Читать книгу Серця в Атлантиді - Стівен Кінг - Страница 8

У перший день після закінчення занять мама Керол Джербер напхала дітьми свій мікроавтобус «форд естейт» і повезла їх в «Сейвін-Рок», луна-парк на узбережжі за двадцять миль від Гарвіча. Аніта Джербер возила їх туди три роки поспіль, і для Боббі, Ес-Джея, Керол, її меншого братика і подруг Івон, Енджі та Тіни вже стало давньою традицією. Ні Боббі, ні Саллі-Джон поодинці нізащо б не поїхали кудись з трьома дівчатами, та вони були разом і все було нормально. Та й перед принадами «Сейвін-Року» було важко встояти. Для чогось суттєвішого, ніж похлюпатися в океані, ще захолодно, проте можна було дуріти на пляжі, та й всі атракціони, зокрема павільйони з нагородами, будуть уже відкриті. Рік тому Саллі-Джон збив три піраміди з дерев’яних молочних пляшок усього трьома ударами бейсбольного м’яча і виграв для своєї мами великого рожевого плюшевого ведмедика, який і досі сидів на почесному місці – на телевізорі Салліванів. Сьогодні Ес-Джей хотів виграти йому подругу.

Для Боббі ж просто хоч ненадовго вирватися з Гарвіча було задоволенням. Крім місяця і зірки, накарлюканих біля класиків, він не помітив нічого підозрілого, та коли читав Тедові суботню газету, той його страшенно налякав. І одразу ж після цього – жахлива сварка з матір’ю.

Випадок з Тедом трапився, коли Боббі читав статтю, що в ній якийсь оглядач висміював можливість того, що Мікі Мантл коли-небудь поб’є рекорд Бейба Рута в хоум-рані[7].

«У нього немає ні наполегливості, ні віддачі», – наполягав аналітик.

– «А найголовніше, у нього не той характер, – читав Боббі. – Так званого Міка більше цікавлять нічні клуби, ніж…»

Тед знову забувся. Боббі знав, якимось чином відчув, ще перш ніж звів очі від газети. Тед порожнім поглядом дивився крізь вікно на Колонія-стрит, де хрипко і монотонно гавкав собака місіс О’Гари. Цього ранку таке трапилося вже вдруге, та перший провал тривав усього кілька секунд. Тед непорушно схилився над відчиненим холодильником, з розширеними в молочному світлі очима. Тоді сіпнувся, стрепенувся і простяг руку по апельсиновий сік. Цього разу він забувся серйозно. «Люди, оце так гребе», – як сказав би Кукі з серіалу «77, Сансет-стрип». Боббі зашурхотів газетою, чи не вдасться таким чином привести Теда до тями. Нічого.

– Теде, з тобою все гар…

Раптом Боббі зі зростальним жахом помітив, що з зіницями Теда щось коїться. Вони то звужувалися, то розширювалися. Ніби Тед то стрімко провалювався в якусь чорну безодню, то виринав з неї, хоча він просто сидів, залитий сонячним світлом.

– Теде?

Цигарка все ще жевріла в попільничці, хоч від неї лишився тільки фільтр і попіл. Поглянувши на неї, Боббі збагнув, що Тед сам не свій ще десь від самого початку статті про Мантла. І щось відбувається з його очима: зіниці то звужуються, то розширюються, то звужуються, то розширюються.

У нього напад епілепсії або щось подібне. Боже, вони ж, здається, можуть при цьому проковтнути язика?

Схоже, язик Теда був на місці, але його очі… його очі…

– Теде! Теде, прокинься!

Боббі опинився з Тедового боку столу, ще перш ніж усвідомив, що взагалі зрушив з місця. Схопив Теда за плечі й потрусив. Було враження, ніби він трясе колоду, вирізьблену у формі людини. Під бавовняною сорочкою, що надягається через голову, плечі Теда були кістляві, закляклі й непіддатливі.

– Отямся! Отямся!

– Вони відходять на захід. – Тед і далі дивився у вікно своїм дивним, блукальним поглядом. – І це добре. Але вони можуть повернутися. Вони…

Боббі стояв, поклавши руки Тедові на плечі, переляканий і приголомшений.

Тедові зіниці то розширювалися, то звужувалися, ніби дивишся, як пульсує серце.

– Теде, що з тобою?

– Я маю затаїтися. Залягти, як заєць у кущах. Можливо, вони пройдуть повз. Як Бог дасть, надійде вода і вони, можливо, пройдуть повз. Усе слугує…

– Служить чому, Теде? – майже прошепотів Боббі. – Слугує чому?

– Усе суще слугує Променеві, – сказав Тед, і раптом його руки зімкнулися навколо рук Боббі. Вони були дуже холодні, ті руки, і на мить Боббі відчув кошмарний, до втрати свідомості, жах. Ніби його схопив мертвяк, здатний рухати лише руками і зіницями своїх мертвих очей.

А тоді Тед поглянув на Боббі, очі його були злякані, але знову майже нормальні. Зовсім не мертві.

– Боббі?

Боббі вивільнив руки і обхопив Теда за шию. Він пригорнув Теда до себе і в ту ж мить почув у своїй голові передзвін, дуже короткий, але напрочуд чіткий. Він навіть почув, як міняється тон дзвона, так як змінюється гудок потяга, що їде на великій швидкості. Було відчуття, ніби крізь голову Боббі щось стрімко промчало. Боббі чув тупіт копит по якійсь твердій поверхні. Дерево? Ні, метал. Вловив носом запах пилу, сухий і грозовий. У ту ж мить у нього засвербіло під очними яблуками.

– Ш-ш-ш! – подих Теда у його вусі був такий же сухий, як запах того пилу, і якийсь близький. Руки Теда лежали у Боббі на спині, стискаючи лопатки і не даючи поворухнутися. – Ніяких слів! Ніяких думок. Хіба що про… бейсбол! Так, про бейсбол, якщо хочеш!

Боббі уявив Морі Віллза, як той виходить з першої бази, з так званої прогулянкової позиції, відмірює кроки, три, чотири, згинається в поясі, руки вільно спадають, п’яти злегка припідняті. Готовий бігти в будь-який бік, залежно від того, що зробить пітчер[8]. А коли пітчер обирає «дім»[9], він з вибуховою швидкістю у хмарі куряви кидається до другої бази, і…

Зникло. Усе зникло. Ні дзвонів у голові, ні тупоту копит, ні запаху пилу. І під очними яблуками більше не свербить. А чи й свербіло взагалі? Може, йому просто приверзлося, бо його налякали Тедові очі?

– Боббі? – знову вимовив Тед просто йому у вухо. Від дотику Тедових губів Боббі здригнувся. А тоді: – Боже милосердний, що я роблю?

Тед м’яко, але рішуче відштовхнув Боббі від себе. Його обличчя було стривожене і трохи блідувате, та з очима було все нормально, зіниці зафіксувалися на місці.

Наразі це було єдине, що турбувало Боббі. Проте він почувався дивно: в голові дурман, ніби тільки-но прокинувся від важкої дрімоти. І водночас світ здавався навдивовижу яскравим. Кожна лінія, кожен обрис ідеально чіткі.

