Читать книгу Серця в Атлантиді - Стівен Кінг - Страница 7

Боббі з Тедом обмінялися винуватими поглядами. Обоє сіли кожен по свій бік столу, так, ніби до цього займалися якимись дурницями, а не тільки про них говорили.

«Вона здогадається, що ми щось задумали, – розпачливо думав Боббі. – У мене ж на обличчі написано».

– Нічого, – сказав Тед, – нічого не видно. Тобі так здається, бо вона має владу над тобою. Материнську владу.

Боббі вражено витріщився на нього.

«Ви читали мої думки? Ви оце зараз прочитали мої думки?»

Мама вже майже дійшла до майданчика третього поверху і часу на відповідь не залишалося, навіть якби Тед і хотів. Але по обличчю Теда Боббі бачив, що той і не збирався відповідати. І Боббі тут же почав сумніватися, чи добре розчув.

Мама вже стояла в прочинених дверях, переводячи прискіпливий погляд з сина на Теда, то знову на сина.

– То ти все-таки тут, – сказала мама. – Боже, Боббі, ти хіба не чув, як я кликала?

– Мамо, я не встиг жодного слова вимовити, а ти вже прийшла сюди.

Вона гмикнула. Вуста склалися в легку, незначущу усмішку, механічну усмішку для людей. Її очі перебігали з одного на другого, з одного на другого, вишукуючи щось недоречне, щось, що їй не сподобається, щось погане.

– Я не чула, як ти прийшов з вулиці.

– Ти спала в себе на ліжку.

– Як у вас справи, місіс Ґарфілд? – поцікавився Тед.

– Краще не буває.

Вона і далі свердлила їх поглядом. Боббі не мав уявлення, що вона хоче побачити, але розпачливий і винуватий вираз, очевидно, зник з його обличчя. Якби вона помітила, Боббі б уже знав. Знав би, що вона знає.

– Може, хочете пляшку шипучки? – запропонував Тед. – У мене є «Рутбір». Нічого особливого, зате холодне.

– Дякую, дуже люб’язно з вашого боку, – погодилася Ліз.

Вона ввійшла і сіла за кухонний стіл поряд із Боббі. Неуважливо гладячи його по нозі, спостерігала, як Тед відчиняє невеличкий холодильник і дістає шипучку.

– Поки що тут нагорі ще не гаряче, але обіцяю вам, містере Бреттіґен, через місяць буде. Не хочете придбати вентилятора?

– А це ідея.

Тед наповнив шипучкою чисту склянку і застиг перед холодильником, тримаючи склянку до світла і чекаючи, доки осяде пінка. Він здавався Боббі схожим на одного з тих науковців, що їх показують у рекламі, зациклених на продукті А і продукті Б, а ще на факті, що таблетки від печії «Ролейдз» поглинають шлункового соку в п’ятдесят сім разів більше за власну вагу. Неймовірно, але факт.

– Не треба повної склянки, цього досить, – сказала мама трохи нетерпляче. Тед підніс їй напій, вона піднесла склянку. – Будьмо.

Вона зробила ковток і скривилася так, ніби то не шипучка, а житнє віскі. Потім понад склянкою задивилася, як Тед сів, струсив попіл з цигарки і знову заклав недопалок у кутик рота.

– Ви тепер нерозлийвода, – зауважила мама. Сидите собі на кухні, попиваєте шипучку. Мило, скажу я вам. І про що ви сьогодні розмовляли?

– Про книжку, яку мені подарував містер Бротіґен, – відповів Боббі. Його голос звучав спокійно і природно, голос, який нічого не приховує. – Про «Володаря мух». Я не міг розібрати, кінець щасливий чи сумний, і вирішив спитати в Теда.

– А-а, і що він сказав?

– Пів-на-пів. І сказав над цим поміркувати.

Ліз засміялася, однак не дуже весело.

– Я, містере Бреттіґен, читаю детективи, а роздуми приберігаю для реального життя. Але, звісно, я ще не на пенсії.

– Звичайно, по вас видно, що ви – жінка в розквіті сил, – зауважив Тед.

Мама подарувала Тедові погляд «лестощами-ви-нічого-не-досягнете». Боббі добре його знав.

– Ще я запропонував Боббі невеличкий підробіток, – повідомив Тед. – Він погодився… з вашого дозволу, звісно.

На згадку про підробіток її чоло спохмурніло і розгладилося на згадку про дозвіл. Вона простягнула руку і злегка торкнулася рудого волосся Боббі. Рух був такий незвичний, що в Боббі очі мало на лоба не полізли. Та вона ні на мить не зводила очей з Тедового обличчя.

«Вона йому не довіряє і, схоже, ніколи не зможе довіряти», – збагнув Боббі.

– Про яку роботу йдеться?

– Він хоче, щоб я…

– Тихо, – сказала вона, незмигно втупившись у Теда понад склянкою.

