Читать книгу Серця в Атлантиді - Стівен Кінг - Страница 6

Уже йшло до літа і ставало все тепліше. Наступні кілька тижнів, коли Ліз поверталася з роботи, Тед зазвичай сидів на ґанку і палив. Іноді сам, іноді з ним сидів Боббі й вони розмовляли про книжки. Інколи до них приєднувалися Керол і Саллі-Джон. Діти втрьох перекидалися м’ячем на газоні, а Тед палив цигарку і дивився, як вони грають. Час від часу навідувалися й інші діти: Денні Ріверз приносив свій планер з бальсового дерева, заклеєний липкою стрічкою, пришелепкуватий Френсіс Аттерсон, що завжди їздив на самокаті, відштовхуючись тільки однією, надмірно розвиненою ногою, Енджі Ейвері та Івон Лавінг, що забігали спитати Керол, чи не хоче вона піти до Івон побавитися ляльками або в медсестер. Та найчастіше тут були тільки Ес-Джей і Керол, з якими Боббі найбільше дружив.

Всі діти називали містера Бротіґена Тедом, та коли Боббі пояснив, чому було б краще, коли мати поблизу, кликати його містер Бротіґен, Тед одразу ж погодився.

Сама ж мама Боббі, здавалося, ніяк не навчиться вимовляти прізвище «Бротіґен». У неї завжди виходило «Бреттіґен», хоч, може, й не навмисно. Боббі почав відчувати несміливе полегшення щодо маминої думки про Теда. Спочатку він боявся, що мама ставитиметься до Теда, як і до місіс Еверз, його вчительки в другому класі. Вона зненавиділа місіс Еверз з першого погляду, до того ж зненавиділа глибоко, без жодної видимої чи зрозумілої Боббі причини. За увесь рік мати не сказала про неї жодного доброго слова: місіс Еверз вдягається в якесь старосвітське дрантя, місіс Еверз фарбує волосся, місіс Еверз надмірно розмальовується. Боббі повинен одразу ж сказати мамі, якщо місіс Еверз хоч пальцем його зачепить, бо вона з тих жінок, що люблять щипатися і давати штурхани. І все це лише після одних-однісіньких батьківських зборів, на яких місіс Еверз сказала Ліз, що Боббі добре встигає з усіх предметів. Того року батьківські збори проводили ще чотири рази, і мама Боббі завжди знаходила відмазки, щоб на них не піти. Думка про людей у Ліз твердла швидко, і якщо в своїй уяві під вашим портретом вона писала «ПОГАНИЙ», то напис цей майже завжди робився чорнилом. Якби місіс Еверз врятувала шестеро дітей з охопленого вогнем шкільного автобуса, то й тоді Ліз Ґарфілд могла б пхикнути і заявити, що вони, мабуть, заборгували старій банькатій корові за два тижні, що їх у школі поїли молоком.

Тед докладав чималих зусиль, щоб бути з нею люб’язним і водночас не підлещуватися. А люди підлещувалися до його мами, Боббі це знав. Та що вже – він і сам не раз так робив, і це давало результат… певною мірою. Одного разу мати з Тедом майже десять хвилин обговорювали те, як жахливо, що «Доджерз» переїхали на інший кінець країни і навіть як слід не попрощалися. Та навіть те, що обоє вболівали за «Доджерзів» зі стадіону «Ебетсафілда», не змогло розпалити між ними справжньої іскри. Вони ніколи не стали б друзями. Хоч Тед Бротіґен і не викликав у матері такої гострої неприязні, як місіс Еверз, та все одно щось тут було не те. І Боббі здавалося, що він знає, у чому річ. Він прочитав це в її очах того ранку, коли новий сусід тільки поселився. Ліз йому не довіряла. І Керол Джербер, як виявилося, теж.

– Часом мені здається, що він від чогось тікає, – сказала вона одного вечора, коли вони з Боббі та Ес-Джеєм піднімалися на пагорб до Ашер-авеню. Десь з годину вони грали в м’яч, час від часу перекидаючись словами з Тедом, а тепер подалися в «Придорожню втіху» до містера Муна з’їсти по ріжку морозива. У Ес-Джея було тридцять центів і він пригощав. Він витяг з задньої кишені боло-баунсера, якого носив із собою, і вже за мить заходився крутити його вгору-вниз і по колу, вуп-вуп-вуп.

– Тікає? Ти жартуєш?

Боббі таке припущення приголомшило. Хоч Керол і добре розумілася на людях, навіть мама це зауважила.

– Ця дівчина – не красуня, але в проникливості їй не відмовиш, – сказала мама одного вечора.

– Затримай їх, Макґерріґле! – заволав Саллі-Джон. Взявши «боло» під пахву, він впав навколішки і почав стріляти з невидимого кулемета, скрививши рот на правий бік, щоб супроводжувати пальбу відповідним звуком, чимось на зразок гортанного «кх-кх-кх». – Живим я вам, копам, не дамся! Вгати їм, Максі! Ріко в біді не кидають! Ох, чорт, вони мене пришили!

Ес-Джей схопився за груди, крутнувся і замертво гепнувся на газон місіс Конлан.

Ця пані, сімдесятип’ятирічна сварлива римується-зі-словом-мука, заверещала:

– Хлопче! Гей, хлопче! Забирайся звідти! Ти мені квіти потовчеш!

У радіусі десяти футів від того місця, де впав Саллі-Джон, не було жодної квіткової грядки, та він вмить зірвався на ноги.

– Перепрошую, місіс Конлан.

Вона мовчки махнула на нього кулаком, показуючи, що вибачення не приймається, і коли діти рушили геть, пильно дивилася їм услід.

– Ти ж це не серйозно, хіба ні? – спитав у Керол Боббі. – Ну, про Теда?

– Та ні, мабуть, але… Ти ніколи не дивився, як він оглядає вулицю?

– Ага. Так, ніби когось шукає.

– Або насторожено виглядає, – відповіла Керол.

Саллі-Джон знову взявся за боло-баунсера. Червоний гумовий м’ячик замиготів в повітрі, вперед-назад, вперед-назад. Саллі припинив бавитися, тільки коли вони проходили повз «Ашер Емпайр». У прокаті було два фільми з Бріжітт Бардо. Тільки для дорослих. Обов’язково показати водійські права чи паспорт. Винятки не допускаються.

Одна стрічка була нова, а друга, «І Бог створив жінку», – зі старих запасів. Цей фільм повертався на екран в «Емпайр», ніби погано вилікуваний кашель. На афіші Бріжітт була загорнута тільки в рушник і свою усмішку.

– Мама каже, що вона – непотріб, – озвалася Керол.

– Якщо вона – сміття, то я хотів би бути сміттярем, – зауважив Саллі-Джон, ворушачи бровами, як Ґроучо.

– Ти теж думаєш, що вона – непотріб? – запитав Боббі в Керол.

– Я навіть до пуття не розумію, що це означає.