– Йоханий бабай, – пробурмотів Боббі, тремтливо посміхаючись. – Що це було?

– Нічого, що б тебе стосувалося.

Тед простяг руку по цигарку і, схоже, здивувався, побачивши, що у виїмці, куди він її запхав, тліє лише крихітний вуглик. Тед змахнув його пальцем у попільничку.

– Я знову забувся, еге ж?

– Ага, ще й як. Я перелякався. Думав, у тебе епілепсія чи щось подібне. Твої очі…

– Це не епілепсія, – заспокоїв Тед, – і цілком безпечно. Але якщо таке трапиться ще раз, краще мене не чіпай.

– Чому?

– Тому що. Обіцяєш?

Тед запалив нову цигарку.

– Гаразд. А що таке Промінь?

Тед зиркнув на нього пронизливо.

– Я говорив про Промінь?

– Ти сказав: «Усе суще слугує Променеві». Здається, так.

– Може, колись я тобі розповім, але не сьогодні. Сьогодні, якщо не помиляюся, ти їдеш на пляж?

Боббі злякано підскочив. Поглянув на годинника Теда. Була майже дев’ята.

– Ага. Вже, напевно, треба збиратися. Газету можу дочитати, коли приїду.

– Ну то добре. Хороша ідея. Я маю ще написати кілька листів.

Не маєш. Ти просто хочеш мене позбутися, щоб я не ставив запитань, на які ти не хочеш відповідати.

Та якщо Тед цього домагається, то й нехай. Як часто повторювала Ліз Ґарфілд, у Боббі і своїх справ вище від даху. Проте, коли Боббі дійшов до дверей Тедової кімнати, згадка про клаптик червоної тканини на антені і зірку з півмісяцем, накреслену на класиках, змусила його неохоче повернутися.

– Теде, є дещо…

– Ниці люди, так, я знаю, – Тед посміхнувся. – Зараз можеш ними не перейматися. Зараз усе добре, Боббі. Вони не збираються сюди і навіть не дивляться в наш бік.

– Вони відходять на захід, – сказав Боббі.

Тед поглянув на нього крізь лусочки цигаркового диму своїми синіми, спокійними очима.

– Так, – промовив він, – і, якщо пощастить, на заході вони й залишаться. Сієтл мене цілком влаштує. Гарно тобі провести час на морі.

– Але я бачив…

– Мабуть, ти бачив лише тіні. У всякому разі, зараз не час для розмов. Тільки запам’ятай, що я сказав: якщо я ще раз отак забудуся, просто посиди і почекай, поки минеться. Якщо простягну до тебе руку, відійди. Як встану, накажи мені сісти. В такому стані я зроблю, як ти скажеш. Це ніби гіпноз.

– Чому ти…

– Досить запитань, Боббі, прошу тебе.

– З тобою все добре? Справді?

– Краще не буває. А тепер іди. І повеселися.

Боббі поспішив униз, вражений, як чітко виглядає все довкола. Сліпуче світло, що косо падає крізь вікно на майданчику другого поверху. І сонечко, що повзає по горлечку порожньої пляшки з-під молока біля дверей квартири Проскісів. І милозвучне бриніння у вухах, ніби голос цього дня – перша субота літніх канікул.

* * *

У квартирі Боббі повитягав свої легкові та вантажні машинки зі схованок під ліжком і в глибині шафи. Дві з них, «форд» і синій металевий самоскид, що його містер Бідермен передав мамою за кілька днів після дня народження Боббі, були досить класні, але до бензовоза і жовтого бульдозера Саллі їм було далеко. Бульдозер «Тонка» особливо добре годився для ігор у піску. Боббі вже передчував, як принаймні на годину порине в повномасштабні дорожні роботи, а поряд розбиватимуться хвилі і його шкіра рожевітиме на яскравому приморському сонці. Боббі спало на думку, що він не витягав машинок ще від зими, коли одного разу після завірюхи вони з Ес-Джеєм ціле суботнє пообіддя радісно прокладали мережу доріг у свіжому снігу міського парку. Боббі одинадцять, він уже виріс і от-от стане надто дорослий для подібних ігор. У цьому було щось сумне, але не конче сумувати зараз, якщо не хочеться. Нехай дні машинок швидко добігають кінця, але він настане ще не сьогодні. Точно не сьогодні.

Мама спакувала йому обід, але гроші дати відмовилася, не дала навіть п’ятака на окрему кабінку-роздягалку, що тяглися вздовж берега по той бік луна-парку. І ще перш ніж Боббі збагнув, що відбувається, як уже почалося те, чого він найбільше боявся: сварка через гроші.

– Досить і п’ятдесяти центів, – просив Боббі з плаксивими, дитячими нотками в голосі. Він ненавидів себе за це, але не міг стриматися. – Лишень пів зеленого. Ну, мамо. Що скажеш? Ну, будь людиною.

Вона запалила «Кул», так сильно кресонувши сірником, що той аж хруснув, і, мружачись, подивилася на Боббі крізь дим.

– Ти ж тепер сам заробляєш, Бобе. Більшість людей платить за газету по три центи, а тобі платять, щоб ти їх читав. Долар на тиждень! Господи, та коли я була малою…

– Мамо, ці гроші на велик! Ти ж знаєш це.

Мама стояла, повернувшись до дзеркала, і суплячись поправляла плечики на блузці. Містер Бідермен попросив її вийти на кілька годин, хоч сьогодні й субота. Та тепер вона обернулася і, все ще затискаючи губами цигарку й не перестаючи супитися, схилилася до Боббі.

– Ти і досі випрошуєш у мене той велосипед, чи не так? Досі. Все одно випрошуєш, хоча я сказала, що це не з моєю кишенею.

– Ні! Нічого я не випрошую, – очі Боббі розширилися від гніву й образи. – Всього якихось нещасних п’ятдесят центів на…

– Пів бакса сюди, двадцять п’ять центів туди, а воно накопичується, знаєш? Ти хочеш, щоб я купила той велосипед, даючи гроші на все інше. Тоді тобі не доведеться нічим жертвувати.

– Але це несправедливо!

Боббі знав, що мама скаже це, перш ніж вона розтулила рот, і навіть встиг подумати, що сам напросився.

– Життя несправедливе, Бобику.

Вона повернулася до дзеркала, щоб востаннє підтягти невидиму бретельку комбінації, що сповзла з правого плеча.

– П’ятака на роздягалку, – попросив Боббі. – Ти б могла принаймні…

– О так. Можливо. Цілком припускаю, – вимовила мама, карбуючи кожне слово.

Перед тим як піти на роботу, вона зазвичай рум’янилася, та цього ранку рум’янець на її щоках не весь був із пудрениці. І Боббі, хоч би який сердитий був, зрозумів, що краще постерегтися. Якщо він розпалиться так, як це вдається мамі, то цілий день просидить у порожній, задушливій квартирі, не маючи права навіть вистромити носа в коридор.

Мама схопила зі столика в ногах канапи сумочку, роздушила цигарку, що аж тріснув фільтр, потім обернулася і поглянула на Боббі.

– А якби я сказала тобі: «Знаєш, що? Ми цього тижня не їмо. Я побачила у «Гансікера» такі туфлі, що просто не змогла їх не купити». Що б ти подумав?