– Я б хотів, щоб Боббі читав мені газети. Можливо, після обіду, – пояснив Тед і додав, що його очі вже не ті, що колись, і що йому що не день усе складніше розбирати дрібний шрифт. Та він хоче бути в курсі подій. Часи тепер дуже цікаві, хіба місіс Ґарфілд так не вважає? А ще йому б хотілося стежити за колонками Стюарта Олсопа, Волтера Вінчелла і до них подібних. Звісно, Вінчелл займається плітками, зате цікавими. Хіба місіс Ґарфілд так не здається?

Боббі слухав з усе більшим напруженням, хоч по маминому виразу обличчя і позі, та й навіть по тому, як вона відсьорбувала шипучку, Боббі бачив, що вона вірить усьому, що каже Тед. З цим усе в порядку. Але якщо на Теда знову найде затьмарення? Якщо він знову, дивлячись в нікуди, почне розводитися про ницих людей у жовтих плащах чи про хвости від повітряних зміїв, що висять на телефонних дротах?

Але нічого не трапилося. На кінець Тед сказав, що хотів би знати, як ведеться «Доджерзам», а особливо Морі Віллзу, хоч вони й перебралися до Лос-Анджелеса. Він промовив це з виглядом людини, що твердо вирішила сказати правду, навіть якщо через це їй трохи соромно. Боббі хід здався розумним.

– Думаю, пропозиція хороша, – погодилася мама. Майже проти власної волі, як здалося Боббі. – Взагалі про таке можна тільки мріяти. Я б сама хотіла мати таку роботу.

– Закладаюся, ви чудово виконуєте свою роботу, місіс Ґарфілд.

Вона знову пронизала його холодним поглядом «лестощі-зі-мною-не-пройдуть».

– Вам доведеться додатково приплачувати Боббі за кросворди, – кинула вона, підводячись. Хоч Боббі й не зрозумів зауваги, проте його вразила жорстокість, якою віяло від фрази, ніби від уламка скла, застромленого в зефір. Ніби вона хотіла поглузувати з того, що в Теда поганий зір, і з його інтелекту водночас. Ніби хотіла образити Теда за те, що він добре ставиться до її сина. Боббі було все ще соромно за свою брехню і страшно, що вона дізнається, однак зараз його охопила майже зловтішна радість. Вона на це заслужила.

– Мій Боббі добре вміє розв’язувати кросворди.

– Я й не сумнівався, – посміхнувся Тед.

– Ходімо вниз, Бобе. Пора дати містерові Бреттіґену перепочити.

– Але…

– Думаю, я приляжу ненадовго, Боббі. Трохи голова болить. Радий, що тобі припав до душі «Володар мух». Як хочеш, завтра можеш почати працювати. Читатимеш спеціальний додаток до недільної газети. Попереджаю, це буде хрещення вогнем.

– Домовилися.

Мама вийшла на вузький майданчик коло Тедових дверей. Боббі рушив за нею. Мама обернулася і подивилася на Теда понад головою Боббі.

– А чому б не на ґанку? – спитала вона. – Свіже повітря піде на користь вам обом. Краще, ніж у цій затхлій кімнаті. І я зможу послухати, як буду у вітальні.

Боббі подумав, що вони обмінюються якимись сигналами. Не за допомогою телепатії, звичайно… хоч, власне, це й була телепатія. Нудна телепатія дорослих.

– Хороша ідея, – погодився Тед. – На ґанку нам буде чудово. До побачення, Боббі. До побачення, місіс Ґарфілд.

Боббі ледь не ляпнув «па-па, Теде», та в останній момент замінив фразу на «до зустрічі, містере Бротіґен». Він ішов до сходів, непевно усміхаючись і відчуваючи, як його пройняв піт. Як людину, яка щойно уникла жахливої біди.

Мама затрималася нагорі.

– А давно ви на пенсії, містере Бреттіґен, якщо смію запитати?

Боббі майже був вирішив, що мама неправильно вимовляє Тедове ім’я ненавмисне, та зараз він різко змінив свою думку. Навмисне, ще й як навмисне.

– Три роки.

Тед роздушив недопалок у переповненій бляшаній попільничці й одразу ж запалив знову.

– То виходить… вам шістдесят вісім?

– Взагалі шістдесят шість.

Голос Теда залишався м’яким і щирим, але в Боббі склалося враження, що такі запитання йому не до душі.

– Мені надали повну пенсію на два роки раніше. За станом здоров’я.

«Мамо, тільки не питай, що з ним, – подумки застогнав Боббі. – Не смій».

Вона не посміла. Натомість спитала, ким Тед працював у Гартфорді.

– Бухгалтером. Я працював в управлінні контролера.

– А ми з Боббі гадали, що ваша робота пов’язана з освітою. Бухгалтерія! Дуже відповідальне заняття.

Тед усміхнувся. Боббі подумалося, що в цій усмішці було щось моторошне.

