Читать книгу Сафарі на щастя - Светлана Талан - Страница 14

Марусина щодня бачилася з Ростиком, щовечора ходила на побачення. Їм ніколи не було сумно разом, і незабаром вони вже сміливо обговорювали спільне майбутнє.

– Коли ти закінчиш навчання у виші, ми одразу одружимося, – сказав їй хлопець.

– Це буде аж за чотири роки, – зауважила дівчина.

– Подивімося з іншого боку: у нас попереду чотири роки, коли ми будемо зустрічатися, потім роз’їжджатися на навчання, і наше кохання пройде випробування розлукою й часом, зміцніє, щоб потім, коли будемо жити разом, воно нас не покинуло, – запевняв її Ростик. – До того ж, я закінчу навчання раніше, тож буде час підготувати наше сімейне гніздечко.

– Розкажи, як ми будемо жити разом, – попросила дівчина.

І хлопець, пригорнувши до себе Марусину, розказував, як він поспішатиме з роботи додому, де вона його чекатиме, щоб зустріти у дверях, усміхнутися і сказати, що вже скучила за ним.

– Ти накажеш мені йти мити руки, а в нас так смачно щось буде пахнути, що я сполосну їх нашвидкуруч, лише змочивши водою мило, бо так квапитимуся на вечерю, що сил не буде, – уявляв він. – На кухні – біла скатертина, дві тарілки і ти навпроти. До речі, ти вмієш готувати?

– Та чи я не дівчина з села? – усміхнулась Марусина. – Ми все вміємо! Я готуватиму тобі різні страви, щоб ти не йшов, а біг додому.

– Я найбільше поспішатиму, щоб знову тебе бачити.

– Для нас і година розлуки буде роком.

– Саме так, моя люба! – сказав Ростик і палко поцілував дівчину.

Не залишилися їхні зустрічі поза увагою Ростикової матері. Ірина Гнатівна запросила Марусину прийти до них на вечерю.

– Не соромся, Марусино, чоловіка не буде вдома, тож ми посидимо, поговоримо по-жіночому, – сказала їй жінка.

Уперше Марусина почувалася незручно в сусідки, яка знала її з пелюшок. Дівчина відчула себе незграбою, коли розлила каву на скатертину, довго перепрошувала, хоча Ростик її підтримував і підбадьорював.

– Тобі потрібно навчатися, щоб здобути спеціальність, – сказала жінка.

– Звичайно! – ляпнула Марусина і знову знітилася.

– Насправді, я рада, що мій син саме з тобою, а не привіз якусь міську лахудру, – зізналась Ірина Гнатівна. – Ти виросла на моїх очах, добра дівчинка, працьовита, не п’єш і не палиш, тож залишається вам, мої діти, лише зберегти свої почуття.

– Мамо, все у нас буде добре! – запевнив її син. – Ми будемо навчатися, часто телефонувати одне одному, потім я влаштуюсь на роботу, придбаю житло, щоб було куди дружину привести.

– Було б добре! – погодилася жінка і звернулася до Марусини: – Як поїде Ростик, ти не соромся, заходь до мене, коли будеш приїжджати до батьків, посидимо, чайку поп’ємо, поговоримо. Добре, Марусино?

– Звичайно! Я буду вас навідувати! – пообіцяла дівчина.

Час збігав швидко, і Марусина зі страхом рахувала дні, які мала провести разом зі своїм коханим до розлуки. Вона навіть уявити боялася, як житиме без нього. За кілька днів до того, як вони мали роз’їхатися на навчання, закохані вийшли з клубу й не встигли повернутися додому, як налетів шалений вітер, небо блиснуло, грізно гримнуло, і почалася злива. Ростик обняв дівчину за плечі, але це не врятувало від дощу, і за мить Марусина геть уся промокла.

– Біжімо! – сказала вона і взяла Ростика за руку. – Доведеться йти додому сохнути, а так не хочеться!

– Ходімо до мене! – запропонував він.

– Ні, вже пізно.

– Удома нікого немає. Ходімо!

Марусині так не хотілося втрачати час, що вона погодилася.

– Ти геть уся промокла! – сказав Ростик, коли вони зайшли до його кімнати.