«Подумав би, що ти – брехуха, – майнуло у Боббі в голові. – І сказав би, що якщо так туго з грошима, то чому б тобі не заглянути в каталог “Сірза”, що лежить на горішній полиці в твоєму гардеробі? Того, в якому до сторінок з нижньою білизною посередині липкою стрічкою приклеєні купюри по одному і по п’ять доларів, навіть одна чи дві десятки? А як щодо блакитного глечика в буфеті на кухні? Того, що з самого заду, в кутку за тріснутим соусником? Ти складаєш у нього невитрачені четвертаки, ще відколи помер тато. А коли глечик наповнюється, ти вигрібаєш монети, несеш у банк і обмінюєш на долари. А потім долари ідуть у каталог, хіба ні? Наклеюються на сторінки з білизною у “книзі мрій”».

Та Боббі нічого з цього не сказав, а лише запаленими очима дивився вниз на свої кросівки.

– Я мушу розставляти пріоритети, – вела далі мама. – І якщо ти, синочку мій, вже такий дорослий, щоб працювати, то тобі теж доведеться це робити. Думаєш, мені подобається казати «ні»?

«Ну, не те що б, – думав Боббі, не відриваючи очей від кросівок і закушуючи губу, що так і норовила відкопилитися і вибухнути серією дитячих плаксивих звуків, – але не думаю, що тобі так уже й неприємно».

– Якби ми були Рокфеллери, я дала б тобі п’ять доларів, щоб ти міг витратити їх на пляжі. Та що там, цілих десять! І тобі не треба було б позичати зі своєї велобанки, щоб покатати свою маленьку дівчинку на «Мертвій петлі»…

«Вона не моя дівчина! – подумки кричав на матір Боббі. – ВОНА НЕ МОЯ МАЛЕНЬКА ДІВЧИНКА!»

– …або на «американських гірках». Але якби ми були Рокфеллери, тобі, звісно, не довелося б збирати на велосипед, правильно?

Вона підвищувала голос усе дужче й дужче. Хоч що б там гризло її останні кілька місяців, воно загрожувало вихлюпнутися назовні, шумуючи, наче содова, і роз’їдаючи, наче кислота.

– Не знаю, чи ти помітив, але твій батько нас не вельми забезпечив. Я ж роблю все, що в моїх силах: годую тебе, одягаю, я заплатила за абонемент у «Стерлінґ-гаузі», щоб ти міг влітку грати в бейсбол, поки я перекладаю папери в жаркому офісі. Тебе запросили з іншими дітьми на пляж? Що ж, дуже рада, але як ти фінансуватимеш свій відпочинок, це твоя справа. Хочеш кататися на атракціонах, візьми трохи грошей зі своєї банки. Не хочеш, тоді просто грайся на пляжі або сиди вдома. Мені все одно. Я лиш хочу, щоб ти припинив скиглити. Терпіти не можу, коли ти скиглиш. Чисто, як… – вона замовкла, зітхнула, відкрила сумочку, вийняла цигарки, повторила: – Терпіти не можу, коли ти скиглиш.

«Чисто, як твій батько». Ось що вона не договорила.

– То що, сонце моє? – поцікавилася мама. – Чи ти все сказав?

Боббі стояв мовчки, з палючими щоками і запаленими очима, втупившись у свої кросівки, зібравши в кулак усю волю, щоб не зарюмсати. Зараз вистачить і одного-однісінького здушеного схлипу, і мама зачинить його в хаті на весь день. Вона розпалилася не на жарт, тільки й чекає нагоди. Та якби ж то доводилося стримувати тільки схлипи. Йому хотілося крикнути, що краще бути таким, як тато, ніж схожим на неї, – стару, загребущу скнару, яка і на паскудний п’ятак не розщедриться. І що з того, що покійний, не вельми ідеальний Рендалл Ґарфілд їх не забезпечив? Чому мама завжди виставляє його в усьому винним? А хто виходив за нього заміж?

– Впевнений, Бобику? Не збираєшся більше відгризатися і розумувати?

В її голосі забриніли найнебезпечніші нотки, щось схоже на несміливу веселість. Як її не знати, можна було б подумати, що в неї хороший настрій.

Боббі втупився в кросівки і не сказав нічого. Мовчав, замкнувши в горлі всі ридання і гнівні слова. Мовчанка затягувалася. Він вдихав запах її цигарки, і не лише цієї, а й учорашніх і тих, що вона викурювала в усі ті вечори, коли дивилася не на екран телевізора, а крізь нього, чекаючи, коли подзвонить телефон.

– Що ж, думаю, ми все з’ясували, – сказала мама, давши Боббі приблизно п’ятнадцять секунд, щоб розтулити рота і довгим язиком завести себе прямісінько в халепу. – Гарного дня.

Вона вийшла, не поцілувавши його.

Боббі підійшов до відчиненого вікна і відслонив фіранку. По щоках котилися сльози, та він їх не помічав, дивлячись, як мама йде вбік парку, цокаючи високими підборами. Боббі зробив кілька глибоких, схлипливих вдихів і пішов на кухню. Поглянув на серванта, де за соусником ховався синій глечик. Можна було б взяти трохи грошей звідти. Точного ліку мама не вела і не помітила б зникнення трьох чи чотирьох двадцятип’ятицентовиків. Але ні. Ці гроші не дали б ніякої радості. Боббі не уявляв, звідки він це знає, та все одно знав, навіть у дев’ять років, коли вперше наштовхнувся на глечик із дріб’язком. Тож він, швидше з жалем, аніж з відчуттям власної праведності, пішов до своєї кімнати й поглянув на банку з велофондом.

Боббі подумалося, що мати права: можна було б позичити звідти трохи дріб’язку і витратити в «Сейвін-Року». Нехай, щоб назбирати на «Швін», піде ще один місяць, та принаймні витрачати ці гроші буде приємно. Та було і ще дещо: якщо він відмовиться взяти гроші з банки, а тільки складатиме і заощаджуватиме, то буде такий, як вона.

Це вирішило справу. Боббі виловив з банки п’ять десяток і сховав до кишені, загорнувши в серветку, щоб не вилетіли, якщо він побіжить. Потім закінчив збирати речі на пляж. Невдовзі він уже насвистував, і Тед зійшов униз подивитися, що робиться.

– Відчалюєте, капітане Ґарфілд?

Боббі кивнув.

– «Сейвін-Рок» – класна місцинка. Знаєш, атракціони і все таке.

– Знаю. Приємно тобі розважитися, Боббі, і вважай, не випади звідкись.

Боббі рушив до дверей, потім обернувся до Теда, що в капцях стояв на нижній сходинці.

– Чому б тобі не вийти на ґанок? Можу посперечатися, що нагорі буде спекотно, – запропонував Боббі.

– Напевне, – посміхнувся Тед, – але краще я залишуся в хаті.

– З тобою все нормально?

– Так, Боббі, зі мною все цілком нормально.

Переходячи на джерберівський бік Броуд-стрит, Боббі стало шкода Теда, що без причини ховається в задушливій кімнатці. Бо ж без причини, хіба ні? Звичайно, що так, бо коли й існують ниці люди, що блукають десь на заході, – адже вони, як пригадалося Боббі, відходять на захід – то що їм може бути потрібно від старого пенсіонера Теда Бротіґена?