– За двадцять років я добив три калькулятори. Якщо це відповідальність, місіс Ґарфілд, тоді я був ох який відповідальний. «Горила Суїні розставив коліна. Друкарка механічно платівку ставить і вмикає грамофон»[5].

– Щось я не розумію.

– В такий спосіб я хочу сказати, що багато років працював на роботі, в якій не було майже ніякого сенсу.

– В ній з’явився б сенс, коли б у вас була дитина, яку треба годувати, виховувати і забезпечувати їй дах над головою.

Вона подивилася на Теда, злегка випнувши підборіддя. Її погляд промовляв: якщо він бажає посперечатися, то вона готова. Якщо Тедові так кортить, вона вийде з ним на ринг.

Та, на полегшення Боббі, ні на ринг, ні на трибуни Тедові не хотілося.

– Гадаю, ви маєте слушність, місіс Ґарфілд, цілком з вами згоден.

Вона ще якусь мить випинала підборіддя, всім своїм виглядом запитуючи, чи він, бува, не передумав, даючи час змінити рішення.

Коли Тед не промовив більше ні слова, вона посміхнулася. Це була її переможна усмішка. Боббі любив матір, та зненацька відчув, що втомився від неї. Втомився від того, що знає її погляди, її приказки, категоричність думок.

– Спасибі за шипучку, містере Бреттіґен, було дуже смачно.

З цими словами вона повела сина вниз. Коли вони спустилися на другий поверх, вона відпустила його руку і далі йшла попереду.

Боббі гадав, що за вечерею вони поговорять про його нову роботу, та вийшло інакше. Мама, здавалося, перебувала десь дуже далеко від нього, її погляд був відсторонений. Прохання дати йому ще шматок м’ясного пирога довелося повторювати двічі. Коли пізніше того вечора подзвонив телефон, мама аж зіскочила з канапи, де вони дивилися телевізор, щоб узяти слухавку. У неї це вийшло так само, як у Рікі Нелсона з серіалу «Оззі і Гаррієт». Вона послухала, щось відповіла і повернулася на канапу.

– Хто це був? – поцікавився Боббі.

– Помилилися номером, – відповіла Ліз.

У своєму теперішньому віці Боббі Ґарфілд усе ще очікував сну з радісною дитячою впевненістю. Лежачи на спині, розкинувши п’яти по краях ліжка, засунувши руки в прохолоду під подушкою, так що лікті стирчали назовні. Уночі, після того як Тед розповів про ницих людей у жовтих плащах («І машини, не забувай про їхні великі, блискучі машини», – думав Боббі) він лежав у тій же позі, відгорнувши простирадло до пояса. На його вузькі дитячі груди падало місячне світло, повторюючи чотирикутні обриси віконної рами.

Коли б Боббі про це подумав (а він не думав), то міг би очікувати, що тепер, коли він залишився сам у темряві і товариство йому складає тільки накрутний «Біґ-Бен» і приглушений звук вечірніх новин з сусідньої кімнати, ниці люди Теда стануть реальнішими. З ним завжди так: легко було сміятися з Франкенштайна з «Театру шоку», вдавати непритомність і, коли з’являється чудовисько, вигукувати: «Ох, Френкі!», особливо, коли Саллі-Джон приходив до нього ночувати. Але в темряві, коли Ес-Джей починав хропіти або, ще гірше, коли Боббі залишався сам, образ доктора Франкенштайна здавався… не те, щоб реальним, але… ймовірним.

Однак на ницих людей Теда відчуття ймовірності не поширювалося. Якщо на те пішлося, думка, що люди спілкуються за допомогою оголошень про зниклих домашніх улюбленців, у темряві видалася ще безглуздішою. Але не небезпечно божевільною. Боббі чомусь не вважав Теда по-справжньому, глибоко божевільним. Просто, на біду Теда, йому трохи за гадками аж голова туманіє, особливо тепер, коли йому майже нічим зайнятися. Тед просто трохи… ну… блін, трохи що? Боббі не міг підібрати потрібного означення. Якби на думку спало слово «ексцентричний», він би з радістю і полегшенням ухопився за нього.

Але… він ніби читав мої думки. Як щодо цього?

Та ні, Боббі просто не зрозумів, ось і все. Погано розчув. А може, Тед справді прочитав його думки, скориставшись по суті своїй нецікавою, дорослою екстрасенсорикою? Здер з його обличчя винуватий вираз, як здирають вологу етикетку зі скла. Що ж, матері Боббі це завжди вдавалося, принаймні до сьогодні.

Але…

Ніяких «але». Тед – хороший дядячко, який знає багато про книжки, а не читає думки. Так само як Саллі-Джон Салліван ніякий не фокусник і ніколи ним не стане.

– Все це лише окозамилювання, – промурмотів Боббі. Він витяг руки з-під подушки, схрестив зап’ястя і змахнув ними в повітрі. У місячному світлі на його грудях майнула тінь голуба.

Боббі посміхнувся, заплющив очі і заснув.

