Читать книгу Сафарі на щастя - Светлана Талан - Страница 4

Наступного дня, коли Марусина лишилася вдома сама, вона вирішила взагалі нічого не чіпати й дивитися лише у вікно. Повз будинок пробігав Ростик, і Марусина помахала йому рукою. За мить хлопчик був у неї.

– Мала, ти чому така сумна? – запитав він.

– А ти як думаєш? Ви бігаєте, гуляєте, а я маю сидіти сама в хаті.

– Не хочеться бути вдома?

– Ні.

– То ходімо до мене!

– Мені не можна!

– Та ніхто ж не дізнається! – сказав Ростик. – Моїх батьків немає, твої також у школі. Поки вони повернуться, ти вже будеш удома.

Дівчинка замислилася. Їй завжди подобалося бувати в будинку сусідів. У хаті Марусини лише невеличка кухня, кімната батьків з телевізором і диваном-книжкою та її з Вірою невеличка кімнатка. А в сусідів великий будинок на шість кімнат, і в Ростика є своя. Але найбільше подобались дівчинці сходи на другий поверх, якими вона ходила безліч разів. Ними можна було піднятися вгору, на другий поверх, а там – балкон, з якого цікаво дивитися вниз. Якось вони з Ростиком стояли на балкончику і плювали звідти, намагаючись поцілити в півня. Зробити це їм не вдалося, але їх за таким непристойним заняттям застукала тітка Іра й заборонила туди виходити. Але залишалися сходи зі справжніми поручнями, за які можна було триматися рукою.

– То йдемо до мене чи так і будеш тут киснути? – запитав Ростик.

– Ходімо! – відповіла дівчинка й пішла вдягатися.

Біля порога Марусина одразу зняла взуття. У будинку сусідів повсюди килими: і на стінах, і на долівці, і в усіх кімнатах. Обережно ступаючи по м’якому настилу, Марусина з другом одразу піднялися на другий поверх. Кімната Ростика була великою, як дві Марусининих. Уся стіна завішана полицями, де Ростик виставляв свої машинки та літаки.

– Ось ця нова! – похвалився він, демонструючи поповнення колекції. – Це мені тато привіз зі столиці!

– Гарна! – зітхнула Марусина.

– Хочеш, нові книжки покажу? Там є про літаки! – запропонував Ростик.

– А про ляльок немає?

– Я що, дівча? – всміхнувся він.

– Можна походити сходами? – попросила дівчинка.

– Скільки завгодно!

Марусина повільно, тримаючи високо голову, спустилася сходинками, зупинилася біля дзеркала, поправила волосся і знову пішла вгору, уявляючи, що на ній довга синя сукня і туфлі на тонких високих підборах.

– От якби в нас так було! – захоплено промовила вона.

– У вас так не буде.

– Чому? – здивовано запитала вона, зупинившись на сходинці.

– Бо мій батько – голова колгоспу, а твої – вчителі.

– І що?

– У них зарплата маленька, – пояснив хлопчик.

– Ти також станеш головою колгоспу, коли виростеш?

– Ні. Я буду льотчиком!

– А мене покатаєш на літаку?

Ростик замислився.

– Не знаю, чи мені дозволять, – серйозно промовив він, поморщивши лоба.

– А ти одружися зі мною, і тоді тобі дозволять, – усміхнулась Марусина.

– Подивимось! – жартома відповів хлопчик.

Марусина, погулявши сходинками, згадала, що їй час додому.

– Ти рукавичку свою знайшла? – запитав Ростик.

– Де я її знайду, якщо сиджу вдома під замком? Це ще мама не знає, а як дізнається, то й за рукавичку мені влетить!

– Ти ж казала, що бабуся зв’яже тобі таку саму, – нагадав хлопчик.

– Коли це буде?

– Давай я тобі свої віддам! – запропонував Ростик.

– І що я вдома скажу?

– Скажеш, що ми помінялися рукавичками!

– А ти своїм що скажеш?

– Скажу, що загубив. Мені нічого не буде!

– Давай! – погодилася дівчинка.

Цього разу Марусині пощастило: вона встигла повернутися додому раніше за батьків і похвалилася, що поводилася добре.