Читать книгу Сафарі на щастя - Светлана Талан - Страница 15

Марусина, як і обіцяла, знайшла Любані роботу в місті, хоча довелося немало побігати після пар. Люба була ладна працювати на мінімальну зарплату в маленькій крамничці, куди її взяли офіційно. Дівчину влаштовувало те, що вона встигала ввечері на останню маршрутку, яка йшла в село, вона погодилася навіть на те, що мала один вихідний день на тиждень.

У Марусини життя набирало шаленого темпу: нові друзі, життя в гуртожитку, де одна кухня на весь поверх, пари, лекції, а ще й очікування дзвінків від коханого. Вони домовилися, що хлопець буде телефонувати через день о десятій годині вечора, тож Марусина мала все встигнути до того часу. Додому часто їздити не могла, тож батьків навідувала двічі на місяць. Якось Ростик попросив її зайти до його батьків, поспілкуватися з матір’ю.

– Я бачу Ірину Гнатівну, коли буваю в селі, в основному розмовляємо на вулиці, коли зустрічаємося, але піти до вас… Мені незручно, справді, – сказала йому дівчина.

– Ви маєте знайти спільну мову, потоваришувати, щоб потім не було, як часто трапляється: свекруха та невістка – найзапекліші вороги, – наполягав Ростик.

– Якщо ти так хочеш, то я зайду до неї, – погодилася дівчина.

Марусина подумала, що незручно прийти в гості з порожніми руками, тож купила майбутній свекрусі велику шоколадку. «Буде нагода посидіти за чашкою чаю», – вирішила дівчина.

Ірина Гнатівна радо зустріла Марусину, запросила до будинку, запропонувала чай. Уперше дівчина дивилася на жінку не як на тітку Іру, яку знала з дитинства, а як на майбутню свекруху, тому почувалася незручно. Ірина Гнатівна була рада поговорити, тож розповіла про своє знайомство з майбутнім чоловіком, їхнє одруження.

– З роками, дитино, кохання не зникає, просто стає іншим, – відверто розповідала жінка. – Це молоді гадають, що подружнє життя входить у звичку і почуття вже не ті, що вони йдуть по втоптаній дорозі, але це не так. Любов – це не лише пристрасть, секс, поцілунки, це, по-перше, бажання бачити рідну людину, чути голос, відчувати присутність навіть тоді, коли її нема поруч.

Марусина чула сільські плітки про те, що чоловік Ірини Гнатівни любить стрибнути у гречку, казали навіть, що бачили не раз його в місті з молодою коханкою. Марусина слухала одкровення жінки й пізнавала її з іншого боку. Вона думала, що сусідка, напевно, не знає про походеньки чоловіка або, можливо, не хоче помічати зрад і кохає його, як і раніше. Ірина Гнатівна швидко прихилила до себе, викликала в Марусини довіру, тож дівчина охоче розповіла про те, як чи не з самого дитинства була закохана в її сина.

– Не знаю, чому так вийшло, але я не уявляла життя без Ростика, – зізналася Марусина. – Напевно, він посланий мені долею, як моє доповнення, як частина мого життя!

– Я така рада, що ви разом! Дай Боже вам щастя, мої діти! – розчулено промовила Ірина Гнатівна й попросила дівчину заходити до неї щоразу, коли буде приїжджати в село.

Наступного разу Марусина завітала до жінки не з порожніми руками, а подарувала Ірині Гнатівні порцелянову чашку з блюдцем, на яких були зображені лілії – улюблені квіти майбутньої свекрухи. Жінка так розчулилася від такої уваги, що ледь не розплакалася, обнімала Марусину й назвала любою невісточкою, від чого дівчині стало приємно. Вони знову швидко знайшли спільну мову й довго-довго говорили за чашкою чаю.