Спочатку Боббі почувався трохи пригніченим через сварку з мамою. Ріонда Г’юсон, повненька, симпатична подруга місіс Джербер, звинуватила Боббі, що він, хай що б там воно означало, замріявся про манну небесну, а тоді заходилася лоскотати його по боках і під пахвами. Боббі засміявся, захищаючись. Та на пляжі йому незабаром стало краще, він знову став схожим на самого себе.

Хоч був лише початок сезону, «Сейвін-Рок» уже працював на всіх парах. Каруселі крутилися, «Дика миша» ревла, дітлашня верещала, з динаміків біля «Будиночку сміху» лився металевий рок-н-рол, коло своїх павільйончиків горлали закликальники. Саллі-Джон не здобув бажаного ведмедика, збивши лише дві з трьох останніх пляшок з-під молока. Ріонда заявила, що в деяких до дна причеплені спеціальні важки, і пляшка перевертається, лише якщо вгамселити по ній як слід. Та дядько з павільйончика для збивання пляшок бейсбольним м’ячем усе одно вручив Ес-Джею гарний приз: кумедного плюшевого мурахоїда жовтого кольору.

Саллі, піддавшись пориву, віддав його мамі Керол. Аніта пригорнула Ес-Джея до себе і сміючись сказала, що він найкраща дитина на світі, і якби він був на п’ятнадцять років старший, вона б з ним одружилася і стала двомужницею. Саллі-Джон зашарівся так, що зробився аж фіолетовим.

Боббі спробував накидати кільця, та всі три рази не влучив. У тирі йому пощастило більше. Він розбив дві тарілки і виграв маленького м’якенького ведмедика. Боббі подарував його Ієнові-шмаркачу, який хоча б сьогодні був чемний: не бився в істериці, не пісяв в штанці й не намагався вгріти Саллі-Джона й Боббі по яйцях. Ієн обіймав ведмедика, дивлячись на Боббі, як на Бога.

– Чудовий ведмедик, Ієну дуже подобається, – зауважила Аніта. – Та хіба тобі не хочеться відвезти його додому мамі?

– Нє-а. Її таке не дуже цікавить. Я б хотів краще виграти для неї парфуми.

Вони з Саллі-Джоном під’юджували один одного, хто піде на «Дику мишу», та врешті-решт відважилися обоє, нестямно репетуючи, коли вагончик стрімко шугав униз, одночасно впевнені, що житимуть вічно і помруть тієї ж хвилини. Потім каталися на «Навіжених чашках» і «Кривому вихорі», а коли в Боббі залишилося тільки п’ятнадцять центів, він опинився на «Чортовому колесі» разом з Керол.

Їхня кабінка, легенько погойдуючись, зависла на самій горі. Боббі стало не дуже добре в животі. Ліворуч на берег одна по одній накочували вкриті білими баранцями хвилі Атлантики. Пляж був такий же білий, а океан – просто неймовірної, пронизливо-синьої барви. По воді, неначе шовк, слалися сонячні промені. Під ними розкинувся луна-парк. З динаміків у небо линув голос Фредді Кеннона: «Вона із Таллагассі, і в неї бомба-шасі».

– Там, унизу, все здається таким маленьким, – сказала Керол, і голос у неї теж був, як у маленької, що для неї зовсім невластиво.

– Не бійся. Тут цілком безпечно. Якби «Чортове колесо» так високо не піднімалося, на ньому б узагалі могли малюки кататися.

Багато в чому Керол здавалася старшою за них: тверда, упевнена в собі, як у той день, коли змусила Саллі нести її книжки за те, що той матюкався. Та зараз її обличчя знову стало майже дитячим: кругле, трохи бліде, а на ньому виділяються двоє переляканих, блакитних очей. Боббі, сам не знаючи як, нахилився, притиснувся губами до губ Керол і поцілував.

Коли він відірвався від дівчинки, її очі були великі, як ніколи.

– Цілком безпечно, – промовив Боббі й широко посміхнувся.

– Давай ще раз!

Це був її перший справжній поцілунок. Вона дістала його в «Сейвін-Року», в першу суботу літніх канікул, і навіть не встигла зосередитись як слід.

Ось про що думала Керол, ось чому хотіла, щоб Боббі поцілував її ще раз.

– Краще не треба, – сказав Боббі. А втім… хто побачить його тут, нагорі, й обізве дівчиськом?

– Що, слабак? Тільки не кажи «сама хотіла, сама й починай».

– Розкажеш комусь?

– Ні, Богом присягаюся. Давай, поквапся! Поки ми не спустилися!

Боббі поцілував Керол удруге. Її стулені губи були гладенькі й нагріті сонцем.

А тоді колесо поїхало вниз і Боббі спинився. На мить Керол поклала голову йому на груди.

– Дякую, Боббі, – сказала вона. – Було просто супер.

– Я теж так думаю.

Вони трохи відсунулися одне від одного. Коли кабінка зупинилась і вкритий татуюваннями працівник підняв захисну перекладину, Боббі зіскочив і, не озираючись, побіг туди, де стояв Ес-Джей. Проте він уже знав, що поцілунок на найвищій точці «Чортового колеса» стане найкращим моментом цього дня.

Для Боббі це теж був перший справжній поцілунок. Він ніколи не зможе забути дотик її гладеньких, сухих, гарячих від сонця вуст, що зливаються з його вустами. З цим поцілунком він порівнюватиме всі інші поцілунки у своєму житті й вважатиме, що вони не дотягують.

Близько третьої години місіс Джербер наказала їм потихеньку збиратися. Час було додому.

– Але мамо, – запротестувала Керол для порядку і заходилася складати речі. Подруги приєдналися до неї. Навіть Ієн трішки допоміг. Носячи і подаючи їхні пожитки, він ні на мить не випускав з рук обліпленого піском ведмедика. Боббі майже очікував, що тепер Керол волочитиметься за ним увесь день і не сумнівався, що вона розповість дівчатам про поцілунок на «Чортовому колесі». Він одразу ж це зрозуміє, коли побачить, як вони регочуть, збившись докупи і затуляючи роти долонями, а потім зиркатимуть на нього лукаво, багатозначно. Та Керол не зробила ні того, ні того. Кілька разів він ловив на собі її погляд і кілька разів спіймав себе на тому, що крадькома позирає на неї. Він знову і знову згадував очі Керол там, нагорі: якими великими і схвильованими вони були. А він просто взяв і поцілував її. Ну дає!

Боббі й Саллі тягли більшу частину пляжних сумок.

– Молодці, мули! Вйо! – сміючись, вигукнула Ріонда, коли вони вибиралися сходами на дерев’яний мол.

Під шаром зволожувального крему, що вкривав її обличчя й плечі, Ріонда була червона як рак. Вона скаржилася Аніті Джербер, що вночі не зможе і очей стулити, якщо не через опіки, то через пляжні смаколики.