Він подивився на дівчину. Її волосся звисало мокрими пасмами, тоненька кофтинка прилипла до тіла, виділивши невеликі груди, і Марусина тремтіла, як листочок на гілці. Він підійшов до неї, пригорнув до себе, поцілував ніжно-ніжно щоки, мокрі повіки, шию.

– Зніми одяг, – прошепотів він.

– Ні, – тихо злетіло з її вуст.

– Ти мене боїшся?

– Ні.

– Соромишся? Я вимкну світло, – сказав він і потягнувся рукою до вимикача. – Так краще?

– Так.

Його тремтячі пальці почали розстібати ґудзики на кофтинці, і Марусина відчула незвичне збудження. Ростик звільнив її груди, торкнувся губами маленьких стовпчиків сосків, спустив з плечей кофтинку.

– Ні, – промовила вона, зробивши над собою зусилля.

– Ти кохаєш мене? – запитав він між цілунками.

– Так!

– Довіряєш мені?

– Так!

– То чому «ні»?

– Бо… бо ще рано, ми не одружені.

– Але ж ми кохаємо одне одного і маємо повністю довіряти.

– Я довіряю тобі, але ще рано.

Кофтинка, ліфчик уже лежали на підлозі, коли хлопець почав розстібати блискавку її шортів.

– Мила, люба моя Марусинко, – говорив він гаряче, цілуючи її груди, пестячи плечі, – попереду розлука, тож я маю бути впевнений, що ти мене чекатимеш.

– Обіцяю чекати!

– Хочу впевнитися, що ти – лише моя!

– Твоя! Навіки!

– То доведи мені це! Прошу тебе! – промовив він, і Марусина відчула його руку у своїх трусиках.

– Я не можу! – з останніх сил прошепотіла Марусина.

Дівчина незчулася, як її підхопили дужі руки коханого, понесли на ліжко.

– Ти мусиш довести мені, що кохаєш, – останні слова, які почула дівчина перед тим, як він увійшов у неї.

Легкий біль швидко змінився на ейфорію, і вже нічого й нікого не існувало у всьому світі, окрім них двох.

– Кохаю тебе, – шепотіли її вуста.

– Я люблю тебе, – чула вона у відповідь.

…Зранку Марусині здавалося, що мати якось пильно дивиться на неї і про все здогадується. Від того дівчина не могла нічого робити – геть усе валилося з рук.

– Та що з тобою сьогодні? – запитала мати, коли Марусина терла буряк свиням і поранила палець.

– На погоду, – відповіла вона, намагаючись не зустрічатися поглядом із матір’ю. – Задощило он як!

– Нічого, доню, скоро почнеться студентське життя, тож відпочинеш від господарства та городів.

– Можна, я сходжу до Любані, а потім продовжу? – запитала Марусина.

– Та йди вже, я сама закінчу.

Любаня радо зустріла подругу.

– Як добре, що ти зайшла до мене! – сказала вона радісно. – У мене є новина!

– Хороша?

– Чудова! – вигукнула дівчина і загадково всміхнулася. – Незабаром я стану мамою!

– Та ти що?! Це вже точно?

– Так! У п’ятницю їздила до лікаря, а тебе ці дні не бачила, тож сьогодні вже хотіла сама йти до тебе, – сказала Любаня.

– Вітаю, сонечко! – Марусина обняла подругу. – Усе це добре, але зараз вас двоє живе на пенсію бабці, а стане на одного більше.

– Я думала про це! У мене буде до тебе прохання: поїдеш на навчання до району, то знайди мені, будь ласка, якусь роботу, – попросила Любаня. – Мені будь-яка підійде: продавчинею, прибиральницею чи підмітайлом, – я не боюся ніякої. Маю влаштуватися на роботу, поки термін маленький, – головне, щоб офіційно, тоді я зможу отримати і лікарняний, і виплати на дитину.

– Не знаю, чи вийде в мене, але для тебе постараюсь! – пообіцяла Марусина.

– Я так тобі вдячна!

– У мене також є новина, – стишеним голосом промовила Марусина й нахилилась до вуха сусідки. – Тільки нікому! Ти станеш мамою, а я стала жінкою!