Коли вони вийшли з-під навісу (із заскленої каси біля дверей висунулася місіс Ґодлоу, відома тутешнім дітям як місіс Ґодзілла, проводжаючи їх підозріливим поглядом), Керол через плече озирнулася на Бріжітт Бардо в рушнику. Вираз обличчя Керол було важко зрозуміти. Цікавість? Боббі не міг сказати.

– Але вона гарненька, правда?

– Погоджуюся.

– І треба мати сміливість, щоб показатися перед людьми в одному рушнику. Принаймні мені так здається.

Тепер, коли вони її минули, la femme Бріжітт ніякої цікавості в Саллі-Джона не викликала.

– Боббі, а звідки Тед родом?

– Не знаю. Він ніколи про це не розповідав.

Саллі кивнув, ніби нічого іншого й не очікував, і знову пустив в хід свого боло-баунсера: вперед-назад і по колу, вуп-вуп-вуп.

У травні думки Боббі почали перемикатися на літні канікули. У світі не було нічого кращого за те, що Саллі називав мегаканом. Можна буде годинами дуріти з друзями на Броуд-стрит або в «Стерлінґ-гаузі», що по той бік парку. Влітку в «Стерлінґ-гаузі» зайнятися було чим: наприклад, грати в бейсбол і щотижня їздити до Вест-Гейвена, на пляж Патагонію. А ще в Боббі буде купа часу для себе. Звісно, він багато читатиме, але чим би він справді хотів зайняти частину цього часу, то це знайти якийсь підробіток. У банці з написом «ВЕЛОФОНД» лежало сім з гаком баксів. Що ж, і це початок… От тільки його не можна назвати особливо вдалим. З такими темпами Ніксон пробуде на посаді президента два роки, перш ніж Боббі зможе поїхати до школи на велику.

В один з таких днів під назвою «ось-ось канікули» Тед дав йому книжку в м’якій палітурці.

– Пригадуєш, я казав, що деякі книжки мають і хороший сюжет, і хороший стиль? – спитав він. – Ось одна книжка такого сорту. Запізнілий подарунок на день народження від нового друга. Принаймні я сподіваюся, що став твоїм другом.

– Стали. Дуже дякую!

Попри ентузіазм у голосі, Боббі взяв книжку з деяким сумнівом. Він звик, що книжки кишенькового формату мають яскраві, крикливі обкладинки і вульгарні, спокусливі анотації («Вона дійшла до дна… І ВПАЛА ЩЕ ГЛИБШЕ!). На цій нічого такого не було. Обкладинка була майже вся біла. В одному кутку виднівся ледь розбірливо заштрихований малюнок: група дітей, що стоять колом. Книжка називалася «Володар мух». Над заголовком не було жодної закличної анотації і навіть скромних написів на зразок: «Історія, яку ви ніколи не забудете». У книжки взагалі був якийсь непривітливий, відразливий вигляд. Складалося враження, що історія під обкладинкою буде важка. Боббі, загалом, не мав нічого проти важких книжок, але тільки якщо вони входили в шкільну програму. Книжки ж для читання собі на втіху, на його думку, мали бути легкі. Автор може робити все що завгодно, тільки щоб ваші очі не бігали з боку в бік. Інакше яке ж це задоволення?

Боббі хотів було перевернути книжку на другий бік, однак Тед лагідно поклав долоню на руку Боббі.

– Не треба, – попросив він, – заради мене, не треба.

Боббі глянув на нього, не розуміючи.

– Стався до книжки, як до недослідженої землі. Відкрий її без карти. Коли дослідиш її, намалюєш власну карту.

– А якщо вона мені не сподобається?

Тед знизав плечима.

– То не дочитуй. Книжка – як помпа. Якщо ти нічого не вкладеш, віддачі не буде. Ти заливаєш помпу своєю водою, помпуєш власними силами. Ти робиш це, бо розраховуєш дістати більше, ніж даєш… врешті. Вловлюєш думку?

Боббі кивнув.

– А скільки ти заливатимеш воду і помпуватимеш, якщо нічого не витікатиме?

– Напевно, не дуже довго.

– Ця книжка має десь двісті сторінок. Прочитай десять відсотків. Це двадцять сторінок. Я вже знаю, що в тебе справи з математикою йдуть гірше, ніж з читанням. Якщо до того часу вона тобі не сподобається, якщо не даватиме тобі більше, ніж ти в неї вкладаєш, то кинь цю книжку.

– Якби ж так можна було і в школі, – сказав Боббі, згадавши вірш Ральфа Волдо Емерсона, що їм треба було вивчити напам’ять. Починався він словами: «Над виром височить бурхливим, немов склепіння, грубий міст». Ес-Джей називав поета Ральф Волдо Дуріксон.

– У школі інакше.

Вони сиділи за столом на Тедовій кухні. Вона виходила на задній двір, де все якраз буйно цвіло. Вище, на Колонія-стрит, Баузер, пес місіс О’Гари, сповнював м’яке весняне повітря своїм нескінченним гав-гав-гав. Тед палив «Честерфілд».

– До речі, що стосується школи: не бери книжки з собою. У ній є дещо, що твоя вчителька, можливо, не захоче, щоб ти читав. Може початися катавасія.

– Що?

– Халепа. А якщо в тебе будуть неприємності в школі, то будуть і вдома. Не мені тобі про це нагадувати. До того ж твоя мама… – Тед злегка повів вгору-вниз вільною від цигарки рукою, жест, який Боббі одразу зрозумів: «Твоя мама мені не довіряє».

Боббі спало на думку припущення Керол, що Тед, можливо, від чогось тікає, і пригадалися слова матері про те, що в проникливості їй не відмовиш.

– Що в цій книжці є такого, від чого в мене можуть бути неприємності?

«Володар мух» ще більше зацікавив Боббі.

– Нічого, щоб аж ганити її з піною на вустах, – сухо відповів Тед. Роздушивши недопалок у бляшаній попільничці, він підійшов до свого маленького холодильника і дістав дві пляшки шипучки. В холодильнику не було ні пива, ні вина, тільки шипучка і скляна пляшка вершків. – Думаю, найжахливіший момент – це розмова про те, щоб застромити спис у зад дикого кабана. Та існує певний тип дорослих, що за деревами не бачать лісу. Прочитай перших двадцять сторінок – і ніколи не пошкодуєш. Це я тобі обіцяю.

Тед поставив пляшки на стіл і повідкорковував. Тоді підняв свою пляшку і цокнувся з Боббі.

– За твоїх нових друзів на острові.

– На якому острові?

Тед Бротіґен усміхнувся, вистрілюючи з зім’ятої пачки останньою цигаркою.

– Дізнаєшся, – відповів він.