Наступного ранку Боббі сидів на ґанку й уголос зачитував окремі статті з «Гарвіцької недільної газети». Тед, вмостившись у кріслі-гойдалці, палив «Честерфілд» і мовчки слухав. Позаду ліворуч тріпотіли фіранки у відчинених вікнах вітальні Ґарфілдів.

Боббі уявив, як мама сидить у кріслі ближче до світла з кошиком для шиття і, слухаючи, підшиває спідниці.

– Довші спідниці знову в моді, – повідомила мама десь зо два тижні тому. – Один рік підгинай, а наступної весни знову розпускай шви і роби їх довшими, а все тому, що так вирішила зграйка педиків у Нью-Йорку і Лондоні. І навіщо я їх слухаю, не знаю.

Чи справді вона там, Боббі не знав – відчинені вікна і лопотіння фіранок самі по собі ще нічого не означали – та все одно уявляв. Коли він стане старший, то збагне, що завжди уявляв її десь там: за дверима, в глибині трибун, там, де тіні такі густі, що не можна як слід роздивитися, у темряві нагорі сходів. Йому завжди здавалося, що вона там.

Спортивні репортажі були цікаві (Морі Віллз крав бази[6], аж гай шумів), перші шпальти – не дуже, а особисті колонки взагалі виявилися довгими, нудними і незрозумілими. У них було повно виразів на кшталт «фіскальної відповідальності» та «економічних показників рецесивного характеру». Проте Боббі це не турбувало. Врешті-решт, це його робота і вона приносить гроші, а робота часто нецікава, принаймні не весь час.

«На вівсянку треба заробити», – іноді говорила його мати, коли містер Бідермен змушував її затриматися. Боббі пишався вже й тим, що на фразі «економічні показники рецесивного характеру» в нього не заплівся язик. До того ж інша робота, таємна, з’явилася в нього завдяки божевільній впевненості Теда, що його хтось переслідує, і брати за неї гроші Боббі було б некомфортно. Йому б здавалося, що він ніби обманює Теда, хоч це й була його власна ідея.

Проте безглуздо чи ні, а це було частиною його обов’язків, і Боббі взявся до них тієї ж неділі після обіду. Доки мама дрімала, Боббі обійшов район у пошуках ницих людей у жовтих плащах та їхніх знаків. Він натрапив на багато цікавих речей. На Колонія-стрит якась жінка сварилася з чоловіком. Обоє стояли чоло до чола, як Красунчик Джордж і Копиця Колгаун перед початком поєдинку з реслінгу. На Ашер-авеню якийсь малюк молотив по пістонах закіптюженим камінцем. Біля крамнички «Спайсерза», що на розі Коммонвелс і Броуд-стрит, двоє підлітків впивалися одне одному в губи. Фургон з цікавим написом: «СМАЧНІ ПОДАРУНКИ ДЛЯ ВАШОГО ШЛУНКА» на борту. Та ніяких жовтих плащів чи оголошень про зниклих домашніх тварин на телефонних стовпах Боббі не помітив. І жодного сліду хвостів повітряних зміїв на дротах.

Боббі завернув у «Спайсерз» купити кульку-жуйку за цент і кинув оком на дошку оголошень. Більшу її частину займали світлини цьогорічних кандидаток на «Міс Реніґолд». Кілька власників продавали старі автомобілі, але ці оголошення були прикріплені нормально. На іншому папірці написано: «ПРОДАЮ НАДВІРНИЙ БАСЕЙН, У ХОРОШОМУ СТАНІ, ВАШИМ ДІТЯМ СПОДОБАЄТЬСЯ». Оголошення висіло косо, та Боббі подумав, що косо не рахується.

На Ашер-авеню він побачив схожого на кита «б’юїка», припаркованого біля гідранта. Авто було пляшково-зеленого кольору і не здалося Боббі вульгарно яскравим, попри ілюмінатори по боках капота і решітку радіатора, що робили його схожим на вищирену пащу хромованої зубатки.

У понеділок, дорогою до школи і назад, Боббі знову видивлявся ницих людей. Він нічого не побачив, та його споглядання не сховалося від Керол Джербер, що йшла разом з ним і Ес-Джеєм. Мама Боббі мала рацію: Керол була справді прониклива.

– Що, комуністичним агентам знадобилися плани? – поцікавилася Керол.

– Га?

– Ти постійно розглядаєшся на всі боки, навіть назад дивишся.

Якусь мить Боббі вагався, чи не розповісти їм, для чого його найняв Тед, та потім вирішив, що це не дуже вдала ідея. Це була б хороша ідея, якби Боббі справді вірив, що там є за чим пильнувати. Три пари очей, враховуючи всевидющі баньки Керол, краще, ніж одна. Та він не вірив. Керол і Саллі-Джон знали, що він щодня читатиме Тедові газети, і нехай так і буде. Цього досить. Якби Боббі розповів їм про ницих людей, виглядало б, ніби він глузує. Ніби зрада.

