з брелоками.

Жінка, що увійшла тими ж дверима, що й Лен Файлз, була ще огрядніша за нього. Розмірами вона скидалася на циркову товстунку, проте ступала граційно, наче балерина. Боббі підняв очі, а жінка вже стояла поряд, нависаючи над ним. Сестра Лена Файлза, не інакше.

– Перепрошую, – пробелькотів Боббі, поклав кільце на місце і заходився легенько відштовхувати пальцями кошика від краю столу. І, мабуть, перекинув би його з протилежного боку, якби пухка пані не підставила руку. Вона посміхалася і, на невимовне полегшення Боббі, нітрохи не сердилася.

– Серйозно, я не жартую, візьми собі один, – вона простягнула Боббі кільце з зеленим брелоком. – Дешева фігня, зате безплатно. Ми роздаємо їх для реклами. Ніби сірники, розумієш? Хоч сірників я б дітям не давала. Ти ж не палиш, правда?

– Ні, мем.

– Хороший початок. Від випивки теж тримайся подалі. Ось, візьми. Від халяви носом не крутять, дитинко. Її на світі не так багато.

Боббі взяв зелений брелок.

– Дякую, мем, він гарненький.

Опускаючи кільце до кишені, Боббі подумав, що треба буде його позбутися. Якщо мама знайде таку річ, то не зрадіє. У неї виникне двадцять питань, як сказав би Саллі, а то й усі тридцять.

– Як тебе звуть?

– Боббі.

Він чекав, чи жінка не поцікавиться його прізвищем, і потай зрадів, коли вона цього не зробила.

– А я – Аланна.

Вона простягла руку, зашкарублу від перснів. Вони виблискували, мов лампочки на ігрових автоматах.

– Ти тут з татом?

– Зі своїм другом, – сказав Боббі. – Здається, він робить ставку на бій Гейвуд – Албіні.

Вигляд в Аланни був переляканий і насмішкуватий водночас. Вона нахилилася, приклавши пальця до червоних губ.

– Цить, – прошепотіла жінка, обдавши Боббі міцним алкогольним духом. – Тут не можна вимовляти слово «ставка», – застерегла вона Боббі. – У нас більярдний салон. Запам’ятай це раз і назавжди й залишишся цілий і неушкоджений.

– Домовилися.

– Ти маленьке, гарненьке чортеня, Боббі. А ще схожий мені… – вона помовчала. – Може, я знаю твого тата? Може таке бути, по-твоєму?

Боббі похитав головою, але не дуже впевнено. Адже Ленові він теж на когось видавався схожим.

– Мій тато помер. Дуже давно.

Боббі завжди додавав цю фразу, щоб люди не починали вмиватися шмарклями.

– Як його звали? – запитала вона. Та перш ніж Боббі встиг відповісти, Аланна Файлз сама вимовила його ім’я. Воно злетіло з її нафарбованих вуст, як чарівне заклинання. – Ренді? Ренді Ґарет? Ренді Ґрір? Щось таке.

На мить у Боббі від потрясіння відібрало мову. З легень ніби вибило все повітря.

– Рендолф Ґарфілд. Але звідки…

Аланна радісно засміялася. Її груди заколихалися.

– Ну, переважно по волоссю. І ластовиння… А ще ось цей трамплінчик…

Вона нахилилася і Боббі вгледів пипки гладких, білих грудей розміром з барильця. Аланна легенько провела пальцем по його носі.

– Він приходив сюди грати в більярд?

– Та де. Казав, що з києм не дуже дружить. Заходив на пиво. А іноді…

Вона швидко закрутила руками, ніби мішаючи невидиму колоду, так що Боббі згадався Макквон.

– Ага, не було на світі жодного неповного стриту, який би не прийшовся йому до душі, так мені розповідали.

– Про це я нічого не знаю, але він був хорошою людиною. Міг з’явитися в понеділок ввечері, коли тут, як в домовині, й десь через півгодини всі вже реготали. Завжди ставив пісню Джо Стафорда, забула, як вона називається, і просив Ленні зробити гучніше. Справжнє золотце, здебільшого через це я його й запам’ятала. Золотце з рудим волоссям – рідкісний делікатес, малий. П’яниць не пригощав, такий був у нього принцип, але був готовий віддати навіть сорочку зі свого плеча, тільки попроси.

– Але він, напевно, програвав багато грошей? – сказав Боббі. Він не міг повірити, що розмовляє про це, що взагалі зустрів людину, яка знала його батька. Та, мабуть, багато чого саме так і з’ясовується, зовсім випадково. Ходиш собі по землі, клопочешся своїми справами, аж тут об тебе черкається минуле.

– Хто, Ренді? – вона виглядала здивовано. – Та де. Заглядав на пиво, разів зо три на тиждень, знаєш, коли був тут, поблизу. Він чи то нерухомістю займався, чи страхуванням, чи ще якусь подібну біду продавав.

– Нерухомістю, – сказав Боббі, – він продавав нерухомість.

– І приходив сюди в якийсь офіс. Певно, з продажу промислових об’єктів, якщо нерухомість. А ти впевнений, що не медичне обладнання?

– Точно нерухомість.

– Кумедно людська пам’ять працює, – вела далі Аланна. – Щось пригадується, ніби вчора, але найчастіше час проходить і зелене стає синім. Та бізнесмени в костюмах і краватках з нашого району однаково попропадали.