– То не треба було їсти чотири сосиски і дві палянички, – озвалася місіс Джербер роздратовано. Боббі жодного разу її такою не бачив. Мабуть стомилася, вирішив він. Боббі й сам трохи розімлів на сонці. Спина пекла, в шкарпетки набилося піску. Сумки, якими він був обвішаний, наче ялинка, теліпалися й билися одна об одну.

– Але в парках розваг так сма-а-ачно годують, – запротестувала Ріонда жалібним голосом.

Боббі засміявся. Просто не міг стриматися.

Вони повільно брели головною алеєю до незаасфальтованої стоянки, більше не звертаючи уваги на атракціони. Закликальники, ледь зиркнувши на них, переводили погляд у пошуках свіжої крові. Народ, що, нав’ючившись під зав’язку, плентається до стоянки, – публіка найчастіше безнадійна.

У самому кінці алеї, з лівого боку, стояв худорлявий чоловік, одягнений в блакитні мішкуваті бермуди і сорочку без рукавів. На голові мав циліндр, старий і облізлий, але хвацько заломлений набакир. За крису був застромлений пластиковий соняшник. Чоловічок мав кумедний вигляд, і дівчата нарешті дістали шанс затулити рот долонею і похихотіти.

Він поглянув на них з виглядом людини, над якою реготали й більші професіонали, і посміхнувся у відповідь. Від цього Керол і її подружки захихотіли ще дужче. Чоловік у циліндрі, все ще посміхаючись, широким жестом обвів свій імпровізований столик: пластикову дошку, поставлену на пофарбовані в яскраво-помаранчевий колір козли для розпилювання дров. На столику, червоними сорочками догори, лежали три карти з велосипедної серії. Чоловік перевернув їх швидким, граційним рухом. Боббі помітив, що пальці в нього довгі й бездоганно білі, жодного сліду засмаги.

Посередині лежала червова дама. Чоловік у циліндрі взяв карту, показав їм, вправними рухами покрутив між пальцями.

– Знайдіть леді в червоному. Cherchez la femme rouge. Ось так. Тільки це і більш нічого, – говорив він. – Простіше простого. Легко, як два на два. Просто раз плюнути і розтерти. – він поманив пальцем Івон Лавінг. – Ходи сюди, лялечко, покажи їм, як це робиться.

Івон, усе ще хихочучи і зашарівшись аж до коренів чорного волосся, відступила і притулилася до Ріонди, пробурмотівши, що все витратила і не має більше грошей на забави.

– Не біда, лялечко, – заспокоїв чоловік у циліндрі. – Це всього-на-всього демонстрація. Хочу показати твоїй матусі та її гарненькій подрузі, як усе просто.

– Тут немає моєї мами, – промовила Івон, але ступила на крок ближче.

– Іві, нам справді треба поквапитися, якщо не хочемо потрапити в затор, – втрутилася місіс Джербер.

– Ні, постривай хвилинку, – сказала Ріонда. – Це прикольно. Як рулетка з трьох карт. Виглядає легко, як він і каже, та якщо не пильнуватимеш, почнеш відіграватися – і поїдеш додому, а в кишенях гулятиме вітер.

Чоловік у циліндрі докірливо зиркнув на Ріонду, а тоді широко, чарівливо усміхнувся.

«Усмішка ницих людей, – несподівано подумав Боббі. – Не з тих, що їх боїться Тед, та все одно ницих».

– Мені зрозуміло, – промовив чоловік у циліндрі, – що в минулому ви стали жертвою якогось пройдисвіта. Хоч мені в голові не вкладається, як можна бути таким жорстоким, щоб ошукувати таку вродливу і витончену пані, як ви.

Вродлива і витончена пані, близько п’яти футів п’яти дюймів на зріст, близько двохсот фунтів ваги, з обличчям і плечима, густо намазаними кремом «Понд», залилася щасливим сміхом.

– Закінчуй базікати і покажи дитині, як це виглядає. І ти хочеш переконати мене, що це законно?

Чоловік за столом закинув голову і собі зареготав.

– На задвірках луна-парку все законно, допоки тебе не впіймали і не витурили геть. Та ви, гадаю, і самі прекрасно знаєте. Отож, як тебе звуть, лялечко?

– Івон, – прошепотіла дівчинка так тихо, що Боббі ледве розчув. Поряд з ним Саллі-Джон спостерігав за сценою з величезною цікавістю. – Іноді дехто кличе мене Іві.

– Отож, Іві, поглянь сюди, красунечко. Що ти бачиш? Кажи, як вони називаються. Я знаю, така розумниця, як ти, це може. І показуй. Не бійся, можеш і торкнутися, тут усе чисто.

– Ось тут – валет, а ось це – король. А ця – дама. Вона посередині.

– Молодець, лялечко. У картах, як і в житті: жінка часто опиняється між двома чоловіками. У цьому – її сила. За якихось п’ять-шість років ти й сама переконаєшся.

Його голос став тихим, майже гіпнотично наспівним.

– А тепер будь уважною і ні на секунду не спускай очей з карт.

Він обернув карти сорочками догори.

– А тепер, лялечко, покажи, де в нас дама?

Івон Лавінг вказала на червону карту посередині.

– Правильно вона каже? – звернувся чоловік до невеличкої компанії, що обступила його стіл.

– Наразі так, – озвалася Ріонда і зареготалася, аж під літньою сукнею затрясся нестягнутий корсетом живіт.

Усміхнувшись у відповідь на її регіт, ниций у циліндрі припідняв середню карту за кутик. Це дійсно була дама.

– Точнісінько, на всі сто. Наразі молодець, серденько. А тепер дивись! Пильно дивись! Це перегони між твоїми очима і моїми пальцями. Хто переможе? Питання дня! – він заходився швидко сувати карти по поверхні столика, наспівуючи: – Вгору-вниз, покрутись. Вправо-вліво – все можливо. Туди-сюди – дивись куди. Вперед-назад – знову в ряд. Ну ж бо, лялю, де є краля?

Поки Івон вдивлялась у три карти, що знову лежали одна біля одної, Саллі нахилився до вуха Боббі.

– Можна навіть не дивитися, як він їх мішає, – прошепотів він. – У дами загнутий краєчок, бачиш?

Боббі кивнув і подумав: «Молодець», коли Івон непевно вказала на карту скраю, ліворуч, ту, що з загнутим краєчком. Чоловік у циліндрі перевернув її. Це була червова дама.

– Чудово впоралася! – вигукнув чоловік. – А в тебе, лялечко, зірке око. Справді.

– Дякую, – вимовила Івон, зашарівшись. Вона здавалася майже такою ж щасливою, як і Керол, коли Боббі її поцілував.

– Якби ти поставила на цю спробу десятку, я б зараз дав тобі двадцять, – заявив чоловік у циліндрі. – Спитаєш чому? Бо сьогодні – субота, а я називаю цей день «чорною суботою», два за ціною одного! Ну що, леді, чи не хоче котрась із вас ризикнути десяткою і позмагатися: ваші молоді очі проти моїх старих, стомлених рук? Зможете сказати своїм чоловікам – їм пощастило, що ви в них є, насмілюсь зауважити – що містер Герб Макквон, картярський штукар із «Сейвін-Року», заплатив вам за паркінг на цілий день. Або, скажімо, четвертак? Вкажіть червову даму і я дам вам п’ятдесят центів.