– Комуністичні агенти? – перепитав Саллі-Джон, стрімко обернувшись. – Так, я бачу їх, бачу! – він скривив рот і знову видав своє «кх-кх-кх» (цей звук був його улюблений). Потім похитнувся, випустив з рук невидимий кулемет і схопився за груди. – Влучили! Рана серйозна! Далі йдіть без мене! Скажіть Роуз, що я її кохаю!

– Передам це жирній дупі моєї тітки, – сказала Керол, штурхаючи Ес-Джея ліктем.

– Просто дивлюся, чи не видно сентґебівців, тільки і всього, – пояснив Боббі.

Звучало переконливо. Хлопці з Муніципальної середньої школи імені Сент-Ґебріела завжди цькували учнів Гарвіцької початкової школи по дорозі на заняття. Вони пролітали повз на велосипедах і кричали, що хлопці в них баби, а дівчата дають. Боббі був переконаний, що це коли цілуються з язиком і дозволяють хлопцям мацати себе за цицьки.

– Нє, для тих дебілоїдів ще зарано, – сказав Саллі-Джон. – Всі вони ще вдома, обвішуються своїми хрестами і зализують патли назад а-ля Боббі Рідел.

– Не матюкайся, – зробила заувагу Керол, знову штурхаючи Ес-Джея ліктем.

– Хто? Я не матюкався, – образився Саллі-Джон.

– Так, матюкався.

– Ні, Керол.

– Так.

– Ні, пані.

– Так, пане. Матюкався. Ти сказав «дебілоїди».

– Це не погане слово! Дебілоїди – це такий вид мавп!

Ес-Джей глянув на Боббі, шукаючи підтримки, та Боббі дивився на Ашер-авеню, по якій повільно пропливав «кадилак». Автомобіль був великий і, на думку Боббі, трохи впадав у вічі, але хіба «кадилаки» не всі такі? Цей був пофарбований у консервативний світло-коричневий колір і не скидався на авто для ницих. Крім того, за кермом сиділа жінка.

– Та невже, покажи мені малюнок дебілоїда в енциклопедії і, можливо, я тобі повірю.

– Треба було б дати тобі стусана, – добродушно зауважив Саллі-Джон. – Показати, хто тут начальник. Я – Тарзан, а ти – Джейн.

– Я – Керол, а ти – чайник. Тримай.

Керол тицьнула Саллі три книжки: арифметику, «Пригоди у світі правопису» і «Будиночок у прерії».

– Говориш погані слова, то неси мої книжки.

Саллі-Джон образився ще більше.

– Чому це я маю нести твої ідіотські книжки, навіть якщо я і матюкнувся? Хоч я цього й не робив.

– Це для запущення, – пояснила Керол.

– А що в біса таке оте запущення?

– Це як спокутуєш провину. Коли ти збрехав або сказав погане слово, то маєш дістати запущення. Так мені розповідав один хлопець із Сент-Ґеба. Його звуть Віллі.

– Не варто тобі з ними водитися. Можеш нарватися на покидьків, – застеріг Боббі.

Він знав це з власного досвіду. Одразу ж після зимових канікул за ним по Броуд-стрит погналися троє хлопців із Сент-Ґеба, погрожуючи відмотлошити. Боббі нібито косо на них подивився. Він не сумнівався, що вони виконали б свою погрозу, якби той, що був попереду, не впав на коліна, послизнувшись у болоті. Двоє інших перечепилися через нього і Боббі якраз встиг протиснутись у масивні парадні двері будинку з номером 149 і зачинитися на замок. Сентґебівці ще трохи покрутилися перед будинком, а потім пішли геть, пообіцявши, що вони ще зустрінуться.

– Вони не всі розбишаки, деякі нормальні, – заперечила Керол. Вона подивилася на Саллі-Джона, що ніс її книжки, і засміялася, затуливши рот долонею. Ес-Джея можна вмовити на що завгодно, тільки треба говорити швидко і впевнено. Краще було б, якби книжки ніс Боббі, та який у цьому сенс, доки він сам не запропонує? Можливо, одного дня так і буде. Керол була оптимістка. А наразі добре просто йти поміж них у променях вранішнього сонця. Вона крадькома зиркнула на Боббі. Той роздивлявся накреслені на тротуарі класики. Він такий милий і навіть про це не здогадується. І чомусь це й було наймиліше.

* * *

Останній тиждень занять, як і завжди, повз майже по-каліцьки повільно, доводячи учнів до сказу. У ці перші червневі дні запах клею в бібліотеці здавався Боббі таким сильним, що можна було поїхати в Ригу, а заняття з географії ніби тривало десять тисяч років. Ну кому яке діло, скільки олова в Парагваї?