Марусина чекала на Ростика, який мав приїхати в село напередодні Нового року. Вона знала, що Ірина Гнатівна запросить її до себе, й заздалегідь шукала для неї подарунок. Їй хотілося зробити жінці, яка мала стати її свекрухою, приємне, подарувати щось таке, щоб тій сподобалося. Обійшовши не одну крамницю, які перед святами були завалені сувенірною та подарунковою продукцією, Марусина придбала авторське кольє з напівкоштовного каміння. Дівчині хотілося щось купити і своїм батькам, і Вірі, і Любані, але грошей було недостатньо, тому довелося обмежитися скромними сувенірчиками, на відміну від подарунка Ірині Гнатівні, за який їй довелося викласти чималу суму зі своїх студентських заощаджень.

Удома Марусина дістала кольє, показала мамі й поцікавилася її думкою:

– Як ти гадаєш, сподобається Ірині Гнатівні?

– Вона любить блискучі цяцьки, то сподобається, – не дуже приязно відповіла жінка.

Марусина дістала подарунки батькам, жінка сухо подякувала. Було помітно, що вона ображена.

– Я щось не так зробила? – запитала Марусина.

– Усе так, доню.

– Ні, я ж бачу, що ти на мене сердишся.

– Ми з батьком пнемося з усіх сил, щоб тебе вивчити, щоб ти не ображалася на нас, що погано чи немодно вдягнена, а ти витрачаєш кошти не на себе, а на жінку, яка тобі зовсім чужа, – відповіла мати.

– Поки що, – зауважила Марусина, – але ж вона – мати моєї коханої людини.

– Ще невідомо, чи стане вона свекрухою, а ти все підлещуєшся до неї.

– Мамо, та тітка Ірина – твоя сусідка, з якою ти дружиш не один рік, тож що в тому поганого, коли я їй купила подарунок на свято? Ти ревнуєш? – усміхнулася Марусина.

– Я лише про те, що сусіди – далеко не бідні люди, а ти витрачаєш такі гроші на подарунок! Нерозумно, Марусино! Краще б уже собі щось купила! – сказала мати з докором і вийшла.

Марусина ледь дочекалася приїзду Ростика. Хлопець зателефонував їй надвечір того ж дня, коли повернувся в село.

– Марусинко, я трохи стомлений з дороги, але так хочу тебе побачити, що до завтра чекати сил не вистачить, – сказав він і попросив вийти з дому.

Дівчина прихопила із собою подарунок для коханого і вийшла з двору. Падав сніг. Великі лапаті сніжинки танцювали, кружляли, веселилися у світлі вуличного ліхтаря, щоб потім, заспокоївшись, тихесенько лягти на землю. Здавалося, що то не з неба сипле снігом, а сама земля повільно підводиться вгору, до самих небес. У душі Марусини також було святково й радісно, і, здавалося, вона сама ладна від щастя кружляти разом зі сніжинками танок радості.

Дівчина помітила чоловічу постать, яка швидко наближалася до неї, і щемливе почуття наповнило кожну клітинку її тіла.

– Коханий! – не стрималася, кинулася йому назустріч й одразу потрапила в міцні рідні обійми.

Він цілував її прохолодні щоки, гарячі вуста, повіки, повторюючи, як скучив за нею. Марусина всім тілом припадала до хлопця, немов хотіла розчинитися в ньому без останку.

– Люблю тебе, люблю, люблю! – шепотіли її вуста.

Коли закохані вгамували розпалені почуття від зустрічі, Марусина згадала про подарунок, який стояв на землі, припорошений білизно`ю сніжинок.

– Геть забула про нього! – схаменулася дівчина і кинулася струшувати сніг.

Вона тримала в руках плетений з лози кошик, прикритий шаликом.

– Це мій тобі подарунок на Новий рік!

– Що це? – всміхнувся хлопець.

– Зверху теплий шерстяний шалик, щоб ти ніколи не застуджував горло і я могла чути твій голос, – відповіла Марусина й попросила заглянути, що під ним.

Ростик відкрив кошик і побачив там зелені продовгуваті яблука.

– Мої улюблені?!

– Так! Я їх зберегла для тебе! – відповіла дівчина.

– Ті, що торохтять?

– Вони!

– Спробуємо? Ану, чиє краще торохтить? – запитав він, як колись у дитинстві.

Вони сміялися і трясли торохкітливі яблука.