– Пів зеленого? Ого! – вигукнув Саллі-Джон. – У мене є четвертак, містере. Маєте клієнта.

– Джонні, це азартна гра, – засумнівалася мама Керол. – Справді не знаю, чи варто дозволяти…

– Облиш, – втрутилася Ріонда, – нехай дитина засвоїть науку. До того ж тип може дати йому виграти. Щоб затягти нас усіх.

Ріонда навіть не намагалася говорити тихіше, та чоловік у циліндрі, містер Макквон, лише з усмішкою глянув на неї. І обернувся до Ес-Джея.

– Витягай гроші, дитинко. Давай, гроші на стіл.

Саллі-Джон простяг йому четвертак. Макквон, примруживши одне око, на хвильку підставив його променям пообіднього сонця.

– Так-так, виглядає, як справжній, – сказав Макквон і кинув монетку на пластик, ліворуч від вишикуваних рядком карт. Роззирнувся навсібіч, мабуть, видивляючись копів, тоді підморгнув цинічно усміхненій Ріонді й знову зайнявся Саллі-Джоном.

– Як тебе звуть, хлопче?

– Джон Салліван.

Макквон округлив очі і збив циліндр на друге вухо, від чого пластиковий соняшник комічно закивав і ніби вклонився.

– Знамените ім’ячко! Знаєш, кого я маю на увазі?

– Аякже. Може, і я колись стану боксером, – відповів Ес-Джей і зробив у повітрі над саморобним столиком Макквона спочатку лівий, потім правий хук. – Бум-бум!

– Саме так, бум-бум. А як у вас з очима, містере Салліван?

– Не скаржуся.

– Тоді розплющ їх як слід! Перегони починаються! На старт! Твої очі проти моїх рук! Вгору-вниз, покрутись. Де блукає, сам не знаю.

Карти, що тепер оберталися значно швидше, поступово завмерли.

Саллі хотів був показати карту, та, суплячись, прибрав руку. Тепер уже дві карти мали злегка загнуті кутики. Саллі підвів очі на Макквона, що стояв, схрестивши руки на своїй брудній сорочці. Він усміхався.

– Не поспішай, синку, зранку тут усе аж кипіло, а зараз, по обіді, маємо час.

«Людей, які вважають вишуканими капелюхи з застромленим пером, – згадалися Боббі слова Теда. – Таких, що ріжуться в крепс у провулках, при цьому пускаючи по колу загорнуту в паперовий пакет пляшку з випивкою».

У Макквона замість пера була смішна пластикова квітка, пляшки видно не було. Та вона лежала в кишені. Маленька. Боббі був упевнений. І ближче до вечора, коли бізнес піде на спад і не буде такою важливою бездоганна скоординованість рук і очей, все частіше й частіше до неї прикладатимуться.

Саллі вказав на карту праворуч.

«Ес-Джею, ні», – подумав Боббі.

Макквон перевернув карту. То був піковий король. Макквон перевернув карту ліворуч. Хрестовий валет. Дама знову була посередині.

– Шкода, синку, трохи не догледів. Це не злочин. Ну, що, хочеш ще раз, коли вже розігрівся?

– Блін, я… це було моє останнє бабло.

Саллі-Джон зовсім скис.

– Тим краще для тебе, малий, – сказала Ріонда. – Він обібрав би тебе до нитки і ти б лишився в самих трусах.

Дівчата зайшлися шаленим реготом. Ес-Джей зашарівся, однак Ріонда не звертала уваги ні на те, ні на інше.

– Я деякий час працювала на пляжі Рів’єра, коли жила в Массачусетсі. Я вам зараз покажу, дітки, як це працює. Давай на бакс, друже, чи для тебе це зажирно?

– Для такої леді, як ви, нічого не буває зажирно, – сентиментально промовив Макквон. Він вихопив долар, як тільки-но той вистромився з її сумочки. Макквон підніс його до світла, пильно вивчив холодним поглядом і поклав ліворуч від карт.

– Виглядає, як справжній, – зауважив він. – Зіграємо, дорогенька? Як тебе звуть?

– Питаєш як? Ніхто й ніяк, – кинула Ріонда.

– Рі, тобі не здається, що… – почала була Аніта Джербер.

– Я ж сказала, що знаю, в чому хитрість, – відмахнулася Ріонда. – Перемішуй, мій друже.

– Без зволікання, – згодився Макквон. Три червоні карти замиготіли в його руках. – Вгору-вниз, покрутись. Туди-сюди – дивись куди.

Нарешті вони знову рядком лягли на місце. Вражений Боббі побачив, що кутики відігнуті в усіх трьох карт.

Легка усмішка злетіла з губ Ріонди. Вона перевела погляд з маленького ряду карт на Макквона, потім знову на карти, нарешті на доларову банкноту, що лежала збоку і ледь тріпотіла на легенькому морському бризі. Потім знову глянула на Макквона.

– Що, розвів мене, любий друже? – озвалася Ріонда.

– Ні, я змагався з вами, – заперечив Макквон. – То що скажете?

– Думаю, скажу, що це був хороший долар, який нікому не заважав, і мені справді боляче з ним розлучатися, – відповіла Ріонда і показала на середню карту.

Макквон перевернув карту, що виявилася королем. Банкнота зникла в його кишені. Цього разу дама виявилася ліворуч. Макквон, багатший на долар і двадцять п’ять центів, посміхнувся компанії з Гарвіча. Пластикова квітка на його циліндрі погойдувалася від солоного вітерцю.

– Хто наступний? Хто хоче позмагатися: ваші очі проти моїх рук?

– Думаю, ми всі вже поза грою, – промовила місіс Джербер, ледь усміхнувшись чоловікові за столиком і поклавши одну руку на плече доньці, а другу – на плече сонного сина, змушуючи їх розвернутися.

– Місіс Джербер, – покликав Боббі й на мить спробував уявити, як почувалася б мати, одружена з чоловіком, що не пропустив би жодного неповного стриту на світі, коли б побачила, як її син стоїть тут, біля імпровізованого столика містера Макквона, а вульгарно руде волосся Ренді Ґарфілда виблискує на сонці. Від цієї думки Боббі ледь посміхнувся. Що таке неповний стрит, він уже знав, і що таке флеш та фул-хауз теж. Зробив довідки. – Можна мені спробувати?

– Ох, Боббі, тобі не здається, що з нас цього досить?

Боббі засунув руку до кишені й видобув з-під серветки останні три п’ятаки.

– Це все, що в мене є, – сказав він, показуючи монетки спершу місіс Джербер, тоді Макквонові. – Вистачить?

– Синку, я грався в цю гру і за один цент, і при цьому діставав задоволення, – сказав Макквон.

Місіс Джербер зиркнула на Ріонду.

– До дідька, – сказала Ріонда і вщипнула Боббі за щоку. – На ці гроші можна тільки раз постригтися. До чорта лисого. Хай їх процвиндрить і поїдемо додому.

– Добре, Боббі, – зітхнувши, сказала місіс Джербер, – як тобі вже так припекло.

– Клади монетки сюди, Бобе, щоб усі могли їх бачити, – наказав Макквон. – Мені вони не схожі на фальшиві. Без сумніву. Готовий?