На перерві Керол повідомила, що збирається в липні на тиждень поїхати в Пенсильванію, на ферму до тітки Кори й дядька Рея, Ес-Джей без кінця розводився про здобутий тиждень у таборі, і як він там кожнісінький день стрілятиме по мішенях та кататиметься на каное. Боббі, своєю чергою, розповів їм про неперевершеного Морі Віллза, який, мабуть, стане рекордсменом у крадежі баз і його рекорд у житті ніхто не поб’є.

Мати ставала все неспокійніша, схоплюючись і бігом поспішаючи на кожен телефонний дзвінок. Вона не лягала аж до нічних новин, а інколи, як підозрював Боббі (і доки не закінчувалося «Кіно для сов»), до їжі ледь торкалася. Іноді вела довгі, напружені телефонні розмови, повернувшись до Боббі спиною і притишивши голос, так, ніби він збирався підслуховувати. Іноді вона підходила до телефона, починала набирати номер, а тоді клала слухавку на апарат і поверталася назад на канапу.

В один з таких моментів Боббі запитав, чи вона забула номер, за яким хотіла зателефонувати.

– Схоже, я багато чого забула, – пробурмотіла мама і додала: – Не пхай носа до чужого проса, Бобику.

Боббі міг би звернути увагу на ще багато речей і занепокоїтися ще дужче: мама все більше худла і майже після дворічної перерви знову почала палити. Та в Боббі було вдосталь справ, чим зайняти свій час і голову.

Насамперед дорослий читацький квиток: щоразу, коли Боббі ним користався, читацький квиток здавався йому все кращим, усе заповітнішим подарунком. У дорослому відділі самих лише науково-фантастичних романів, які він хотів прочитати, здавалося, був цілий мільярд. Айзек Азімов, наприклад. Під псевдонімом Пол Френч містер Азімов писав досить хорошу фантастику для дітей про космічного пілота на ім’я Лакі Стар. Під власним іменем він опублікував ще кілька романів, навіть кращих. Принаймні три з них були про роботів. Боббі обожнював роботів. Роббі з «Забороненої планети», на його думку, був одним з найкращих кіногероїв усіх часів, просто-таки до чортів. А роботи містера Азімова не дуже йому поступалися. Боббі гадав, що цього літа проводитиме з ними багато часу. Саллі називав цього чудового письменника Тазик Козімов, але, звичайно ж, він був майже повний нуль у книжках.

Дорогою до школи він шукав людей у жовтих плащах чи їхні ознаки, дорогою в бібліотеку – теж. А що школа і бібліотека розташовувалися в протилежних напрямках, то Боббі так охоплював добру половину Гарвіча. Звісно, він і не сподівався насправді побачити ніяких ницих людей. Після вечері ще довго було світло, і Боббі читав Тедові газету то на ґанку, то на кухні. Послухавшись поради Ліз Ґарфілд, Тед придбав вентилятор, і мама більше не наполягала, щоб Боббі читав містерові Бреттіґену на ґанку. Боббі відчував, що частково це через її дедалі сильнішу поглинутість своїми дорослими справами, та, можливо, мама все-таки почала трішки довіряти Тедові. Втім довіра і симпатія – це різні речі. Та й шлях до неї був не те що б легкий.

Одного вечора, коли вони з мамою сиділи на канапі й дивилися «Ваєтта Ерпа», вона обернулася до Боббі і майже люто спитала:

– Він тебе коли-небудь торкався?

Боббі зрозумів, про що вона питає, але не зрозумів, чому мама така накручена.

– Ну так. Часом плесне по спині, а одного разу, коли я читав газету і тричі поспіль перекрутив якесь довжелезне слово, він намнув мені чуба, але щоб зачіпатися, нічого такого. Думаю, в нього на це не вистачить сили. А що?

– Не зважай, – сказала мама. – По-моєму, він непоганий. Витає в хмарах, що правда, то правда, але не схожий на…

Вона замовкла, дивлячись на дим цигарки «Кул», що плив у повітрі вітальні. Він сизою стрічкою вився від тлійного кінчика, а потім танув, що нагадало Боббі, як герої «Кільця навколо Сонця» містера Сімака, рухаючись по спіралі дзиґи, зносилися в інші світи.

Врешті-решт мама знову обернулася до нього:

– Якщо він торкатиметься тебе, а тобі буде неприємно, прийди і скажи мені, негайно. Чув?

– Аякже, мамо.

В її погляді було щось таке, що Боббі згадався день, коли він спитав у мами, звідки жінка знає, коли в неї буде дитина. «У жінок щомісяця тече кров, – пояснила мама, – а коли її немає, жінка розуміє, що вагітна, бо вся кров іде дитині». Боббі хотів поцікавитися, звідки тече кров, коли дитини немає. Він пам’ятав, що одного разу в мами пішла кров з носа, але інших випадків кровотечі не пригадував. Та з виразу її обличчя зрозумів, що не треба розвивати цю тему. Тепер у неї був такий же вираз.