І Боббі справді дізнався. Йому не знадобилося і двадцяти сторінок, щоб зрозуміти, що «Володар мух» – збіса хороша книжка, може, навіть найкраща з усіх, що йому доводилося читати. Книжка зачарувала його вже на десятій сторінці, а на двадцятій Боббі взагалі поринув у неї з головою. Він жив на острові разом з Ральфом, Джеком, Рохою і рештою дітлахів, тремтів від страху перед твариною, що виявилася напівзотлілими останками пілота, що заплутався в своєму парашуті, спочатку з тривогою, а потім з жахом спостерігав, як зграйка безневинних школярів перетворюється на дикунів і врешті-решт починає полювати на єдиного з-поміж них, кому вдалося зберегти рештки людськості.

Боббі дочитав книжку в суботу, за тиждень до кінця занять.

Коли опівдні Боббі так і не вийшов зі своєї кімнати, а ніхто з друзів не прийшов гратися й не було ні ранкових суботніх мультиків, ані навіть «Веселих мелодій» з десятої до одинадцятої, мама зазирнула в кімнату. Вона наказала Боббі злазити з ліжка, не застромлювати носа в книжку, а піти в парк чи ще кудись.

– А де Саллі? – поцікавилася мама.

– На Далгауз-сквер, там сьогодні концерт шкільного гурту.

Боббі дивився на матір, що стояла на порозі, й на звичні речі довкола збентеженим, ошелешеним поглядом. Він так заглибився в живий і яскравий світ роману, що реальність здавалася йому якоюсь блідою і несправжньою.

– А як щодо твоєї дівчини? Піди в парк з нею.

– Мамо, Керол мені не дівчина.

– Нехай, яка різниця. Заради Бога, Боббі, я ж не казала, що ви з нею збираєтеся втекти й одружитися.

– Вона і ще кілька дівчат ночували в Енджі. Керол каже, що коли вони в когось ночують, то спати майже не лягають, і посиденьки затягуються майже на всю ніч. Закладаюся, що вони ще в ліжку або тільки снідають, хоч вже пора обідати.

– То йди в парк сам. Я через тебе нервую. Коли в суботу вранці не грає телевізор, мені весь час здається, що ти помер.

Мама зайшла до кімнати і забрала книжку в нього з рук. Боббі, ніби в трансі, непорушно дивився, як вона гортає сторінки і навмання читає деякі уривки. А якщо вона натрапить на те місце, де хлопці обговорюють, як засунути списа в зад дикого кабана? Тільки хлопці були англійці й говорили «срака», що, на думку Боббі, звучало ще вульгарніше. Що вона подумає? Боббі не знав. Усе своє життя він провів поряд з матір’ю і майже весь час вони були тільки вдвох, а він і досі не міг передбачити, як вона зреагує на ту чи ту ситуацію.

– Це та книжка, що тобі дав Бреттіґен?

– Ага.

– Подарував на день народження?

– Ага.

– Про що в ній розповідається?

– Хлопці опинилися на безлюдному острові. Їхній корабель затонув. Думаю, події відбуваються після Третьої світової війни або чогось такого. Той дядько, письменник, ніде не пише прямо.

– То це якась наукова фантастика.

– Так.

Від радості в Боббі трішки паморочилося в голові. На його думку, «Володар мух» був такий далекий від «Кільця навколо Сонця», скільки це взагалі можливо, але мама терпіти не могла наукову фантастику, і якщо щось і могло стримати її від потенційно небезпечного гортання, то це саме те, що треба.

Вона повернула Боббі книжку і підійшла до вікна.

– Боббі?

Вона не оглянулася на нього, принаймні не одразу. На ній була стара сорочка і суботні штани. Яскраве полуденне світло просвічувало крізь сорочку, і Боббі, дивлячись на її боки, вперше помітив, як мама схудла. Ніби забувала поїсти абощо.

– Що, мамо?

– Містер Бреттіґен тобі ще щось дарував?

– Мамо, він Бротіґен.

Вона насупилася на свій відбиток у вікні… хоча, швидше за все, це був його відбиток.

– Не виправляй мене, Боббі. То як?

Боббі задумався. Кілька пляшок шипучки, інколи сандвіч з тунцем чи круасан з пекарні, де працювала мати Саллі, але ніяких подарунків. Крім книжки, одного з найкращих подарунків за все його життя.

– Та де. Та й з чого б це?

– Не знаю. Але й не можу зрозуміти, чому чоловік, з яким ти тільки-тільки познайомився, взагалі дарує якісь подарунки на день народження?

Вона зітхнула, схрестила руки на своїх невеличких гострих грудях і знову задивилась у вікно.

– Він розповідав мені, що раніше працював у Гартфорді, у якійсь державній службі, а тепер на пенсії. Тобі він теж це казав?

– Щось таке.

Насправді Тед ніколи не розповідав Боббі про свою роботу, а запитувати йому й на думку не спадало.

– А в якій сфері? В якому департаменті? Охорони здоров’я і соціальної політики? В дорожньо-транспортному управлінні? Чи в управлінні контролера?

Боббі похитав головою. Що в біса воно взагалі таке контролер?

– Думаю, він працював в освіті, – задумливо вела далі мати. – Він розмовляє, як учитель, хіба ні?

– Щось типу того.

– А які в нього хобі?

– Не знаю.

Крім читання, звісно. Два з трьох паперових мішків, що так роздратували маму, були набиті книжками в м’яких обкладинках, більшість з яких здалися Боббі дуже важкими.

Здавалося, мамі чомусь полегшало від того, що Боббі не знає, як новий сусід коротає свій час. Вона знизала плечима і коли заговорила, то швидше до самої себе, ніж до Боббі.

– Врешті-решт, це всього лише книга. До того ж у м’якій обкладинці.

– Він сказав, що в нього, можливо, знайдеться для мене робота, але наразі так нічого й не запропонував.

Мама блискавично обернулася до Боббі.

– Хай там що б він пропонував, хоч про яку послугу попросив, ти одразу скажеш про це мені, чув?

– Звичайно, я чув.

Її наполегливість здивувала і трохи стривожила Боббі.

– Пообіцяй.

– Обіцяю.

– Поклянись, Боббі.

Він покірно поклав руку на серце і промовив:

– Богом присягаюся своїй матері.

Зазвичай цим усе й закінчувалось, але цього разу вигляд у неї не був вдоволений.

– Він коли-небудь… Він щось тобі…

Вона замовкла з невластивим їй розгубленим виразом. Іноді такий вираз бував ув учнів, коли місіс Бремвелл кликала їх до дошки визначати в реченні іменники та дієслова, а вони не знали.

– Чи він коли-небудь що, мамо?

– Не зважай, – сердито відрізала мама. – Забирайся звідси. Іди в парк або в «Стерлінґ-гауз». Мені набридло на тебе дивитися.

«То чому ж ти тоді прийшла? – подумав Боббі, та вголос, звісно, нічого не сказав. – Я ж тобі не заважав, зовсім не заважав».

Боббі запхав «Володаря мух» до задньої кишені й попрямував до дверей. Вже на порозі він обернувся. Вона все ще стояла біля вікна, але тепер знову дивилася на Боббі. Для нього б стало несподіванкою в такі моменти побачити на її обличчі любов. Щонайбільше якусь ніби задумливість, і лише іноді ніжність.