– Думаю, так.

– Тож почнімо. Два хлопці й дівчина ховаються. Хлопці не варті нічого. Знайди дівчину й сума подвоїться.

Бліді, моторні пальці заходилися обертати три карти. Макквон базікав. Карти злилися в суцільну пляму. Боббі спостерігав, як карти ковзають по столу, але навіть не намагався серйозно стежити за дамою. Це було без потреби.

– То гасають, то гуляють. Де молода – ось у чім біда.

Три червоні карти знову лежали рядочком.

– Скажи мені, Боббі, де вона сховалася?

– Ось, – сказав Боббі й показав на ліву карту.

Саллі застогнав.

– Вона посередині, телепню. Цього разу я очей з неї не зводив.

Макквон не звернув на Саллі жодної уваги. Він дивився на Боббі. Боббі теж дивився на нього. За мить Макквон простяг руку і перевернув карту, на яку вказав Боббі. Це була червова дама.

– Що за чортівня?! – вигукнув Саллі.

Керол заплескала в долоні й захоплено застрибала на місці. Ріонда Г’юсон заверещала й гепнула Боббі по спині.

– Ну й провчив ти його, Боббі! Молодчинка!

Макквон усміхнувся Боббі дивною, задумливою посмішкою, а тоді сягнув до кишені й видобув жменю дріб’язку.

– Нівроку, синку. Мене обставили вперше за день. Маю на увазі, коли я сам цього не дозволив.

Він знайшов двадцятип’ятицентовик й п’ятак і поклав їх поряд з п’ятнадцятьма центами Боббі.

– Хочеш дати грошам хід? – спитав він і, бачачи, що Боббі не розуміє, уточнив: – Хочеш спробувати ще раз?

– Можна? – обернувся Боббі до Аніти Джербер.

– А не краще припинити, коли ти у виграші? – запитала Аніта, та її очі блищали і, здавалося, вона геть забула про затори по дорозі додому.

– А я і збираюся припинити у виграші, – запевнив Боббі.

– Який хвалько! – засміявся Макквон. – До пушку на бороді ще зо п’ять років чекати, а вже хвалько. Що ж, хвалькуватий Боббі, що скажеш, готовий зіграти?

– Звісно, – відповів Боббі. Якби в хвалькуватості його звинуватила Керол або Саллі-Джон, Боббі б з усієї сили це заперечував. Усі його герої, від Джона Вейна до Лакі Стара з «Космічного патруля», були скромняги, того типу, що кажуть: «Дрібниці», врятувавши світ чи валку якихось фургонів. Та Боббі не вважав за потрібне виправдовуватися перед містером Макквоном, ницою людиною у блакитних шортах, який, можливо, до всього ще й махляр. Боббі й гадки не мав вихвалятися. А ще він вважав, що на неповні стрити батька це не надто схоже. Неповні стрити ґрунтувалися на одній лише надії та вгадуванні.

«Покер для ідіотів», – висловився якось Чарлі Єрмен, сторож Гарвіцької початкової школи. Він був просто щасливий розповісти Боббі про гру все, чого не знали Ес-Джей і Денні Ріверз. Та це зовсім не була гра навмання.

Містер Макквон ще якусь мить не зводив очей із Боббі. Здавалося, спокійна впевненість хлопця його насторожила. Потім він підняв руку, поправив скособочений циліндр, потягнувся і помахав пальцями, як це робив Багз Банні з «Веселих мелодій», перш ніж сісти за фортепіано в «Карнеґі-голл».

– Ну, приготуйся, хвалько, зараз я почастую тебе всім меню, від супу до горіхів.

Карти замерехтіли, стаючи схожими на латку рожевого ряботиння. Боббі почув, як Саллі-Джон за спиною пробурмотів: «Ох, ніфіга ж собі», а подруга Керол, Тіна, своїм смішним, правильно-осудливим тоном промовила:

– Це зашвидко.

Боббі стежив очима за картами, але тільки тому, що від нього цього очікували. Містер Макквон більше не завдавав собі клопоту теревенити і стало трохи легше.

Карти вгамувалися. Макквон подивився на Боббі, звівши брови. На його обличчі грала легка усмішка, проте він часто дихав, а на верхній губі виступили краплинки поту.

Боббі одразу ж показав на карту праворуч.

– Це вона.

– Звідки ти знаєш? – спитав містер Макквон, і його усмішка зів’яла. – Звідки ти в біса знаєш?

– Просто знаю і все, – сказав Боббі.

Замість того, щоб перевернути карту, Макквон злегка повернув голову і роззирнувся по алеї. Усмішку змінив набурмосений вираз: кутики губ опущені, між очима пролягла зморшка. Навіть пластиковий соняшник на циліндрі здавався невдоволеним: його тремтливі кивки стали вже не самовдоволено-розв’язними, а досадливими.

– На цьому перетасуванні мене ще ніхто не обставляв, – вимовив Макквон. – Таке перетасування ще ніколи нікому не було до снаги.

Ріонда простягла руку через плече Боббі й перевернула карту, на яку він вказав. Це була червова дама. Тепер у долоні плескали вже всі діти. Від їхнього плескання зморшка між очима містера Макквона стала ще глибшою.

– За моїми підрахунками, ти винен ось цьому чувакові, Боббі-хвалькові, дев’яносто центів, – сказала Ріонда. – Ти збираєшся платити чи ні?

– А як не заплачу? – спитав Макквон, суплячись на Ріонду. – То що ти зробиш, бочечко? Погукаєш копів?

– Напевно, нам краще просто піти, – нервово сказала Аніта Джербер.

– Копів? Тільки не я, – заявила Ріонда, проігнорувавши репліку Аніти й не зводячи очей з Макквона. – Нещасних дев’яносто центів з твоєї кишені – а в тебе вже вигляд, як у малюка Г’юї, що напудив у штани. Сила, нічого сказати!

От тільки Боббі знав: річ не в грошах. Бувало, що містер Макквон втрачав куди більше. Часом, щоб заманити народ, часом – через те, що був в «ауті». Та зараз він бісився через перетасування. Макквонові було не до смаку, що якийсь дітвак побив його перетасування.

– Що я зроблю? – вела далі Ріонда. – Скажу в луна-парку всім, кому цікаво, що ти скнара. Обізву тебе дев’яностоцентовим Макквоном. Думаєш, клієнти в черзі стоятимуть?

– Я б тобі показав чергу, – гаркнув містер Макквон, та все одно поліз до кишені, дістав жменю монет, цього разу більшу, і швидко відлічив Боббі його виграш.

– На, – сказав він, – дев’яносто центів. Піди купи собі мартіні.

– Я справді просто вгадав, – сказав Боббі, згрібаючи дріб’язок у руку і зсипаючи до кишені. Монетки повисли в ній, неначе гирі. Ранкова суперечка з мамою тепер здавалася чистої води дурістю. Він привезе додому ще більше, ніж взяв, і це не має жодного значення. Жодного. – Я добре вмію вгадувати.

Містер Макквон розслабився. Він би нічого їм не зробив. Хай він і ница людина, але не з тих, що нападають на людей. Його довгі, меткі пальці ніколи б не опустилися до стискання в кулак. Та все одно Боббі не хотілося його засмучувати. Хай містер Макквон думає, що вийшов «аут», як він це називає.