Власне кажучи, були й інші дотики. Час від часу Тед проводив своєю великою долонею по його підстриженому їжачком волоссю, ніби пригладжуючи щетину. Іноді, коли Боббі неправильно вимовляв слово, Тед легенько затискав йому носа пальцями, приспівуючи: «А точніше». Коли вони починали говорити одночасно, він підчіпляв своїм мізинцем мізинець Боббі і примовляв: «На щастя, на гроші, на настрій хороший». Незабаром Боббі вже повторював за ним, сплівшись мізинцями. Вони проказували примовку буденним тоном, так, як люди кажуть «передайте квасолю» і «як ся маєте».

Йому лише одного разу від дотику Теда стало якось моторошно. Боббі якраз дочитав останню статтю, що хотів послухати Тед. Якийсь оглядач торочив про те, що на Кубі немає жодної проблеми, з якою б не могло впоратися добре старе американське вільне підприємництво. Небо почали обплутувати сутінки. За ними, на Колонія-стрит, Баузер, пес місіс О’Гари, ні на мить не вгавав зі своїм «гав-гав-гав». Звук лунав якось неприкаяно і ніби вві сні, ніби не в дійсності, а в якомусь спогаді.

– Ну, – промовив Боббі, згортаючи газету і підводячись. – Піду прогуляюсь по околиці, пороздивляюся.

Говорити прямо не хотілося, але важливо було, щоб Тед знав, що він не облишив пильнувати за людьми в жовтих плащах.

Тед теж устав і підійшов до нього. Боббі засмутився, побачивши на його обличчі страх. Боббі не хотів, щоб Тед аж надто вірив у ницих людей, не хотів, щоб Тед став аж надто божевільним.

– Повернися, перш ніж стемніє. Ніколи не пробачу собі, якщо з тобою щось трапиться.

– Я буду обережний. І скоро прийду. До ночі ще, як до неба.

Тед став на одне коліно – бо був застарий, щоб присідати, подумалося Боббі – і взяв його за плечі. Прихилив Боббі до себе, аж доки вони ледь не буцнулися чолами. Боббі відчув запах тютюну в його подиху і мазі на шкірі. У Теда боліли суглоби і він натирав їх «Мустеролом». Тед казав, що тепер вони навіть тоді болять, коли тепло.

Стояти так близько до Теда не було страшно, та все одно аж ніби мурашки побігли. Було видно, що хоч Тед ще не зовсім старий, та скоро постаріє. А ще він, швидше за все, хворий. У нього водянисті очі. І кутики губ злегка посіпуються.

«Зле, що тут, на третьому поверсі, Тед сам-один, – подумав Боббі. – Якби в нього була дружина чи ще там хтось, його б, напевно, ніколи не зациклило на тих ницих. Хоча, якби в Теда була дружина, Боббі, можливо, ніколи б не прочитав «Володаря мух». Думати так було егоїстично, та він нічого не міг з собою вдіяти.

– Ніяких знаків, Боббі?

Боббі похитав головою.

– І ти нічого не відчуваєш? Отут?

Тед зняв праву руку з лівого плеча Боббі і постукав себе по скроні, де, слабко пульсуючи, гніздилися дві блакитні жилки.

Боббі похитав головою.

– А тут?

Тед відтяг кутик правого ока.

Боббі знов похитав головою.

– Чи тут?

Тед торкнувся живота.

Боббі похитав головою втретє.

– Добре, – промовив Тед і посміхнувся. Його ліва рука ковзнула Боббі на потилицю. До неї приєдналася права. Тед серйозно поглянув Боббі у вічі. Боббі відповів таким же серйозним поглядом. – Ти ж сказав би мені, якби побачив, правда? Не намагався б… ну, не знаю… щадити мої почуття?

– Ні, – відповів Боббі. Відчувати долоні Теда на потилиці було приємно і некомфортно водночас. У кіно, перш ніж поцілувати, хлопець клав дівчині руку саме на потилицю. – Я б сказав. Це моя робота.

Тед кивнув. Повільно розплів руки і дозволив їм упасти. Потім підвівся, спираючись на стіл. Скривився, коли голосно хруснуло в коліні.

– Знаю, що сказав би. Ти хороший хлопчик. А тепер іди прогуляйся. Тільки не сходь з тротуару. І приходь додому до темряви. Зараз тобі треба бути обережним.

– Буду.

Боббі рушив сходами вниз.

– А якщо побачиш їх…

– Втечу.

– Ага, – у присмерковому світлі обличчя Теда виглядало понуро. – Ніби за тобою чорти женуться.

Отож, Тед до нього торкався. І, можливо, мамині побоювання були виправдані… деякою мірою… Мабуть, доторків було таки забагато, і не всі такі, як треба. Може, не в тому сенсі, що думає мама, але все одно не такі, як треба. Все одно небезпечні.

В середу перед канікулами Боббі побачив на Колонія-стрит смужку червоної тканини, що теліпалася на чиїйсь антені. Він не міг сказати напевне, але клаптик дуже вже скидався на хвіст повітряного змія. Ноги Боббі приросли до місця, а серце загупало скажено, наче молот, як тоді, коли вони з Саллі-Джоном наввипередки бігли зі школи.