– Слухай, мамо…

Він хотів попросити п’ятдесят центів, усього пів зеленого. На них Боббі міг би купити содову і два хот-доги в «Колонії». Йому подобалися їхні хот-доги, їх подавали в підсмажених булках з картопляними чіпсами і кружальцями квашених огірків.

Мамині губи знову проробили отой свій трюк зі стисканням і Боббі зрозумів, що нині не день хот-догів.

– І не проси, Боббі, навіть не мрій про це.

«Навіть не мрій про це» – один з її найулюбленіших висловів усіх часів.

– Цього тижня я маю заплатити тонну рахунків, так що доларові символи в уяві можеш не малювати.

Тільки тонни рахунків у неї не було, ось у чому річ. Принаймні не цього тижня. Боббі бачив і рахунок за світло, і чек за квартиру в конверті з позначкою «Містерові Монтелеоне» ще минулої середи.

І відмазатися тим, що йому скоро буде потрібен новий одяг, вона теж не може, бо навчальний рік закінчується, а не починається. Єдина зелень, яку він просив у мами останнім часом, це п’ять доларів на квартальний внесок у «Стерлінґ-гаузі», та й то вона м’ялася, хоча й знала, що ця сума покриває плавання, заняття бейсболом у команді «Вовки і Леви», плюс страхування. Якби це була не його мама, Боббі назвав би таку поведінку скнарістю. Але він не міг сказати мамі нічого подібного. Будь-які розмови про гроші майже завжди виливалися в сварку, а суперечки з мамою щодо її фінансових поглядів, навіть у найменшому, могли викликати шалену істерику. А тоді вона ставала просто страшною.

Боббі посміхнувся.

– Нічого страшного, мамо.

Вона посміхнулась у відповідь, а тоді кивнула на банку з написом «ВЕЛОФОНД».

– Чому б тобі не позичити трохи звідти? Влаштуй собі свято. Я нікому не скажу. А потім зможеш у будь-який час повернути.

Він продовжував усміхатися, але через силу. Як легко їй таке казати. Вона навіть не думає, як би розсердилася сама, коли б Боббі запропонував взяти трохи з грошей за світло або телефон, чи з тих, що вона відкладала на купівлю робочого одягу. І тільки для того, щоб з’їсти в «Колонії» два хот-доги і шматок пирога з морозивом. А якби він отак безтурботно заявив, що нікому не скаже, і що вона в будь-який момент може повернути гроші на місце? Ага, аякже, і дістав би ляпаса.

* * *

Та коли Боббі дійшов до міського парку, обурення в душі вляглося і слово «скнарість» вилетіло з голови. Надворі чудовий день і йому треба дочитати відпадну книжку. І як можна сердитись і ображатись, коли на тебе чекає таке? Він знайшов усамітнену лавочку і знову розгорнув «Володаря мух». Його треба було дочитати сьогодні, дізнатися, чим усе скінчилося.

На останні сорок сторінок пішла година, й увесь цей час Боббі не помічав нічого навколо. Коли він нарешті згорнув книжку, то побачив, що всі коліна засипані дрібними, білими пелюстками. Повно їх було й у волоссі. Сидячи тут, Боббі навіть не зауважив, що навколо нього кружляє вихор яблуневого цвіту.

Він обтрусився і поглянув у бік дитячого майданчика. Діти гойдалися й грали в тетербол, б’ючи по м’ячу, підвішеному до стовпа, і намагаючись якомога швидше закрутити мотузку, якою він був прикріплений. Чи могли б ці діти, що сміючись ганяються одне за одним і качаються по траві, дійти до того, щоб ходити голими і поклонятися гнилій кабанячій голові? Як кортіло списати все на вигадки дорослих, що не люблять дітей. А таких чимало, Боббі знав. Та тут він заглянув у пісочницю і побачив маленького хлопчика. Малий ридма ридав, а поряд сидів старший хлопець і, наче й нічого не було, грався ваговозом «Тонка», якого вирвав у товариша з рук.

А кінець книжки – щасливий чи ні? Ще місяць тому ця думка здалася б Боббі дурницею, та зараз він дійсно не міг визначити. Ще ніколи в житті він не читав книжки, про яку не міг сказати, хороший у неї кінець чи поганий, щасливий чи сумний. Але Тед знає. Він спитає в Теда.

* * *

Через п’ятнадцять хвилин Боббі все ще сидів на лавці, коли його знайшов Саллі-Джон, влетівши в парк.

– Старий засранцю, ось ти де! – гукнув Ес-Джей. – Я заходив до тебе і твоя мама сказала, що ти тут або в «Стерлінґ-гаузі». Ну що, дочитав нарешті?

– Ага.

– І як, хороша книжка?

– Ага.

Саллі похитав головою.

– Я ще не бачив книжки, яка б мені справді сподобалася. Але повірю тобі на слово.

– Як концерт?

Саллі знизав плечима.

– Ми гуділи, поки всі не порозходилися, так що, думаю, непогано. Для нас, принаймні. А вгадай, хто виграв тиждень в таборі Вінівінея?

Табір для хлопчиків і дівчаток Віні належав Асоціації християнської молоді й був розташований на озері Джорджі, в лісах на північ від Сторрза. Щороку МКД – Міський комітет з питань дозвілля – жеребкуванням розігрував тижневу путівку.

Боббі відчув укол заздрощів.

– Не тринди.

Саллі-Джон вишкірився.

– Уяви собі, старий. У капелюсі сімдесят імен. Щонайменше. А старий лисий засранець містер Кофлін витягує Джона Л. Саллівана-молодшого, що мешкає за адресою Броуд-стрит, 93. Мама ледь не намочила штани.

– Коли їдеш?

– Через два тижні після закінчення школи. Мама спробує на цей же час взяти відпустку в пекарні й на тиждень поїхати до Вісконсину навідати бабусю з дідом. Вона збирається їхати мегапсом.

Мегаканом були літні канікули, мегашоу – Ед Салліван у неділю увечері, а мегапес – це, звісно, автобус перевізника «Ґрейгаунд» з емблемою хорта. Міська автобусна станція містилася трохи вище від «Ашер Емпайр» і «Колонії».

– А ти не хочеш поїхати з нею до Вісконсину? – запитав Боббі, відчуваючи збочене бажання хоч трохи зіпсувати другові радість від такої удачі.

– Та трохи, але більше мені хочеться поїхати в табір постріляти з лука.

Він обійняв Боббі за плечі.

– Я б так хотів, щоб ти поїхав зі мною, книжковий засранцю.

При цих словах Боббі стало гидко від самого себе. Він знову глянув на «Володаря мух» і зрозумів, що скоро перечитає роман. Може, навіть у серпні, коли стане нудно. У серпні зазвичай ставало нудно, хоч у травні в це було важко повірити. Потім Боббі підняв очі на Саллі-Джона, посміхнувся і теж обхопив його руками за плечі.