– Ага, – погодився Макквон, – справді добре, бо як інакше? Хочеш повгадувати ще раз, Боббі? На тебе чекає багатство.

– Нам справді час іти, – квапливо втрутилася місіс Джербер.

– Як спробую ще раз, то програю, – відповів Боббі. – Дякую за хорошу гру, містере Макквон.

– Так-так. А тепер щезни, малий.

Містер Макквон, як і всі інші закликальники в луна-парку, став оглядати алею, видивляючись свіжу кров.

Дорогою додому Керол з подружками святобожно дивилися на Боббі, а Саллі-Джон з якоюсь збентеженою повагою. Йому стало незручно. Зненацька Ріонда обернулася і пильно втупилась у Боббі.

– Ти не просто вгадав, – сказала вона.

Боббі зиркнув на неї обережно, та від коментарів утримався.

– Ти відчував спинним мозком.

– А це як?

– Мій тато не був особливо азартний, та час від часу в нього з’являлося чуття на номери. Він казав, що відчуває їх спинним мозком. Тоді він грав. Одного разу він виграв п’ятдесят доларів і накупив нам харчів на цілий місяць. У тебе було те ж саме, хіба ні?

– Напевно, – погодився Боббі, – напевно, я теж відчув спинним мозком.

Коли Боббі повернувся додому, мати, підібгавши ноги, сиділа у кріслі-гойдалці на ґанку. Вона переодяглася в суботні штани і понуро дивилася на вулицю. Його мама коротко помахала мамі Керол, коли та від’їжджала, подивилася, як Аніта звертає на свою під’їзну алею, перевела погляд на Боббі, що плентався по доріжці. Він знав, про що вона думає. Чоловік місіс Джербер служить на флоті, але принаймні він у неї є. А ще в Аніти Джербер є мікроавтобус. А Ліз ходить на своїх двох, а якщо треба кудись далі, їздить автобусом. А до Бріджпорта бере таксі.

Але Боббі здалося, що вона вже не сердиться на нього, і то добре.

– Що, Боббі, гарно було в «Сейвіні»?

– Супер, – відповів Боббі.

«Що з тобою, мамо? – думав він. – Тебе ж зовсім не хвилює, як я провів час на пляжі. Що в тебе насправді на думці?»

Він не міг сказати.

– Добре. Слухай, дитинко… вибач за суперечку вранці. Просто я ненавиджу працювати в суботу.

Останню фразу вона майже виплюнула.

– Все нормально, мамо.

Вона торкнулася щоки Боббі й похитала головою.

– Ох уже мені ця твоя світла шкіра! Ти ніколи не засмагаєш, Бобику, тобі це не дано. Ходімо всередину, змажу тобі опіки дитячим лосьйоном.

Боббі увійшов за мамою в дім, зняв футболку і став перед нею. Мама сіла на канапу і заходилася намазувати ароматним дитячим лосьйоном його плечі, руки, шию. Навіть обличчя. Було приємно, і Боббі знову подумав, як сильно він її любить, як йому подобаються її дотики. Цікаво, що б вона подумала, якби дізналася, що він поцілував Керол на «Чортовому колесі». Усміхнулася б? Навряд чи. А якби довідалася про Макквона і про карти?

– Щось я не бачила твого приятеля згори, – сказала мама, закручуючи пляшечку з лосьйоном. – Я знаю, він удома, бо чути радіо. Транслюють гру «Янкі». Але, може, йому ліпше вийти на ґанок? Там прохолодніше.

– Певно, йому не хочеться, – сказав Боббі. – Мам’, з тобою все добре?

Вона здивовано глянула на нього.

– Чудово, Боббі.

Вона посміхнулась, і Боббі посміхнувся у відповідь. Щоправда, через силу, бо, що з нею все в порядку, він не вірив. Навпаки, сказати по правді, Боббі був майже впевнений, що все якраз навпаки. Він відчував спинним мозком.

Тієї ночі Боббі лежав на спині, розкинувши п’яти по краях ліжка і дивлячись у стелю широко розплющеними очима. Вікно було відчинене і фіранки колихалися від подиху вітру. З іншого відчиненого вікна долинала пісня «Платтерзів»: «Згасає день, а ми удвох під синім небом»[10].

У далині гуркотів літак, сигналила машина.

Батько Ріонди казав, що відчуває спинним мозком, і одного разу вгадав номер щоденного розіграшу лотереї та виграв п’ятдесят доларів. Боббі погоджувався з Ріондою, що так, з ним було те ж саме. От тільки лотерейний номер він не вгадав би навіть заради порятунку власного життя. Річ у тому, що…

Річ у тому, що містер Макквон весь час знав, де дама, тому і я знав.

Як тільки Боббі це збагнув, усе інше стало на свої місця. Нічого хитромудрого, справді, він просто забавлявся, і… ну… коли щось точно знаєш, то не докопуєшся, звідки, хіба ні? Сумніватися можна у відчуттях свого спинного мозку, бо вони з’являються як грім з ясного неба, але хіба можна не довіряти знанням?

От тільки звідки йому було знати, що мати вклеює гроші на сторінки з білизною каталогу «Сірза», що лежить у її шафі на верхній полиці? Звідки йому взагалі знати, що той каталог там? Мама ніколи про це не розповідала. Про блакитний глечик з четвертаками вона теж не казала, та Боббі й без неї знав про нього роками. Він же не сліпий, хоч іноді йому і здається, що мама вважає його сліпим. Але каталог? Монетки, що висипаються і обмінюються на купюри, а потім підклеюються на сторінки? Дізнатися про таке Боббі аж ніяк не міг.

Однак зараз, лежачи в ліжку і слухаючи «Земного ангела», що прийшов на зміну «Пори сутінків», він точно знав, що каталог там. Бо й мама це знала і думка про нього виринула на передньому плані її свідомості. Так само, як на «Чортовому колесі» Боббі знав, що Керол хоче, щоб він поцілував її ще раз, бо це був її перший справжній поцілунок, а вона не встигла відчути його як слід. Коли Керол опам’яталася, все вже було позаду. Але знати не означає передбачати майбутнє.

– Ні, це просто читання думок, – прошепотів Боббі й здригнувся всім тілом, ніби його опіки перетворилися на лід.

Обережно, Бобику… Як не будеш обережний, то звихнешся, як Тед зі своїми ницими людьми.

В далині, на міській площі, годинник почав відбивати десяту. Боббі повернув голову і глянув на годинник на столі. «Біґ-Бен» стверджував, що була лише двадцять перша п’ятдесят дві.

То й що? Просто міський годинник трохи спішить або мій трохи відстає. Подумаєш, велика біда. Пора спати.

Боббі відчував, що не зможе заснути, принаймні не зараз. Сьогодні ж був такий день: сварка з мамою, виграш від картярського штукаря, поцілунки на вершечку «Чортового колеса». І він почав поринати в приємний сон.

«Можливо, вона моя дівчина, – подумав Боббі, – можливо, вона все-таки моя дівчина».

З останнім передчасним ударом годинника, що повільно завмирав у повітрі, Боббі заснув.