«Навіть якщо то хвіст, це всього лише збіг, – говорив собі Боббі. – Просто нещасний збіг і ти це знаєш, хіба ні?»

Можливо. Може, так він і думав. Принаймні коли надійшла остання п’ятниця перед канікулами, він був у цьому майже переконаний. Того дня Боббі йшов додому сам. Саллі-Джон зголосився залишитися і допомогти позаносити книжки на склад, а Керол пішла на день народження до Тіни Лебел. Тільки-но Боббі зібрався перетнути Ашер-авеню і зійти вниз по Броуд-стрит-гілл, коли побачив на тротуарі класики, накреслені фіолетовою крейдою. Отакі:

– Ох, Боже, тільки не це, – прошепотів Боббі. – Це якийсь жарт.

Він упав на одне коліно, як кавалерист-розвідник у вестерні, не помічаючи дітей, що поверталися повз нього додому: одні пішки, інші на великах, дехто на роликах. Френсіс Аттерсон з кінськими зубами загрібав ногою на своєму поржавілому, червоному самокаті, сміючись до неба своїм ґелґотливим сміхом.

Діти теж майже не звертали уваги на Боббі. Щойно почався мегакан і вони ошаліли від безлічі можливостей.

– Ні, ні, не можу повірити. Це якийсь прикол.

Він простяг руку до зірки і півмісяця, намальованих не фіолетовою, а жовтою крейдою, та, майже торкнувшись їх, відсмикнув руку. Клаптик червоної стрічки, що зачепився за телеантену, міг нічого і не означати, але вкупі з оцим? Хіба бувають такі збіги? Боббі не знав. Йому було лише одинадцять й існували мільярди речей, яких він не знав. Але він боявся… боявся, що…

Боббі звівся на ноги і озирнувся. Він наполовину очікував побачити, як по Ашер-авеню повільно, наче за катафалком на цвинтар, суне ціла валка довгих авто з увімкненими посеред білого дня передніми фарами, ріжучи око своїм блиском. Боббі був майже готовий побачити ницих людей у жовтих плащах, що стоять під навісом «Ашер Емпайр» чи біля таверни «Сакі», і, палячи «Кемел», дивляться на Боббі.

Ніяких машин. Ніяких ницих. Тільки діти йдуть додому зі школи. З’явилися перші сентґебівці, виділяючись у своїх зелених уніформових штанях і спідницях.

Боббі розвернувся і пройшов три квартали назад по Ашер-авеню. Він був занадто занепокоєний малюнком на тротуарі, щоб перейматися злими хлопцями із Сент- Ґебріела. На телефонних стовпах не було нічого, крім запрошення на вечір бінго на подвір’ї церкви Сент-Ґебріела, а на розі Ашер і Такома висіла афіша рок-н-рольного концерту в Гартфорді, на якому головними зірками будуть Клайд Макфеттер і Двейн Едді, хлопець з бренчливою гітарою.

Коли Боббі дістався до «Ашер-авеню ньюз», тобто пройшов майже весь шлях назад до школи, то почав надіятися, що зробив з мухи слона. Та все-таки зайшов усередину поглянути на дошку оголошень. Потім дійшов аж до «Спайсерза» в кінці Броуд-стрит, купив ще одну кульку-жуйку і перевірив ще й тутешню дошку оголошень. Нічого підозрілого. Папірець з басейном зі «Спайсерза» зник. То й що з того? Дядько, напевно, продав його. Бо нащо було вішати те оголошення, заради всього святого?

Боббі вийшов і зупинився на розі, жуючи жуйку і намагаючись вирішити, що робити.

Дорослішання – цей процес зі своєї природи накопичувальний, відбувається ривками, нерівномірними фазами, що часом накладаються одна на одну. Перше зріле рішення у житті Боббі Ґарфілд ухвалив у той день, коли закінчив шостий клас. Прийшов до висновку, що краще не розповідати Тедові про те, що бачив. Принаймні поки що.

Теорія, що ницих людей не існує, була підірвана, та Боббі не був готовий визнати поразку. Наразі доказів було замало. Коли Боббі розкаже, що бачив, Тед засмутиться. Може навіть так, що покидає манатки в валізи, плюс пакети з ручками, що, складені, лежать за маленьким холодильником, і просто дасть драла. Якщо його дійсно переслідують злі молодики, втеча має сенс. А якщо ні… Боббі не хотів втрачати свого єдиного дорослого друга. Отож, він вирішив зачекати і подивитися, що буде далі, якщо взагалі щось буде.

Тієї ночі Боббі Ґарфілд пізнав ще один бік дорослого життя. Він не спав ще довго після того, як його будильник «Біґ-Бен» продзвенів другу, дивлячись у стелю і запитуючи себе, чи правильно він вчинив.