– Везучий ти качур, – промовив він.

– Тоді можеш називати мене Дональдом, – згодився Саллі-Джон.

Вони ще трохи посиділи на лавці, обійнявшись, дивились, як граються малі діти, а на них раз по раз зливою сипався яблуневий цвіт. Потім Саллі сказав, що йде в «Емпайр» на денний сеанс, і йому ліпше поквапитись, якщо не хоче пропустити анонс.

– Ходи зі мною, Боборіно. Показують «Чорного скорпіона». Куди не потрапиш, на монстра натрапиш.

– Не можу. Я банкрут.

Якщо не рахувати семи доларів у банці «ВЕЛОФОНДУ», це була чиста правда. До того ж іти сьогодні в кіно йому чомусь не хотілося, хоч у школі хтось розказував, що «Чорний скорпіон» – просто клас. Скорпіони, коли вбивають людей, проштрикують їх наскрізь своїми жалами, а ще зрівнюють із землею Мехіко.

Чого Боббі справді хотів, так це піти додому і поговорити з Тедом про «Володаря мух».

– Банкрут? – сумно перепитав Саллі. – Справді тяжко, чуваче. Я б заплатив за тебе, але в мене самого тільки тридцять п’ять центів.

– Не парся. Слухай, а де твоє «боло»?

Саллі спохмурнів, як ніколи.

– Гумка тріснула. Напевно, полетіло в болойський рай.

Боббі пирснув. Болойський рай? Дійсно смішно.

– Будеш купувати нове?

– Навряд чи. У «Вулворті» продається набір фокусника, хочу його купити. На коробці пише, що в ньому шістдесят різних трюків. Знаєш, Боббі, коли я виросту, то добре було б стати фокусником. Подорожувати з цирком чи вар’єте, носити чорний фрак і циліндр. Я б витягав з нього кроликів і всяке тому подібне лайно.

– Кролики, напевно, дійсно накладуть тобі в капелюха, – озвався Боббі.

Саллі вишкірився.

– Зате я буду крутим засранцем! Як би мені хотілося ним бути! Будь у чому!

Він підвівся.

– Ти точно не хочеш піти зі мною? Може, тобі б вдалося прокрастися попри Ґодзіллу.

На суботній денний сеанс в «Емпайр» збиралися сотні дітей. Програма зазвичай складалася з фільму циклу «Такі різні монстри», восьми чи дев’яти коротких мультиків, анонсу «Майбутніх цікавинок» і кіноновин.

Місіс Ґодлоу просто скаженіла, намагаючись їх змусити мовчки стояти в черзі. Вона не розуміла, що навіть загалом чемних дітей не можна примусити в суботу після обіду поводитися, неначе в школі. А ще вона була схиблена на думці, що десятки дітей, яким уже виповнилося дванадцять, намагаються проникнути в кінотеатр зі знижками для молодших. Дай їй волю, місіс Джі вимагала б свідоцтво про народження не тільки на фільми з Бріжітт Бардо, а й на суботній денний сеанс. Але не маючи таких повноважень, вона обмежилася вереском «ТИ З ЯКОГО РОКУ?» на кожного, чий зріст був вищий від п’яти з половиною футів.

Серед цього шарварку інколи можна було легко прослизнути всередину, а ще в суботу не було контролера. Але сьогодні гігантські скорпіони Боббі не приваблювали. Він провів цілий тиждень з реалістичнішими чудовиськами, більшість з яких, мабуть, ззовні були схожі на самого Боббі.

– Нє-а, я тут потусуюся, – сказав він.

– О’кей.

Саллі-Джон виколупав зі свого чорного волосся кілька яблуневих пелюсток і урочисто глянув на Боббі.

– Мегабоб, скажи, що я крутий засранець.

– Саллі, ти крутий засранець.

– Так! – Саллі-Джон підстрибнув ледь не до неба, сміючись і молотячи кулаками повітря. – А як інакше! Крутий засранець сьогодні! І супермегакрутий фокусник завтра! Паф-паф!

Від сміху Боббі повалився на спинку лавки, розставивши ноги носками кросівок досередини. Ес-Джей був такий смішний, коли його починало нести.

Саллі рушив був геть, але обернувся.

– Знаєш що, старий? Коли я заходив у парк, то зустрів кількох дивних типчиків.

– І що в них було дивного?

Саллі розгублено похитав головою.

– Не знаю, – пробурмотів він, – реально не знаю.

Тоді він пішов геть, наспівуючи «На танцях». Пісня була його улюблена. Боббі вона теж подобалася. «Денні енд зе Джуніорз»[3] були просто чудові.

Боббі знову розгорнув подарунок Теда. Книжка виглядала вже добряче зачитаною. Він перечитав кілька останніх сторінок, місце, де нарешті з’явилися дорослі. І знову почав ламати голову над кінцем. Щасливий чи трагічний? Саллі-Джон зовсім вилетів з голови. Пізніше йому спало на думку, що якби Ес-Джей тоді обмовився, що дивні типчики, яких він бачив, були в жовтих плащах, все б могло скластися зовсім інакше.

– Вільям Ґолдінґ написав про цю книжку одну цікаву річ, яка, на мою думку, пов’язана з твоїми сумнівами щодо фіналу… Боббі, хочеш ще шипучки?

Боббі похитав головою.

– Ні, дякую.

Шипучка була йому не вельми до смаку і пив він її тільки з ввічливості, коли був у Теда. Вони знову сиділи за Тедовим кухонним столом. Пес місіс О’Гари і далі гавкав. На пам’яті Боббі Баузер ніколи й не переставав. А Тед і далі палив «Честерфілд». Повернувшись з парку, Боббі заглянув подивитися, як там мама, побачив, що вона дрімає на ліжку, і помчав на третій поверх спитати Теда про закінчення «Володаря мух».

Тед підійшов до холодильника… і зупинився, поклавши руку на дверцята і задивившись у порожнечу.

Пізніше Боббі усвідомить, що це був перший чіткий проблиск того, що з Тедом не зовсім усе гаразд. Насправді все було зовсім негаразд і ставало щораз гірше.

– Спочатку їх відчуваєш під очними яблуками, – вимовив Тед буденним тоном. Він говорив чітко, Боббі розібрав кожне слово.

– Відчуваєш що?

– Спочатку їх відчуваєш під очними яблуками.

Тед усе ще витріщався в порожнечу, обхопивши пальцями ручку холодильника. Боббі злякався. Здавалося, щось було в повітрі, щось схоже на пилок, і в Боббі залоскотало у носі й з тильного боку засвербіли долоні.

А тоді Тед відчинив дверцята і схилився над холодильником.

– Точно не хочеш? – спитав він. – Шипучка холодна і смачна.

– Ні… ні, не треба.

Тед повернувся за стіл і Боббі збагнув, що він або вирішив вдати, що нічого не сталося, або нічого не пам’ятає. Він також зрозумів, що з Тедом уже все нормально, й цього було досить. Дорослі просто диваки, от і все. Іноді просто не треба звертати уваги на те, що вони роблять.

