Читать книгу Сафарі на щастя - Светлана Талан - Страница 6

Перше вересня, коли Марусина пішла до школи, стало для неї справжнім випробуванням. Дівчинку турбували білі колготки, які мали цілісінький день залишатися чистими, що було майже неможливим. А ще той великий бант, який мама зранку причепила їй на маківку! З ним не можна було крутити головою в різні боки, бо він так і норовив сповзти з волосся. Марусина мала таке відчуття, ніби їй на голову поклали качан капусти, з яким вона мусить ходити цілий день. Дівчинка до останнього сподівалася, що їй батьки куплять нову форму, але вийшло, як завжди: довелося доношувати одяг за Вірою.

– Вірці щастить, – нила вона напередодні, – завжди все нове має, а мені за нею доношувати!

– Після школи поїду в місто на навчання, тож і тобі купуватимуть новий одяг, – намагалася втішити дівчинку сестра.

– Коли це буде?

– Не встигнеш і оком кліпнути!

– Швидше б ти вже поїхала! – вередувала дівчинка. – Я тоді твою шафу займу. Можна?

– Тоді буде можна! – запевнила Віра.

Радували Марусину хіба новенькі зошити, олівці та портфель, які їй дісталися прямісінько з магазину. Дівчинка стояла на лінійці, не розуміла, що каже директор у мікрофон, і розмірковувала про те, куди вчителька подіне стільки квітів, бо кожен учень тримав у руках букет. «Напевно, згодує корові або козі», – вирішила Марусина.

Парти та підлога в класі пахли фарбою, велика дошка на стіні, крейда, якою можна писати, – усе це Марусині сподобалося, і дівчинка подумала, що в школі не так і погано. Вона була невисокого зросту, тож учителька посадила її за першу парту, поруч із дівчинкою в окулярах, яку звали Олею. Після другого уроку Марусина вже знала, що дружити з Олею не буде, хіба що спілкуватися на перервах. Сусідка по парті їй зовсім не сподобалася: вона заглядала вчительці в рота так, ніби звідти мало вилетіли щось надзвичайно цікаве, підносила руку ще до того, як учителька до кінця ставила питання.

«Фу! Підлиза! – вирішила Марусина. – Ростик такій уже давно дав би підсрачника!»

Після другого уроку вчителька сказала, що потрібно провітрити клас, і Марусина вийшла на перерву в коридор. Вона стала біля вікна, і до неї підійшла Оля.

– Це тобі! – дівчинка протягнула карамельку.

– Дякую! – сказала Марусина.

Вона не любила такі цукерки, але обіцяла мамі в школі бути чемною, тож відмовляти було незручно, і Марусина взяла карамельку. Вона не мала що дати Олі. Коли збиралася до школи, то мама поклала в портфелик одне яблуко й наказала на перерві його з’їсти. «Якщо віддам яблуко Олі, то не виконаю мамине прохання», – подумала Марусина і смачно відкусила великий шматок.

– Привіт, першокласнице! – почула вона голос Ростика і зраділа. – Як справи у школі? Подобається?

– Ще не зрозуміла, – відповіла дівчинка.

– Дай вкусити! – сказав Ростик, кинувши погляд на яблуко.

Не встигла Марусина й рота розтулити, як хлопчик з її руки відкусив більшу частину яблука і почав ним хрумати, як кріль. Для Ростика їй не було шкода нічого, тож Марусина запитала, чи ще хоче.

– Ага! – сказав він і знову впився міцними зубами в яблуко.

Після цього Марусині залишився маленький шматочок, який вона швиденько доїла. Продзвенів дзвоник, і школярі зайшли в клас та сіли за парти. Учительки ще не було, коли двері прочинились і заглянув Ростик.

– Малюки, якщо хтось образить Марусину Бойченко, буде мати справу зі мною! – сказав він і показав кулака.

Марусина гордо випрямила спину, підвела вгору голову й повільно окинула зверхнім поглядом своїх однокласників: дивіться, мовляв, який у мене старший захисник!

Додому Марусині вдалося повернутися з чистими й навіть не подертими колготками, щоправда, бантик таки сповз із волосся і його довелося покласти в портфель. Коли батьки прийшли додому, то Марусина вже встигла перевдягнутися й повісити форму в шафу, за що отримала похвалу.

– Тобі сподобалося в школі? – запитав батько.

– Перерви подобаються, – відповіла дівчинка.

– А уроки? – поцікавилася мати.

– Суцільна нудьга, – відповіла дівчинка. – Маю вчити букви, коли їх знаю.

– Але ж не всі дітки вміють читати, – зауважила мати.

– То вони будуть навчатися, а я нудьгувати?

Мати пояснила, що незабаром почнеться вивчення нового матеріалу, і їй не доведеться нудьгувати.

– Поживемо – побачимо, – сказала Марусина по-дорослому й зітхнула.

– Сьогодні було свято, яке ти запам’ятаєш на все життя! – підсумувала мама, а дівчинка подумала, що нічого такого особливого вона не запам’ятала.

– Завтра вже не буде свята? – запитала Марусина.

– Ні. А що? – мама поглянула на доньку.

– Тоді бантик не потрібний? – з надією запитала дівчинка.

– Він тобі не подобається?

– Я його ненавиджу! Можна заплести мені кіски?

– Гаразд! – погодилася жінка.