– Розкажіть мені, що він, тобто містер Ґолдінґ, написав про кінець.

– Скільки пригадую, це звучало приблизно так: «Хлопців врятувала команда військового корабля – їхнє щастя – а хто рятуватиме команду?»

Тед налив шипучки в склянку, почекав, поки всядеться піна, а тоді долив ще.

– Це тобі щось дало?

Боббі прокручував фразу в голові, ніби якусь загадку. Прокляття, та це й була загадка.

– Ні, – нарешті озвався він, – все одно не розумію. Їх не треба рятувати, я маю на увазі команду. Вони ж не на острові. Та й…

Він пригадав хлопчиків у пісочниці, як один ридма ридав, а другий незворушно бавився вкраденою іграшкою.

– Ті дядьки на кораблі, вони ж дорослі. А дорослих не треба рятувати.

– Ні?

– Ні.

– Ніколи?

Боббі несподівано подумав про матір і про її ставлення до грошей. А тоді пригадав ніч, коли він прокинувся і йому почулося, що вона плаче. Він нічого не відповів.

– Поміркуй про це, – сказав Тед, глибоко затягнувся і випустив хмарку диму. – Хороші книжки призначені ще й для того, щоб над ними роздумували.

– Добре.

– «Володар мух» не дуже схожий на «Хлопців Гарді», правда ж?

Перед очима Боббі вмить чітко спалахнула картина, як Френк і Джо Гарді біжать по джунглях з саморобними списами, виспівуючи, що вб’ють кабана, а потім застромлять списи йому в задницю.

Боббі розреготався, а коли до нього приєднався і Тед, він зрозумів, що з хлопцями Гарді, Томом Свіфтом, Ріком Брантом і Бомбою, хлопчиком з джунглів, покінчено. «Володар мух» поклав їм край раз і назавжди. Боббі був дуже радий, що має дорослий читацький квиток.

– Ні, – сказав він, – звичайно, не схожий.

– Хороші книжки не відразу розкривають усі свої таємниці. Запам’ятаєш це?

– Так.

– Прекрасно. А тепер скажи, чи хочеш ти заробляти в мене один долар на тиждень?

Зміна теми була така несподівана, що Боббі на мить розгубився. Та потім, засміявшись, вигукнув:

– Ще б пак, не те слово!

В голові швидко закружляли цифри. Боббі знав математику достатньо добре, щоб вирахувати, що долар на тиждень виходить принаймні п’ятнадцять доларів до вересня, плюс те, що в нього вже є, а якщо додати добрий урожай пляшок на здачу і кілька газонів, які він викосить у себе на вулиці… Чорт, можливо, він кататиметься на «Швіні» ще до Дня праці!

– Що ви хочете, щоб я робив?

– Ми маємо бути обережні, дуже обережні.

Тед мовчки обдумував щось дуже довго і Боббі злякався, що він знову почне говорити про якусь нісенітницю, яку спочатку відчуваєш під очними яблуками. Та коли Тед підвів очі, дивної порожнечі в них не було. Погляд був ясний і трохи винуватий.

– Я ніколи б не попросив свого друга, а тим паче юного друга, брехати батькам, але в цьому разі, Боббі, я прошу тебе разом зі мною зайнятися незначним окозамиленням. Ти знаєш, що це таке?

– Звичайно, – Боббі пригадався Саллі-Джон і його нове прагнення подорожувати з цирком, носити чорний костюм і витягати кроликів з капелюха. – Фокусники обдурюють цим людей.

– Якщо розглядати під таким кутом, звучить не дуже гарно, правда?

Боббі похитав головою. Якщо відкинути блискітки і прожектори, звучало зовсім негарно.

Тед відпив ковток і витер піну з верхньої губи.

– Боббі, твоя мама… Не те що вона мене не любить, казати таке було б несправедливо, але думаю, вона близька до цього. Тобі так не здається?

– Напевно. Коли я сказав, що у вас, можливо, знайдеться для мене робота, вона зреагувала якось дивно. Сказала, щоб я, перш ніж погоджуватися, спочатку обов’язково розповів їй про будь-яке ваше завдання.

Тед Бротіґен кивнув головою.

– Гадаю, все через те, що ви, коли переїжджали, привезли частину речей у паперових пакетах. Знаю, звучить по-дурному, але більше нічого не можу придумати.

Боббі думав, що Тед усміхнеться, та він тільки знову кивнув.

– Можливо, річ саме в цьому. У всякому разі, Боббі, я б не хотів, щоб ти йшов проти маминої волі.

Звучало добре, але Боббі Ґарфілд не зовсім у це вірив. Якби Тед казав правду, то навіщо тоді окозамилення?

– Скажи мамі, що в мене стали швидко втомлюватися очі. І це правда.

Ніби на підтвердження своїх слів, Тед підняв праву руку і заходився великим і вказівним пальцями масувати кутики очей.

– Скажи їй, що я хочу, щоб ти щодня читав мені деякі статті з газет і за це я платитиму тобі долар на тиждень, або ж, як каже твій друг Саллі, один зелений.

Боббі кивнув. Але заробляти бакс на тиждень, читаючи, як успіхи в Кеннеді на попередніх виборах і які шанси у Флойда Паттерсона[4] перемогти в червні? Чи, може, про Блонді й Діка Трейсі для комплекту? Мама чи містер Бідермен з агенції «Рідне місто» могли б у це повірити, але не Боббі.

Тед усе ще тер очі. Його рука зависла над тонким носом, як павук.

– Що ще? – спитав Боббі на диво безбарвним голосом. Такий голос був у його мами, коли він пообіцяв прибрати в кімнаті, а вона, увійшовши в кінці дня, побачила, що нічого не зроблено. – Що я маю робити насправді?

– Хочу, щоб ти був насторожі, ось і все, – відповів Тед.

– За чим мені пильнувати?

– За ницими людьми в жовтих плащах.

Пальці Теда були все ще зайняті кутиками очей. Боббі хотілося, щоб він припинив; в цих рухах було щось моторошне. Невже він справді відчуває щось під очними яблуками і через це так натхненно тре й мусолить очі? Щось, що розвіює увагу і стає на заваді його зазвичай виваженому, чіткому мисленню?

– Ниці люди? Карлики? – у дитинстві Боббі читав про карликів у казках, але щоб ці вигадані герої існували насправді? Нісенітниця, та нічого іншого на думку не спадало.

Тед засміявся щирою, сонячною усмішкою, і аж тоді Боббі усвідомив, як він щойно був сам не свій.

– Поняття «ниці люди» я вживаю в діккенсівському сенсі слова і маю на увазі типів, що доволі дурнуваті й одночасно доволі небезпечні на вигляд. Наприклад, таких, що ріжуться в крепс у провулках, при цьому пускаючи по колу загорнуту в паперовий пакет пляшку з випивкою. Тих, що, спершись на телефонні стовпи, свистять услід жінкам, що йдуть по іншому боці вулиці і витирають потилиці не вельми чистими хустинками. Людей, які вважають вишуканими капелюхи з застромленим пером. Людей, що мають такий вигляд, ніби знають правильні відповіді на всі безглузді життєві питання. Я висловлююся не надто чітко, еге ж? Ці слова кажуть тобі хоч про щось? Знаходять відгук у твоїй душі?

Відгук у душі Боббі ці слова знаходили, так само як уявлення про час, як про старого лисого ошуканця. Відчуття, що слово чи фраза сказані влучно, хоч і не можеш до ладу сказати чому. Йому пригадався містер Бідермен, який завжди здавався неголеним, навіть коли від його щік все ще пахло солодкавим лосьйоном після гоління; це як звідкись здогадатися, що містер Бідермен колупається в носі, коли залишається в машині сам, або що він, проходячи повз телефони-автомати, навіть не задумуючись, перевіряє ящички для решти.

– Я вас розумію, – промовив Боббі.

– Добре. Навіть за сотню життів я б ніколи не попросив тебе заговорити з цими типами чи навіть до них наблизитися. Але прошу тебе бути пильним, раз на день обходити район – Броуд-стрит, Комонвелс-стрит, Колонія-стрит і Ашер-авеню – а тоді йти знову сюди, до номера 149. І просто вдивляйся в те, що бачиш.

У голові Боббі все починало ставати на свої місця. На його день народження і водночас у свій перший день в будинку № 149 Тед запитав, чи Боббі знає всіх на вулиці й чи міг би він впізнати приходьків, людей з незнайомими обличчями. Чужих, якщо вони з’являться. Не минуло і трьох тижнів, як Керол Джербер висловила припущення, що Тед від чогось утікає.

– А скільки цих типів? – поцікавився Боббі.

– Троє чи п’ятеро, а тепер, може, вже й більше, – Тед знизав плечима. – Ти впізнаєш їх по довгих, жовтих плащах і оливковій шкірі. Хоча смаглявість – усього лише камуфляж.

– Як штучна засмага з лосьйоном «Ментен» чи щось таке?

– Думаю, так і є. Якщо вони будуть за кермом, ти впізнаєш їх по авто.

– Марки? Моделі?

Боббі почувався Береном Макґавіном з «Майка Гаммера» і наказав собі не захоплюватися. Це тобі не телевізор. Та все одно захопливо.

Тед похитав головою.

– І гадки не маю. Але ти все одно здогадаєшся. Їхні машини такі ж, як і їхні жовті плащі, гостроносі туфлі та масна ароматизована штука, якою вони зализують волосся. Крикливі й вульгарні.

– Ниці, – сказав Боббі. Фраза пролунала швидше як констатація.

– Ниці, – повторив Тед і значуще кивнув. Відсьорбнув шипучки і поглянув кудись у той бік, звідки долинало безупинне гавкання Баузера. Тед просидів так деякий час, наче іграшка, у якій зламалася пружина, або машина, у якої скінчилося пальне.

– Вони мене відчувають, – промовив Тед, – і я їх теж. Що за світ!

– Чого їм треба?

Тед приголомшено повернувся до нього. Здавалося, він на мить забув про присутність Боббі або просто не усвідомлював, з ким розмовляє. Тоді він всміхнувся, нахилився і поклав свою руку на руку Боббі. Вона була велика, тепла і заспокійлива: рука чоловіка. Від її дотику легка настороженість Боббі розвіялася.

– Певну річ, яка випадково в мене, – промовив Тед. – Давай на цьому і зупинимося.

– Але вони не копи? Не федерали чи…

– Хочеш знати, чи я не в десятці найрозшукуваніших людей ФБР або комуністичний агент, як у «Я вів потрійне життя»? Чи поганий хлопець?

– Я знаю, що ви – не поганий хлопець, – заперечив Боббі, та рум’янець, що розлився по щоках, свідчив про протилежне. Не те, щоб його думка щось суттєво змінювала. Погані хлопці теж можуть подобатися і їх навіть можна любити. І в Гітлера теж була мама, як любила повторювати мати Боббі.

– Я – не поганий хлопець. Я ніколи не грабував банків і не викрадав військових таємниць. Надто багато часу я провів, читаючи книжки, і моя порція штрафів за запізнення залишилася не заплаченою. Тож якби існувала бібліотечна поліція, боюся, вона б полювала на мене. Але я не злочинець на зразок тих, що показують у телевізорі.

– Але ниці люди в жовтих плащах з їхньої породи.

Тед кивнув.

– Поганці аж до глибини душі і, як я вже сказав, небезпечні.

– А ви їх бачили?

– Багато разів, але не тут. І дев’яносто дев’ять відсотків зі ста, що й ти їх не побачиш. Пильнуй, чи вони не з’являться, це все, про що я прошу. Зможеш?

– Так.

– Боббі, щось не так?

– Ні.

Та його щось штрикнуло: не якась зв’язна думка, а просто секундне відчуття, спроба її вловити.

– Впевнений?

– Ага.

– Гаразд. А тепер питання ось яке: чи зможеш ти з чистим, ну принаймні зі спокійним, сумлінням, не казати матері про цю частину своїх обов’язків?

– Так, – не задумуючись, випалив Боббі, хоча й розумів, що згода означає значні зміни в його житті… та не лише зміни, а й ризик. Боббі неабияк боявся мами, і не лише через усвідомлення того, як сильно вона може розсердитися і як довго здатна таїти зло. Здебільшого його страх породжувався гнітючим відчуттям, що його люблять тільки зовсім трішечки і йому хотілося зберегти хоч цю крихту материнської любові. Та йому подобався Тед… подобалося відчувати його велику, теплу і шорстку долоню на своїй руці, подобався дотик його пальців, що на згинах стали майже ґудзуватими. Та й хіба це справжня брехня? Всього лише недомовка.

– Справді впевнений?

«Якщо хочеш навчитися брехати, то недомовки, Бобику, якраз хороший спосіб почати», – прошепотів внутрішній голос. Боббі не звернув на нього уваги.

– Так, на всі сто, – сказав Боббі. – Теде, а ці типи небезпечні тільки для вас чи ще для когось?

Він думав про свою маму, та й про себе теж.

– Для мене вони справді становлять серйозну загрозу. Що ж до інших – більшості інших людей – то, мабуть, ні. Хочеш, скажу тобі кумедну річ?

– Звичайно.

– Більшість людей не помічає їх, доки вони не підійдуть дуже, дуже близько. Так, ніби вони здатні заморочувати людей, як ота «Тінь» зі старої радіоп’єси.

– Хочете сказати, вони якісь… типу…

На язику крутилося слово «надприродні», та чомусь воно ніяк не злітало з губ.

– Що ти, зовсім ні.

Тед відмахнувся від запитання, ще перш ніж воно було вимовлене до кінця.

Коли тієї ночі Боббі довше, ніж звичайно, лежав без сну, йому подумалося, що Тед майже боявся, що це слово буде вимовлене вголос.

– Існує безліч людей, і то зовсім звичайних, яких ми не помічаємо. Офіціантку, що йде додому з роботи, понуривши голову і несучи в руках паперовий пакет з робочим взуттям. Старих, що по обіді гуляють по парку. Дівчаток-підлітків у бігудях і з радіоприймачами, з яких лунає «Зворотний відлік» Пітера Тріпа. Та діти їх помічають. Діти помічають усіх. А ти, Боббі, ще дитина.

– З вашого опису, цих типів не так уже й легко не зауважити.

– Ти маєш на увазі плащі, туфлі, яскраві автівки? Та саме це й змушує декого – багатьох людей, насправді – відвертати погляд. Зводити невеличкі бар’єри на шляху від очей до мозку. В будь-якому разі, Боббі, я не хочу, щоб ти ризикував. Якщо все-таки побачиш людей в жовтих плащах, не наближайся до них. Не розмовляй з ними, навіть якщо вони до тебе заговорять. Мені не спадає на думку жодна причина, чому б вони це робили. Думаю, вони навіть тебе не помітять, як більшість людей по-справжньому не помічає їх самих. Але я купу всього про них не знаю. А тепер повтори, що я сказав. Слово в слово. Це важливо.

– Не наближатися і не розмовляти з ними.

– Навіть якщо вони до тебе заговорять, – досить нетерпляче уточнив Тед.

– Так, навіть якщо вони до мене заговорять. А що мені тоді робити?

– Приходь сюди і повідом мене, що вони поблизу і де ти їх бачив. Іди спокійно, доки не впевнишся, що вони тебе більше не бачать, а тоді біжи. Біжи, як вітер. Так, ніби за тобою чорти женуться.

– І що ви робитимете? – запитав Боббі, хоч і сам чудово знав. Може, він і не такий проникливий, як Керол, але й не повний телепень. – Ви втечете, чи не так?

Тед Бротіґен знизав плечима і осушив склянку шипучки, уникаючи погляду Боббі.

– Вирішу, коли прийде час. Якщо прийде. Якщо пощастить, відчуття, що я маю останні кілька днів, – відчуття, що ці люди близько – мине.

– А таке вже бувало?

– І не раз. А тепер чому б нам не поговорити про щось приємніше?

Потім півгодини вони розмовляли про бейсбол і музику. Боббі вразило, що Тед не лише знає пісні Елвіса Преслі, а деякі з них йому навіть подобаються. Потім перейшли на страхи і надії Боббі, пов’язані з переходом у сьомий клас у вересні. Розмова була досить приємна, але за кожною темою Боббі відчував тінь ницих людей у жовтих плащах. Вони таїлися тут, у кімнаті Теда на третьому поверсі, як химерні, незримі тіні.

Аж коли Боббі вже збирався йти, Тед знову заговорив про них.

– Є дещо, на що тобі треба звернути увагу. Знаки, що мої… мої старі друзі десь поблизу.

– Які саме?

– Коли блукатимеш містом, звертай увагу на оголошення про зниклих домашніх тварин. Їх розклеюють на стінах, у вітринах крамниць, на телефонних стовпах у житлових районах. «Загубилася сіра плямиста кішка з чорними вушками, білим нагрудником і загнутим хвостом. Телефонуйте: 7-7661, Ірокез», «Загубився маленький дворняга, покруч від бігля, на кличку Тріксі, любить дітей. Наші хочуть, щоб він повернувся додому. Телефонуйте: 7-0984, Ірокез, або приводьте на адресу Пібоді-стрит, 77». Щось таке.

– В сенсі? Господи, хочете сказати, що вони вбивають домашніх улюбленців? Думаєте…

– Думаю, більшості цих тварин взагалі не існує, – відповів Тед. Його голос був сумний і стомлений. – Навіть якщо є якесь маленьке, розмите фото, думаю, здебільшого все це просто вигадки. Гадаю, оголошення – це спосіб передання інформації, хоч і не уявляю, чому б їм замість цього не піти в «Колонію» і не поговорити за печенею з картопляним пюре. Боббі, а куди твоя мама ходить на закупи?

– У «На будь-який смак». Це поруч з агенцією нерухомості містера Бідермена.

– А ти з нею ходиш?

– Іноді.

Коли був молодший, Боббі кожної п’ятниці чекав маму в крамниці, читаючи телепрограму з полиці з пресою, поки вона не приходила. Боббі подобалися ці пообіддя, бо починалися вихідні, бо мама дозволяла йому штовхати візок, а він завжди уявляв, що це перегоновий автомобіль, а ще тому, що Боббі любив її. Та Тедові він нічого не розповів. Це було ще за царя Гороха. Боже, та йому було тільки вісім.

– Придивися до дошок оголошень, які висять у супермаркетах біля каси, – сказав Тед. – Там ти побачиш багацько невеличких, написаних від руки оголошень на кшталт: «ПРОДАЮ АВТОМОБІЛЬ». Шукай ті, що пришпилені догори ногами. У місті є ще якісь супермаркети?

– Є ще «A & P» за залізничним мостом, але мама туди не ходить. Каже, що м’ясник завжди пускає їй бісики.

– Зможеш перевіряти дошку оголошень і там?

– Аякже.

– Добре, наразі дуже добре. А знаєш класики, що їх діти завжди малюють на тротуарах?

Боббі кивнув.

– Шукай такі, біля яких накреслені зірки чи місяць, або і те, і те, переважно різною крейдою. А ще звертай увагу на хвости повітряних зміїв, що звисають з телефонних дротів. Не на самих зміїв, а тільки на їхні хвости. І…

Тед замовк і насупився, замислившись. Коли він вийняв «Честерфілд» з коробки на столі і припалив, Боббі цілком тверезо, чітко і без найменшої тіні страху подумав: «Люди, він схибнувся. І то на всю голову».

Це точно і сумніву не підлягає. Боббі лише сподівався, що Тед такий же обережний, як і схиблений. Бо якщо мама почує, що він верзе, вона ніколи й близько не підпустить до нього Боббі. Або взагалі викличе людей з гамівними сачками… або попросить старого доброго Дона Бідермена зробити це за неї.

– Боббі, знаєш годинник на міській площі?

– Аякже.

– Він може почати вибивати не ту годину або посеред години. А ще шукай у газетах повідомлення про випадки дрібного вандалізму в церквах. Мої друзі не люблять церков, але не коять нічого такого грандіозного. На те вони й ниці, даруй за каламбур. Є ще й інші знаки, що вони близько, але нема потреби тобі забивати ними голову. Як на мене, оголошення – найнадійніший орієнтир.

– «Як побачите Джинджер, будь ласка, поверніть її додому».

– Саме та…

– Боббі? – це був голос його мами, супроводжуваний шурхотом її суботніх кросівок по східцях. – Боббі, ти нагорі?